Пітер Пен і Венді ( закінчення)

Розділ чотирнадцятий
ПІРАТСЬКИЙ КОРАБЕЛЬ
Над бухтою капітана Кіда, недалеко від гирла Піратської річки, мерехтів зелений вогник. Там, низько осівши у воді, стояв на якорі бриг «Веселий Роджер»— мерзенне з вигляду судно, поганюче й бридке від носа до корми, аж плюнути гидко. То був корабель-харцизяка, морський розбійник, і даремно на ньому виставляли варту — саме його ім’я наганяло жах і відстрашувало всіх довкола.

«Веселий Роджер» стояв оповитий чорною запоною ночі, і жодного звуку не долинало з нього на берег. Та й на самому кораблі чути було лише мирне сокотіння швацької машинки, біля якої сидів боцман Чмир — завжди працьовитий і послужливий, простодушний сердега Чмир.

Не знаю, їй-право, чому він незмінно викликав у всіх таке співчуття. Може, тому, що й сам про це не здогадувався. Але навіть наймужніші люди, тільки-но поглянувши на нього, квапливо відводили очі, і не раз погожими літніми вечорами його вигляд доводив до сліз самого Гака. Однак Чмир цього не знав та й узагалі не знав майже нічого.

Кілька піратів стояли, зіпершись на фальшборт, і жадібно вдихали насичене гнилою вологою нічне повітря.

Інші порозвалювалися між барилами і грали в кості й карти. А ті четверо, що несли домок з полоненими, стомлено простяглись на палубі й спали. Та навіть і вві сні швидко відкочувались убік, коли поблизу з’являвся Гак,— щоб він не шарпнув їх мимохідь своїм залізним пазуром.

Гак замислено походжав по палубі. Загадкова, незбагненна людина! Адже то був день його тріумфу. Нарешті вже він назавжди позбувся Пітера, та й усі інші дітлахи сиділи ув’язнені на кораблі, дожидаючи, коли їх кинуть за борт. Давно вже Гакові не випадало вчинити жорстокішого злочину, аж відтоді, як він вирядив на той світ Старого Кока. А ми ж з вами добре знаємо, яка марнолюбна людська вдача, то чи здивувало б нас, коли б капітан ходив по палубі, ніг під собою не чуючи з гордощів?

Та його хода аж ніяк не виказувала радісного піднесення. Він ступав важко й похмуро, і такі самі важкі й похмурі були його думи. Щось тяжко гнітило капітана Гака.

Таке траплялося з ним нерідко, коли він залишався сам один на палубі серед нічної тиші. А все тому, що він був страшенно самотній душею. І найдужче відчував самотність в оточенні своїх вірних псів. Адже вони були незмірно нижчі за нього і походженням і вихованням.

Його справжнє ім’я було зовсім не Гак. Коли б відкрити, якого роду він насправді, то це навіть сьогодні сколихнуло б усю Англію. Але ті, хто вміє читати між рядками, певно, вже здогадалися, що він виховувався в одному з найславетніших навчальних закладів. І традиції цього закладу й досі були для нього непорушні, зокрема й щодо одягу. Навіть і тепер капітан Гак вважав за негідне ступити на борт захопленого корабля в тому ж одязі, в якому був під час бою. Він і досі ходив трохи перевальцем, як віддавна заведено в тому закладі. Та над усе ставив пристойність у поводженні.

Пристойне поводження! Хоч як занепав цей нащадок славного роду, він ніколи не забував: це єдине, що справді важить у світі.

Звідкись зі споду його душі нараз долинуло глухе рипіння, наче хтось там відчиняв заіржавілу браму, а потім почувся вимогливий постук і незмінне суворе запитання:

— Чи пристойно ти поводився сьогодні?

— Слава, слава! Ця блискуча забавка! Сьогодні вона моя!— вигукнув Гак.

— Чи ж пристойно пишатися будь-чим?— долинуло нове запитання із стін його колишньої школи.

— Я єдиний, кого боявся Старий Кок!— не здавався він.— А Старого Кока боявся сам Флінт!

— Старий Кок? Флінт? А вони з якого коледжу?— глузливо запитали його.

Та найневідчепніше переслідувала його думка: чи пристойно повсякчас думати про пристойність?
Це запитання ятрило йому душу, сиділо в ній гострішим гачком, ніж його залізний пазур. Холодний піт рясно зрошував Гакове брезкле обличчя і спливав на камзол. Він раз по раз утирався рукавом, але спинити ту течу було годі.

О, не заздріть Гакові!

Нараз його пойняло передчуття близької загибелі. Чи не долинула на борт піратського корабля ота страшна Пітерова клятва? І Гак відчув бажання, поки ще є час, сказати своє передсмертне слово.

— Усе було б добре,— вигукнув він,— якби Гак не був такий честолюбний!— Тільки в найчорніші хвилини свого життя він говорив про себе у третій особі.— І немає в цілому світі дитини, яка б його любила…

Дивна річ — Гак раптом згадав про те, що ніколи анітрохи його не зачіпало. А може, то цокотіння швацької машинки навіяло йому цю думку? І він довго ще бурмотів щось собі під ніс, не спускаючи очей з Чмиря, який спокійнісінько строчив на машинці, твердо впевнений, що всі дітлахи в світі бояться його.

Бояться його, Чмиря!.. Та принаймні всі ті діти, що були на кораблі, уже встигли полюбити добрягу боцмана. Він грізно гримав на них, бив їх долонею — кулаком він бити просто не міг,— та вони дедалі дужче прихилялись до нього серцем. А Майкл уже навіть наміряв його окуляри.

Сказати сердешному Чмиреві, що він так сподобався дітлахам! Гакові страх як кортіло це зробити, але то було б надто жорстоко. І натомість він спробував осягнути розумом загадку: чому ж їм усе-таки подобається Чмир? Він докопувався до суті цього запитання, наче собака-шукач. Справді-бо, коли Чмир подобається дітям, то чим же саме? І раптом у Гаковій свідомості сяйнув жахливий здогад: «Пристойним поводженням?!» Невже боцман поводився пристойно, сам того не відаючи? Та це ж пристойність найвищого гатунку!

З лютим криком Гак підніс над Чмиревою головою свою залізну руку. Але не вдарив. Його спинила нова думка:

«А чи пристойно карати людину за пристойне поводження?»

«Ні, непристойно!»— була відповідь.

Нещасний Гак геть знесилів і, спливаючи холодним потом, мов підкошений повалився на палубу.

Пірати, гадаючи, що на якийсь час позбулись його нагляду, враз забули про дисципліну. Та тільки-но вони пустилися в дикий танець, як капітан рвучко підхопився на ноги. Де й поділась його недавня кволість — її неначе водою змило.

— Ану цитьте, бісові душі!— гримнув він.— А то зараз наштрикну всіх на якір!

Усі вмить принишкли.

— Чи всіх малих негідників закуто в кайдани, щоб не полетіли геть?

— Всіх! Всіх!

— То давайте їх сюди, нагору!

Бідолашних в’язнів витягли з трюму на палубу — всіх, крім Венді,— й вишикували в ряд перед капітаном.

Якийсь час він удавав, ніби й не бачить їх. Недбало сидів собі, мугикав під ніс,— щоправда, досить мелодійно,— якусь грубу пісню й крутив у руках колоду карт. Час від часу він пахкав сигарою, і тоді на його обличчя падав червонястий відсвіт.

— Так-от, молодці,— нараз мовив він.— Шестеро з вас сьогодні вночі прогуляються по дошці за борт, а двох можу залишити при собі юнгами. Є охочі?

«Не дратуйте його даремно»,— напучувала хлопців Венді, коли їх забирали з трюму. І тепер Базіка чемно виступив наперед. Йому було гидко навіть подумати про те, щоб служити такому лиходієві, але інстинкт підказав, що краще послатися на когось, кого тут немає. І хоч він був не вельми тямовитий, проте знав, що матері завжди ладні перебрати все на себе. Це знають усі діти і через те трохи зневажають матерів, одначе все життя користуються їхньою самовідданістю.

Отож Базіка розважливо сказав:

— Бачте, сер, моя матуся навряд чи дозволить мені стати піратом. А твоя, Задавако?— І підморгнув Задаваці.

Той сумно відказав:

— Боюся, що ні,— так, наче дуже хотів, щоб йому дозволили.— А як ваша матуся, Близнюки? Чи дозволить вам стати піратами?

— Навряд,— озвався перший Близнюк, не менш кмітливий, ніж інші.— А твоя, Хвалько?..

— Годі базікати!— гримнув Гак, і балакунів миттю відтягли назад.— Ось ти, хлопче,— сказав він, звертаючись до Джона,— з вигляду ти наче не боягуз. Невже тобі ніколи не хотілося стати піратом?

Джона й справді часом брала така спокуса, особливо на уроках арифметики. А тепер потішило й те, що Гак вирізнив саме його.

— Колись я був не від того, щоб прибрати собі ім’я Кривавий Джек,— нерішуче відповів він.

— Гарне ім’я, молодче! Коли захочеш, так і будемо тебе прозивати.

— Як ти думаєш, Майкле?— запитав Джон брата.

— А мене як будете звати?— поцікавився Майкл.

— Чорнобородим Джо.

Ім’я Майклові сподобалось.

— Як ти думаєш, Джоне?

Він хотів, щоб останнє слово сказав Джон, а Джон чекав того самого від нього.

— Але ми й тоді залишимося вірними підданцями Британської корони?— запитав Джон.

Гак похмуро процідив крізь зуби:

— Ніяких корон! Зречетеся — та й годі!

Коли перед тим Джон і показав себе не з найкращого боку, то тепер повівся гідно.

— Тоді я не згоден!— одрубав він, грюкнувши кулаком по барилу, що стояло перед Гаком.

