Підземний перехід

Якось удав і папуга гуляли. Раптом папуга зник. Щойно він був і навіть розмовляв з удавом, і раптом його зовсім не стало. Зник.

«Класно в нього це вийшло! — подумав удав. — Раз — і нема. Цікаво, куди він подівся?

— Ти де, папуго? — спитав удав.

— Не знаю! — відповів папуга звідкись із-під землі. – Мені тут темно. І я не можу вилізти.

Удав розсунув траву і побачив у землі якусь дірку.

— Зараз я тебе дістану! — сказав удав і засунув у дірку хвіст.

Коли удав відчув, що папуга вхопився за хвіст, він висмикнув його разом із папугою.

— Що то за дірка? — спитав удав.

— Невідомо, — сказав папуга, обтрушуючись від землі, — мабуть, це якийсь вхід.

— Цікаво! – задумався удав, заглядаючи в дірку. — Якщо є вхід, то має бути й вихід. Як ти думаєш, папуго, чи має ця діра вихід як що вона має вхід?

— В цьому і вся справа! – сказав папуга. — Якщо в цієї дірки тільки вхід, то це просто дірка, а якщо в неї є ще й вихід, то це вже не дірка, а підземний перехід.

— Куди перехід?

— Кудись! Знаєш, удав, це можна перевірити, чи є вихід чи немає. Потрібно засунути в дірку твій хвіст і помацати, як там щодо виходу.

— Чому саме мій хвіст? — запротестував удав, боязко заглядаючи в дірку. – Чому не твій?

— Ну… – сказав папуга, – мій хвіст там уже був. Разом зі мною. Коли я провалився. Туди.

— Мій хвіст там теж був! – Заперечив удав. — Коли він тебе витягав. Звідти.

— Так! – погодився папуга. — Але тоді твій хвіст намацував мене. А тепер він намацуватиме вихід.

— Добре! — зітхнув удав і почав засовувати у дірку свого хвоста. Хвіст йшов все глибше і глибше, і зрештою від удава залишилася одна голова, що стирчала з дірки.

— Ну що? — спитав папуга у голови удава. – Намацав він вихід, твій хвіст?

— Поки що незрозуміло! — сказала голова удава, намагаючись зрозуміти, що там таке намацує її хвіст.

А в цей час слоненя і мавпа гуляли зовсім в іншому місці. І раптом мавпа побачила, як із трави щось вилазить.

— Дивись! Дивись! — закричала мавпа до слоненятка. – Що це?

Слоненя подивилося і сказало:

— На мою думку, це хвіст.

— Дійсно! — здивувалася мавпа. – Хвіст. А чий він?

— Ну… — сказала слоненя, — мабуть, він нічий. Мабуть, він сам по собі. Дикий.

— Диких хвостів не буває! — заперечила мавпа. — Якщо є хвіст, то має бути і його господар.

— Слухай! — раптом зраділо слоненя, уважно придивляючись до хвоста. — Це хвіст удава!

— А де він сам? — спитала мавпа.

— Десь поблизу! — сказала слоненя. — Вони зазвичай завжди ходять разом: удав та його хвіст. Рідко розлучаються.

Мавпа підскочила до хвоста і запитала дуже суворо:

— Гей ти! Хвіст! Де твій удав?

Хвіст, звісно, нічого не відповів. Він заворушився і почав обмацувати все навколо себе.

— Облиш його! — сказало слоненя мавпі. — Нехай собі повзе. Може, удав відпустив його погуляти.

— На мою думку, він просто втік, — сказала мавпа. — Признавайся, де твій господар? – накинулася вона на хвіст.

Хвіст знову нічого не відповів і раптом метнувся кудись убік.

— Стій! Куди? — мавпа вчепилася за хвіст і крикнула слоненяті: — Він тікає!

Слоненя теж ухопилося хоботом за хвіст удава.

— Тягни! – Скомандувала мавпа.

