Петрик – мікроб

Як Петрик врятував рідну краплю

В одній краплі води жив мікроб. Звали мікроба Петрик. У Петрика були тато і мама. Теж, звісно, мікроби. А ще у Петрика були дідусі та прадідусі, бабусі та прабабусі, дядьки, тітки, брати рідні, брати двоюрідні, троюрідні, сестри… ціла купа родичів. І всі також мікроби.

Жили вони у краплі води і тому постійно ходили мокрі. Взагалі мікроби дуже маленькі. Їм будь-яка комашка здається більшою за слона. А Петрик був зовсім маленький, бо ще не виріс.

І ось одного разу повз краплю, в якій жили мікроби, пробігала мурашка. Вона побачила краплю і сказала:

– Щось сьогодні спекотно. Чи не випити мені цю краплю? Вона така прохолодна на вигляд.

Мікроби це почули і страшенно злякалися. Вони забігали по краплині, заплакали, закричали. Загалом влаштували паніку.

Один тільки Петрик не злякався. Він висунув голову з краплі і дуже голосно сказав мурасі:

– Гей, мурашко, хіба твоя мама не говорила тобі, що сиру воду пити не можна?!

Мурашка, звичайно, не побачив Петрика, але голос його почув, здивувався і запитав:

– Хто це зі мною розмовляє?

– Це я – Петрик-мікроб, – сказав Петрик. – Я дуже не раджу тобі, мурашко, пити нашу краплю. Ти можеш захворіти, бо у краплі живемо ми – мікроби!

– Дякую, що попередив! – Сказав мурашка. – Ти справжній друг.

І побіг своєю дорогою. А мікроби все хвалили маленького Петрика і раділи, що він урятував рідну краплю від загибелі.

Як Петрика вивчали

Якось прийшли вчені, взяли краплю з мікробами та понесли до своєї лабораторії. Вчені йшли дорогою, несли краплю і розмовляли.

– Давайте міркувати логічно, – сказав Найголовніший учений. – Ми вчені, так?

– Так! – сказав наймолодший науковий співробітник.

– Ми несемо краплю, а в краплі сидять мікроби, так?

– Так.

– Ось ми цих мікробів і будемо вивчати.

– Це дуже слушна думка, – сказав наймолодший науковий співробітник.

І всі інші вчені теж сказали:

– Ми з вами абсолютно згодні.

Вчені принесли краплю до лабораторії та поклали під мікроскоп. А мікроскоп він як бінокль. Якщо дивитись з одного боку – все збільшується, а якщо з другого – зменшується. І ось коли з одного боку мікроскопа зібралися вчені, з другого – мікроби, то мікроби збільшилися, а вчені зменшилися, і всі стали однакові. Не насправді однакові, лише якщо дивитися через мікроскоп.

Вчені дивляться через мікроскоп на мікробів і кажуть: Які цікаві мікроби. Одні – великі, другі – маленькі».

А мікроби теж дивляться через мікроскоп на вчених і кажуть: “Які цікаві вчені”.

Петрику-мікробу захотілося, звичайно, розглянути вчених ближче, він почав розштовхувати всіх і вперед пробиратися. А вчені кажуть:

– Дивіться, який мікроб: найменший, а штовхається.

Тут літній мікроб, Петрика прадідусь, підійшов до мікроскопа і каже вченим:

– Ви не дивіться, що ми бактерії. Мікроби також різні бувають. Бувають шкідливі, а бувають, навпаки, корисні. Ми якраз корисні.

А найголовніший учений йому відповідає:

– Ви не хвилюйтесь, ми знаємо, що ви корисні. Ми вашу краплю навмисне взяли, щоб нашому наймолодшому науковому співробітнику показати. Щоб він також знав. Ми йому вас покажемо, а потім віднесемо назад, де взяли.

– Тоді все добре, – сказав  Петриків прадідусь. – Ми не заперечуємо.

А Петрик дивився-дивився на наймолодшого наукового співробітника і раптом показав йому язика. А молодший науковий співробітник розгубився і теж Петрику язика показав. Він забув, що він науковий, і пам’ятав лише, що він молодший, тож так і зробив.

Тут усі мікроби стали соромити Петрика, а всі вчені – наймолодшого наукового співробітника.

– Фу, як негарно показувати язик, – сказали мікроби.

А вчені сказали:

– Це дуже негарно – язик показувати.

– Ми нашого Петрика покараємо, – сказали мікроби вченим, – ми йому солодкого компоту по обіді не дамо.

– А ми нашого молодшого наукового співробітника покараємо, – сказали вчені, – ми його позбавимо премії.