— І я не згоден!— гукнув Майкл.

— Слава Британії!— подав голос і Чубчик.

Розлючені пірати грубо позатуляли їм роти, а Гак прогарчав:

— Коли так — усіх за борт! Ведіть сюди оту їхню матусю! Приготуйте дошку!

Побачивши, як Джукс і Чекко припасовують до борту страшну дошку, хлоп’ята поблідли з жаху — адже вони були ще зовсім малі.

Та коли на палубу вивели Венді, кожен постарався прибрати якнайхоробрішого вигляду.

Мені бракує слів, щоб розказати вам, якою невимовною зневагою пройнялася Венді до команди «Веселого Роджера». Хлопчаків ще могла вабити його похмура піратська слава, але Венді бачила тільки те, що на кораблі вже хтозна-відколи не прибирали. Всі шибки в ілюмінаторах були такі бруднющі й запорошені, що їй аж руки свербіли вивести на них пальцем: «Свинюшник»,— і вона кілька разів так і зробила. Та коли опинилась на палубі і її обступили хлоп’ята, з голо-и в неї миттю вилетіли всі інші думки.

— Так-от, моя кралечко,— звернувся до неї Гак медовим голосом,— зараз ти побачиш, як твої діточки прогуляються по оцій дошці — просто за борт.

Хоч який він був чепурун, його пишні брижі вже встигли трохи забруднитись, і він раптом побачив, що Венді пильно дивиться на них. Він квапливо прикрив брижі рукою, але було вже запізно.

— Вони мають померти?— запитала Венді з такою нищівною зневагою, що Гак мало не зомлів.

— Авжеж!— гарикнув він.— Ану цитьте ви там!— зловтішно гукнув до піратів.— Зараз матусенька скаже останнє напутнє слово своїм діточкам!

Венді в цю мить була просто-таки велична.

— Ось моє останнє слово, любі хлоп’ята,— твердо промовила вона.— Я відчуваю, що маю право сказати вам від імені ваших справжніх матусь! «Сподіваємось, що наші сини зустрінуть смерть, як належить гідним англійцям!»

Ці слова вкинули в трепет навіть піратів. А Базіка збуджено вигукнув:

— Я виправдаю сподівання своєї матусі! А ти, Хвалько?

— І я! А ви, Близнюки?

— І ми! А ти, Джоне?

Але до Гака вже знову повернувся голос.

— Ану прив’яжіть її до щогли!— гримнув він.

Зробити це випало Чмиреві.

— Слухай, голубонько,— прошепотів він,— я врятую тебе, тільки пообіцяй, що станеш і моєю матусею.

Але Венді не могла дати такої обіцянки навіть добрязі Чмирю.

— Краще вже зовсім не мати дітей,— відказала вона зневажливо.

Сумно про це казати, але жоден з хлопчиків навіть не поглянув на Венді, поки Чмир прив’язував її до щогли. Очі всіх були прикуті до страшної дошки, що нею їм судилося вирушити в останню недовгу прогулянку. Тепер вони навіть не сподівалися, що мужньо зустрінуть кінець, бо вже втратили здатність думати, а могли тільки з жахом дивитися на ту дошку й тремтіти.

Гак посміхнувся крізь зуби й ступнув до Венді. Він хотів повернути їй обличчя, змусити дивитись на те, як хлопчаки один за одним підуть по дошці. Та підступити до неї так і не встиг. І почути від неї сподіваного болісного зойку теж не встиг. Натомість він почув дещо інше.

То було страхітливе «цок-цок» із черева крокодила!
Його почули всі — й пірати, й хлопчики, й Венді,— і всі голови враз повернулися в один бік. Але не до води, звідки долинало цокання, а до Гака. Адже всі добре знали: те, що має статися, стосується тільки його,— а вони з дійових осіб ураз перетворилися на глядачів.

Страшно було дивитись на Гака — так він миттю змінився. Здавалося, йому підрубали всі суглоби. Він захитавсь і, мов ганчір’яна лялька, повалився на палубу.

Тим часом цокання неухильно наближалось, і в капітана майнула моторошна думка: «Зараз крокодил буде на борту!»

Навіть його залізний пазур ані зворухнувся, неначе відчувши себе чужим при тілі, на яке важив крокодил. Полишений отак сам на себе перед лицем страшної небезпеки, хтось інший на місці Гака давно вже заплющив би очі й дожидав кінця. Та його могутній дух не зломився й спонукав капітана підвестись і порачкувати по палубі геть від того цокання. Пірати шанобливо розступалися перед ним. Гак повз мовчки й обізвавсь аж тоді, коли вперся лобом у протилежний борт.

— Сховайте мене!— хрипко вигукнув він.

Пірати оточили його тісним кільцем. Вони вже не дивилися туди, звідки от-от мав з’явитись невидимий ворог. Нікому й на думку не спадало чинити йому опір. Адже то була сама Доля.

Лише тоді, коли пірати заступили Гака від очей нещасних полонених, хлоп’яча цікавість узяла гору над страхом, і вони всім гуртом кинулись до борту, щоб побачити, як крокодил дертиметься на палубу. Але там їх чекала чи не найдивовижніша несподіванка тієї ночі з усіх ночей. За бортом був ніякий не крокодил. На допомогу їм поспішав Пітер Пен!

Він знаком звелів хлопчакам мовчати, щоб їхні радісні вигуки не збудили підозри у ворогів. А тоді знову зацокав.

Розділ п’ятнадцятий
АБО ГАК, АБО Я!
Дивні речі трапляються з нами в житті, та ми не завжди відразу їх помічаємо. От, приміром, буває таке: раптом виявляється, що ви вже якийсь час нічого не чуєте на одне вухо, а скільки — чи то півгодини, чи, може, й більше,— і самі не знаєте.

Щось подібне сталося тієї ночі з Пітером.

Коли ми востаннє бачили його, він скрадався островом, сторожко притуливши палець до уст, а другою рукою стискаючи кинджал. Він чув, як поруч нього проповз крокодил, але нічого особливого не помітив. І лише згодом йому пригадалося, що не чути було звичного цокання у крокодиловому череві. Спершу це здалось Пітерові дивним, але потім він слушно розважив, що, мабуть, годинник кінець кінцем спинився.

Не дуже переймаючись тим, як почуває себе бідолашний крокодил, зненацька втративши такого вірного супутника, Пітер одразу ж почав міркувати, як би обернути цю катастрофу на свою користь. І вирішив цокати сам: лісові звірі подумають, що то повзе крокодил, і не звертатимуть на нього уваги. Виходило це в нього пречудово, але наслідок був цілком несподіваний. Разом з іншими його цокання почув той самий крокодил і зараз же подався слідом за ним. Ми ніколи не дізнаємось, що він мав на меті: чи хотів повернути собі втрачений годинник, чи, може, просто гадав, що то знову цокає він сам. Як і всі раби свого єдиного бажання, той крокодил був твариною не дуже великого розуму.

Пітер без будь-яких пригод дістався до берега і, не спиняючись, зайшов у воду. Здавалося, він навіть не помітив, що вже не йде, а пливе. Це властиве багатьом тваринам — їм байдуже, чи то суходіл, чи вода,— а от другої такої людини я не знаю.

Він плив з однією-єдиною думкою: «Або Гак, або я!» Дорогою до берега йому довелося так довго цокати, що тепер він, сам того не помічаючи, цокав і цокав далі — вже просто за звичкою. Коли б він це помітив, то неодмінно замовкнув би: адже йому й на думку не спадало пробратися на піратський корабель з допомогою цокання, хоч, правду кажучи, це була б дуже дотепна витівка.

Навіть більше — Пітер був певен, що скрадається на борт тихенько, як мишеня, і дуже здивувався, коли побачив, як злякано сахнулись від нього пірати, а сам Гак жалюгідно скулився на палубі, немовби зачувши свого напасника-крокодила.

Крокодил! Лише на цю згадку Пітер почув цокання. Він подумав був, що то справді крокодил, і навіть швидко озирнувся назад. А вже тоді помітив, що цокає сам, і миттю все збагнув. «Ну й розумник же я!»— подумав він, проте зробив хлоп’ятам знак поки що не плескати в долоні.

Саме в цю мить на палубу вийшов з кубрика Нечупара Ед. А тепер, читачу, дивіться на свій годинник і відлічуйте час. Пітер щосили вдаряє пірата кинджалом. Джон обома руками затуляє йому рота, щоб не чути було передсмертного стогону. Ед валиться дололу. Четверо хлопчаків підхоплюють його, щоб не грюкнуло. Пітер дає знак — і мертве тіло летить за борт. Чути сплеск, і знов усе тихо… Ну, то скільки минуло часу? .. .

— Один готовий!— То Задавака розпочав лік.

А Пітер, сторожко скрадаючись, уже зник у капітанській каюті.

І саме вчасно, бо пірати вже трохи отямилися з переляку й почали озиратись довкола. А коли почули власний хрипкий віддих, то остаточно переконалися, що моторошне цокання змовкло.

— Крокодила вже нема, капітане,— доповів Чмир, протираючи окуляри.— Все знову тихо.

Гак поволі вистромив голову із своїх брижів і так пильно прислухався, що, мабуть, почув би навіть далекий відгомін того цокання.

Та довкола й справді не чути було ані звуку, отож він твердо звівся на ноги й випростався на весь зріст.

— Тоді почнемо розвагу з дошкою!— вигукнув він, зловтішно по-сміхаючись.

Тепер Гак ненавидів хлоп’ят ще дужче, ніж перед тим, бо вони стали свідками його ганьби. Він заспівав свою мерзенну пісню:

Ха-ха, хо-хо! Ось дощечка,
Мерщій по ній ступай,
Вона беркиць, і ти беркиць!
Про нас на дні згадай!