Цієї самої секунди голова удава, яка стирчала з виходу в дірку і розповідала папузі, що намацує її хвіст, раптом закричала:

— Ой! Там хтось є! У цій дірі! Хтось схопив мене за хвіст і тягне.

— Куди?! — жахнувся папуга.

— Зараз дізнаюся! — пообіцяла голова удава і зникла в дірці.

“Звісно! — подумав папуга, коли він залишився наодинці з діркою. — Звичайно, удав дізнається, куди його тягнуть. А ось як я дізнаюся, куди його потягли? Мені теж цікаво!»

А тим часом мавпа та слоненя тягнули хвіст удава. Тягнули, тягнули… І витягли всього удава повністю.

— А! – сказала мавпа удаву, – ти теж тут. А ми думали, що тут тільки твій хвіст!

— Ми думали, він від тебе втік… — сказало слоненя.

— Ні! — сказав удав, глянувши на хвіст. – Він не втікав! Ми разом!

— Слухай! — раптом згадала мавпа. — Звідки ми вас обох витягли?

— З дірки! – Сказав удав.

— А що ти там робив? — спитало слоненя.

— Спочатку я намацував там вихід, — сказав удав. — А потім виявилось, що в цій дірі хтось є. І цей хтось ухопив мене і кудись потягнув.

— У цій дірі хтось є? — перелякано перепитала мавпа, заглядаючи в дірку. – А він страшний?

— Здається, він дуже страшний! — підтвердило слоненя, задкуючи від дірки. – Я його боюся!

— Я теж його боюсь! – Сказав удав. — Точніше, я його не так боюся, як боюся. Адже я так і не зрозумів, куди він мене тягнув. І головне – навіщо тягнув?!

— А він не може звідти вилізти? — спитала мавпа, відступаючи від дірки. — Як ти гадаєш, удав?

— Я гадаю, що може! – Сказав удав.

І як тільки він це сказав, як усі почули, що в дірці щось шурхотить.

— Він уже лізе! — закричало слоненя.

Тієї ж секунди мавпа зрозуміла, що вона сидить майже на самій верхівці найближчої пальми. Мавпа відразу ж відчула себе в безпеці і з цікавістю подивилася вниз. І побачила, що з дірки виліз папуга.

— Ага ! – сказав папуга удаву. – Ти тут? А я тебе шукаю. То куди тебе тягнули?

— А я так і не з’ясував! – Сказав удав. — Тому що слоненя і мавпа мене витягли. На найцікавішому місці. Я навіть не зрозумів, хто мене тягнув. Ти, папуга, там у дірці нікого не помітив?

— Там нікого немає! – сказав папуга. — Зате я знайшов вихід!

— Де? — зрадів удав.

— Та ось він! — показав папуга на дірку, з якої він щойно виліз.

— Але ж це вхід! – здивувався удав.

— Це звідси вхід, — пояснив папуга, — а звідти зсередини — вихід.

— Тоді зрозуміло! – Сказав удав. — Бо я думаю, що це за дивна така дірка. Два входи та жодного виходу.

Коли мавпа побачила, що з дірки виліз не хтось дуже страшний, а папуга, і почула, що в дірці більше нікого немає, вона вирішила, що можна спокійно спуститися вниз. Мавпа вже почала спускатися, коли раптом почула, що над її головою хтось зітхає.

Мавпа подивилася і побачила, що на пальмі разом з нею сидить слоненя.

— Слоненя! — здивувалася мавпа. — Хіба ти вмієш лазити пальмами?

— Не вмію! — зітхнуло слоненя.

— А як же ти сюди потрапило?

— Це мені також дуже цікаво! — сказало слоненя. — Я сюди, здається, вибіг. Або застрибнув!

— Як застрибнув?

— З розбігу! — пояснило слоненя.

— По-моєму, ти застрибнув не з розбігу, а з переляку, — сказала мавпа.