– А ми, – сказали мікроби, – нашого гуляти не пустимо.

– А ми, – сказали вчені, – нашому відпустку взимку дамо, коли холодно і не можна в річках купатися.

– А ми, – сказали мікроби, – у нашого всі іграшки заберемо.

– А ми, – сказали вчені, – нашому дисертацію, яку він написав, порвемо.

Тут молодший науковий співробітник заплакав, а Петрик хоч і не заплакав, але теж дуже образився.

І всім їх шкода стало. І вчені почали заступатися за Петрика, а мікроби – за молодшого наукового співробітника.

– Ви вже вибачте свого, – сказали мікроби вченим.

– Гаразд. Ми свого пробачимо, тільки й ви пробачите.

А потім вчені попрощалися з мікробами та віднесли краплю на місце. І все-таки в останню секунду Петрик взяв і ще раз показав молодшому науковому співробітнику язика. І той теж Петрику язика показав. Добре, що ніхто цього не помітив

Як Петрик кефір робив

Один із старших Петрикових братів був уже такий старший, що навіть ходив на роботу. Брат працював на молокозаводі – він разом з іншими мікробами сидів у великому казані і робив із звичайного молока – кисле молоко.

А платню йому молоком давали. За шкідливість. Не за його шкідливість – він зовсім не шкідливий був, – а за те, що йому шкідливо було щодня сидіти в молоці. Молоко – воно не прозоре, і сидіти у ньому нудно.

Петрик довго просив брата:

– Візьми мене з собою, я теж хочу з молока кисляк робити.

А брат йому відповів:

– Ти ще маленький, у тебе не вийде.

А Петрик думав: «Ще як вийде. Краще, ніж у тебе.

І ось одного разу приніс брат свою зарплату – цілий бідон молока – і в сторону поставив. А Петрик заліз у зарплату і став із неї кисляк робити.

Тільки в нього вийшов не кисляк, а кефір. Петрик сидить у зарплаті й думає: «Кефір – це також добре. Ще смачніше, ніж кисле молоко».

А тим часом брат захотів своєї зарплати попити.

Спробував і каже:

– Це ще що таке? Це не зарплата, а якийсь кефір!

Мікроби почули і питаються:

– Що трапилося?

– Та ось, – каже брат, – мені замість зарплати кефір дали.

– Це неподобство, – кажуть мікроби, – ти це діло так не залишай!

Тут брат схопив бідон із кефіром та з Петриком і побіг до директора молокозаводу – сваритися. А в директора була саме обідня перерва. Директор обідав: з’їв суп, з’їв котлету і думає: «Добре зараз холодненького кефірчику випити». Тільки він так подумав – вбігає Петриків брат і каже:

– Ось, полюбуйтеся – кефір!

– Дуже добре, – каже директор, – давайте його сюди.

Взяв бідон і почав пити кефір.

А Петрик сидить у бідоні і думає: «Що ж це тепер буде?!».

Петриків брат дивився, дивився, як директор кефір п’є, і каже:

– Що ж це робиться? Ви вже майже всю мою зарплату випили!

– Яку зарплатню? – здивувався директор. – Вам зарплатню молоком дають. За шкідливість. А тут кефір.

– У тому й річ, – каже Петриків брат, – мені замість молока кефір дали. Я цю справу так не залишу!

Директор ще трохи кефіру попив, а потім задумався і говорить:

– А кефір дуже навіть нічого, смачний. Знаєте що, давайте мінятися. Я вам свою молочну зарплату віддам, вона на тумбочці в баночці стоїть, а ви мені свою кефірну.

– Гаразд, – каже Петриків брат, – мінятися я згоден, тільки якщо цей кефір такий смачний, то дайте і мені трохи спробувати.
Стали Петриків брат і директор кефір по черзі пробувати і весь випили. А на дні бідона Петрик сидить.

Петриків брат здивувався і закричав:

– Ти що тут робиш? Вилізай негайно із моєї зарплати! Вона тепер директорська.

– Добре, – каже директор, – чого вже тепер руками розмахувати. Все одно ми з вами всю мою зарплатню випили. Не про це треба тепер думати та говорити. Тепер хотілося б дізнатися хто такий смачний кефір зробив.

А Петрик скромно так каже:

– Я зробив.

– Якщо так, – зрадів директор, – я тебе приймаю на роботу начальником цеху кефіру.

Петрик хотів швиденько погодитися, але брат втрутився: рано йому працювати начальником, він ще маленький.

Директор глянув на Петрика і бачить – справді маленький.