Щоб настрахати бідолашних полонених ще дужче, він навіть дозволив собі трохи поступитися гідністю і в такт пісні пройшовся вистрибом по уявній дошці, роблячи жаскі гримаси хлопчакам. А закінчивши цю виставу, гукнув:

— Та перед тим, як прогулятися по дощечці, ви, мабуть, хочете скуштувати мого улюбленого канчука?

Хлоп’ята впали на коліна.

— Ні! Ні!— закричали вони так жалісно, що всі пірати посміхнулись.

— Неси-но мою кицю з дев’ятьма хвостами, Джуксе!— звелів Гак.— Вона в каюті.

В каюті! Адже там Пітер!.. І хлоп’ята злякано перезирнулись.

— Слухаюсь, капітане!— весело озвався Джукс і пішов до каюти.

Хлоп’ята провели його очима. Вони навіть не помітили, як Гак знову заспівав, а його вірні пси підхопили:

Ха-ха, хо-хо! А в киці, бач,
Аж дев’ять є хвостів.
Як дряпне, то вже плач, не плач…

Ми так і не дізнаємось, які були останні слова в цій пісні, бо її раптом перепинив нелюдський крик із капітанської каюти. Він луною прокотився по палубі й замовк. Потім з каюти долинули якісь дивні звуки, наче там хтось кукурікав. Хлопчаки добре розуміли, в чому річ, зате піратів те кукурікання вжахнуло чи не дужче, ніж попередній крик.

— Що там таке?—гукнув Гак.

— Два!— урочисто промовив Задавака.

Італієць Чекко якусь хвилю вагався, а тоді кинувся до каюти.
Та за мить, хитаючись, вийшов назад. Обличчя його спотворив жах.

— Що сталося з Білом Джуксом, собако?— просичав Гак, погрозливо випроставшись.

— А те з ним сталося, що його вбито, заколото кинджалом,— глухо відказав Чекко.

— Біла Джукса вбито!— сполохано закричали пірати.

— В каюті темно, хоч в око стрель,— затинаючись, провадив далі Чекко,— але щось там є… щось жахливе… оте, що ви чули… Воно кукурікає…

Від гострого погляду Гака не сховались ні радісні усмішки полонених, ні перелякані обличчя піратів.

— Чекко,— звелів він, і в голосі його забриніла криця,— зараз же вертайся в каюту і тягни сюди того кукурікала!

— Ні, ні!— аж зіщулився найхоробріший із хоробрих Чекко.

Гак підніс свій залізний пазур.

— То ти сказав, що підеш, правда ж, Чекко?— спокійно запитав він.

Чекко відчайдушно махнув рукою і рушив до каюти. Тепер на палубі ніхто не співав, усі мовчки прислухалися. Аж ось знову розітнувся несамовитий крик, а за ним кукурікання.
Всі мовчали. Тільки Задавака не втерпів.

— Три!— вигукнув він.

Гак поманив рукою своїх псів.

— Сто чортів і одна відьма!— гримнув він.— Ану хто притягне мені того півня?

— Нехай спершу повернеться Чекко,— буркнув Старкі.

Пірати схвально загомоніли.

— То ти-зголосився піти. Старкі? Я так гебе зрозумів?— запитав Гак, знов підносячи свій пазур.

— Та ні, побий мене грім!— вигукнув Старкі.

— А от мій гачок каже, що так,— мовив капітан, підступаючи до нього.— Чи не здається тобі, Старкі, що йому не варто суперечити?

— Хай мене краще повісять, ніж я піду туди,— затявся Старкі.

І знову почув позад себе схвальний гомін команди.

— То ви бунтувати?— лагідно, як ніколи, запитав Гак.— А Старкі у вас за ватажка?

— Згляньтеся, капітане!— заскиглив Старкі, тремтячи всім тілом.

— Твою руку, Старкі!— сказав Гак, простягаючи до нього пазур.

Старкі озирнувся навколо, благаючи поглядом допомоги, але всі одвернулись від нього. Тим часом Гак ступив уперед, і в очах у нього спалахнув лиховісний червоний вогник. З розпачливим криком пірат скочив на Великого Тома й звідти шубовснув у воду.

— Чотири,— мовив Задавака.

— То що, панове,— люб’язно запитав Гак,— є ще охочі бунтувати?— Тоді схопив ліхтар і погрозливо махнув своїм гачком.— Зараз я сам витягну на світ божий того півника.— І рушив до каюти.

Як не терпілося Задаваці швидше вигукнути: «П’ять!» Він навіть і губи вже облизав, та раптом з каюти непевною ходою вийшов Гак. Ліхтаря в його руці не було.

— Щось там загасило мені ліхтар,— мовив він не зовсім твердо.

— Щось там!— проказав за ним Малінз.

— А що з Чекко?— запитав Бовдур.

— Те саме, що й з Джуксом,— коротко відповів Гак.

Він, як видно, не дуже хотів повертатися до каюти, і це прикро вразило його підлеглих. Почувся невдоволений гомін. Усі пірати страшенно забобонні, отож Куксон і сказав:

— Є така прикмета: коли на кораблі з’являється хтось невідомий, то це вже так і знай, що той корабель проклятий.

— Я чув, що на піратських кораблях він завжди рано чи пізно об’являється,— пробурмотів Малінз.— А хвіст у нього є, ви не помітили, капітане?

— Люди кажуть,— докинув ще один, злостиво позирнувши на Гака,— що він завжди прибирає подобу наймерзеннішої людини на борту.

— Чи нема в нього гачка замість руки, капітане?— нахабно запитав Малінз.

І знов усі загомоніли.

— Корабель приречений! Приречений!..— чулося звідусіль.

Тоді вже полонені дітлахи не могли стриматись — і собі радісно загукали. Гак уже майже забув про них, та тепер рвучко обернувся, і обличчя його знов проясніло.

— Хлопці!— гукнув він до команди.— Я щось надумав! Відчиніть двері каюти і заштовхайте цих негідників туди. Нехай позмагаються -з отим кукурікалом. Якщо уб’ють його — тим краще для нас. Якщо він їх переб’є — ми теж нічого не втратимо.

То був останній раз, коли пірати відчули захоплення перед своїм капітаном і слухняно виконали його наказ. Хлопчаки вдавано опирались, та зрештою їх усе-таки позаштовхували до каюти й причинили за ними двері.

— А тепер слухайте!— сказав Гак.

Усі нашорошили вуха. Але ніхто не наважувався дивитись на двері каюти. Ніхто, крім Венді, що весь цей час так і стояла, прив’язана до щогли. Та вона чекала не передсмертного крику й не кукурікання. Вона чекала, коли знову з’явиться Пітер.

Чекати їй довелось недовго. Пітер таки знайшов те, задля чого подався до Гакової каюти,— ключа, щоб розімкнути кайдани на руках товаришів. І тепер вони нишком вислизали з каюти, позабиравши з собою всю зброю, яка там була. Пітер зробив їм знак поховатись, а сам підійшов до Венді й перерізав її пута.

Тепер не було нічого легшого, як усім гуртом полетіти геть. Лиш одна річ стояла на заваді — ота Пітерова клятва: «Або Гак, або я!» Тому, визволивши Венді, він пошепки звелів їй сховатись разом з іншими, а сам став замість неї біля щогли й загорнувся в її плащ, щоб пірати думали, ніби то справді вона. Тоді набрав повні груди повітря й голосно кукурікнув.

Для піратів то була звістка, що всіх хлопчаків перебито в каюті, і їх охопив розпач. Даремно Гак намагався підбадьорити їх — він-бо сам зробив з них лютих псів, отож тепер вони й вищиряли ікла, мов справжні пси. І він знав: досить йому хоч на мить спустити їх з ока, як вони кинуться на нього.

— Хлопці,— сказав він, готовий при потребі вдатись і до лестощів, і до сили, але ні на мить не здригнувшись.

— Я все розважив. На кораблі є людина, що приносить нещастя.

— Авжеж!— злісно відказали пірати.— Із залізним гачком!

— Ні, хлопці, ні. Оце дівчисько. Там, де на борту жінота, добра не жди! Як тільки позбудемось дівчиська, все знов стане гаразд.

Дехто з піратів пригадав, що те саме не раз казав і Флінт.

— Може, варто спробувати,— з сумнівом сказали вони.

— Кидайте дівчисько за борт!— Звелів Гак.

Пірати підступили до загорнутої в плащ постаті біля щогли.

— Ну, панночко, тепер уже тебе ніхто не врятує,— глумливо про¬сичав Малінз.

— Врятує,— відказала постать.

—- Хто б це?

— Месник Пітер Пен!— почулась грізна відповідь, і Пітер скинув з плечей плащ.

Тепер вони всі збагнули, хто був у каюті і сіяв серед них смерть. Двічі Гак намагався щось сказати, і двічі його зраджував голос. Мабуть, саме в ту моторошну хвилину й зломився його могутній дух.
Нарешті він вигукнув:

— Ану випустіть із нього тельбухи!— Тав голосі його не було рішучості.

— Сюди, хлоп’ята! До бою!— пролунав дзвінкий поклик Пітера.

І в ту ж мить по всьому кораблю розітнувся брязкіт зброї.

Якби пірати держалися гурту, вони напевне взяли б гору. Але напад захопив їх зненацька, вони не були готові до бою і заметалися по палубі, безладно відбиваючись. Кожному здавалось, ніби він останній з команди лишився живий.

Один проти одного пірати, звісно, були дужчі за хлопчаків, але вони тільки боронилися, і це давало змогу хлоп’ячому воїнству нападати по двоє та ще й вибирати, на кого напасти. Дехто з піратів у розпачі кидався в море, інші позабивалися в темні закапелки, де їх вишукував Задавака. Він сам не бився, а никав по палубі з ліхтарем і світив ним просто в обличчя тим, що поховалися, засліплюючи їх і роблячи легкою здобиччю для метких шпаг інших хлопчаків.

