Петсон сумує

Надворі була осінь, Петсон сидів на кухні, пив каву і дивився на сіре небо за вікном. Йому було зовсім невесело.

Зате кошеня Фіндус веселилося. Воно ні секунди не могло посидіти спокійно, та йому й не хотілося. Воно обійшло навколо стільця, вхопило зубами свій хвіст, скочило на стіл, ковтнуло кави, схопило грудочку цукру, кинуло його на підлогу, зіскочило униз, потім залізло на диван і знову застрибнуло на стіл.

—СИДИ ТИХО! – прошипів Петсон. Потім він тяжко зітхнув. – Ну що за день. Нічого не хочеться робити.

—Добре, – сказав Фіндус. – Це означає, що ми можемо бавитися цілий день.

—Ну ні. – відповів Петсон. – Бався сам, і краще десь в іншому місці.

—Один так один, в іншому та в іншому! А я хочу погратись з тобою. Тут і зараз. Можна пограти в Почисти Кота, тільки котом будеш ти.

– Не хочу я грати. – буркнув Петсон і дивився у вікно. – Я не маю часу, мені треба рубати дрова. Але я не хочу рубати дрова. Я маю копати грядки, але я не хочу нічого копати. Я просто хочу сидіти тут цілий день і сумувати.

– Про що тут сумувати? Адже в тебе є я. Дивись!

Фіндус наступив на чайну ложку, яка лежала під тарілкою. Тарілка похитнулася і зачепила чашку. Пролунав дзвін. Це було не так просто зробити. Потрібно було особливим чином поставити тарілку, інакше виходив не дзвін, а просто брязкіт. Фіндус спробував повторити ще сильніше та сильніше. Потім ще, але дзвону вже не виходило. Петсон хмурився ще більше. Шоста спроба знову виявилася невдалою – ніякого дзвону, тільки неприємний брязкіт. Петсон не витримав.

– ЗАЛИШИ ПОСУД  В СПОКОЇ! Я не виношу таких звуків, коли маю поганий настрій. Сьогодні я хочу, щоб все було тихо та спокійно. Сядь як слід на свій стілець, пий каву і тримай себе в лапах!

Кошеня сіло як слід і кілька секунд сиділо спокійно. Але раптом усередині в нього ніби щось заворушилося. У голові Фіндуса крутилася весела мелодія, і йому дуже хотілося співати. Він намагався, щоб пісня вийшла не надто гучною, і тихенько сповзав на стілець. Нарешті він ліг на спину і витягнув задні лапи. Цікаво, чи вдасться йому дістати до столу? Звісно, вдалося! Фіндус вперся лапками в край столу і трохи похитався на стільці. Бум! Стілець хитнувся назад.

А чи може стілець стояти на двох ніжках? – подумав Фіндус. – Здається, не може.

Він знову відштовхнувся. Бум! Стілець знову став на чотири ніжки. “Ще раз і трохи сильніше”, – вирішив Фіндус. БАБАХ! Стілець полетів на підлогу, кошеня стрімголов скотилося з нього і потрапило прямо в порожнє відро, яке з гуркотом покотилося по підлозі.

Петсон позеленів від злості, схопився за голову і вдарив кулаком по столі.

– З МЕНЕ ДОСИТЬ!!! ЯКЩО НЕ МОЖЕШ СИДІТИ Спокійно, ЙДИ! Мені набрид цей шум! Я НЕ ХОЧУ ЧУТИ НІ ПІСЕНЬ, НІ ДУРНИХ БАЛАЧОК- НІЧОГО! У МЕНЕ ПОГАНИЙ НАСТРІЙ. І Я ХОЧУ. ЩОБ МЕНЕ ЗАЛИШИЛИ У СПОКОЇ!

Кошеня витріщилося на господаря. Таким злим він Петсона ніколи не бачив. Петсон важко зітхнув і сів на диван. Вигляд у нього був нещасний.

– Пробач, Фіндусе, – стомлено сказав він. – Я знаю, що не можна так кричати на свого кота. Але сьогодні такий огидний день. Хочеться, щоб він пройшов якнайшвидше і непомітніше. І Петсон знову обернувся до вікна.

