Підземний перехід

Якось удав і папуга гуляли. Раптом папуга зник. Щойно він був і навіть розмовляв з удавом, і раптом його зовсім не стало. Зник.

«Класно в нього це вийшло! — подумав удав. — Раз — і нема. Цікаво, куди він подівся?

— Ти де, папуго? — спитав удав.

— Не знаю! — відповів папуга звідкись із-під землі. – Мені тут темно. І я не можу вилізти.

Удав розсунув траву і побачив у землі якусь дірку.

— Зараз я тебе дістану! — сказав удав і засунув у дірку хвіст.

Коли удав відчув, що папуга вхопився за хвіст, він висмикнув його разом із папугою.

— Що то за дірка? — спитав удав.

— Невідомо, — сказав папуга, обтрушуючись від землі, — мабуть, це якийсь вхід.

— Цікаво! – задумався удав, заглядаючи в дірку. — Якщо є вхід, то має бути й вихід. Як ти думаєш, папуго, чи має ця діра вихід як що вона має вхід?

— В цьому і вся справа! – сказав папуга. — Якщо в цієї дірки тільки вхід, то це просто дірка, а якщо в неї є ще й вихід, то це вже не дірка, а підземний перехід.

— Куди перехід?

— Кудись! Знаєш, удав, це можна перевірити, чи є вихід чи немає. Потрібно засунути в дірку твій хвіст і помацати, як там щодо виходу.

— Чому саме мій хвіст? — запротестував удав, боязко заглядаючи в дірку. – Чому не твій?

— Ну… – сказав папуга, – мій хвіст там уже був. Разом зі мною. Коли я провалився. Туди.

— Мій хвіст там теж був! – Заперечив удав. — Коли він тебе витягав. Звідти.

— Так! – погодився папуга. — Але тоді твій хвіст намацував мене. А тепер він намацуватиме вихід.

— Добре! — зітхнув удав і почав засовувати у дірку свого хвоста. Хвіст йшов все глибше і глибше, і зрештою від удава залишилася одна голова, що стирчала з дірки.

— Ну що? — спитав папуга у голови удава. – Намацав він вихід, твій хвіст?

— Поки що незрозуміло! — сказала голова удава, намагаючись зрозуміти, що там таке намацує її хвіст.

А в цей час слоненя і мавпа гуляли зовсім в іншому місці. І раптом мавпа побачила, як із трави щось вилазить.

— Дивись! Дивись! — закричала мавпа до слоненятка. – Що це?

Слоненя подивилося і сказало:

— На мою думку, це хвіст.

— Дійсно! — здивувалася мавпа. – Хвіст. А чий він?

— Ну… — сказала слоненя, — мабуть, він нічий. Мабуть, він сам по собі. Дикий.

— Диких хвостів не буває! — заперечила мавпа. — Якщо є хвіст, то має бути і його господар.

— Слухай! — раптом зраділо слоненя, уважно придивляючись до хвоста. — Це хвіст удава!

— А де він сам? — спитала мавпа.

— Десь поблизу! — сказала слоненя. — Вони зазвичай завжди ходять разом: удав та його хвіст. Рідко розлучаються.

Мавпа підскочила до хвоста і запитала дуже суворо:

— Гей ти! Хвіст! Де твій удав?

Хвіст, звісно, нічого не відповів. Він заворушився і почав обмацувати все навколо себе.

— Облиш його! — сказало слоненя мавпі. — Нехай собі повзе. Може, удав відпустив його погуляти.

— На мою думку, він просто втік, — сказала мавпа. — Признавайся, де твій господар? – накинулася вона на хвіст.

Хвіст знову нічого не відповів і раптом метнувся кудись убік.

— Стій! Куди? — мавпа вчепилася за хвіст і крикнула слоненяті: — Він тікає!

Слоненя теж ухопилося хоботом за хвіст удава.

— Тягни! – Скомандувала мавпа.

Цієї самої секунди голова удава, яка стирчала з виходу в дірку і розповідала папузі, що намацує її хвіст, раптом закричала:

— Ой! Там хтось є! У цій дірі! Хтось схопив мене за хвіст і тягне.

— Куди?! — жахнувся папуга.

— Зараз дізнаюся! — пообіцяла голова удава і зникла в дірці.

“Звісно! — подумав папуга, коли він залишився наодинці з діркою. — Звичайно, удав дізнається, куди його тягнуть. А ось як я дізнаюся, куди його потягли? Мені теж цікаво!»

А тим часом мавпа та слоненя тягнули хвіст удава. Тягнули, тягнули… І витягли всього удава повністю.

— А! – сказала мавпа удаву, – ти теж тут. А ми думали, що тут тільки твій хвіст!

— Ми думали, він від тебе втік… — сказало слоненя.

— Ні! — сказав удав, глянувши на хвіст. – Він не втікав! Ми разом!

— Слухай! — раптом згадала мавпа. — Звідки ми вас обох витягли?

— З дірки! – Сказав удав.

— А що ти там робив? — спитало слоненя.

— Спочатку я намацував там вихід, — сказав удав. — А потім виявилось, що в цій дірі хтось є. І цей хтось ухопив мене і кудись потягнув.

— У цій дірі хтось є? — перелякано перепитала мавпа, заглядаючи в дірку. – А він страшний?

— Здається, він дуже страшний! — підтвердило слоненя, задкуючи від дірки. – Я його боюся!

— Я теж його боюсь! – Сказав удав. — Точніше, я його не так боюся, як боюся. Адже я так і не зрозумів, куди він мене тягнув. І головне – навіщо тягнув?!

— А він не може звідти вилізти? — спитала мавпа, відступаючи від дірки. — Як ти гадаєш, удав?

— Я гадаю, що може! – Сказав удав.

І як тільки він це сказав, як усі почули, що в дірці щось шурхотить.

— Він уже лізе! — закричало слоненя.

Тієї ж секунди мавпа зрозуміла, що вона сидить майже на самій верхівці найближчої пальми. Мавпа відразу ж відчула себе в безпеці і з цікавістю подивилася вниз. І побачила, що з дірки виліз папуга.

— Ага ! – сказав папуга удаву. – Ти тут? А я тебе шукаю. То куди тебе тягнули?

— А я так і не з’ясував! – Сказав удав. — Тому що слоненя і мавпа мене витягли. На найцікавішому місці. Я навіть не зрозумів, хто мене тягнув. Ти, папуга, там у дірці нікого не помітив?

Сторінки: 1 2