Пісня цикади

Казки Онеліо Кардосо

Усі малі мешканці лісу мали звичай селитися там, де не ступали ратиці вола й де людина ще не протоптала стежки в траві.
Вони шукали або скелю в горах, куди не могли дістатися великі тварини, або якусь розколину на осонні й там засновували собі селище.
Отак воно й велося.
Тож якось прилетіла бджілка, що десь далеко шукала нектару, і сказала:
– Сьогодні я знайшла чудовий куточок. Це невеличкий видолинок із трьома струмками, і розмарину там цвіте багато. Справжній рай!
– Чи далеко це від людських стежок? – спитала гарна чорна мураха.
– Далеко,- відказала бджілка. – Звідти, з гори, люди здаються такими маленькими, ніби блохи стрибають.
– Ну, то ходімо туди,- вирішили всі.
І комахи рушили в дорогу, щоб побудувати в тім видолинку маленьке щасливе селище.
Довгим ланцюжком тяглися завзяті мурахи, несучи своє збіжжя. Бджоли шукали пилку й нектару, щоб зліпити в трухлявому стовбурі на горі смачні й запашні стільники. А ввечері засяяли світлячки – вони залили м’яким, ніжним світлом маленький майдан.
І зажили комахи в злагоді та достатку. Всі працювали, дзвеніли пісні. Але найдзвінкіше співала молода цикада, що вміла робити тільки одне: звеселяти всіх своїми піснями.
Цвіркуни – а вони, як відомо, добрі музики,- хвалили цикаду і радо їй підспівували, і взагалі всі в селищі любили її пісні.
Тільки одна істота скоса позирала на її будиночок. Це був бургомістр селища – гладкий жук, який будь-що прагнув стати музикою і, хоч не мав ані найменшого хисту до музики, годинами вистоював у відчинених дверях і затято водив смичком по своїх блискучих зубчастих лапках.
Стомившись, він підбігав до вікна й заздрісно поглядав на молоду цикаду, яка іноді співала й при місяці.
Чорна заздрість точила його серце.
– Хіба це справедливо, що всі ми працюємо, а вона ледарює? – підбурював жук-бургомістр жителів селища. – Он сестриця-бджілка мусить щодня літати за кілька кілометрів, щоб добути хоч трохи меду, а сеньйора цикада, бачте, співає і розважається!
– Ви хочете сказати, співає і розважає нас, сеньйоре бургомістр,- заперечила та сама бджола, яку завжди чарували пісні цикади. – Адже пісня належить усім!
– Так, але ти збираєш мед, ти працюєш!
– Я збираю мед для загального стільника, а цикада співає для загальної втіхи.
– Слушно, слушно! – загукали мурахи, а цвіркуни зацвірчали:
– Правильно, правильно, правильно!
– Знаєте,- мовило сонечко, все ясно-червоне і в чорні цяточки,- вчора я вже піднесло було лапку, щоб ударити одного з моїх хлопчаків, та в цю мить наша приятелька цикада заспівала, й моя рука зависла в повітрі. Я не змогло вдарити дитину! Бо завдяки чудовій пісні цикади раптом зрозуміло: малюк іноді може бути набридливий, але він ніколи не може бути поганий.
– Ну, нехай і так! Але я питаю, чи це правильно, що всі ми працюємо, а цикада нічого не робить?
– Її робота – пісня, сеньйоре бургомістр,- сказав гарненький світлячок і засяяв холодним світлом.
Цілий хор голосів підтримав світлячка, і той відразу ж засоромився і згас.
Тоді жук надумав, що цикада, може, не зуміє сама себе захистити, й запропонував:
– Хай вона сама скаже, чому не працює; хай пояснить свою провину.
І коли всі замовкли, цикада тихенько відповіла:
– Певно, я народилася, щоб співати, і коли в цьому є чиясь провина, то тільки не моя.
– А правду кажуть у народі,- перебив її жук-бургомістр,- що один твій прадідусь проспівав був ціле літо, а взимку танцював на морозі?
– Замовкніть! – вигукнула бджілка, і жук-бургомістр справді замовк.