«Сьогодні він справді зовсім сумний. – подумав Фіндус. – Треба обов’язково придумати, як його розвеселити»

Кошеня обережно залізло на стіл. Воно тихенько підкралося до Петсона і підняло лапку. Це означало: «Я хочу сказати вам…»

– Ну, що там ще? – пробурмотів Петсон. – Ходімо на рибалку, – запропонував Фіндус. – Там тобі стане веселіше. – Фу-у-у, нізащо. Я зовсім не хочу виходити надвір Там холодно і сиро, і ми не спіймаємо жодної рибки. Ні, я не зрушу з місця до вечора. А увечері просто піду спати.

«Оце так… Зовсім безнадійно, — подумав Фіндус і зітхнув майже так само важко, як Петсон. – Я впевнений, що на рибалці йому стане веселіше. Так завжди. Напевно, треба спробувати вмовити його, тільки потихеньку»

Фіндус зістрибнув на підлогу і відчинив шафу з посудом. Він витягнув звідти всі каструлі та сковорідки. У глибині шафи стояла довга миска для риби, її й шукав Фіндус. Вона була схожа на човен – саме те, що потрібно. Потім кошеня принесло дві дерев’яні ложки і зробило з них весла. Коли його човен доплив до середини кімнати, Фіндус закинув вудку, яку він теж зробив із ложки. Незабаром клюнула перша риба, це була справжня смугаста щука, невелика, але дуже гарна. Фіндус крадькома глянув на Петсона. Петсон все ще дивився у вікно. Фіндус продовжив вудити. Рибалка була дуже вдалою, – Фіндус наловив повний човен риби. Щоразу, коли щось траплялося на гачок, кошеня шепотіло: «Ой-ой-ой, знову клює, ось удача». Іноді він косився на Петсона, але той не звертав на нього уваги.

І тут Фіндусу попався на гачок найбільший у світі оселедець. Тяжкий! Кошеня щосили тягло вудку, і пихкало, сопіло і поглядало на Петсона. Нарешті Петсон озирнувся, але не рушив з місця, а тільки сказав: – Я не хочу йти на рибалку. І знову дивився у вікно.

«Це гірше, ніж залишитися на свято без торта, – подумав Фіідус. – Але якщо вже я щось вирішив, я свого досягну. Іншого виходу просто немає”. Фіндус побіг у хлів і розшукав там опудало тарані, яке було прикріплене до великої дерев’яної дошки. Внизу була табличка з написом: «Величезна тарань. Спіймана Петсоном 1933 року». Це була найдовша і найважча тарань, яку спіймав Петсон. Саме тому він зробив із неї опудало і навіть хотів повісити його на стіну. Фіндус міцно прив’язав до дошки довгу мотузку і засунув усе в сумку.

Він приніс сумку на кухню і поставив біля столу перед Петсоном. Потім кошеня зіскочило на стіл і почало чекати, коли Петсон запитає, що ж це Фіндус тримає в лапах.

Досить довго Петсон вдавав, що не помічає кошеняти і не бачить, що він навіщось високо підняв лапу. Зрештою терпець у нього урвався, і він сердито запитав:

– Ну і що це в тебе?

Фіндус показав йому мотузку і прошепотів:

– Сюрприз!

Петсон потягнув за мотузку і витягнув тарань.

– Дивись! У тебе клює! – закричав Фіндус.

Петсон усміхнувся, але відразу знову спохмурнів.

– Не хочу, – сказав він і знову став дивитися у вікно.

«Це просто жах, – подумав Фіндус. – Звичайно, він захоче піти на рибалку, якщо змусити його встати з цього старого дивана».

Кошеня втекло в дров’яний сарай і глянуло на вудку, що висіла на стіні. Воно замислилося. Двері були відчинені, і Фіндусу був видно, що Петсон все ще сидить на кухні. Тоді Фіндус закричав щосили:

– Допоможіть! Петсоне, врятуй мене! Я застряг!

Петсон поспішив на допомогу. Кошеня швиденько засунуло лапу під величезну колоду, лягло на спину і знову закричало. Тут прибіг господар.

– Що трапилося? Тобі боляче?

– У мене лапа застрягла. Витягни мене, – запхинькав Фіндус.

