Пінгвінятко без фрака

Ця історія про пінгвінятко Лімпо. Про те, як воно спромоглося добути власний фрак. Якщо ваша вчителька скаже, що історія ця занадто чудернацька і такого не буває, то що ж — нехай так. А ви, хлопчики й дівчатка, ширше розплющуйте очі, нашорошуйте вуха і уважно слухайте.
Отож я починаю.

Коли розколюється яйце, всі знають, що його використовують на пиріг або тістечка: чим більше яйце, тим пишніше тісто. Це також зрозуміло, як Божийдень… Гаразд… Коли ж нарешті розкололося яйце, про яке я веду мову, — а це було отакенне яйце! — вийшов не пиріг і не тістечка, а веселе свято.

Річ у тім, що з того яйця вистромилася голівка пінгвінятка, котрому саме пішов перший день, перша година, перша хвилина життя. І якщо взагалі є щастя на цьому світі, то пінгвіняткові мама і тато були безмежно щасливі. Вони тільки те й робили, що вигрівали свого малюка, співали йому колискових, розказували казочки про тюленів та чайок. Не могли ним ніяк намилуватися.
Минув день, другий, третій. Пінгвінятко, самі розумієте, підростало.

— Ось тобі й маєш! — вигукнув Пінгвін-тато, ляснувши себе крилом. — Ми так захопилися вихованням сина, що забули дати синові ім’я. В цьому віці кожна дитина має ім’я. Назвімо нашого малюка Лімпопо. Тобі подобається?..

Проте мама чомусь замислилась.

— Ім’я наче непогане, та й милозвучне. Але як тобі пояснити?.. Чи не задовге для нашого малюка? Такий крихітка…

— Ще що вигадала, — відмахнувся тато. — Таж він ще виросте!

— Все одно… все одно… — сумнівалася мама, — може статися, що малюк не запам’ятає таке складне ім’я. Уявляєш, якого сорому можна набратися.

— Чисто жіночі міркування, — ображено зауважив Пінгвін-тато.

Пінгвіниха-мама, збагнувши, що вже дійшло до образи, надумалась викласти все як є.

— Бачиш, ім’я Лімпопо навіть занадто красиве для нього… Таке ім’я для заможних. Для якогось багатія, якщо взагалі не для ватажка зграї. А насправді ж йому судилася (о Боже! Мій бідолашний синок ще не знає…) доля найбіднішого пінгвіна в
світі. Він не матиме анічогісінько. І життя йому випаде нелегке… Тому я воліла б дати йому просте, непишне ім’я, щоб нічого не значило.

Пінгвін-тато понурив голову.

— Твоя правда, життя його не буде легке. Тож назвімо його… Лімпо, ім’я це, власне, нічого не означає. Втім, воно не повне. Так, уламочок.­

Саме цієї хвилини малюк прокинувся, замахав крильцями, покрутив дзьобом, одне слово, вчинив бучу.

— Ой, лишенько! — вигукнула Пінгвіниха-мама, приголубивши синочка. — Він усе розуміє.

Минув якийсь час. Пінгвінятко навчилося твердо стояти на лапках, ходити, говорити (хоч і не завжди правильно), пірнати, ловити рибу, відрізняти сніг від льоду й багато чого іншого. Воно було по-своєму щасливе. Та ось настав великий день: разом з іншими пінгвінятами Лімпо мав іти до школи. А оскільки він був слухняний та розумний, обіцяв гарно вчитися, то й не вередував.

— До побачення, повернуся о шостій вечора, — сказав Лімпо, — принесу, якщо зумію, гарну оцінку.

Узяв собі рибину на сніданок, поцілував тата й маму і почимчикував до школи.
“Сподіватимемося, що все буде добре”, — подумав Пінгвін-тато.

Аж раптом, за якихось півгодини, пінгвінятко повернулось.
“Отже, щось не так“, — подумала мама.

— Атож, — додав тато. — На жаль, на жаль.

І обоє гірко зажурилися.

— Татусю й матусю, пробачте, любі, — мовив Лімпо якнайчемніше, бо й справді був гарно вихований. — Але ж ви забули… одягти мене у фрак. Всі діти у фраках — вони на мене так дивно поглядали й перешіптувались між собою, а декотрі навіть обнюхали мене…
Та й учитель не пустив до класу і зауважив, що непристойно приходити до школи в самій сорочці. Уявляєте, який сором. Звичайно, я пообіцяв, що швиденько побіжу додому, вдягну свій фрак і за півгодини повернуся. Ну, а тепер, любі мої, дайте мені хутко
мій фрак! Не хотілося б примушувати однокласників та вчителя чекати на мене.

Але тато і мама не мали грошей на фрак, тож стояли похнюпившись і не знали, що й відповісти сину.
“Може, позичити йому свій на сьогодні?” — подумав Пінгвін-тато.
Мама звела очі, подивилася пильно на нього і похитала головою.
“Ні, ні. Це неможливо, — сказала подумки. — Твій пошарпаний, у плямах, геть потертий. І до того ж ти огрядний”.

— Авжеж, авжеж, — проказав тато вголос.

— Отже, вибачайте, тат… — почав був знову малюк.

І тоді тато, прокашлявшись раз, другий, мовив:

— Я скажу тобі все як є, любий Лімпо. Твій фрак… його, власне, немає.

Лімпо зачудовано глипнув на тата, перевів погляд на маму, замислився.

— То його ніде-ніде немає?

— На жаль, ніде.

— А може, завтра він з’явиться? — забриніла надія в голосі пінгвінятка.

— Ні, й завтра його не буде… — відказав тато. Лімпо глянув на маму.

— Ой, леле!.. Скажу тобі, любий Лімпо, — похитала головою мама, — ані завтра, ані в позавтрашні дні.

Лімпо трохи помовчав.

— Але, любі тату й мамо, я хотів би знати чому?

Це було його перше “чому?”, але відповіді так ніхто і не дав.

І ось за кілька днів Лімпо повідомив своїх батьків, що він вирішив на один-два сезони податися в чужі краї, де його ніхто-ніхто не знає і не вказуватиме на нього пальцем. Він сподівався знайти роботу, щось із заробленого заощадити і згодом, повернувшись
додому, купити собі фрак.

Сторінки: 1 2 3 4