– Нічого, – каже директор, – зачекаємо. А коли він виросте, неодмінно візьму його начальником кефірного цеху. Я дуже люблю кефір.

Тут Петриків брат і Петрик взяли з тумбочки баночку з молоком, попрощалися з директором і пішли додому. А вдома брат сам дозволив Петрику у свою нову зарплату залізти, і на вечерю мікроби всією сім’єю пробували кефір.

Як Петрик шукав частинку

Якось у краплю принесли телеграму:

Телеграма:

Терміново потрібна допомога. Просимо найменшого мікроба терміново прийти в наукову лабораторію.
Самий головний вчений.

– Найменший у нас Петрик, – сказала Петрикова мама, – нехай він іде.

Петрик пішов до лабораторії, а там на нього вже давно чекали.

– Розумієш, Петрику, – сказав Найголовніший учений, – біда у нас. Частинка втекла.

– Що за частинка? – Запитав Петрик-мікроб.

– Елементарна, маленька. Така маленька, що  її ніяк не зловити. А ти сам маленький – тобі буде легше її помітити.

– Я її вивчав, – схлипнув молодший науковий співробітник, – а вона втекла…

– Невпильнував наш молодший, – зітхнув один бородатий учений і погладив молодшого наукового співробітника по голові.

– Гаразд, не плач – сльозами цій біді не допоможеш.

– Це правда, – сказав Найголовніший учений, – сльозами тут не допоможеш. Тепер одна надія: на Петрика.

– Я допоможу, – пообіцяв Петрик-мікроб. Кажіть, що треба робити.

– Шукати треба, – зітхнув Найголовніший учений, – вона, мабуть, у старому атомному реакторі сховалася. Ми цей реактор давно вже не вмикали, тепер там усілякі дикі частинки водяться.

– А може, вона й не втекла зовсім, – сказав зі сльозами в голосі наймолодший науковий співробітник, – може, вона там заблукала, і тепер її якась дика частинка проковтне…

І молодший науковець гірко заплакав.

– Ну ну! – сказав бородатий вчений. – Навіщо ж припускати найгірше?

– А як вона виглядає, ваша частинка? – Запитав Петрик.

– Ось вона, – найголовніший учений показав Петрику фотографію частинки, – тільки вона тут у мільйон разів збільшена.

– Іду шукати, – сказав Петрик і поліз у старий атомний реактор.

Вчені дали Петрику-мікробу маленьку радіостанцію, щоб тримати з ним двосторонній зв’язок і щоб Петрик з реактора розповідав про все, що побачить.

У старому реакторі було сухо та тепло.

– Бачу багато всяких частинок, – повідомив Петрик по рації, – вони кудлаті і бігають.

– А нашу не бачиш? – Запитали вчені.

– Вашу поки не бачу, – сказав Петрик і пішов далі вглиб реактора.

Раптом одна кудлата частка помітила Петрика і захотіла вкусити його за ногу.

– Киш! – сказав Петько. – Брись!

Але частинка не вгамувалася.

– Тут одна кусається, – передав Петрик по рації. Що робити?

– Як вона виглядає? – Запитали вчені.

– Кудлата така, вертлява і з хвостиком.

– Ця частинка називається Електрон, – сказали вчені. – У неї електричний заряд негативний.

– Відразу видно, що негативний, – погодився Петрик, – так і норовить вкусити.

– Ти, Петрику, її не бійся, – сказали вчені.

– А я й не боюся, – сказав Петрик і запропонував ученим: – Скажіть, як вашу частинку звуть, я покричу – може, вона відгукнеться.

– А ми самі не знаємо, як її звуть, – сказали вчені. – Ми її нещодавно відкрили, тільки зібралися якось назвати, а вона втекла.

– Ех, ви! – Сказав Петрик і почав заглядати в усі кути.

Частинки, що втекла, ніде не було.

– Вашої частинки у старому реакторі немає, – передав Петрик по рації, – я вилізаю. – І виліз із реактора.

Всі вчені сиділи зажурившись, а наймолодший науковий співробітник гірко плакав.

– Може, вона десь в іншому місці сховалася, – сказав Петрик, – давайте я пошукаю.

– Де ж їй сховатися, якщо не в реакторі, – зітхнув Найголовніший учений. – Якщо вона там не знайшлася, значить, все пропала.

І раптом Петрик-мікроб побачив, що під столом щось ворушиться.

– Ось вона! – Закричав Петрик і кинувся під стіл. Вчені – за ним. Під столом сиділа маленька-маленька, худа-худа частинка.

– Бідолашна ти моя, – радів наймолодший науковий співробітник, – знайшлася втікачка!