– Що тобі тут треба? – спитав Петсон, коли йому вдалося витягти кошеня з-під колоди.

– Я хотів дістати вудку та піти на рибалку без тебе. А колоди раптом покотилися. Зніми мені вудку.

– Але ж ти все одно не зможеш донести таку довгу вудку до озера, – сказав Петсон.

– А ось і донесу, – поважно відповів Фіндус. – Якщо ніхто не хоче піти зі мною, я піду сам. Тільки дай мені вудку, і ти побачиш, що я не тільки донесу її до озера, але й упіймаю штук десять окунів. А може  й більше.

Петсон простяг йому вудку. Фіндус поклав її на плече і попрямував до озера. Він сильно шкутильгав, і вудка так розгойдувалася, що кошеня майже не могло йти. Лапи в нього тремтіли, і він виглядав зовсім нещасним. Петсон не витримав і засміявся:

– Ні, малюче, ти не дойдеш до озера. До того ж, у тебе болить лапа.

– Я все одно піду на рибалку, – сердито прошипів Фіндус.

Нарешті Петсон здався.

– Гаразд, гаразд, так і бути, підемо на рибалку, – зітхнув він.

Петсон приніс наплічника та чоботи і накопав у городі хробаків. Потім він посадив кошеня в наплічник, узяв вудку і рушив у дорогу.

У лісі було тихо-тихо. Повітря було вологим і прохолодним. «Як добре йти лісом, а не сидіти вдома і думати про те. Як все погано. – міркував Петсон. І він зовсім забув, що вранці йому було так сумно.

Вони пройшли лужок і по стежці спустилися до озера! Петсон спустив човен на воду і почав гребти. Фіндус сів попереду і видивлявся щук. Великі щуки могли бути по-справжньому страшними. Але Фіндус їх нітрохи не боявся, йому взагалі ніколи не було страшно. Навіть найбільші щуки не здавалися йому небезпечними, звичайно, якщо вони плавали не надто близько.

Фіндус любив риболовлю. На озері він відразу починав метушитися і ні секунди не міг просидіти спокійно.

– Уяви собі, що ми впіймали величезну щуку, а вона як стрибне на тебе, як почне кусатися! Тоді я схоплю її – ось так! – І кину на дно човна, і …

Фіндус вирішив показати, як він уміє боротися, підстрибнув, розвернувся… Господар встиг схопити його в той момент, коли неспокійне кошеня вже майже впало за борт.

– Сиди спокійно, – суворо сказав Петсон Фіндусу і посадив його на лавку.

Потім він додав напівголосно:

– Слухай, яка тиша. Іноді так приємно просто посидіти у тиші.

Фіндус зрозумів, що йому доведеться ще трохи потерпіти і постаратися не галасувати. Але він бачив, що настрій у господаря став набагато кращим і скоро Петсон знову стане веселим.

Вони сиділи тихо-тихо. Було чути тільки, як хлюпається за бортом вода. Сіре озеро, сіре небо, темний ліс навколо… Жовте листя вже облетіло, природа міняла яскраві тони на сіро-зелено-коричневі. Від вологого повітря фарби здавались різкішими і глибшими, і ліс ніби світився. Петсон подумав, що це навіть гарніше, ніж яскрава зелень улітку.

– Добре, що ти вмовив мене піти на рибалку. – сказав він.

– Звісно, – відповів Фіндус.

І раптом на гачок спіймався досить великий окунь. Це дуже втішило Петсона і він, як завжди, почав розповідати різні цікаві історії. Так вони з Фіндусом вудили до вечора і зловили ще по окуню.

Дорогою додому Фіндус сказав:

– А по обіді, коли ти наколеш дров, ми побавимось.

– Але ж мені треба скопати грядки, – заперечив Петсон.

– Добре, але лише половину. Потім гратимемо.

– У тебе більше не болить лапа?

– Вона в мене й не боліла. Я обдурив тебе, бо ти не хотів іти на рибалку.

– Чортеня мале! – буркнув Петсон. – Ти вмієш добиватися свого. Боюся, таки доведеться побавитися з тобою, хоч мені зовсім не хочеться.

– Хочеться, хочеться! – вигукнув Фіндус. – Якщо я це кажу, то так воно і є.