Підземний перехід
Казки Григорія Остера
Якось удав і папуга гуляли. Раптом папуга зник. Щойно він був і навіть розмовляв з удавом, і раптом його зовсім не стало. Зник.
«Класно в нього це вийшло! — подумав удав. — Раз — і нема. Цікаво, куди він подівся?
— Ти де, папуго? — спитав удав.
— Не знаю! — відповів папуга звідкись із-під землі. – Мені тут темно. І я не можу вилізти.
Удав розсунув траву і побачив у землі якусь дірку.
— Зараз я тебе дістану! — сказав удав і засунув у дірку хвіст.
Коли удав відчув, що папуга вхопився за хвіст, він висмикнув його разом із папугою.
— Що то за дірка? — спитав удав.
— Невідомо, — сказав папуга, обтрушуючись від землі, — мабуть, це якийсь вхід.
— Цікаво! – задумався удав, заглядаючи в дірку. — Якщо є вхід, то має бути й вихід. Як ти думаєш, папуго, чи має ця діра вихід як що вона має вхід?
— В цьому і вся справа! – сказав папуга. — Якщо в цієї дірки тільки вхід, то це просто дірка, а якщо в неї є ще й вихід, то це вже не дірка, а підземний перехід.
— Куди перехід?
— Кудись! Знаєш, удав, це можна перевірити, чи є вихід чи немає. Потрібно засунути в дірку твій хвіст і помацати, як там щодо виходу.
— Чому саме мій хвіст? — запротестував удав, боязко заглядаючи в дірку. – Чому не твій?
— Ну… – сказав папуга, – мій хвіст там уже був. Разом зі мною. Коли я провалився. Туди.
— Мій хвіст там теж був! – Заперечив удав. — Коли він тебе витягав. Звідти.
— Так! – погодився папуга. — Але тоді твій хвіст намацував мене. А тепер він намацуватиме вихід.
— Добре! — зітхнув удав і почав засовувати у дірку свого хвоста. Хвіст йшов все глибше і глибше, і зрештою від удава залишилася одна голова, що стирчала з дірки.
— Ну що? — спитав папуга у голови удава. – Намацав він вихід, твій хвіст?
— Поки що незрозуміло! — сказала голова удава, намагаючись зрозуміти, що там таке намацує її хвіст.
А в цей час слоненя і мавпа гуляли зовсім в іншому місці. І раптом мавпа побачила, як із трави щось вилазить.
— Дивись! Дивись! — закричала мавпа до слоненятка. – Що це?
Слоненя подивилося і сказало:
— На мою думку, це хвіст.
— Дійсно! — здивувалася мавпа. – Хвіст. А чий він?
— Ну… — сказала слоненя, — мабуть, він нічий. Мабуть, він сам по собі. Дикий.
— Диких хвостів не буває! — заперечила мавпа. — Якщо є хвіст, то має бути і його господар.
— Слухай! — раптом зраділо слоненя, уважно придивляючись до хвоста. — Це хвіст удава!
— А де він сам? — спитала мавпа.
— Десь поблизу! — сказала слоненя. — Вони зазвичай завжди ходять разом: удав та його хвіст. Рідко розлучаються.
Мавпа підскочила до хвоста і запитала дуже суворо:
— Гей ти! Хвіст! Де твій удав?
Хвіст, звісно, нічого не відповів. Він заворушився і почав обмацувати все навколо себе.
— Облиш його! — сказало слоненя мавпі. — Нехай собі повзе. Може, удав відпустив його погуляти.
— На мою думку, він просто втік, — сказала мавпа. — Признавайся, де твій господар? – накинулася вона на хвіст.
Хвіст знову нічого не відповів і раптом метнувся кудись убік.
— Стій! Куди? — мавпа вчепилася за хвіст і крикнула слоненяті: — Він тікає!
Слоненя теж ухопилося хоботом за хвіст удава.
— Тягни! – Скомандувала мавпа.