Тієї ночі з вікна цикади полинула пісня, найсолодша з усіх її пісень, і все селище було вдячне цикаді – все, окрім заздрісного бургомістра.
Чорна заздрість росла і росла в його серці. А коли того року випали перші зливи й почалися простуди, жук почав діяти.
– Ой, сеньйоре бургомістр, що робити, мені страшенно болять вуха!-скаржився метелик.
– Вони в тебе псуються від напруження, бо ти весь час слухаєш пісні.
– Ах, я і не знав!
– Вуха в тебе просто руйнуються, синку. Тобі добре було б виїхати звідси, аби не чути цього клятого співу.
– Виходить, це вона винна, цикада?
– А хто ж тут іще співає, синку?
Іншим разом жук перестрів равлика, що повз, лишаючи срібну доріжку на листі.
– Як ся маєш, равлику-братику?
– Та як бачите, сеньйоре бургомістр.
– А який вийшов у тебе новий будиночок?
– Саме такий, як треба, сеньйоре!
– Ну, в дощ тобі добре буде в ньому.
– Авжеж, до середини не просочиться жодна крапля дощу.
– А звуки? Звуки проникають досередини?
– Ну, звісно! Нам же треба чути, як наближається небезпека!
– Ви, равлики, нічого не розумієте! Найбільша небезпека для вас полягає саме в тому, що звуки проникають крізь стіни ваших будиночків!
– Чому, сеньйоре бургомістр?
– Ти чуєш ту пісню, братику?
– Авжеж, чую.
– А чи знаєш ти, що в новій твоїй хатці звуки посилюватимуться, мов у трубі?
– Мов у трубі…
– І вона ж ніколи не замовкає! Вона весь час співає і співатиме, аж поки не повбиває вас!
– Цикада, сеньйоре?
– Вона, так, вона. Цикада покінчить з усіма нами. А ти навіть не виберешся із свого будиночка, щоб померти під сонцем. Ти захолонеш там, усередині, й ніхто навіть не знатиме про це.
Не дивно, що нажаханий равлик щосили ляснув дверцятами й зачинився у своєму будиночку…
Отак і вийшло, що через якийсь час майже всі комахи в селищі поховались, аби не чути цикади.
Одного ранку жук-бургомістр вирішив, що нарешті настав час діяти, і з чотирма вірними йому хробаками увійшов до будинку цикади.
– Ім’ям закону ти заарештована, цикадо!
– Якого закону? – спитала вона, і жук, розгорнувши довгий папірець із багатьма печатками та штампами, сказав:
– Ім’ям закону про охорону слуху.
І від тієї ночі вікно цикади більше вже не світилося.
Так минула майже вся зима. Комахи не чули чарівних пісень, і дітлахам тепер діставалося на горіхи, хоч бідолашні й не розуміли, за що їх лупцюють. І от знову настала весна. Одного жахливого дощового вечора страшне лихо спіткало маленьке селище. Раптом щось страшно зареготало, аж три будиночки завалилися.
– Ха-ха! А ось і я!
На горбку – найвищому в селищі – сиділа величезна жаба і, мов батогом, стьобала язиком.
– Ану, зараз же всі здавайтеся!
Комахи застигли від несподіванки й переляку, але згодом отямились і вирядили на переговори кількох парламентерів з білою пелюсткою розмарину. Попереду, як і годиться, йшов бургомістр. Він був такий переляканий, що тремтів від голови до зубчастих ніжок.
– Сеньйоро, чим можемо служити вашій світлості?- звернувся він до страховища.
– Можете бути мені їжею – поживною і різноманітною,- сказала жаба.
– Але ж, ваша світлосте, нас не вистачить навіть на півстрави,- кланявся бургомістр, жалюгідний від страху.
Бджоли, звісна річ, не тремтіли. Адже вони не тільки багато працювали, вони вміли й за себе постояти. Тому одна бджола вийшла наперед і сміливо сказала:
– Слухай, ти, жабо! Ти сидиш на пагорбі вільного селища!
– Ну то й що? – озвалася жаба.
– А це означає, що ми тебе тут не збираємося терпіти! Іди собі туди, звідки прийшла.