Чути було лише брязкіт зброї, вряди-годи лунав крик чи сплеск та ще монотонний голос Задаваки, що вів свою лічбу:

— П’ять… шість… сім… вісім… дев’ять… десять… одинадцять…

Здається, на кораблі вже не лишилося жодного живого пірата, коли розпашілі хлопчаки всі разом оточили капітана Гака. Але той був наче заворожений і не давав їм зімкнути кільце. Вони легко розправилися з його псами, а от цей чоловік сам один не поступався цілому їхньому гурту. Знов і знов натискали вони на нього, і знов і знов він одбивав їх назад. Навіть підчепив на свій гачок одного з них і спритно орудував ним як щитом.
Та в цю мить наперед вискочив ще один хлопчик. Він щойно проштрикнув своєю шпагою Малінза.

— Сховайте шпаги, хлопята!— гукнув він.— Цей супротивник — мій!

Отак Гакові довелось зіткнутися віч-на-віч з Пітером. Інші хлопчаки відступили й оточили їх широким кільцем.

Два запеклі вороги довго й пильно дивились один на одного. Гак ледь помітно тремтів, Пітер загадково усміхався.

— Отже, Пене,— промовив Гак нарешті,— усе це твої штуки!

— Еге, Джеймсе Гак,— була сувора відповідь,— усе це мої штуки.

— Зухвалий хлопчисько!— сказав Гак.— Ось і прийшла твоя остання година.

— Чорний лиходій!— відказав Пітер.— Не моя, а твоя!

Без дальших слів вони зійшлись у двобої. Якийсь час жодному не вдавалося здобути перевагу. Пітер був чудовий фехтувальник і блискавично відбивав Гакові удари. Раз по раз він спритно обманював супротивника хитрим випадом і сам переходив у наступ, але, маючи коротші руки, не міг сягнути шпагою куди треба, і його удари не завдавали Гакові шкоди.

Гак не поступався перед ним майстерністю, і хоч був не такий спритний, проте дедалі потісняв Пітера потужним наступом, сподіваючись от-от закінчити бій своїм улюбленим раптовим ударом, що його навчився колись у Ріо від Старого Кока. Та, на превеликий його подив, супротивник щоразу відбивав цей підступний випад. Тоді Гак пішов на зближення, щоб завдати смертельного удару своїм залізним гачком, що досі тільки марно розтинав повітря. Але Пітер спритно пригнувся, а тоді зробив невідпорний випад і встромив шпагу Га- кові під ребра.

Ви, певно, пригадуєте, що Гак не міг бачити власної крові — так вражав його її незвичайний колір. Отож і тепер, помітивши на камзолі кров, він враз упустив шпагу й стояв перед Пітером геть безпорадний.

— Кінець!— в один голос вигукнули хлопчаки.

Та Пітер величним жестом дозволив супротивникові підняти зброю. Гак миттю підхопив шпагу, але водночас його пронизала болісна думка: хлопчисько повівся пристойно!

Досі він гадав, що б’ється з якоюсь нечистою силою, але тепер у душу йому закралася ще страшніша підозра.

— Хто ти такий, Пене? Хто ти є?— хрипко запитав він.

— Я дитинство! Я радість!— не роздумуючи, відказав Пітер.— Я пташеня, яке щойно виклюнулось із яйця!

Це, звісно, були пусті слова, але Гакові стало ясно, що Пітер сам не знає, хто він є, а це ж. бо, як відомо, ознака найвищої пристойності.

— Тож биймося далі!— відчайдушно гукнув він.

Він вимахував шпагою, наче молотник ціпом, і кожний його удар розчахнув би навпіл будь-кого іншого, але Пітер пурхав довкола так легко, немовби сам вітер виносив його з небезпечних місць. А потім знов і знов нападав і завдавав блискавичних ударів.

Гак уже остаточно втратив надію на перемогу. Його могутній дух більш не прагнув життя. Лиш одного він жадав перед тим, як згаснути навіки: щоб Пітер хоч раз порушив правила пристойності.

Раптом Гак облишив битись, метнувся до порохової комори й підпалив гніт.

— За хвилину,— гукнув він,— весь корабель розлетиться на друзки!

«Ось побачимо зараз,— думав він,— як поведеться цей хлопчисько!»

Та Пітер уже вискочив із порохової комори з запалом у руках і спокійно пожбурив його за борт.

А як же повівся далі сам Гак? Хоч ми аж ніяк не схильні йому співчувати, проте раді відзначити, що наостанку цей пропащий чоловік показав себе гідним нащадком свого роду. Хлопчаки вистрибували навколо нього з глумливими вигуками, а він важко задкував по палубі, марно намагаючись відігнати їх своїм гачком.

Та думки його були вже не тут — вони блукали ген у далекому минулому. Ось він іде перевальцем по зелених лужках свого славетного навчального закладу, ось прощається з ним назавжди, ось спостерігає футбольний матч. І все на ньому як треба, все пристойне — і черевики, і жилет, і галстук, і шкарпетки.

Джеймсе Гак, у тобі таки є щось героїчне, але прощавай назавжди! Адже це останні хвилини твого життя.
Побачивши, що Пітер поволі підлітає до нього з кинджалом напоготові, Гак скочив на борт, щоб кинутись у море. Він не знав, що там уже чатує на нього крокодил: ми навмисне зупинили годинник, щоб позбавити його цієї болісної свідомості. Хай це буде йому невеличким знаком поваги перед кінцем.

Судилась Гакові ще одна остання втіха, і, гадаю, ви не будете заперечувати, щоб він її зазнав. Він стояв на борту і дивився через плече, як Пітер кружляє в повітрі,, наближаючись до нього; а тоді зробив йому знак ударити ногою, а не кинджалом. І Пітер копнув його ногою.

Нарешті справдилось найзаповітніше передсмертне бажання Гака!

— Це ж непристойно!— радісно гукнув і з легким серцем полетів у пащу крокодилові.

Так загинув Джеймс Гак.

— Сімнадцять!— проспівав Задавака.
Та він трохи помилився. Не сімнадцять, а п’ятнадцять піратів тієї ночі наклали життям за свої злочини. Двом пощастило допливти до берега. Джентльмена Старкі спіткала невесела, як для пірата, доля: його тут-таки полонили червоношкірі й приставили за няньку до своєї малечі. Що ж до боцмана Чмиря, то він відтоді блукає по світу в своїх окулярах і сяк-так перебивається з хліба на воду, розповідаючи скрізь, що він був єдиний, кого боявся покійний капітан Джеймс Гак.

Венді, як ви розумієте, в бій не встрявала, а стояла осторонь, не зводячи блискучих очей з Пітера. Та тепер, коли все скінчилося, вона знов почала порядкувати. Насамперед похвалила всіх хлопчаків, нікого не вирізняючи окремо, а коли Майкл показав їй місце, де він сам убив пірата, здригнулась і потішено кивнула головою. Тоді повела їх до капітанської каюти й показала на годинник, що висів на цвяху. І всі побачили, що вже пів на другу ночі.

Те, що хлоп’ята не сплять такої пізньої години, видалось Венді чи не важливішим за все, що сталося раніш. І будьте певні, що вона тут- таки повкладала їх спати на піратських койках.

Усіх, крім Пітера. Він ще довго походжав по палубі, аж поки, зрештою, теж заснув, умостившись біля Великого Тома. Тієї ночі йому знову щось наснилося, і він довго плакав уві сні, а Венді міцно пригортала його до себе.

Розділ шістнадцятий
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
На той час, як вибило дві склянки, всі були вже на ногах, бо море страшенно розбурхалось і корабель аж ходором ходив. Боцман Базіка стояв на палубі, тримаючись за линву, і жував тютюн. Усі хлоп’ята понадягали на себе піратські вбрання, підкоротивши їх до колін, чисто виголились, і, твердо ступаючи, походжали по кораблю, мов справжні морські вовки, хоч їм і доводилось раз по раз підсмикувати штани.

Навряд чи треба казати, хто був тепер капітан. Першим своїм помічником він призначив Хвалька, другим — Джона. Була на борту одна жінка. Решту хлопчаків зараховано до команди рядовими матросами й оселено в кубрику на баці.

Пітер міцно стискав у руках стернове колесо. Перед тим він зібрав усю команду на палубі й звернувся до неї з коротким словом. Мовляв, він сподівається, що його підлеглі гідно виконають свій обов’язок, хоча йому добре відомо, що на борту зібралась найгірша потолоч Ріо й Золотого Берега. А як хтось наважиться огризатись, він сам роздере того на шматки. Ця проста й сувора мова дійшла до сердець бравих моряків, і вони зустріли її схвальними вигуками.

Пролунало кілька коротких, чітких наказів, судно повернуло і взяло курс на материк.
Капітан Пен обчислив за судновою картою, що, коли погода не зміниться, вони десь на 21 червня допливуть до Азорських островів. А далі, щоб не гаятись у дорозі, полетять.

Деякі хлопчаки хотіли, щоб їхній корабель був мирним, інші залюбки стали б піратами. Але капітан тримав їх у шорах, і вони не зважувались навіть словом згадати про свої бажання.Їм лишалось тільки мовчки коритися. Задавака вже дістав десяток гарячих за те, що не знав, як вимірюють глибину.

Одначе всі вважали, що Пітер лише до пори прикидається — аби тільки не насторожити Венді,— а от коли буде готове нове вбрання, тоді, мовляв, ще побачимо, куди він поверне. Венді й справді, хоч як їй того не хотілося, шила йому нову одіж із найстрахітливіших Гакових уборів.