Цієї самої секунди голова удава, яка стирчала з виходу в дірку і розповідала папузі, що намацує її хвіст, раптом закричала:
— Ой! Там хтось є! У цій дірі! Хтось схопив мене за хвіст і тягне.
— Куди?! — жахнувся папуга.
— Зараз дізнаюся! — пообіцяла голова удава і зникла в дірці.
“Звісно! — подумав папуга, коли він залишився наодинці з діркою. — Звичайно, удав дізнається, куди його тягнуть. А ось як я дізнаюся, куди його потягли? Мені теж цікаво!»
А тим часом мавпа та слоненя тягнули хвіст удава. Тягнули, тягнули… І витягли всього удава повністю.
— А! – сказала мавпа удаву, – ти теж тут. А ми думали, що тут тільки твій хвіст!
— Ми думали, він від тебе втік… — сказало слоненя.
— Ні! — сказав удав, глянувши на хвіст. – Він не втікав! Ми разом!
— Слухай! — раптом згадала мавпа. — Звідки ми вас обох витягли?
— З дірки! – Сказав удав.
— А що ти там робив? — спитало слоненя.
— Спочатку я намацував там вихід, — сказав удав. — А потім виявилось, що в цій дірі хтось є. І цей хтось ухопив мене і кудись потягнув.
— У цій дірі хтось є? — перелякано перепитала мавпа, заглядаючи в дірку. – А він страшний?
— Здається, він дуже страшний! — підтвердило слоненя, задкуючи від дірки. – Я його боюся!
— Я теж його боюсь! – Сказав удав. — Точніше, я його не так боюся, як боюся. Адже я так і не зрозумів, куди він мене тягнув. І головне – навіщо тягнув?!
— А він не може звідти вилізти? — спитала мавпа, відступаючи від дірки. — Як ти гадаєш, удав?
— Я гадаю, що може! – Сказав удав.
І як тільки він це сказав, як усі почули, що в дірці щось шурхотить.
— Він уже лізе! — закричало слоненя.
Тієї ж секунди мавпа зрозуміла, що вона сидить майже на самій верхівці найближчої пальми. Мавпа відразу ж відчула себе в безпеці і з цікавістю подивилася вниз. І побачила, що з дірки виліз папуга.
— Ага ! – сказав папуга удаву. – Ти тут? А я тебе шукаю. То куди тебе тягнули?
— А я так і не з’ясував! – Сказав удав. — Тому що слоненя і мавпа мене витягли. На найцікавішому місці. Я навіть не зрозумів, хто мене тягнув. Ти, папуга, там у дірці нікого не помітив?
— Там нікого немає! – сказав папуга. — Зате я знайшов вихід!
— Де? — зрадів удав.
— Та ось він! — показав папуга на дірку, з якої він щойно виліз.
— Але ж це вхід! – здивувався удав.
— Це звідси вхід, — пояснив папуга, — а звідти зсередини — вихід.
— Тоді зрозуміло! – Сказав удав. — Бо я думаю, що це за дивна така дірка. Два входи та жодного виходу.
Коли мавпа побачила, що з дірки виліз не хтось дуже страшний, а папуга, і почула, що в дірці більше нікого немає, вона вирішила, що можна спокійно спуститися вниз. Мавпа вже почала спускатися, коли раптом почула, що над її головою хтось зітхає.
Мавпа подивилася і побачила, що на пальмі разом з нею сидить слоненя.
— Слоненя! — здивувалася мавпа. — Хіба ти вмієш лазити пальмами?
— Не вмію! — зітхнуло слоненя.
— А як же ти сюди потрапило?
— Це мені також дуже цікаво! — сказало слоненя. — Я сюди, здається, вибіг. Або застрибнув!
— Як застрибнув?
— З розбігу! — пояснило слоненя.
— По-моєму, ти застрибнув не з розбігу, а з переляку, — сказала мавпа.