Бородатий учений уважно оглянув частинку і сказав:

– Тепер зрозуміло, чому вона втекла. Вона дуже чутлива, ця частинка. Їй, мабуть, було дуже лоскотно, коли її вивчали. Ось вона і втекла.

– Велике тобі спасибі, – сказав Петрикові найголовніший учений, – не знаю, що б ми без тебе робили.

За те, що ти нам упіймав частинку, можеш сам їй придумати ім’я. Придумуй!

– Назвіть її “Недотрон”, – запропонував Петрик-мікроб, – “Недотрон” або “Недотика”.

Як не впала чистота

Якось вчені принесли до лабораторії краплю з мікробами, а їх не пускають. Наставляють на них швабру, як рушницю, і кричать:

– Стій, хто йде?

– Це, – кажуть вчені, – ми. На роботу прийшли. А ви, вибачте, хто?

– На перший раз, – говорить вченим, – пробачаю. Я ваша нова відповідальна за чистоту та порядок – прибиральниця Гігієнівна.

– Доброго дня, – кажуть вчені. – Дуже раді.

– Рано зраділи, – каже Гігієнівна вченим. – Попереджаю: безладу та сміття в лабораторії не допущу. Показуйте, що притягли?

– Ось, – кажуть вчені, – крапля.

– А в краплі що?

– Мікроби.

– Починається! Я підлоги мию, а вони бруд і мікробів носять! Викидайте – і закінчимо розмову.

– Не викинемо! – Крикнув Наймолодший науковий співробітник. – Ми бактерії вивчати хочемо.

– Вивчайте щось чисте. Підлоги, наприклад. І ретельно помиті овочі. А від мікробів застуда буває, молоко кисне, чистота не дотримуються. А я за чистоту все віддам.

– Стривайте, – каже Найголовніший учений. – Ми також за чистоту. Тільки на одній чистоті далеко не поїдеш. Чистота не трамвай. І мікроби не всі шкідливі. З них користь є.

– Чистота, – кричить Гігієнівна, – запорука здоров’я! Ніхто цих прекрасних слів не скасовував. Ви що хочете відмовитися від таких чудових закликів, як: «Люди, мийте вуха, щоб з вух повтікали мікроби!» або «Громадяни, дуже гарячою водою мийте ноги перед їжею!». Ось почують діти, що від мікробів користь – вмиватися перестануть. Що тоді?

– Не перестануть, – каже наймолодший науковий співробітник. – Не такі вже вони дурні.

Тут Гігієнівна як грюкне шваброю об підлогу:

– Я все життя за чистоту боролася, борюся і боротимуся! З мікробами!

Цікаво, – раптом висунувся з краплі Петрик-мікроб. – Як вона з нами боротиметься? З усіма відразу чи по черзі? Якщо по черзі, чур, я перший. Я один такий прийомчик знаю.

Мені, – обурилася Гігієнівна, – відповідальній за чистоту та порядок, прийомчиками погрожують? Ось піду прямо зараз на пенсію – і без мене залишитеся. Хто тоді чистоту підтримуватиме?

Ми! – відповідає наймолодший науковий співробітник. – Самі підтримаємо. Мабуть, не впаде.

– Ага так?!

Схопила Гігієнівна свою швабру і пішла разом із нею пенсію. Вона думала, всі злякаються, будуть її назад кликати. А вчені не побігли. Зробили собі нову швабру, стали самі чистоту підтримувати. І мікроби їм допомагали, особливо Петрик-мікроб.

Про Петрикового дядька

Був у Петрика-мікроба дядько. Мутант. Дивовижний мікроб.

– Я, – казав він, – люблю змінюватись і бути не схожим на себе.

Він і справді часто приходив додому сам на себе не схожий. То з бородою, то без бороди. То в черевиках, то в капцях. А одного разу прийшов босоніж і зовсім лисий.

З того часу дядько все намагався назад змінитись, щоб у нього знову волосся на голові виросло. І воно виросло. Подивився на себе дядько у дзеркало.

– Ні, – каже, – Не те волосся. У мене на лобі ніби борода виросла.

– Дядьку, – здивувався Петько, – як ви здогадалися, що це не просте волосся, а борода?

– Ти, Петрику, встань догори ногами, сам подивися. Типова борода.

І дядько підстригся налисо.

– А ще, – каже дядько, – люблю я імунітети отримувати.

– Це що таке, – запитав Петрик.

– Це, Петрику… Ну от, наприклад, я випив якось пляшку клею…

– Навіщо?

– Хотів подивитися, що буде.

– І що було?