Згодом хлопці пошепки переказували один одному, як Пітер, уперше надягнувши той костюм, до пізньої ночі сидів у капітанській каюті з Гаковим подвійним мундштуком у зубах. Одну руку він стиснув у кулак, а вказівний палець зігнув і грізно виставив перед себе, наче гачок.

Та облишмо корабель і повернімося до осиротілої домівки, яку троє наших знайомих так безжально покинули багато днів тому. Аж сором бере, що ми за весь час ані разу не заглянули до будинку № 14. Проте, хай це вас не турбує: місіс Дарлінг на нас не ображається. Навіть якби ми повернулись туди раніше, щоб співчутливо подивитися на неї, вона напевне сказала б:

— Даремно ви це, їй-право! До чого тут я? Вертайтеся хутчій назад і пильнуйте дітей.

Поки всі матері такі, діти завжди користатимуться з цього. Так уже воно ведеться.

Навіть оце й тепер ми зважилися переступити поріг знайомої дитячої кімнати лише тому, що її законні мешканці вже у дорозі додому. Ми тільки трохи випередили їх, щоб побачити, чи добре заслані їхні ліжечка й чи не збираються містер й місіс Дарлінги кудись іти. Адже ми всього-на-всього посланці. Ви питаєте, а з якої б то речі їхні ліжечка мають бути добре заслані, коли вони так невдячно їх покинули? Чи не було б їм по заслузі, якби вони повернулись і дізналися, що їхні тато й мама поїхали гуляти десь за місто? Справді-бо, їх давно б уже час провчити, але якщо я поверну події в такий спосіб, місіс Дарлінг ніколи не пробачить мені цього.

Лиш одного мені страшенно хочеться: попередити її, як це звичайно роблять автори, що її діти вже вертаються і будуть удома в четвер другого тижня. Адже це геть зіпсувало б усю несподіванку, що нею
наперед тішаться Венді, Джон і Майкл. Вони ще на кораблі все розміркували: і як зрадіє мама, і як здивується тато, і як Нена стрибне через усю кімнату, щоб першою обняти їх,— хоч, по правді, їм годилося б готуватись до добрячого прочухана.

Ото було б чудово позбавити малих негідників сподіваної втіхи, попередивши про все місіс Дарлінг! Нехай би з’явилися такими собі героями, а місіс Дарлінг навіть не поцілувала б їх, а містер Дарлінг ще й буркнув би спересердя: «Тьху, ці шибеники знову тут!»

Та за це нас не похвалили б. Ми ж з вами вже трохи знаємо місіс Дарлінг, отож можемо з певністю сказати: вона б дуже розсердилась, якби ми спробували позбавити дітлахів цієї невеличкої радості.

— Але ж, люба місіс Дарлінг, до того четверга ще десять днів! І якщо ми зараз скажемо вам усе як є, ви на десять днів раніш позбудетеся смутку й тривоги.

— Правда, але якою ціною! Позбавивши бідолашних дітей десяти радіснцх хвилин!

— Ну, коли ви так дивитесь на речі…

— А як ще на них можна дивитися?

Ви самі бачите, що в цієї жінки надто слабка вдача. Я оце щойно хотів був розхвалити її до небес, але тепер розсердився й не скажу більш ані слова. Та, зрештою, і ні до чого її попереджати: у неї і так усе напоготові.

Ліжечка гарненько заслані, сама вона нікуди не виходить з дому, і — завважте — вікно дитячої кімнати завжди відчинене. Ну, а нам хоч бери й вертайся назад на корабель. Та коли ми вже тут, то залишімося й подивимось, що буде далі. Це ж бо все, що ми можемо: стояти збоку й дивитися. Ні на що інше ми нікому не потрібні. Тож будемо дивитись і бурчати собі під ніс — може, кому й дошкулить.

Єдина переміна, яку ми бачимо в дитячій кімнаті,— те, що між дев’ятою годиною ранку й шостою вечора там не видно Нениної буди. Коли діти полетіли з дому, містер Дарлінг признався сам собі, що в усьому винен тільки він,— адже не хто інший узяв на ланцюг Не-ну,— і що Нена завжди була куди розумніша від нього.

Він, як бачите, мав щиру душу, і, якби не лисина, з нього вийшов би непоганий хлопчак. До того ж він над усе ставив справедливість і йому ніколи не бракувало мужності чинити так, як він вважав за належне. Отож, усе добре розваживши, містер Дарлінг став навкарачки й заліз у буду. На всі умовляння місіс Дарлінг вийти звідти він сумовито, але рішуче відказував:

— Ні, голубонько, саме тут мені місце!

Тяжко караючись за свою провину, він заприсягнувся, що не вилізе з буди аж доти, доки не повернуться діти.

Нам його, звісно, шкода, але такий був містер Дарлінг: коли вже щось робив, то завжди з лишком, а ні — то скоро взагалі покидав. Хто б тепер упізнав колись такого гордого Джорджа Дарлінга в цьому сумирному добрязі, що сидів вечорами у своїй буді, гомонячи з дружиною про втрачених діточок та про їхні любі витівки!

А з якою зворушливою шаною ставився він тепер до Нени! І хоч до буди її не пускав, проте в усьому іншому догоджав їй як міг.

Кожного ранку буду з містером Дарлінгом виносили й ставили в екіпаж, що віз його на службу, а о шостій годині вечора він у такий самий спосіб вертався додому.

У душі він напевне терпів страшні муки, але не давав того взнаки, навіть чуючи, як вуличні хлопчиська голосно глузують з його скромної оселі. А коли до буди заглядала яка-небудь жінка, чемно скидав перед нею капелюха.

Можливо, що містер Дарлінг справді перебрав міри, зате яке то було видовище! А коли мотиви його вчинку стали відомі в місті, це зворушило всі серця. Юрби людей сунули за екіпажем, вітаючи його захопленими вигуками. Чарівні дівчата зіскакували на приступки, щоб дістати автограф містера Дарлінга. Найповажніші газети друкували його інтерв’ю. Весь цвіт міського товариства засипав його запрошеннями до обіду, щоразу приписуючи в кінці: «Неодмінно приїздіть у своїй буді».

Того знаменного четверга місіс Дарлінг сиділа надвечір у дитячій кімнаті, дожидаючи чоловіка зі служби. В очах її був глибокий смуток. Придивіться до неї ближче і згадайте, яка вона була жвава та весела колись. А тепер нічого того й сліду не лишилося — адже вона втратила своїх коханих”Діточок! Ні, як собі хочете, а я не можу її ганити. Нехай вона й надміру любить своїх невдячних малих, але, зрештою, то не її вина.

Погляньте лишень на неї — онде вона задрімала в кріслі. Бачите отой кутик її уст, що завжди так вабив око? Тепер він геть помарнів. А рука її здригається на грудях, неначе їх ятрить непогамовний біль. Може, комусь до душі Пітер, а комусь — Венді, ну, а мені — то місіс Дарлінг. А що, як ми оце зараз шепнемо їй уві сні, що ті шибеники вже повертаються? Ото, мабуть, зрадіє!

Вони ж бо й справді уже всього за дві милі від дому і летять чимдуж. Але ми тільки натякнем їй, що вони в дорозі. Ану спробуймо!..

Ні, даремно ми це зробили. Ви бачили, як вона схопилась і погукала їх? А в кімнаті ж нікого немає, крім Нени,

— Ой, Нено, мені наснилося, що наші любі малята повернулись додому!

На очі Нені навернулися сльози, та чим вона могла втішити свою господиню? Хіба тільки лагідно покласти лапу їй на коліна. Отак вони й сиділи вдвох, коли до кімнати занесли буду з містером Дарлінгом. Ось він саме вистромив звідти голову, щоб поцілувати дружину. Ви помітили, як змарніло його обличчя? Та стало видимо добріше.

Містер Дарлінг віддав Лізі капелюха, і та зневажливо взяла його. Ліза не мала ані крихти уяви, і їй годі було зрозуміти свого господаря. Знадвору ще долинали вигуки юрби, що супроводила екіпаж, і природно, що містер Дарлінг не міг лишитися до цього байдужий.

— Ви чуєте?— мовив він.— Приємно, коли тебе так шанують!

— Збіговисько вуличних хлопчаків!— кинула Ліза.

— Сьогодні було й декілька дорослих,— заперечив містер Дарлінг і ледь помітно почервонів.

Ліза гордовито задерла носа, та він не дорікнув їй за це ані словом. Загальне визнання не зіпсувало його, а навпаки, зробило лагіднішим. Якусь часинку він посидів, наполовину висунувшись із буди, й погомонів з місіс Дарлінг про свій успіх у місті.

— Боюся, щоб він не запаморочив тобі голови, любий,— сказала вона.

Містер Дарлінг заспокійливо стиснув її руку.

— Якби я мав не таку тверду вдачу — тоді інша річ,— сказав він.— Аж подумати страх, що було б, якби я мав не таку тверду вдачу!

— Слухай, Джордже,— боязко запитала місіс Дарлінг,— але тебе й досі гризе сумління, правда ж?

— Ще й як гризе, серденько! Ти ж сама бачиш, як я себе покарав: живу в собачій буді.

— То це справді покара, Джордже? Ти певен?

— Та ти що, люба!

Звісна річ, місіс Дарлінг тут-таки перепросила чоловіка. А його почала брати соннота, отож він заліз у буду й скрутився клубочком.

— Чи не заграла б ти мені на піаніно?— попрохав він.— Музика так добре заколисує.

Місіс Дарлінг рушила до сусідньої кімнати, але містер Дарлінг нерозважно додав:

— І зачини, будь ласка, вікно. З нього тягне.

— О Джордже, ніколи не проси мене про це! Вікно має бути завжди відчинене для них, завжди, завжди…

Настала його черга перепрошувати. Тоді місіс Дарлінг сіла до піаніно й почала грати, і невдовзі він заснув. Отоді й залетіли до кімнати Венді, Джон і Майкл…

А втім, ні. То вони тільки розмірковували так, наперед тішачись цією сценою ще на кораблі,— от я й написав зопалу. А насправді щось обернулося не так, і до кімнати залетіли не вони, а Пітер і Дзінь-Брязь.
Та вже перші Пітерові слова все прояснили.

— Мерщій зачини вікно, Дзінько,— прошепотів він.—І на засувку візьми. Отак… Тепер ми з тобою вийдемо через двері. А коли прилетить Венді, то подумає, що мати не хоче пустити її, і доведеться їй летіти назад зі мною.

Тільки тепер я зрозумів, чому Пітер, перебивши піратів, не повернувся на острів і не послав Дзінь саму проводжати дітлахів через море. Виходить, він ще тоді замислив такий фокус.

Ви, може, гадаєте, що йому було соромно за свій негідний вчинок? Де там! Навпаки, він аж витанцьовував з радості. А тоді зазирнув у сусідню кімнату, щоб побачити, хто там грає.

— Це мама нашої Венді,— прошепотів він до Дзінь.— Гарна тітонька, але моя була краща. Он скільки наперстків у неї на устах. Але в моєї було ще більше.

Насправді він не пам’ятав про свою матір анічогісінько, але часом отак вихвалявся нею.

Пітер не знав мелодії, яку награвала місіс Дарлінг, але здогадався, що вона промовляє: «Де ж ти, Венді? Де ти? Де ти?» Отож і вигукнув зловтішно:

— Не побачите ви своєї Венді, тітонько! Вікно ж бо зачинене!

Трохи перегодя він знов зазирнув до тієї кімнати, щоб побачити, чому замовкла музика. Місіс Дарлінг сиділа біля піаніно, похиливши голову на руки, і на очах у неї бриніли дві великі сльозинки.

«Вона хоче, щоб я відчинив вікно,— подумав Пітер.— Але я не відчиню, нізащо не відчиню».

Потім він зазирнув до кімнати ще раз і побачив на очах у місіс Дарлінг ті самі сльозинки — а може, вже нові.

«Вона страшенно любить Венді»,— мовив Пітер сам до себе. І раптом розсердився: ну невже ця тітонька не розуміє, чому Венді не може бути з нею? Адже все так просто — він, Пітер, теж любить Венді, а на двох її ніяк не поділити.

Але тітонька не здавалась на його мовчазне умовляння, і йому стало прикро. Він одвернувся, але вона все не йшла в нього з-перед очей. Тоді він заходився вистрибувати по дитячій кімнаті й гримасувати, та коли спинився, відчув, що вона и досі тут і неначе стукає йому в серце.

— Е, ну й нехай!— вигукнув він зрештою і проковтнув сльози. А тоді розчинив вікно.— За мною, Дзінько!— Він криво посміхнувся.— Не треба нам ніяких матусь!— І полетів геть.

Отож, коли Венді, Джон і Майкл нарешті прилетіли, то побачили своє вікно відчинене, хоч, правду кажучи, аж ніяк не заслуговували на це. Вони спокійнісінько спустились на підлогу, так наче нічого й не сталося. От тільки найменший геть забув рідну домівку.

— Джоне,— мовив він, розгублено озираючись.— Здається, я вже колись тут був.

— Звісно, що був, дурнику. Ось же твоє колишнє ліжко.

— Ай правда,— сказав Майкл, проте не дуже впевнено.

— Дивіться — буда!— вигукнув Джон і підбіг до неї, щоб заглянути всередину.

— Певно, там Нена,— сказала Венді.

Джон здивовано свиснув.

— Оце маєш!— мовив він.— Там якийсь дядько!

— Та це ж тато!— вигукнула Венді.

— Де тато? Покажіть!— вихопився наперед Майкл і прикипів очима до буди.— Е, то він менший, ніж той пірат, що я вколошкав!— розчаровано сказав він нарешті.

Добре, що містер Дарлінг спав, а то, уявіть собі, як би він засмутився, почувши від малого Майкла після довгої розлуки отакі слова!

Побачивши батька в буді, Венді й Джон теж трохи розгубилися.

— Ти не пригадуєш,— запитав Джон, немовби не покладаючись на свою пам’ять,— хіба він і раніше спав у буді?

— Знаєш, Джоне,—невпевнено відказала Венді,— мабуть, ми просто не все пам’ятаємо.

Обом раптом стало моторошно. Але так їм і треба!

— Чого ж це наша мама така недбала,— мовив за хвилю безсовісний Джон.— Ми повернулися, а її немає!

І саме в цю мить місіс Дарлінг знову заграла на піаніно.

— Мама!— вигукнула Венді, зазираючи за двері.

— Вона!— сказав Джон.

— То виходить, ти нам не справжня матуся, Венді?— запитав Майкл. Його видимо хилило на сон.

— Ой, як добре, що ми вже повернулися!— вигукнула Венді, чи не вперше відчувши справжні докори сумління.

— Може, підійдемо нишком до неї,— запропонував Джон,— і затулимо їй очі?

Та Венді розуміла, що з радісними звістками треба бути обережнішими, і надумала інше.

— Краще тихенько ляжемо в ліжка, і коли вона зайде, ми будемо там, наче нікуди й не вилітали.

Отож, коли місіс Дарлінг повернулася до дитячої кімнати побачити, чи спить уже чоловік, усі троє сумирно лежали в своїх ліжечках. Вони сподівалися, що в матусі вихопиться радісний вигук, але вона мовчала. І не тому, що не помітила їх,— а просто не повірила, що вони справді тут.

Місіс Дарлінг сіла в крісло біля вогню, де завжди сиділа й за тих давніх днів, колисаючи своїх любих діточок.
Вони нічого не розуміли, і всіх трьох охопив переляк.

— Мамо!— гукнула Венді.

— Це Венді,— мовила місіс Дарлінг, і досі певна, що все те їй лише сниться.

— Мамо!

— Це Джон,— сказала вона.

— Мамо!— заволав Майкл. Тепер і він упізнав її.

— А це Майкл!— І вона простягла руки до своїх невдячних дітей, хоча й знала, що їй вже не обняти їх.
Та що це?! Вони зіскакують з ліжечок і кидаються до неї! І Венді, і Джон, і Майкл!..

— Джордже! Джордже!— загукала місіс Дарлінг.

Містер Дарлінг прокинувся, щоб поділити з нею радість. І в ту ж мить до кімнати стрімголов ускочила Нена.

Рідко випадає побачити таку щасливу зустріч. Та її свідком був лиш один сторонній — маленький хлопчик, що пильно спостерігав усе те крізь вікно. Він звідав безліч радощів, неприступних іншим дітям, але того, що оце тепер бачив, йому не судилося зазнати ніколи.

Розділ сімнадцятий
ВЕНДІ ВЖЕ ДОРОСЛА
Напевне, ви хочете знати, що сталося з іншими хлопчаками? Так ось, вони залишилися нанизу дожидати, поки Венді розкаже про них мамі й татові. А полічивши до п’ятисот, рушили нагору. Вони могли б просто злетіти туди, але пішли сходами, гадаючи, що це справить краще враження. І ось уже стоять рядком перед місіс Дарлінг, поскидавши шапки. Тепер вони дуже шкодують, що на них оті неподобні піратські вбрання. Усі мовчать, але їхні очі, звернені на місіс Дарлінг, благають прийняти їх. їм слід би дивитися й на містера Дарлінга, та, на жаль, вони просто забули про нього.

Звичайно, місіс Дарлінг відразу ж сказала, що бере їх, а от містер Дарлінг чомусь спохмурнів. Мабуть, розважив, що шестеро — чи не забагато, подумали хлопчаки.

— Мушу тобі сказати,— звернувся він до Венді,— що ти нічого не робиш наполовину.

Близнюки вирішили, що це невдоволене зауваження стосується їх.

— То, по-вашому, сер, нас слід переполовинити?— спалахнувши, запитав перший; він був дуже гордий.— Коли так, то ми можемо й піти.

— Тату!— вигукнула Венді, прикро вражена.

Та обличчя містера Дарлінга не проясніло. Він розумів, що поводиться негідно, але нічого не міг із собою вдіяти.

— Ми звикли спати всі в одному ліжку,— сказав Хвалько.

— А стрижу я їх завжди сама,— докинула Венді.

— Джордже!— вигукнула й місіс Дарлінг. їй було боляче дивитись, як кепсько показує себе її любий чоловік.

З очей містера Дарлінга бризнули сльози, і все миттю з’ясувалося.

— Та невже ж я проти?— образився він.— Але чому вони не питають моєї згоди, а тільки твоєї? Чи я вже такий нуль у власному домі?

— Я не маю його за нуль!— враз вихопився Базіка.— А ти, Чубчику?

— І я ні. А ти, Задавако?

— Звісно, що ні. А ви, Близнюки?

Виявилося, що жоден з них не вважає містера Дарлінга за нуль.
Він страшенно зрадів і сказав:

— А спати будете всі у вітальні. Певна річ, якщо вміститесь.

— Вмістимося, сер!— заспокоїли вони його.

— Тоді всі за мною!— весело вигукнув містер Дарлінг.— Щоправда, я не певен, чи є в нас вітальня, та ми вдаємо, ніби є, а це ж бо майже те саме. Гайда!— І, пританцьовуючи, подався шукати вітальню.

— Гайда!— гукнули всі хлоп’ята і, так само пританцьовуючи, рушили слідом за ним.

Не пригадую вже, чи знайшли вони вітальню, але кінець кінцем місця вистачило всім.

Що ж до Пітера, то, перше ніж летіти назад на острів, він ще раз побачився з Венді. Він не постукав у вікно, а, кружляючи в повітрі, мовби ненароком зачепив шибку, щоб Венді, якби схотіла, могла відчинити вікно й гукнути його. Так вона й зробила.

— Прощавай, Венді,— сказав Пітер.

— Ой, ти вже відлітаєш?

— Еге.

— А чи не хотів би ти, Пітере,— промовила вона, затинаючись,— поговорити з моїми татом і мамою про одну дуже приємну річ?

— Ні.

— Щодо мене, Пітере?

— Ні.

До вікна підійшла місіс Дарлінг: тепер вона ні на мить не спускала Венді з ока. Вона сказала Пітерові, що всиновила всіх загублених хлопчаків і залюбки всиновить і його.

— А до школи ви мене пошлете?— хитрувато примружившись, запитав він.

— Авжеж.

— А потім служити в конторі?

— Мабуть, що так.

— І я скоро стану дорослим?

— Дуже скоро.

— Не хочу я до школи, де навчають всілякої нудоти!— запально відказав Пітер.— Не хочу бути дорослим! Ви тільки уявіть собі, тітонько,— я прокидаюсь, а в мене виросла борода!

— Пітере!— обізвалась утішниця Венді.— Я любитиму тебе й бородатого!

А місіс Дарлінг простягла до нього руки. Та Пітер відштовхнув її.

— Не чіпайте, тітонько! Мене ніхто не спіймає і не зробить дорослим!

— Де ж ти житимеш?

— Разом із Дзінькою в тому домку, що ми збудували для Венді. Феї піднімуть його високо на верхівки дерев, де самі сплять уночі.

— Ой, як гарно!— вигукнула Венді так жагуче, що місіс Дарлінг ще міцніше обняла її.

— А я гадала, що всі феї давно померли,— сказала вона.

— Та ні, там щодня з’являються нові,— пояснила Венді, що знала тепер геть усе про фей.— Розумієш, щоразу, як десь уперше засміється дитина, народжується нова фея. Отож, поки будуть на світі малі діти, будуть і феї. Вони живуть у гніздах на верхівках дерев. Бузкового кольору — то хлопчики, білі — дівчатка, а голубі — ні се ні те, просто малі дурнятка, що не знають навіть, хто вони.

— Ото весело мені буде!— правив своєї Пітер, скоса позираючи на Венді.

— Зате вечорами доведеться нудитись самому біля каміна,— сказала вона.

— Зі мною буде Дзінька.

— Дзінька! Та вона ж і пальцем для тебе не ворухне!— досить ущипливо нагадала йому Венді.

— Підла брехня!— писнула Дзінь звідкись із-за рогу.

— То пусте,— відказав Пітер.

— Ні, не пусте, Пітере, ти ж сам знаєш.

— Ну, то летімо разом у той домок.

— Можна, мамо?

— Е ні! Я ледве дочекалася тебе додому, і тепер нікуди не пущу.

— Але ж йому так потрібна матуся!

— І тобі теж, моя ясочко.

— Ні, то й ні,— сказав Пітер таким тоном, наче кликав Венді тільки із ввічливості.

Та місіс Дарлінг помітила, як викривились його губенята, і великодушно пообіцяла, що кожної весни відпускатиме Венді на тиждень прибирати у нього в домку.

Венді воліла б якоїсь певнішої умови: адже до весни було ще так далеко! Та Пітер ураз повеселішав і полетів з легкою душею. Він не мав ніякого уявлення про час і жив самими пригодами. їх було в нього безліч, і ті, про які я вам розповів,— то суща мізерія.

Венді добре знала його, і, мабуть, саме через те її останні слова прозвучали так жалісно.

— Ти не забудеш мене до весни, доки настане час прибирати, правда ж Пітере?

Ну звісно, він сказав, що не забуде, і полетів собі геть. Він поніс із собою отой заповітний цілунок місіс Дарлінг. Ніхто не міг його здобути, а от Пітер узяв дуже легко. Просто диво. Та вона, як видно, про те не шкодувала.

Цілком зрозуміло, що всіх хлопчаків послали до школи. Більшість їх пішла одразу в третій клас, тільки Задаваку спочатку взяли були в четвертий, а тоді пересадили в п’ятий. Найстарший клас у тій школі був перший. Не минуло й тижня, як вони зрозуміли, що пошилися в дурні, покинувши свій острів, але було вже запізно.

Та незабаром вони змирилися з новим життям і стали такі ж звичайні, як і ми з вами. А що найсумніше — поступово розучилися літати. Спершу Нена прив’язувала їх за ноги до ліжка, щоб вони не злетіли уві сні; а вдень вони часто розважалися тим, що вдавали, ніби падають з омнібуса. Та минав час, і вони перестали напинати вві сні свої пута, а падаючи з омнібуса, боляче стукались об бруківку. А ще трохи згодом не могли вже наздогнати й власної шапки, коли її здувало вітром.

Самі вони пояснювали це тим, що мало вправлялися, та насправді просто втратили віру в Небувальщину.
Довше за всіх вірив Майкл, дарма що всі з нього збиткувалися. Тим-то він і побачив, як наприкінці першого року Пітер прилетів по Венді. Вона полетіла з ним у тому самому платтячку, що його сплела собі з листя та ягід ще на Небувальщині. От тільки потерпала, щоб Пітер не помітив, яке воно стало на неї коротке. Та він не звертав ні на що уваги, а тільки знай розповідав про себе.

Венді сподівалася, що вони пригадають собі хвилюючі події давніх днів, та нові пригоди вже геть витіснили з Пітерової пам’яті все, що було тоді.

— А хто такий капітан Гак?— з цікавістю запитав він, коли вона згадала в розмові його запеклого ворога.

— Невже ти не пам’ятаєш,— вражено запитала Венді,— як убив його і врятував усім нам життя?

— Кого я вбив, то зараз же забуваю,— відказав Пітер.

А коли вона несміливо натякнула на те, що, може, Дзінь-Брязь захоче її побачити, він спитав:

— Хто це Дзінь-Брязь?
— Ой Пітере!..— вжахнулася Венді.

Та навіть коли пояснила йому, він однаково не міг пригадати своєї маленької подруги.

— Їх тут стільки, що й не злічити,— сказав він.— Мабуть, вона померла.

Як видно, то була правда: адже феї живуть недовго. Та вони такі крихітні, що й коротка часинка здається їм незрівнянно довшою, аніж нам з вами.

Чимало засмутило Венді й те, що минулий рік видався Пітерові за один день, а вона ж так довго чекала, поки він мине! Одначе Пітер був усе такий же милий, і вони чудово розважалися, прибираючи в маленькому домку на верхівці дерева.

Другого року Пітер не прилетів по неї. Венді чекала його в новому платтячку, бо те старе на неї вже просто не налазило. Та він так і не з’явився.

— Може, захворів,— сказав Майкл.

— Ти ж знаєш, що він ніколи не хворіє.

Майкл підступив ближче до неї і злякано прошепотів:

— Слухай, Венді, а може, його й зовсім ніколи не було?

Венді неодмінно заплакала б, та Майкл випередив її і заплакав сам.

Пітер прилетів наступної весни, коли знову настав час прибирати. Дивна річ — він навіть не помітив, що пропустив цілий рік.

То був останній раз, коли Венді побачила його, бувши дівчинкою. Ще деякий час по тому вона силкувалася стримувати потягеньки, щоб на втіху Пітерові не дуже швидко рости. А коли одержувала в школі відзнаку за успіхи, то почувала себе справжньою зрадницею.

Та спливав рік за роком, а той безтурботний хлопчисько так і не з’являвся. І коли вони врешті зустрілися знову, Венді була вже одружена, і тепер Пітер важив для неї не більш за порошинку в тій скрині, де лежали її давно забуті дитячі іграшки.

Венді виросла. Але не жалійте її. Вона була з тих, кому подобається рости, і в останні роки росла вже з власної охоти, на цілий день випередивши інших дівчат.

Усі хлопці теж повиростали. Тепер вони люди пропащі, то ж навряд чи варто про них говорити. Ви й самі щоранку можете побачити Близнюків, Хвалька й Чубчика — о цій порі вони йдуть на службу по своїх конторах, з портфелем в одній руці і з парасолькою в другій.

Майкл став машиністом. Задавака одружився з вельможною панею, і тепер його величають лордом. А онде погляньте: із залізної брами виходить суддя в пишній перуці. Колись це був Базіка. А отой бородань, що не може розповісти своїм дітям жодної казки, був тоді Джоном.

На весіллі Венді була убрана в білу сукню з широкою рожевою опояскою. Дивно все-таки, що Пітер не прилетів до церкви й не перешкодив вінчанню.

Минуло ще кілька років, і у Венді народилася донька. Про цю подію слід би написати не чорнилом, а золотими літерами.

Дівчинку назвали Джейн. З личка її ніколи не сходив кумедний допитливий вираз, неначе від самої появи на світ їй кортіло все знати. А коли вона навчилася говорити, з неї так і посипались запитання — і майже всі про Пітера Пена. Вона могла слухати про нього скільки завгодно, і Венді розповідала їй усе, що пам’ятала сама.

Вони сиділи в тій самій дитячій кімнаті, звідки багато років тому троє малих шибеників вирушили в свій славнозвісний політ. Тепер це була кімната Джейн. Її батько відкупив весь горішній поверх у містера Дарлінга, бо той більш не здужав підніматися сходами. А місіс Дарлінг уже померла, і всі про неї забули.

Тепер ми бачимо в дитячій кімнаті всього двоє ліжок: на одному спить Джейн, на другому — її нянька. Буди в кімнаті вже немає, бо Нена теж померла. Вона сконала від старості, і наприкінці з нею стало дуже важко дійти згоди. Адже вона завжди була твердо переконана, що ніхто, крім неї, не вміє доглядати дітей.

Раз на тиждень няньку відпускають увечері погуляти, і в ці дні Венді сама укладає Джейн до ліжка. Отоді й настає година цікавих оповідок.

Джейн вигадала такий спосіб: вони обидві залазять з головою під простирало й опиняються неначе в наметі. І ось уже Джейн шепоче в моторошній темряві:

— Ну, що ми бачимо?

— Здається, я нічого сьогодні не бачу,— відказує Венді, думаючи про себе, що якби жива була Нена, то нізащо не дозволила б такого.

— Ні, бачиш!— наполягає Джейн.— Ти бачиш, як ти була маленькою дівчинкою.

— Це ж було так давно, ясочко,— каже Венді.— Гай-гай, як летить час!

— Так само, як колись літала ти?— запитує хитре дівчисько.

— Так само, як я? Ти знаєш, Джейн, часом мені здається, що я ніколи й не літала.

— Ні, літала!

— Які то були прекрасні дні!

— Мамо, а чому ти тепер не можеш літати?

— Боя вже доросла, любонько. Коли люди виростають, вони розучуються літати.

— А чому розучуються?

— Бо вони перестають бути веселими, нелукавими й безжальними. А літати можуть лише веселі, нелукаві й безжальні.

— А які це веселі, нелукаві й безжальні? Я теж хочу бути весела, нелукава й безжальна…

А іншим разом Венді вдає, ніби справді щось бачить у темряві.

— Здається мені,— каже вона,— що це наша дитяча кімната.

— Еге ж,— каже Джейн.— А далі що?

І ось вони знов переживають той знаменний вечір, коли Пітер прилетів по свою тінь.

— Той малий дурник,— розповідає Венді,—- намагався приліпити її милом, а коли нічого не вийшло, заплакав. Його плач збудив мене, я встала й пришила тінь йому до п’ят…

— Ти тут трохи пропустила,— перепиняє її розповідь Джейн. Вона вже знає цю історію чи не краще за саму Венді.— Коли ти побачила, як він сидить на підлозі й плаче, то що сказала?

— Я сіла на ліжку й запитала: «Хлопчику, чого ти плачеш?»

— Ото ж то!— глибоко зітхає Джейн.

— А потім ми всі разом полетіли на Небувальщину, де були феї, і пірати, і червоношкірі, і Затока русалок, і підземна оселя, і маленький домок.

— Так-так! А що тобі там найдужче подобалось?

— Та, мабуть, підземна оселя.

— Еге, і мені теж. А що сказав тобі Пітер, коли ви прощались останнього разу?

— Ось його останні слова: «Завжди чекай на мене, і колись уночі почуєш мій поклик».

— Еге ж!

— Та, на жаль, він забув мене,— додала Венді з усміхом. Адже тепер вона вже доросла, і це її не смутить.

А одного вечора Джейн запитала:

— Мамо, а який був його поклик?

— Ось який…— І Венді спробувала показати, як кукурікав Пітер.

— Ні, не так,— поважно заперечила Джейн,— а отак,—і куку-рікнула куди краще, ніж мати.

Венді аж злякалася.

— Доню, звідки ти знаєш?

— Я часто чую його вночі,— сказала Джейн.

— Авжеж, багато дівчаток чують його вві сні, та я єдина чула наяву.

— Щаслива ти,— зітхнула Джейн.

Та ось у їхню мирну домівку негадано прийшла біда. Це сталося навесні, пізнього вечора, коли оповідку було вже розказано і Джейн спала в своєму ліжечку. Венді сиділа долі біля самого каміна, щоб видніше було штопати. Більше ніде в кімнаті не світилося. Отак штопаючи при вогні, вона раптом почула кукурікання. А за мить вікно розчинилося — так само, як ото колись,— і на підлозі перед нею став Пітер.

Він анітрохи не змінився. Венді з першого ж погляду помітила, що в нього й досі молочні зубенята.
Так, він лишився маленьким хлопчиком, а вона була тепер доросла.

Отож і зіщулилась біля вогню, не зважуючись поворухнутися,— безпорадна й провинна доросла жінка.

— Здрастуй, Венді,— привітався Пітер, не помічаючи цієї переміни. Він, як завжди, думав лише про себе. До того ж біла сукня Венді могла здатись йому в сутіні тією самою нічною сорочечкою, в якій він уперше побачив її.

— Здрастуй, Пітере,— ледь чутно озвалась вона, ще дужче увібравши голову в плечі, щоб видаватися меншою. Усе в ній волало: «Якби мені знову стати дівчинкою!»

— Слухай, а де Джон?— запитав Пітер, нараз помітивши, що в кімнаті бракує одного ліжка.

— Джон тут більш не живе,— насилу здобулась вона на відповідь.

— А Майкл уже спить?— запитав він, недбало позирнувши на вкриту ковдрою Джейн.

— Спить,— відказала Венді й тут-таки відчула, що повелася нечесно не тільки щодо Пітера, а й щодо Джейн.

— Та це не Майкл,— квапливо додала вона, неначе хотіла уникнути покари.

Пітер придивився пильніше.

— Е, та тут хтось інший?

— Так.

— Хлопчик чи дівчинка?

— Дівчинка.

Тепер би вже час йому все зрозуміти. Та де там!

— Пітере,— невпевнено мовила Венді,— ти хочеш, щоб я полетіла з тобою?

— Авжеж, за тим я й прилетів,— відповів він і докірливо додав:— Хіба ти забула, що вже весна і час прибирати в домку?

Венді знала, що марно нагадувати йому, скільки весен він пропустив.

— Але я не можу,— скрушно сказала вона.— Я розучилася літати.

— То я тебе враз навчу знову.

— Ой, Пітере, не витрачай на мене чарівного пилку!

Вона підвелась, і аж тепер Пітера охопив переляк.

— Що з тобою?— вигукнув він, сахнувшись назад.

— Зараз я засвічу світло,— сказала Венді,— і ти побачиш сам.

Чи не вперше у житті Пітер по-справжньому злякався.

— Ні-ні, не треба світла!— крикнув він.

Венді погладила бідолашного хлопчиська по голові. Вона була вже не та маленька дівчинка, якій краялось серце за нього, а доросла жінка, що дивилася на все те з усміхом, одначе в її усміху бриніли сльози.
Потім вона засвітила світло, і Пітер побачив її. З уст його вихопився болісний крик. А коли ця ставна, вродлива жінка нахилилась, щоб узяти його на руки, він рвучко відскочив.

— Що з тобою?— знов вигукнув він.

Венді довелося пояснювати.

— Я доросла, Пітере. Мені вже більше як двадцять років. Я давно виросла.

— Ти ж обіцяла не рости!

— Я нічого не могла з собою вдіяти. Тепер я заміжня жінка, Пітере.

— Неправда!

— Правда. А оця дівчинка в ліжку — моя донька.

— Неправда!

А втім, цьому він повірив. І, підступивши до ліжка, підніс над сонною дитиною свій кинджал. Та, певна річ, не вдарив. Замість того він сів на підлогу й заплакав, і Венді не знала, як його втішити,— а колись же втішала так добре! Тепер вона була звичайна собі жінка і мусила вискочити з кімнати, щоб спокійно подумати.
Тим часом Пітер і далі плакав, так що зрещтою його плач збудив Джейн. Вона сіла на ліжку й одразу ж зацікавилась.

— Хлопчику,— спитала вона,— чого ти плачеш?

Пітер устав і вклонився їй, а вона й собі вклонилась йому з ліжка.

— Здрастуй,— мовив він.

— Здрастуй,— відповіла Джейн.

— Мене звуть Пітер Пен,— сказав він.

— Еге ж, я знаю.

— Я прилетів по свою матусю,— пояснив він,— забрати її з собою на Небувальщину.

— Знаю,— сказала Джейн.— Я чекала на тебе.

Коли Венді нерішуче повернулася до дитячої кімнати, Пітер сидів на спинці ліжка й переможно кукурікав, а Джейн, себе не чуючи із захвату, кружляла в нічній сорочечці попід стелею.

— Вона моя матуся,— пояснив Пітер.

Джейн спустилась додолу і стала поряд нього. Вона дивилася на Пітера саме так, як йому подобалось і як належало, на його думку, дивитись на нього особам жіночої статі.

— Йому так потрібна матуся!— сказала Джейн.

— Еге ж, я знаю,— сумно погодилась Венді.— Ніхто не знає цього краще за мене.

— Прощавай!— гукнув Пітер до Венді й знявся в повітря.

Безсовісна Джейн полетіла слідом за ним. Вона уже й собі вважала, що так подорожувати найкраще.
Венді кинулась до вікна.

— Ні! Ні!— гукнула вона.

— Я тільки приберу в його домку і повернуся,— сказала Джейн.— Він хоче, щоб я кожної весни літала з ним прибирати.

— Якби й мені полетіти з вами!— зітхнула Венді.

— Ти ж не вмієш літати,— нагадала їй Джейн.

Звичайно, кінець кінцем Венді таки дозволила їм полетіти разом. І ось ми бачимо її востаннє: вона стоїть біля вікна, дивлячись, як вони віддаляються в небі, мов дві зірочки, і врешті зникають з очей.

Та придивіться добре до Венді. Ви бачите, як сивіє її волосся і як вона знову меншає,— адже все це сталося дуже й дуже давно. А тепер уже й Джейн — звичайна собі доросла жінка, і в неї є донька, на ім’я Маргарет. І навесні, коли настає час прибирати, Пітер прилітає по неї (звісно, якщо не забуває) і забирає її з собою на Не-бувальщину.

Там вона розповідає йому історії про його власні пригоди, а він залюбки їх слухає. А коли й Маргарет виросте, у неї теж буде маленька донька, і тоді вже вона стане Пітерові за матусю. Отак воно й триватиме, поки діти на землі веселі, нелукаві й безжальні.