— Чесно кажучи, — зітхнуло слоненя, — тепер мене не дуже цікавить, з чого я застрибнув. Тепер, мавпо, мене набагато більше цікавить, на що я зістрибуватиму. Хотілося б на щось м’яке.
Мавпа подивилася униз і сказала:
— Там одні кактуси.
— Кактуси мені не підходять! — сказало слоненя, обіймаючи пальму.
Тут папуга внизу почув, як слоненя і мавпа розмовляють на пальмі. Він задер голову і закричав:
— Гей! Чим ви там займаєтесь?
— Хочемо вниз! — відгукнулося слоненя.
— Так у чому ж справа? – здивувався папуга. — Злазьте!
— Я злізу! – сказала мавпа. — А слоненя не вміє злазити.
— Якщо він не вміє злазити, — порадив удав, — хай стрибне!
— Я стрибнув би! — сказала слоненя. — Якби пальма не була такою високою! Чи не можна мене звідси зняти? — спитало слоненя.
Папуга обійшов навколо пальми.
— Цю пальму можна зрубати, — сказав папуга, — тоді вона впаде.
— А я? — спитало слоненя. – Я теж впаду?
— Так! – сказав папуга. – Ви впадете разом.
— Хіба не можна зробити так, щоб ми впали окремо? — спитало слоненя. — Чи краще, щоб вона впала без мене?
— Ні! — похитав головою папуга. — Тут одне з двох: або ви падаєте разом, або не падаєте зовсім. По інакшому не буде!
— Я міг би нагнути цю пальму до землі! – Запропонував удав. — І тоді слоненя зійшло б на землю.
— Це ідея! – Зрадів папуга і почав керувати. – Ти, мавпо, злазь і відійди вбік, а ти, удав, берись хвостом за пальму і нагинай її, нагинай, нагинай, поки вона не зігнеться. І тоді ти, слоненя, зістрибнеш!
Удав схопився хвостом за пальму, на якій сиділо слоненя, і став нагинати її до землі.
Він її нагинав, нагинав і нагнув.
Коли слоненя, яке міцно трималося за пальму, опинилося біля самої землі, папуга скомандувала:
— Відпускай!
По цій команді слоненяті треба було відпустити пальму і зістрибнути на землю. Але слоненя не зрозуміло, кому папуга командує, йому чи удаву. І про всяк випадок не відпустило пальму.
Удав також нічого не зрозумів. Тому про всяк випадок він пальму відпустив.
І коли удав її відпустив, вона дуже швидко випросталася, ця пальма. І слоненя від неї відірвалося і теж надзвичайно швидко кудись полетіло.
Коли слоненя повернулося, воно з докором подивилося на своїх друзів і сказало:
— Там також ростуть кактуси. Там, куди я прилетів. Такі самі колючі.
— Нічого! — втішила його мавпа. – Не переймайся. Зате ти більше не стрибатимеш на такі високі пальми.
— Я більше ні на які не буду! — сказало слоненя. — Я дуже злякався, тому й застрибнув на пальму.
— Ти поспішив! — сказав папуга слоненяткові. — Ти надто поспішив лякатися! Якби ти так не поспішав, ти би побачив, що лякатися нічого, бо нічого страшного немає.
— Так! – підтвердив удав. — Із цією справою поспішати не варто. Перш ніж чогось боятися, треба спочатку подивитися: страшне воно чи не страшне. А то навіщо даремно боятися? Ти його боїшся, а воно, можливо, зовсім і не страшне.
А потім слоненя, папуга, удав і мавпа стали бавитись в підземний перехід.
Удав, папуга і мавпа по черзі влазили в одну дірку, а вилазили через другу.
І кожна дірка по черзі була входом, то виходом. Слоненя не лазило з ними. Воно не поміщалося у дірці.
Тому слоненя проводжало своїх друзів біля входу, а потім бігло і зустрічало їх біля виходу. І навпаки!
Джерело:
“38 папугаев”
Збірка казок
Григорій Остер
Видавництво: “АСТ”