Пісня кулика

Сталося це багато років тому в селі Ітоман. З давніх часів мешканці цього села займалися рибальством. Наловлять риби і в місто везуть на продаж — так і жили.

Жив у тому селі один старий. Раніше він теж з рибалками в море ходив, а тепер зовсім старий став. Був колись у старого син, та він у морі загинув: налетів тайфун, човен перевернув, нікого живим не залишив.

З того часу щовечора виходив старий на берег рибалок зустрічати. Все здавалося йому, що син живим повернеться.

Ось якось пішов старий до моря. Причалили до берега човни, до верху рибою завантажені. Знатний улов! Оглянув старий рибалок — немає серед них його сина. Постояв, пожурився і додому пішов. Раптом бачить — сидить на скелі кулик і жалібно так співає:

«Тій, Тій, Тій».

Замахав старий руками.

— Відлітай звідси, пташко, бо хлопчаки тебе зловлять!

— Тій, тій,— відповідає кулик, а з місця не рухається.

Підійшов старий до пташки ближче, дивись — а в неї крильце поранене. Жаль стало старому кулика. Взяв він його та додому приніс.

Довго лікував старий пташку. «Не годиться живу тварюку кинути,— думав він,— може, це й не кулик зовсім, а душа мого сина в такому вигляді додому повернулася».

Багато днів минуло. Одужав кулик. Став він по хаті літати і весело співати: «Тій, тій, тій!».

А одного разу сталося ось що. Пішов якось увечері старий до моря рибалок зустрічати. Повернувся — бачить: білизна випрана, кімнати прибрані, вечеря готова. Озирнувся старий навколо, нікого, тільки кулик на жердинці сидить.

Здивувався старий, що думати не знає. Встав він уранці, у сад вийшов — стоїть біля струмка гарна дівчина, рушники полоще.

– Хто ти, красуне? — гукнув її старий.— Чому допомагати мені надумала?

Повернулася дівчина, рум’янцем залилася.

— Не гнівайся, дідусю, що не відразу тобі відкрилася,— каже.— Хіба ти не впізнаєш мене? Я твій кулик. Допоміг ти мені, ось і захотілося мені тобі добром відплатити.

— Дякую тобі,— зрадів старий.— Дуже тебе прошу, залишайся у мене жити. Був у мене син, та загинув він у морі. Будь мені коханою донькою.

— Добре,— погодилася дівчина.— Не буду я більше вигляд кулика приймати. Тільки про одне тебе прошу: не кажи нікому, що насправді я — птах, щоб потім не жаліти нам обом.

— Не турбуйся, все зроблю, як велиш,— пообіцяв старий.

Стали вони жити разом. Лише скоро впізнали люди, що оселилася у старого дівчина дивовижної краси, а звідки з’явилася нікому невідомо. Щодня, обов’язково хтось до старого навідувався: то ступку попросити, то віялку, а насправді на красуню подивитися. Прийдуть і спитають:

— Щось ми тебе раніше тут не бачили. Здалеку, мабуть, ти до нас приїхала? Ким дідусь доводиться? Родичем?

Нічого не відповідала їм дівчина, лише дивилася та посміхалася лагідно.

«Ось біда, гарна, а глухоніма»,— вирішили сусіди і перестали до старого заходити.

Але одного разу покликав старий у гості свого старого приятеля. Сидять вони чай п’ють. А дівчина все нові і нові страви підносить та підносить.

— Їжте,— каже.— Скуштуйте!

— Заговорила! — здивувався приятель. — А я думав, що вона німа.

Став він дівчину розхвалювати:

— Пощастило тобі, що така красуня в тебе живе в домі. Звідки вона взялася? Красива, як із картини зійшла! Признайся мені, друже, хто ця дівчина?

А старий, забув, що кулик йому наказував.

— Та це зовсім не дівчина,— каже,— а кулик, якого я вилікував.

— Ну і ну,— ще більше здивувався приятель.— Подумати тільки, пташка в людину перетворилася!

Вбігла дівчина в кімнату і гірко заплакала:

— Навіщо ти свою обіцянку порушив! Немає нам тепер порятунку!

Не встиг старий і оком моргнути, перетворилася вона знову в кулика, защебетала сумно «тій, тій, тій» і полетіла.

— Стривай, стривай, пробач мені! – закричав старий. Та тільки пташки і слід пропав.

Кинувся старий до моря, а там ціла зграя куликів на скелі сидить.

— Гей, кулики, ви моєї пташки не бачили? — почав питати старий.

Нічого не відповіли йому пташки, тільки піднялися високо, за співали жалібно «тій, тій, тій» і з очей зникли.

Ніхто більше у тих краях дівчину-кулика не зустрічав. А старий незабаром занедужав і помер. З того часу, кажуть, і співають кулики так жалібно.