– Багато чого було, – зітхнув дядько. – Натомість тепер у мене на клей імунітет є. Мені тепер ніякий клей не страшний. Він на мене вже не подіє. Тому що я його вже ніколи пити не стану. Зрозумів, що таке імунітет?

– Зрозумів, – каже Петрик. — Значить, вам не страшний клей?

– Ніякісінький!

«Добре, – думає Петрик. – Треба перевірити”.

І ось одного разу сів дядько на свій улюблений стільчик у своїх улюблених штанах.

– Дядьку, – каже Петрик, – а спробуйте зараз з стільчика встати.

– Петрику, – каже дядько, – я чомусь з стільчика встати не можу.

– Це, – каже Петрик, – клей діє.

– Звідки він узявся?

– Я його по стільчику розмазав, щоби імунітет перевірити.

– Ей, Петрику! У мене імунітет був на пляшку з клеєм, а на стільчик не було.

– Тепер, – каже Петрик, – на стільчик буде. Ви вже ніколи на стільчик з клеєм у своїх улюблених штанах не сядете.

– Ні, Петрику, – сказав дядько і виліз зі своїх улюблених штанів. І вийшли штани з стільчиком окремо, а дядько окремо. – Тепер у мене на мої улюблені штани імунітет. Я їх уже більше ніколи не одягну.

– Шкода, – сказав Петрик.

Про Петрикову подружку Ангінку

Була у Петрика-мікроба подружка Ангінка. Теж мікроба. Ангінка завжди ходила у пальті та шапці, навіть улітку. Але Петрик ніколи не дражнив Ангінку «мімозою», бо знав: Ангінка живе у стаканчику з морозивом, а там завжди холодно. Ангінка жила у третьому стаканчику з морозивом. Якщо один з’їж – нічого, другий – теж ще нічого, а от якщо третій з’їси – там Ангінка живе.

Якось Петрик-мікроб та Ангінка грали разом і раптом побачили школяра з портфелем.

– Привіт! – сказав школяр. – Тут мікроби живуть?

Тут, – сказав Петько. – Ми мікроби.

– Слухайте, малеча! – зрадів школяр. – Хочете зі мною дружити?

– Хочемо! – сказав Петрик.

– Домовилися, – сказав школяр. – Дружитимемо і один одного виручатимемо, якщо щось…

– А що щось? – спитала Ангінка.

– А то! – зітхнув школяр. – Контрольна завтра з математики. Захворіти треба. Трішки.

Петрик-мікроб подивився на Ангінку, але Ангінка сказала школяру:

– Давай я краще тобі завдання з математики поясню.

– Ти! – засміявся школяр. – Ти ж математики не знаєш.

– Математику я дуже добре знаю, – сказала Ангінка.

– Звідки ти її знаєш?

– Із температури. Я її роблю, а вона знаєш яка складна – вся з дробів складається! Із десяткових. Ось, наприклад, тридцять сім та сім десятих – це зовсім не те, що тридцять шість та шість десятих.

– Це я й без тебе знаю, – сказав школяр. – Ти відверто скажи: допоможеш захворіти чи ні?

– Ні! Не допоможу.

– Так я і знав! – Зітхнув школяр і махнув рукою. Та пішов.

А Петрик-мікроб спитав Ангінку:

– Чому ти сказала, що не можеш? Три стаканчики морозива – і будь ласка!

– Морозиво… – задумливо – сказала Ангінка. – Морозиво, Петрику, – це серйозна штука. З морозивом жартувати не можна. Для таких справ воно годиться. Морозиво можна застосовувати лише у мирних цілях.

Обгрунтуваний аргумент

Ангінка прибігла до Петрика-мікроба і закричала.

– Ура!

– Ура! – сказав Петрик, – а чого «ура»?

– Зима почалася! – закричала Ангінка. – По-перше, тепер у пальто та шапці ходити зовсім не жарко, а якраз нормально, а по-друге, подивися, який сніг гарний! Ура!

Петрик глянув і теж закричав:

– Ура!

– Пішли гуляти, – покликала Ангінка, і вони пішли гуляти. І відразу побачили Наймолодшого наукового співробітника.

Наймолодший науковець стояв і плакав

– Ти чого плачеш? – Запитав Петрик-мікроб.

– Того, – схлипнув Наймолодший науковий співробітник, – з лабораторії звільнити мене хочуть, ось чого!

– За що? – спитала Ангінка.

– За те, – знову схлипнув Наймолодший науковий співробітник, – за сніг…

– За сніг? – здивувалася Ангінка.

А Петрик-мікроб сказав:

– Ти давай по порядку розповідай, що трапилося.

