Підземний перехід
Григорій Остер
Якось удав і папуга гуляли. Раптом папуга зник. Щойно він був і навіть розмовляв з удавом, і раптом його зовсім не стало. Зник.
«Класно в нього це вийшло! — подумав удав. — Раз — і нема. Цікаво, куди він подівся?
— Ти де, папуго? — спитав удав.
— Не знаю! — відповів папуга звідкись із-під землі. – Мені тут темно. І я не можу вилізти.
Удав розсунув траву і побачив у землі якусь дірку.
— Зараз я тебе дістану! — сказав удав і засунув у дірку хвіст.
Коли удав відчув, що папуга вхопився за хвіст, він висмикнув його разом із папугою.
— Що то за дірка? — спитав удав.
— Невідомо, — сказав папуга, обтрушуючись від землі, — мабуть, це якийсь вхід.
— Цікаво! – задумався удав, заглядаючи в дірку. — Якщо є вхід, то має бути й вихід. Як ти думаєш, папуго, чи має ця діра вихід як що вона має вхід?
— В цьому і вся справа! – сказав папуга. — Якщо в цієї дірки тільки вхід, то це просто дірка, а якщо в неї є ще й вихід, то це вже не дірка, а підземний перехід.
— Куди перехід?
— Кудись! Знаєш, удав, це можна перевірити, чи є вихід чи немає. Потрібно засунути в дірку твій хвіст і помацати, як там щодо виходу.
— Чому саме мій хвіст? — запротестував удав, боязко заглядаючи в дірку. – Чому не твій?
— Ну… – сказав папуга, – мій хвіст там уже був. Разом зі мною. Коли я провалився. Туди.
— Мій хвіст там теж був! – Заперечив удав. — Коли він тебе витягав. Звідти.
— Так! – погодився папуга. — Але тоді твій хвіст намацував мене. А тепер він намацуватиме вихід.
— Добре! — зітхнув удав і почав засовувати у дірку свого хвоста. Хвіст йшов все глибше і глибше, і зрештою від удава залишилася одна голова, що стирчала з дірки.
— Ну що? — спитав папуга у голови удава. – Намацав він вихід, твій хвіст?
— Поки що незрозуміло! — сказала голова удава, намагаючись зрозуміти, що там таке намацує її хвіст.
А в цей час слоненя і мавпа гуляли зовсім в іншому місці. І раптом мавпа побачила, як із трави щось вилазить.
— Дивись! Дивись! — закричала мавпа до слоненятка. – Що це?
Слоненя подивилося і сказало:
— На мою думку, це хвіст.
— Дійсно! — здивувалася мавпа. – Хвіст. А чий він?
— Ну… — сказала слоненя, — мабуть, він нічий. Мабуть, він сам по собі. Дикий.
— Диких хвостів не буває! — заперечила мавпа. — Якщо є хвіст, то має бути і його господар.
— Слухай! — раптом зраділо слоненя, уважно придивляючись до хвоста. — Це хвіст удава!
— А де він сам? — спитала мавпа.
— Десь поблизу! — сказала слоненя. — Вони зазвичай завжди ходять разом: удав та його хвіст. Рідко розлучаються.
Мавпа підскочила до хвоста і запитала дуже суворо:
— Гей ти! Хвіст! Де твій удав?
Хвіст, звісно, нічого не відповів. Він заворушився і почав обмацувати все навколо себе.
— Облиш його! — сказало слоненя мавпі. — Нехай собі повзе. Може, удав відпустив його погуляти.
— На мою думку, він просто втік, — сказала мавпа. — Признавайся, де твій господар? – накинулася вона на хвіст.
Хвіст знову нічого не відповів і раптом метнувся кудись убік.
— Стій! Куди? — мавпа вчепилася за хвіст і крикнула слоненяті: — Він тікає!
Слоненя теж ухопилося хоботом за хвіст удава.
— Тягни! – Скомандувала мавпа.
Цієї самої секунди голова удава, яка стирчала з виходу в дірку і розповідала папузі, що намацує її хвіст, раптом закричала:
— Ой! Там хтось є! У цій дірі! Хтось схопив мене за хвіст і тягне.
— Куди?! — жахнувся папуга.
— Зараз дізнаюся! — пообіцяла голова удава і зникла в дірці.
“Звісно! — подумав папуга, коли він залишився наодинці з діркою. — Звичайно, удав дізнається, куди його тягнуть. А ось як я дізнаюся, куди його потягли? Мені теж цікаво!»
А тим часом мавпа та слоненя тягнули хвіст удава. Тягнули, тягнули… І витягли всього удава повністю.
— А! – сказала мавпа удаву, – ти теж тут. А ми думали, що тут тільки твій хвіст!
— Ми думали, він від тебе втік… — сказало слоненя.
— Ні! — сказав удав, глянувши на хвіст. – Він не втікав! Ми разом!
— Слухай! — раптом згадала мавпа. — Звідки ми вас обох витягли?
— З дірки! – Сказав удав.
— А що ти там робив? — спитало слоненя.
— Спочатку я намацував там вихід, — сказав удав. — А потім виявилось, що в цій дірі хтось є. І цей хтось ухопив мене і кудись потягнув.
— У цій дірі хтось є? — перелякано перепитала мавпа, заглядаючи в дірку. – А він страшний?
— Здається, він дуже страшний! — підтвердило слоненя, задкуючи від дірки. – Я його боюся!
— Я теж його боюсь! – Сказав удав. — Точніше, я його не так боюся, як боюся. Адже я так і не зрозумів, куди він мене тягнув. І головне – навіщо тягнув?!
— А він не може звідти вилізти? — спитала мавпа, відступаючи від дірки. — Як ти гадаєш, удав?
— Я гадаю, що може! – Сказав удав.
І як тільки він це сказав, як усі почули, що в дірці щось шурхотить.
— Він уже лізе! — закричало слоненя.
Тієї ж секунди мавпа зрозуміла, що вона сидить майже на самій верхівці найближчої пальми. Мавпа відразу ж відчула себе в безпеці і з цікавістю подивилася вниз. І побачила, що з дірки виліз папуга.
— Ага ! – сказав папуга удаву. – Ти тут? А я тебе шукаю. То куди тебе тягнули?
— А я так і не з’ясував! – Сказав удав. — Тому що слоненя і мавпа мене витягли. На найцікавішому місці. Я навіть не зрозумів, хто мене тягнув. Ти, папуга, там у дірці нікого не помітив?
Джерело:
“38 папугаев”
Збірка казок
Григорій Остер
Видавництво: “АСТ”