Жаба аж роздулася з люті й прогриміла:
– Даю вам дві години на те, щоб здатися, а то зруйную селище!
… Настав довгий вечір. Комахам здавалося, що це останній вечір у їхньому житті. Ось уже й зорі засяяли на небі.
– Ми повинні щось робити, і то якомога швидше,- злякано кричав жук-бургомістр.
Але бджола знову вийшла наперед:
– А вам якраз і нічого тут робити!
– Але ж я бургомістр!
– Ви були бургомістром,- відрізала бджола.- Бо відколи ви назвали світлістю цю потвору, ви для нас більше не бургомістр!
– Правильно, правильно!-зацвірчали цвіркуни.
Хто має якийсь план?
– Ми повинні боротися,- наполягала бджола. Тоді наперед виступила велика мураха.
– Друзі,- сказала вона. – Чудовисько сидить на узвишші. За ним – прірва. Якщо нам пощастить підкопати землю з другого боку, воно перекинеться, полетить у прірву і звідти вже не вилізе.
– Чудовий план! Простий і розумний! – загукали всі.
Але бджола все щось думала. Нарешті вона сказала:
– Це неможливо. Жаба побачить, як ми обходитимемо її попід горбом.
– Напевно,- визнала мураха і витерла хусточкою холодний піт на лобі.
– А що ж робити? – стиха пробурмотів якийсь цвіркунчик, що досі був блідий, бо весь час жив під каменем.
Ні в кого не знайшлося відповіді на це важке питання.
Надовго запала гнітюча мовчанка. Коли це знову засяяв світлячок, і всі з надією обернулися до нього.
– Друзі, а цикада?! – вигукнув світлячок.
– Що?
– Коли її спів допомагає добрим істотам, то лихим він повинен шкодити! Нам треба тільки, щоб жаба на якийсь час завмерла – поки всі ми підкопуватимемо під нею землю.
– Це й справді можливо,- сказала бджола і, озирнувшись, запитала: – А де ж це кума цикада?
Усі вже й забули про неї. Лише бургомістр засунув руку в кишеню свого чорного костюма і боязко витягнув ключ від тюрми.
– Он ти до чого докотився! – гнівно мовила бджола. Та, не гаючи часу, вихопила вона в жука ключ і полетіла до тюрми.
Коли бджола відімкнула двері камери, цикада щось писала на нотному папері.
– Якщо ти пишеш заповіт, облиш це, сестро.
– Заповіт? Хто це тобі сказав, бджілко? Я пишу музику! Настане час, і я заспіваю цю пісню.
Бджола аж заплакала з жалю. Але тут-таки заговорила знову, бо для жалів не було часу.
– Сестро, сьогодні твоя музика потрібна нам більше, ніж будь-коли! Допоможи нам урятувати селище!
– Ходімо,- просто відповіла цикада, і взяла свою скрипку.
Уже світало, коли вона зайшла у свій будиночок і порозчиняла вікна перед самим носом у жаби.
А там, унизу, мурахи, великі й малі, хробаки, метелики та равлики очікували, вишикувавшись по-військовому.
Помалу з вікна цикади полинула над селищем ніжна музика. Цикада співала про силу громади, коли вона об’єднується, коли біль одного стає болем усіх.
Спочатку величезна потвора нібито глузливо заусміхалась, але потім відчула, що тіло її обважніло, і врешті, мов дві величезні завіски, опустилися її повіки. Жителі селища повиповзали зі своїх сховків і почали обходити пагорб. Усі працювали завзятіше, ніж будь-коли, підкопуючи землю, аж поки чийсь дзвінкий голос дав команду, і всі відскочили вбік. Земля осіла, а жаба впала навзнак і перевертом полетіла у прірву.
Відтоді майже не було дня, щоб не співалося за роботою, і не було ночі без танців із співами. Цикада прожила багато років. А тепер на майдані селища височить статуя цикади, що схилилася над своєю чарівною скрипкою.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Як краб навчився літати”
Онеліо Хорхе Кардосо
Переклад – Ганни Козаченко
Видавництво : “Веселка”
Київ, 1980 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: