TOU

Петрик – мікроб

Григорій Остер

– Не знаю, я кожен сніжок дуже міцно стискав, навіть рукавиці зняв. А вони образилися і сказали, що за такі аргументи мене треба зовсім звільнити з лабораторії. А за що мене звільняти, якщо я правий. Сніг зі сніжків складається – це відразу зрозуміло.

– Звичайно, зрозуміло, – сказала Ангінка.

– Ні, – сказав Петрик-мікроб, – не зі сніжків.

– Ось, – розвів руками наймолодший науковий співробітник, – і у вас теж думки розділилися.

– Петрику, – запропонувала Ангінка, – хочеш, я тобі аргумент наведу?

– Не треба, – сказав Петрик, – ви краще вгору подивіться.

Наймолодший науковець і Ангінка подивилися вгору, і Ангінка відразу закричала:

– Летить! Падає!

– Що падає? – Здивувався наймолодший науковий співробітник. – Це сніг іде.

– А ти підстав рукавичку, – запропонував Петрик.

Наймолодший науковий співробітник підставив рукавичку, і на неї одразу опустився маленький білий візерунок.

– Що це? – Здивувався Наймолодший науковий співробітник.

– Це те, з чого сніг складається, – сказав Петрик, – сніжинка.

– Ух ти! – Здивувався Наймолодший науковий співробітник. – Як же це я раніше не помічав?

– Нічого дивного, – сказав Петрик. – Сніжинки дуже маленькі, їх великим важко помітити. А малі їх помічають, якщо, звичайно, дивляться уважно.

– Які красиві! – пошепки сказала Ангінка.

– Дуже красиві, – погодився Наймолодший науковий співробітник і одразу зрадів. – Петрику, – закричав він, – це відкриття! Сніг складається зі сніжинок.

– Ну яке відкриття, – збентежився Петрик, – так…

– Звісно, відкриття. Зараз побіжу до лабораторії. Скажу всім. Тепер вони мене не звільнять. Дякую, Петрику. Геніальне відкриття!

І наймолодший науковий співробітник помчав до своєї лабораторії.

А Ангінка довго дивилася на сніжинки, а потім сказала Петрикові:

– Все-таки шкода, що сніг не зі сніжків складається, правда?

– Чому шкода? – здивувався Петрик.

– Тому що про сніжки доводити цікавіше, – сказав Ангінка, – аргумент ну дуже грунтовний!

Снігова бабуся

Того дня Петрик-мікроб із Ангінкою на сніжинках каталися. Вчепляться і летять. Летять, летять, а потім приземляються. І ось вони приземлилися якось на одному дворі. А там дошкільнята ліпили сніжну бабу і закатали Петрика з Ангінкою разом із їхньою сніжинкою у снігову кулю. А з кулі зробили голову з морквиною. Вийшли Петрик та Ангінка на моркву, як на балкон, стоять, у далечінь дивляться.

– Он, – каже Петрик, – школяр зі школи йде. З портфелем. А у портфелі у нього двійка.

– Невже ти, Петрику, – здивувалася Ангінка, – портфель наскрізь бачиш?

– Портфель не бачу. Я школяра цього наскрізь бачу. Іде, злиться і хоче за двійку свою комусь помститися. Тільки не знає, кому.

Тут школяр саме снігову бабу помітив. З дошкільнятами. І кричить здалеку:

– Ану, малеча, ламайте своє опудало!

– Дошкільнята порадилися один з одним, і найсміливіший запитує:

– Це ще чому?

– Тому! – каже школяр вже зовсім близько. – Все одно сам зламаю, а вам ще й по шиях надаю!

Не найсміливіші дошкільнята після таких обіцянок вирішили тікати. А найсміливіший теж вирішив до них приєднатися.

Школяр підскочив до снігової баби, вже портфелем замахнувся і раптом чує, як вона каже:

– А не соромно тобі на літню бабусю портфелем махати?

– Ні, – каже з переляку школяр. – Не соромно. Ой! Як це ви, бабусю, розмовляєте? Ви ж сніжна.

Насправді говорив, звичайно, Петрик-мікроб, але школяр не здогадався, портфель впустив, весь тремтить, задкує, шепоче:

– Не буває розмовляючих… Не буває снігових… Не буває бабусь…

– Правильно, – каже йому Петрик. – Не буває. Яка я тобі бабуся? Подивися на мене уважно. Не впізнаєш?

– Не впіз-з-з-з-наю, – тремтить школяр.

– А дарма. Я твій директор. Навмисне снігом обліпився, щоб усю правду про твою поведінку дізнатися. Тепер знаю. Нічого не вдієш – доведеться батьків викликати.

– Що, – питає школяр, – прямо сюди?

– Навіщо ж сюди? Нехай завтра до школи приходять.

Підібрав школяр свого портфеля з двійкою та бігом додому. А дошкільнята так нічого й не зрозуміли. Вони тільки бачили здалеку, як сердитий школяр дуже чемно з їхньою сніговою бабою поговорив і побіг додому по батьків.

Портфель з теорією

Якось увечері, коли мікроби всією сім’єю сіли вечеряти і Петрикова мама вже почала розливати по тарілках солодкий полуничний суп, у краплю раптом засунувся великий портфель, потім велика нога в черевику, а потім і весь солідний і серйозний дядечко.

– Доброго дня! – сказав дядечко. – Я до вас у справі.

– Доброго дня! – відгукнулися всі мікроби, а Петрикова мама додала:

– Запрошую до столу.

– Дякую! – подякував дядечку. – Теоретично я маю бути ситий, бо вже повечеряв удома. – І став їсти суп.

– Теоретично – це як? – Запитав Петько.

Але мама суворо сказала:

– Їж і не став дурних питань.

Після вечері тато Петрика і дядечко з портфелем сіли поряд, і дядечко сказав:

– Я прийшов серйозно поговорити про вашого сина, про того, що на молокозаводі працює.

– А що сталося? – Запитав тато.

– Погана справа, – зітхнув дядечко. – Я, бачите, теоретик. Можна сказати носій теорії. Ось тут вона в мене, у портфелі.

І дядечко ще раз зітхнув.

– Так! Тяжко вам, мабуть, її носити, – поспівчував тато.

– Ні, носити не важко. Вона легка. Не в цьому справа.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.4 / 5. Оцінили: 16

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Петька-микроб. Сказочные истории”
Григорій Остер
Видавництво: “АСТ”
2019 р.

1 Коментар
  • Юлія
    14.07.2022 23:42

    Чудова казочка. Сину дуже сподобалась та із цікавістю задавав питання аби дізнатися, що д було далі. Те й заснув.? І мені сподобалась казочка. Ще дочитаємо.

    3
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: