Пічкур

Пічкур випірнув із глибокого виру й поплив проти течії. Він був маленький і жвавий, він радів світові й хотів якомога більше познайомитися з ним. Пічкур звернув у струмочок, що трапився йому по дорозі, і здивувався, як тут мілко й душно.

— Куди цей струмочок веде, сестриці? — запитав він у двох великих жаб.

— В болото,— відповіли жаби недружелюбно.

— А це далеко? — поцікавився Пічкур.

— Тут поблизу.

Пічкур подавсь угору і скоро опинився серед твані, порослої травою. Риба потрапляє сюди досить рідко, тому всі тутешні мешканці зустріли Пічкура з великим здивуванням. Найбільше було тут жаб, великих, зморщених, із почорнілими спинами, з великими опуклими очима.

— Що це таке, сестриці? — запитав Пічкур.

— Болото, хіба не бачиш? — кумкнули ті.

— Нещасні ви створіння! — мовив Пічкур.— Як ви терпите цей гнилий дух?

— Звикли,— відповіла винувато стара жаба.

Але друга, молодша, додала трохи ображено:

— Але я не знаю, чи є десь краще місце…

Пічкур вражено сплеснув своїми плавцями:

— Ой, які ж ви невігласи! Гайда в наш вир, яка там краса, яке сонце, яка широчінь!

Жаби перезирнулися.

— А це далеко? — спитала одна з них.

— Близько, дуже близько… Дивно мені, що ви й досі не були там…

— То що, рушаймо? — почали радитись між собою жаби.

— Ми тут народилися, тут і помремо! — заявила поважно стара жаба й сердито мовила: — Повертай туди, звідки з’явився. Нам не потрібен твій вир!

— Послухай, тітонько! — звернувся до неї Пічкур.— Ти мені ще дякуватимеш, коли опинишся там!.. Ох, якби ви знали, як вільно живеться в нашому вирі!

Деякі із жаб почали перешіптуватися, переконувати одна одну, сперечатися.
— Рушаймо! — наполягали одні.

— Ні, не треба! — кричали інші.

— Хто знає, чи не підісланий він яким-небудь лелекою, щоб піддурити нас! — застерігали треті.

Почувши про лелеку, жаби стрімголов кинулися в болото. Але їх страх швидко минув. Деякі навіть почали весело кумкати.

— Боягузки! — крикнула одна.— Я рушаю!

— І я!

— І я!

— І я!

Пічкур охоче повів їх.

— Нехай маловіри лишаються! — сказав він.— Потім хтось із вас повернеться й розкаже їм про красу нашого виру.

З плеском, гамом і кумканням прибули жаби до виру. Пічкур сяяв.

— Ось,— поглянув він на жаб переможно,— хіба можна порівняти з вашим болотом?

Жаби мовчали.

— Ми дуже стомилися,— поскаржилась одна з них.— Де тут мул, щоб трохи відпочити нам?

— Тут немає мулу! —з гордістю сказав Пічкур.

— А чи є грязюка у вашому хваленому вирі?

— Нема й грязюки.

Жаби накинулись на Пічкура:

— Заманив ти нас, негіднику!

Пічкур злякано зіщулився.

— Тоді покажи нам, де водорості, бо ми геть знесиліли.

— Водорості у вирі?! — скрикнув Пічкур. — Де це ви таке чули, де таке бачили?

— Зрада! Брехня!— розквакались жаби.— Мабуть, на нас тут чекають лелеки!

Пічкур тремтів від страху.

— Та я ж для вашого добра…— виправдовувався він.

— Як для нашого добра? Що тут є, в цьому проклятому місці?

— Є широчінь, блиск, сонце…

— Широчінь без мулу! Блиск без болота! — на-кинулась на нього одна слизька жаба.— Заманив ти нас, хай тобі лихо!.. Гайда, сестриці, назад, у болото!

Заквакали жаби й потяглися до мулу й грязюки.

— І все ж таки тільки тут живеться гарно і вільно! — крикнув їм услід Пічкур.