Перший раз у дитячий садок

Історія 2

Вранці зазвичай тато відводив Віру в дитячий садок до колективу, до дітей. А сам йшов на роботу. Бабуся Лариса Леонідівна йшла до сусіднього ОСББ гуртком крою та шиття керувати. Мама до школи йшла вчителювати. Куди Анфісу подіти?

—Як куди? – Вирішив тато. — Нехай теж у дитячий садок йде.

Біля входу до молодшої групи стояла старша вихователька Єлизавета Миколаївна. Тато їй сказав:

— А в нас поповнення!

Єлизавета Миколаївна зраділа і каже:

— Дітки, яка радість у нашої Віри народився братик.

—Це не братик, – сказав тато.

— Дорогі діти, у Віри в сім’ї сестричка народилася!

— Це не сестричка, – знову сказав тато.

А Анфіса до Єлизавети Миколаївни мордочкою обернулася. Вихователька зовсім розгубилася:

—Яка радість. У Віри в сім’ї народилося негриня.

—Так ні ж! — каже тато. — Це не негриня.

— Це мавпочка! — каже Віра.

І всі діти закричали:

— Мавпо! Мавпочка! Йди сюди!

— Чи можна їй побути в дитячому садку? – Запитує тато.

— У живому куточку?

— Ні. Разом із дітьми.

— Це не по правилам , — відповідає вихователька. — Може, ваша мавпочка на люстрах висить? Чи всіх б’є ополоником? А може вона любить квіткові горщики по кімнаті розсипати?

— А ви її на ланцюжок посадіть, — запропонував тато.

—Нізащо! – відповіла Єлизавета Миколаївна. – Це не педагогічно!

І вирішили вони так. Тато залишить Анфісу в дитячому садку, але через кожну годину дзвонитиме — питатиме, як справи. Якщо Анфіса почне горщиками кидатися або з ополоником за директором бігати, тато її одразу забере. А якщо Анфіса буде добре поводитися, спати, як усі діти, тоді її назавжди залишать у дитячому садку. Візьмуть до молодшої групи.

І тато пішов.

Діти оточили Анфісу і почали їй все давати. Наталя дала їй яблуко. Борис – машинку. Віталік дав їй зайця одновухого. А Таня – книжку про овочі.

Анфіса все це брала. Спочатку однією долонькою, потім другою, потім третьою, потім четвертою. Так як стояти вона вже не могла, вона лягла на спину і по черзі стала свої скарби в рот запихувати.

Єлизавета Миколаївна кличе:

— Діти, за стіл!

Діти сіли снідати, а мавпочка залишилася на підлозі лежати. І плакати. Тоді вихователька взяла її і посадила за свій виховний стіл. Так як лапи у Анфіси були подарунками зайняті, довелося Єлизаветі Миколаївні її з ложечки годувати.

Нарешті діти поснідали. І Єлизавета Миколаївна сказала:

— Сьогодні маємо великий медичний день. Я навчатиму вас чистити зуби та одяг, користуватися милом та рушником. Нехай кожен візьме до рук навчальну зубну щітку та тюбик з пастою.

Діти розібрали щітки та тюбики. Єлизавета Миколаївна продовжувала:

— Взяли тюбик у ліву руку, а щітку в праву. Наталочко, Наталю, не треба зубною щіткою змітати крихти зі столу.

Анфісі забракло навчальної зубної щітки і навчального тюбика. Бо Анфіса була незапланована. Вона побачила, що всі діти мають такі цікаві палички зі щетиною і такі білі бананчики, з яких білі хробачки вилазять, а в неї нема, і заплакала.

— Не плач, Анфісо, — сказала Єлизавета Миколаївна. — Ось тобі навчальна банка із зубним порошком. Ось тобі щітка, вчися.

Вона розпочала урок.

— Отже, видавили пасту на щітку та почали чистити зуби. Ось так, зверху донизу. Маруся молодець. Віталік правильно. Віра чудово. Анфісо, Анфісо, ти що робиш? Хто тобі сказав, що зуби треба чистити на люстрі? Анфісо, не посипай нас зубним порошком! Ану, йди сюди!

Анфіса слухняно злізла, і її прив’язали рушником до стільця, щоб вона заспокоїлася.

— Тепер переходимо до другої вправи, — сказала Єлизавета Миколаївна. – До чищення одягу. Візьміть до рук щітки. Порошком вас уже посипали.

Тим часом Анфіса розхиталася на стільці, впала разом з ним на підлогу і побігла на чотирьох лапках зі стільцем на спині. Потім залізла на шафу і там сіла, як цар на троні.

Єлизавета Миколаївна каже дітям:

—Дивіться, у нас цариця Анфіса Перша з’явилася. На троні сидить. Прийдеться нам до неї якір причепити. Ану, Наталю принеси мені з найбільшу праску.

Наталка принесла праску. Вона була така велика, що дорогою двічі падала. І дротом від електрики Анфісу до праски прив’язали. Її стрибатість і біганина відразу різко впали. Вона стала шкутильгати по кімнаті, як столітня бабуся, або як англійський пірат з ядром на нозі в іспанському полоні в середні віки.

Тут телефон задзвонив, тато запитує:

— Єлизавета Миколаївно, як там мій звіринець, добре поводиться?

— Поки що терпимо, — відповідає Єлизавета Миколаївна, — ми її до праски прив’язали.

— Праска електрична? – Запитує тато.

—Електрична.

— Як би вона її до мережі не ввімкнула, — сказав тато. – Пожежа буде!