— Чесно кажучи, — зітхнуло слоненя, — тепер мене не дуже цікавить, з чого я застрибнув. Тепер, мавпо, мене набагато більше цікавить, на що я зістрибуватиму. Хотілося б на щось м’яке.
Мавпа подивилася униз і сказала:

— Там одні кактуси.

— Кактуси мені не підходять! — сказало слоненя, обіймаючи пальму.

Тут папуга внизу почув, як слоненя і мавпа розмовляють на пальмі. Він задер голову і закричав:

— Гей! Чим ви там займаєтесь?

— Хочемо вниз! — відгукнулося слоненя.

— Так у чому ж справа? – здивувався папуга. — Злазьте!

— Я злізу! – сказала мавпа. — А слоненя не вміє злазити.

— Якщо він не вміє злазити, — порадив удав, — хай стрибне!

— Я стрибнув би! — сказала слоненя. — Якби пальма не була такою високою! Чи не можна мене звідси зняти? — спитало слоненя.

Папуга обійшов навколо пальми.

— Цю пальму можна зрубати, — сказав папуга, — тоді вона впаде.

— А я? — спитало слоненя. – Я теж впаду?

— Так! – сказав папуга. – Ви впадете разом.

— Хіба не можна зробити так, щоб ми впали окремо? — спитало слоненя. — Чи краще, щоб вона впала без мене?

— Ні! — похитав головою папуга. — Тут одне з двох: або ви падаєте разом, або не падаєте зовсім. По інакшому не буде!

— Я міг би нагнути цю пальму до землі! – Запропонував удав. — І тоді слоненя зійшло б на землю.

— Це ідея! – Зрадів папуга і почав керувати. – Ти, мавпо, злазь і відійди вбік, а ти, удав, берись хвостом за пальму і нагинай її, нагинай, нагинай, поки вона не зігнеться. І тоді ти, слоненя, зістрибнеш!

Удав схопився хвостом за пальму, на якій сиділо слоненя, і став нагинати її до землі.

Він її нагинав, нагинав і нагнув.

Коли слоненя, яке міцно трималося за пальму, опинилося біля самої землі, папуга скомандувала:
— Відпускай!

По цій команді слоненяті треба було відпустити пальму і зістрибнути на землю. Але слоненя не зрозуміло, кому папуга командує, йому чи удаву. І про всяк випадок не відпустило пальму.

Удав також нічого не зрозумів. Тому про всяк випадок він пальму відпустив.

І коли удав її відпустив, вона дуже швидко випросталася, ця пальма. І слоненя від неї відірвалося і теж надзвичайно швидко кудись полетіло.

Коли слоненя повернулося, воно з докором подивилося на своїх друзів і сказало:

— Там також ростуть кактуси. Там, куди я прилетів. Такі самі колючі.

— Нічого! — втішила його мавпа. – Не переймайся. Зате ти більше не стрибатимеш на такі високі пальми.

— Я більше ні на які не буду! — сказало слоненя. — Я дуже злякався, тому й застрибнув на пальму.

— Ти поспішив! — сказав папуга слоненяткові. — Ти надто поспішив лякатися! Якби ти так не поспішав, ти би побачив, що лякатися нічого, бо нічого страшного немає.

— Так! – підтвердив удав. — Із цією справою поспішати не варто. Перш ніж чогось боятися, треба спочатку подивитися: страшне воно чи не страшне. А то навіщо даремно боятися? Ти його боїшся, а воно, можливо, зовсім і не страшне.

А потім слоненя, папуга, удав і мавпа стали бавитись в підземний перехід.

Удав, папуга і мавпа по черзі влазили в одну дірку, а вилазили через другу.

І кожна дірка по черзі була входом, то виходом. Слоненя не лазило з ними. Воно не поміщалося у дірці.

Тому слоненя проводжало своїх друзів біля входу, а потім бігло і зустрічало їх біля виходу. І навпаки!