– Те сталося, – сказав Наймолодший науковий співробітник, – наукова конференція у лабораторії була. Про сніг. Про те, із чого він складається.

– Ну? – сказали Петрик та Ангінка.

– Ну і ось, – сказав Наймолодший науковий співробітник, – думки розділилися.

– Як поділилися? – спитала Ангінка.

– Навпіл розділилися. Одні вчені сказали, що сніг зі снігових куп складається, а інші – що з кучугур.

– А ти що? – Запитав Петрик.

– А я сказав, що сніг складається зі сніжків.

– Правильно, – підтвердила Ангінка.

– Ось і я кажу: правильно, – зрадів наймолодший науковий співробітник, – а вони кажуть: неправильно.

– А далі що було? – Запитав Петрик.

– А далі я їм сказав, що до моєї думки треба прислухатися, бо я молодий фахівець, а молодих фахівців треба висувати.

– А вони? – спитала Ангінка.

– А вони, – схлипнув Наймолодший науковий співробітник, – вони мене зовсім висунули – за двері…

– А ти? – Запитав Петрик.

– А я почекав, коли перерва почалася і всі на подвір’я вийшли, і привів їм аргумент.

– Кого привів? – здивувалася Ангінка.

– Аргумент. Аргумент – це такий науковий доказ.

– Який доказ?

– Такий: наліпив сніжків і в них кинув.

– Влучив? – спитав Ангінка.

– Жодного разу не схибив! – похвалився наймолодший науковий співробітник.

– А вони? – Запитав Петрик.

– А вони, – зітхнув Наймолодший науковий співробітник, – сказали, що аргумент необґрунтований.

– Чому необґрунтований? – здивувалася Ангінка.

– Не знаю, я кожен сніжок дуже міцно стискав, навіть рукавиці зняв. А вони образилися і сказали, що за такі аргументи мене треба зовсім звільнити з лабораторії. А за що мене звільняти, якщо я правий. Сніг зі сніжків складається – це відразу зрозуміло.

– Звичайно, зрозуміло, – сказала Ангінка.

– Ні, – сказав Петрик-мікроб, – не зі сніжків.

– Ось, – розвів руками наймолодший науковий співробітник, – і у вас теж думки розділилися.

– Петрику, – запропонувала Ангінка, – хочеш, я тобі аргумент наведу?

– Не треба, – сказав Петрик, – ви краще вгору подивіться.

Наймолодший науковець і Ангінка подивилися вгору, і Ангінка відразу закричала:

– Летить! Падає!

– Що падає? – Здивувався наймолодший науковий співробітник. – Це сніг іде.

– А ти підстав рукавичку, – запропонував Петрик.

Наймолодший науковий співробітник підставив рукавичку, і на неї одразу опустився маленький білий візерунок.

– Що це? – Здивувався Наймолодший науковий співробітник.

– Це те, з чого сніг складається, – сказав Петрик, – сніжинка.

– Ух ти! – Здивувався Наймолодший науковий співробітник. – Як же це я раніше не помічав?

– Нічого дивного, – сказав Петрик. – Сніжинки дуже маленькі, їх великим важко помітити. А малі їх помічають, якщо, звичайно, дивляться уважно.

– Які красиві! – пошепки сказала Ангінка.

– Дуже красиві, – погодився Наймолодший науковий співробітник і одразу зрадів. – Петрику, – закричав він, – це відкриття! Сніг складається зі сніжинок.

– Ну яке відкриття, – збентежився Петрик, – так…

– Звісно, відкриття. Зараз побіжу до лабораторії. Скажу всім. Тепер вони мене не звільнять. Дякую, Петрику. Геніальне відкриття!

І наймолодший науковий співробітник помчав до своєї лабораторії.

А Ангінка довго дивилася на сніжинки, а потім сказала Петрикові:

– Все-таки шкода, що сніг не зі сніжків складається, правда?

– Чому шкода? – здивувався Петрик.

– Тому що про сніжки доводити цікавіше, – сказав Ангінка, – аргумент ну дуже грунтовний!

Снігова бабуся

Того дня Петрик-мікроб із Ангінкою на сніжинках каталися. Вчепляться і летять. Летять, летять, а потім приземляються. І ось вони приземлилися якось на одному дворі. А там дошкільнята ліпили сніжну бабу і закатали Петрика з Ангінкою разом із їхньою сніжинкою у снігову кулю. А з кулі зробили голову з морквиною. Вийшли Петрик та Ангінка на моркву, як на балкон, стоять, у далечінь дивляться.

– Он, – каже Петрик, – школяр зі школи йде. З портфелем. А у портфелі у нього двійка.

