Півонія
Казки Анни Саксе
Півонія вже зібралася виходити заміж, коли померла її мати, залишивши шість душ дітей. Що робити, як бути? Кохання кликало до нареченого Симеона, але обіцянка, дана матері, і турбота про менших братів і сестер міцно тримали її в батьківській хаті. Невже Симеон цього не зрозуміє?
— Потерпи рік-другий, скоро сестра підросте і буде за меншими ходити, — сказав батько Півонії, і вона послухалася. Але коли сестра підросла, у неї з’явився наречений, і вона так плакала і благала Півонію не розбивати її щастя, що старша сестра погодилася ще кілька років почекати.
— Ці кілька років пролетять як на крилах, а невблаганний час не переможе наше кохання, — втішала Півонія Сімеона.
— Чекати так чекати, — сказав Симеон. Але його батько і мати були іншої думки і вигнали неодруженого сина з дому.
І пішов Симеон блукати білим світом, пообіцявши Півонії через два роки надіслати поштового голуба за відповіддю.
Минув рік-другий. Нарешті прилетів голуб із листом від Симеона і білою квіткою у дзьобі.
— Дякую, мій любий друже, — написала Півонія Симеону. — Бачу, ти не забуваєш мене. І я ці роки не забувала тебе, але нам треба ще два роки почекати, доки підросте мій брат.
А коли брат підріс, йому випала вигідна нагода піти в приймаки, і він ніяк не міг упустити її.
І знову Півонія послала Симеону звістку, просячи почекати ще два роки. Коли пройшли і вони, Півонія все одно не могла залишити будинок, бо середня сестра і дня не хотіла чекати на своє весілля.
— Я вирушаю за море шукати щастя, — писав Симеон. — Напиши мені, який подарунок тобі привезти.
— Привези мені квітку, щоб посадити в саду, — відповіла Півонія, бо не вірила, що Симеонові вдасться в заморських країнах розбагатіти, привезти звідти срібло та золото.
А роки летіли мов на крилах… Через два роки Симеон знову спитав, коли вони нарешті одружаться. І Півонія знову звеліла йому передати, що їм чекати ще два роки, бо братові, що підріс, захотілося піти в мандри. А їй тепер залишилося тільки останнього виростити, і тоді вони з Симеоном почнуть нарешті спільне життя.
Не могла ж Півонія передбачити, що зла хвороба зведе до могили сестру, яка першою вийшла заміж, і та залишить трьох малолітніх сиріт? Кому їх няньчити, кому ходити за ними, якщо їхній батько весь день у полі оре і сіє? І як Півонії не взяти їх під своє крило, коли їх батько погрожує відвести дітей у ліс і залишити на поживу вовкам?
І знову Півонія послала своєму другові звістку, щоб ще не їхав, поки зять не знайде собі іншу дружину і не візьме дітей назад.
Минув час жалоби, і зять одружився з іншою, але нова дружина і чути не захотіла про чужих дітей. Досить у неї турбот і без них, коли в самої діти підуть.
Невідомо, чи продовжували Півонія з Симеоном вести рахунок рокам, що залишилися до їхнього весілля. Але коли сирітки підросли, Півонії довелося няньчити дітей молодших братів та сестер. Роки мчали, наче жваві жеребці, робота зігнула Півонію, смуток і туга вибілили її волосся.
І коли вона вже нікому не була потрібна, всі її вихованці забули дорогу до бідної хати самотньої бабусі. Спираючись на паличку, вона щоранку шкутильгала до хвіртки і довго стояла перед нею і чекала голуба, щоб передати кілька слів, виведених тремтячою рукою:
— Я чекаю на тебе, мій любий!
Коли голуб відніс листа, Піонія почала готуватися до весілля. Вдягла пошиту ще в молодості весільну сукню та миртовий вінок на голову і в такому вигляді цілі дні простоювала перед хвірткою.
Перехожі показували на неї пальцем і посміхалися:
— Гляньте, стара мабуть з глузду з’їхала.
А той, на кого вона чекала все життя, все не йшов. Не йшли й ті, кого вона винянчила. Натомість непрохана і небажана з’явилася Смерть із косою на плечі й забрала Півонію з собою.
Чужі люди віднесли Півонію на цвинтар, накидали над нею жовтий піщаний горбок. Коли вони пішли, до цвинтаря прибіг якийсь чоловік, на вигляд чужинець, переліз через огорожу і знайшов свіжу могилу.
— Ось де ми зустрілися, моя Півонія, — сказав незнайомець, наче та, що лежала під піском, могла почути його. — А я так поспішав, перепливав на човнах моря, перетинав на верблюдах пустелі, йшов болотами, щоб швидше побачити тебе. Я привіз тобі квітку, на честь тебе назвав її Півонією, і запах у неї такий же солодко-гіркий, як наше кохання.
І, нахилившись, Симеон посадив на могилі привезений із далеких країн корінець.
Коли родичі Півонії почули про красиву, небачену в цих краях квітку, що росте на її могилі, вони поспішили на цвинтар, вирили собі по корінцю і посадили у своїх садах, сказавши:
— Буде і в нас пам’ять про стару Півонію.
Джерело:
“Сказки о цветах ”
Анна Саксе
Видавництво: “Текст“
2020 р.
Дуже гарна казка і навчальна