Єлизавета Миколаївна слухавку кинула і бігом до праски.

І вчасно. Анфіса її насправді в розетку запхала і дивиться, як з килима дим йде.

— Віра, – каже Єлизавета Миколаївна, – що ж ти за своєю сестричкою не стежиш?

— Єлизавета Миколаївна, — каже Віра, — ми всі слідкуємо за нею. І я, і Наталя, і Віталік. Ми навіть за лапи її тримали. А вона ногою праску ввімкнула. Ми й не помітили.

Єлизавета Миколаївна вилку від праски лейкопластирем забинтувала, тепер її нікуди не ввімкнеш. І каже:

— Ось що, діти, зараз старша група пішла на урок музики. Отже, басейн звільнився. І ми з вами підемо туди.

— Ура! — закричали малята і побігли купальники одягати.

Вони пішли до кімнати з басейном. Вони пішли, а Анфіса плаче, і до них руки тягне. Їй із праскою ходити ніяк не вдається.

Тоді Віра та Наталя їй допомогли. Вони удвох праску взяли і понесли. А Анфіса поряд йшла.

У кімнаті, де басейн, було найкраще. Там квіти росли в діжках. Скрізь лежали рятувальні кола та крокодили. І вікна були аж до стелі.

Всі діти, як почали у воду стрибати, тільки бризги летять.

Анфіса теж у воду захотіла. Вона до краю басейну підійшла і як полетить вниз! Тільки до води не долетіла. Її праска не пустила. Вона на підлозі лежала, і дріт до води не діставав. І Анфіса біля стіни висить і гойдається. Висить, гойдається і плаче.

— Ой, Анфісо, я тобі допоможу, — сказала Віра і насилу праску з краю басейну скинула. Праска на дно полетіла і Анфісу потягнула за собою.

– Ой, – кричить Віра, – Єлизавета Миколаївна, Анфіса не виринає! Її праска не пускає!

—Рятуйте! – Закричала Єлизавета Миколаївна. — Пірнаємо!

Вона була в білому халаті і в шльопанцях, так з розбігу в басейн і стрибнула. Витягла спочатку праску, потім Анфісу.

І каже: — Ця хутряна недотепа мене так змучила, ніби я три вагони вугілля лопатою розвантажила.

Вона завернула Анфісу в простирадло і всіх дітей із басейну повитягала.

—Все, вистачить плавання! Зараз ми всі разом підемо у музичну кімнату і співатимемо.

Діти швидко одяглися, а Анфіса так мокра у простирадлі й сиділа.

Після цього в житті дитсадка було деяке затишшя. Чи Анфіска втомилася збиткуватися, чи за нею дуже уважно всі дивилися, але за обідом вона нічого не викинула. Якщо не рахувати, що вона трьома ложками суп їла. Потім спала тихо разом із усіма. Щоправда, спала на шафі. Але з простирадлом і подушкою, як належиться. Жодних горщиків з квітами по кімнаті не розсипала і зі стільцем за директором не бігала.

Єлизавета Миколаївна навіть заспокоїлася. Лише рано. Бо після полудня було художнє вирізання. Єлизавета Миколаївна сказала дітям:

— А зараз усі ми дружно візьмемо ножиці і з картону вирізатимемо комірці та шапочки.

Діти пішли дружно брати картон та ножиці зі столу. Анфісі ні картону, ні ножиць не вистачило. Адже Анфіса як була незапланована, так незапланована і залишилася.

— Ми беремо картон і вирізаємо кружальце. Отак, — Єлизавета Миколаївна показала.

І всі дітки, висунувши язики, почали вирізати кружечки. У них виходили не лише кружечки, а й квадратики, трикутники та млинці.

— А де мої ножиці? – Закричала Єлизавета Миколаївна. — Анфісо, покажи мені свої долоні!

Анфіса із задоволенням показала чорні долоні, в яких нічого не було. А задні лапи сховала за спину. Ножиці, звичайно, були там. І поки хлопці вирізали свої кружечки та комірці, Анфіса теж вирізала дірочки з підручного матеріалу.

Всі так захопилися шапочками та комірцями, що не помітили, як година минула і батьки почали приходити.

Забрали Наталю, Віталіка, Бориса. І ось тато Віри прийшов, Володимир Федорович.

— Як тут мої?

— Добре, — каже Єлизавета Миколаївна. – І Віра, і Анфіса.

— Невже Анфіса нічого не наробила?

— Як не наробила? Наробила, звичайно. Усіх зубним порошком посипала. Ледве пожежу не влаштувала. У басейн із праскою стрибнула. На люстрі гойдалася.

— Не берете її?

—Чому не беремо? Беремо! – сказала вихователька. — Ось зараз ми кружальця ріжемо, а вона нікому не заважає.

Вона встала, і всі побачили, що її спідниця у кружальцях. І її довгі ноги з усіх кружалець виблискують.

—Ой! – Сказала Єлизавета Миколаївна і навіть присіла. А тато взяв Анфісу і відібрав у неї ножиці. Вони у неї в задніх лапах були.

—Ех ти, опудало! – сказав він. — Сама своє щастя зіпсувала. Прийдеться тобі вдома сидіти.

—Не доведеться, – сказала Єлизавета Миколаївна. — Ми беремо її до дитячого садочку.

І діти почали підстрибувати, підскакувати і обійматися. Так вони полюбили Анфісу.

— Тільки обов’язково принесіть довідку від лікаря! – сказала вихователька. — Без довідки до дитячого садка жодна дитина не пройде.