– Невже ти, Петрику, – здивувалася Ангінка, – портфель наскрізь бачиш?

– Портфель не бачу. Я школяра цього наскрізь бачу. Іде, злиться і хоче за двійку свою комусь помститися. Тільки не знає, кому.

Тут школяр саме снігову бабу помітив. З дошкільнятами. І кричить здалеку:

– Ану, малеча, ламайте своє опудало!

– Дошкільнята порадилися один з одним, і найсміливіший запитує:

– Це ще чому?

– Тому! – каже школяр вже зовсім близько. – Все одно сам зламаю, а вам ще й по шиях надаю!

Не найсміливіші дошкільнята після таких обіцянок вирішили тікати. А найсміливіший теж вирішив до них приєднатися.

Школяр підскочив до снігової баби, вже портфелем замахнувся і раптом чує, як вона каже:

– А не соромно тобі на літню бабусю портфелем махати?

– Ні, – каже з переляку школяр. – Не соромно. Ой! Як це ви, бабусю, розмовляєте? Ви ж сніжна.

Насправді говорив, звичайно, Петрик-мікроб, але школяр не здогадався, портфель впустив, весь тремтить, задкує, шепоче:

– Не буває розмовляючих… Не буває снігових… Не буває бабусь…

– Правильно, – каже йому Петрик. – Не буває. Яка я тобі бабуся? Подивися на мене уважно. Не впізнаєш?

– Не впіз-з-з-з-наю, – тремтить школяр.

– А дарма. Я твій директор. Навмисне снігом обліпився, щоб усю правду про твою поведінку дізнатися. Тепер знаю. Нічого не вдієш – доведеться батьків викликати.

– Що, – питає школяр, – прямо сюди?

– Навіщо ж сюди? Нехай завтра до школи приходять.

Підібрав школяр свого портфеля з двійкою та бігом додому. А дошкільнята так нічого й не зрозуміли. Вони тільки бачили здалеку, як сердитий школяр дуже чемно з їхньою сніговою бабою поговорив і побіг додому по батьків.

Портфель з теорією

Якось увечері, коли мікроби всією сім’єю сіли вечеряти і Петрикова мама вже почала розливати по тарілках солодкий полуничний суп, у краплю раптом засунувся великий портфель, потім велика нога в черевику, а потім і весь солідний і серйозний дядечко.

– Доброго дня! – сказав дядечко. – Я до вас у справі.

– Доброго дня! – відгукнулися всі мікроби, а Петрикова мама додала:

– Запрошую до столу.

– Дякую! – подякував дядечку. – Теоретично я маю бути ситий, бо вже повечеряв удома. – І став їсти суп.

– Теоретично – це як? – Запитав Петько.

Але мама суворо сказала:

– Їж і не став дурних питань.

Після вечері тато Петрика і дядечко з портфелем сіли поряд, і дядечко сказав:

– Я прийшов серйозно поговорити про вашого сина, про того, що на молокозаводі працює.

– А що сталося? – Запитав тато.

– Погана справа, – зітхнув дядечко. – Я, бачите, теоретик. Можна сказати носій теорії. Ось тут вона в мене, у портфелі.

І дядечко ще раз зітхнув.

– Так! Тяжко вам, мабуть, її носити, – поспівчував тато.

– Ні, носити не важко. Вона легка. Не в цьому справа.

– А в чому?

– Справа в тому… – сказав дядечко і засоромився, – розумієте, теорія у мене про мікроби.

– Дуже приємно, – усміхнувся тато.

– Ні! – закричав дядечко. – Ні. Суцільні неприємності!

– Чому ж?

– Тому що з теорії виходить, що нічого не виходить. Не може ваш син на молокозаводі працювати.

– Не може? – здивувався тато.

– Звісно, не може. Мікроби, вони, як ви знаєте, дуже маленькі.

– Ще б пак, – сказав тато, – мені не знати? Я сам бактерія.

– Ось бачите, – зрадів дядечко, – ваш син дуже маленький, а молокозавод звідси дуже далеко. І ніяк не виходить, щоб ваш син міг до молокозаводу за один день дістатися, а потім увечері знову в краплю повернутись.

– А він на автобусі їздить, – втрутився Петрик.

– Петрику, – сказала мама, – не смій втручатися, коли дорослі розмовляють. – І пішла мити посуд.

– Не може він у автобусі їздити, – тихо сказав дядечко.

– Чому це я не можу в автобусі? – образився Петриків брат, той самий, про якого йшлося.

– За визначенням, – ще тихіше сказав дядечко, – автобус великий, а ви дуже маленький.

– Щось ви плутаєте, – сказав тато Петрика. – Ось якби навпаки було: автобус маленький, а він великий. Тоді б він у автобусі не помістився. А так – будь ласка.

– Ні, не будь ласка, – сумно сказав дядечко. – Є багато “але”.

– Які “але”?

– Різні. Ось, наприклад, таке “але” – припустимо, мікроб їде в автобусі … а в автобус входить контролер. Квитки перевіряти. А як він у мікроба квиток перевірить, якщо мікроба без мікроскопа взагалі не видно?

– А квиток? – Запитав Петрик.

– До чого тут квиток? – здивувався дядечко.

– Квиток без мікроба видно?

– Квиток видно.

– Ну ось, – сказав Петько, – все виходить. Контролер квиток побачить, а на мікроба йому дивитися нічого, і так зрозуміло, що мікроб з квитком їде, раз квиток видно.

– А раптом… а раптом… – розгубився дядечко. – А раптом це не його квиток, не мікроба?

– А чий? – здивувався тато.

– Звідки я знаю, чий! Чужий квиток.

– А контролер, – сказав Петько, – запитає у всіх: “Це ваш квиток?” Вони скажуть: “Не наш”. І тоді контролер одразу зрозуміє: це квиток мікроба. І оголосить: «Шановні пасажири, будьте обережні, в нашому автобусі їде мікроб, дивіться, не наступіть йому на ногу».

Кілька хвилин приголомшений дядечко дивився на Петрика і мовчав. Потім він вигукнув:

– Але є ще одне “але”. Найголовніше! Мікроби живуть у краплі води, а молокозавод стоїть на суші. За теорією мікроби на суші жити не можуть.

– А ви, – спитав Петрик, – ви де живете?

– Я, – розгубився дядечко, – я вдома живу.

– А на вулиці жити можете:

– На вулиці? Ні. Де ж там своє ліжко поставлю тумбочку? На них якась вантажівка наїде.

– Ось! – сказав Петрик. – Жити на вулиці не можете, а ходити скільки завгодно. І ми мікроби також можемо.

– Але ж правда! – закричав дядечко. – Правильно! – І змахнув портфелем. – А з теорії не виходить! За цією теорією я у вашу краплю поміститися не можу, а я ось він – сиджу з вами та розмовляю. Що ж мені робити?

– Знаєте що, – сказав тато Петрика, – а ну її, цю теорію, якщо по ній нічого не виходить.

– Так! – зітхнув дядечко. – Вам легко говорити “ну її”, а я Носій теорії, мені її носити треба. У портфелі. Робота така.

– А що, – спитав Петриків брат, – хіба не можна якусь іншу теорію носити?

– Іншу? – замислився дядечко. – А цю куди подіти? Ось якби її у мене якісь розбійники відібрали або якби я її загубив…

День народження

Цього дня у Петрика-мікроба було одразу два свята. Перше – у Петрика був день народження, друге – новосілля.

Петрикова родина переїхала на нову квартиру із простої краплі в краплю із сиропом.

Увечері до краплі з сиропом прийшли гості.

Прийшла Ангінка, подарувала Петрику торт із морозива і сказала:

– А в мене теж учора новосілля було. Ми з вершкового морозива до пломбіру переїхали.

Прийшли вчені з лабораторії, і наймолодший науковий співробітник подарував Петрику симпатичну елементарну частинку в шкіряному нашийнику.

– Ось, – сказав Наймолодший науковий співробітник, – вона дуже тямуща, ця частинка, якщо її видресувати, вона навіть у цирку виступати зможе.

– Дякую, – сказав Петрик.

Коли всі вже сіли за святковий стіл, прийшов директор молокозаводу.

– Петрику, – сказав директор, – я приніс тобі в подарунок наказ по молокозаводу.

– Який наказ? – Здивувалися всі.

– Ось який, – сказав директор і прочитав папірець:

Молокозавод №5

Наказ № 245 від 5.05.2005 р.

Петрик – мікроб призначається на посаду начальника кефірного цеху. Хоча він ще не виріс.

– Ура! – закричали всі.

Петрик-мікроб сказав директорові дякую, а потім тихенько спитав свого тата:

– Тату, а коли ж я виросту?

– Розумієш, Петрику, – сказав тато, – ти, звичайно, виростеш, обов’язково виростеш. Але, бачиш, навіть коли ти зовсім виростеш, ти все одно будеш дуже маленький. Ти ж мікроб. А мікроби взагалі дуже маленькі. І це зовсім не так сумно, як здається на перший погляд.