<

Пляшкове горлечко

Казка Ганса Крістіана Андерсена. Читати українською онлайн.

У вузькому, кривому провулку, в ряді інших жалюгідних будиночків, стояв вузький та високий будинок, наполовину кам’яний, наполовину дерев’яний, готовий розповзтися в усі кінці. Жили в ньому бідні люди; особливо бідна і вбога була комірчина під самим дахом. За вікном комірчини висіла стара клітка, в якій не було навіть справжньої мисочки з водою:  її замінювало пляшкове горлечко, заткане корком і перекинуте вниз заткнутим кінцем. У відчиненого вікна стояла стара діва і пригощала коноплянку свіжим зерном, пташка весело перестрибувала з жердинки на жердинку і заливалася пісенькою.

«Тобі добре співати!» – сказало пляшкове горлечко, звичайно не так, як ми говоримо, – пляшкове горлечко не може говорити – воно тільки подумало, сказало це про себе, як іноді подумки говорять самі з собою люди. «Так, тобі добре співати! У тебе, мабуть все кістки цілі! А ось спробувала б ти позбутися, як я, всього тулуба, залишитися з однією шиєю та ротом, до того ж заткнутим корком, мабуть, не заспівала б! Втім, добре і те, що хоч хто-небудь може веселитися! Мені нема з чого радіти й співати, та я й не можу тепер співати! А в минулі часи, коли я була ще цілою пляшкою, я співала, особливо коли по мені  совали мокрим корком. Мене навіть звали колись жайворонком, великим жайворонком! Я бувала і в лісі! А як же, мене брали з собою в день заручин дочки кушніра. Я пам’ятаю все так ясно, ніби справа була вчора! Багато я пережила, як подумаю, перейшла через вогонь і воду, побувала і під землею і в піднебессі, не те що інші! А тепер я знову на свіжому повітрі і гріюся на сонечку! Мою історію варто послухати! Але я не розповідаю її вголос, та й не можу ».

І горлечко розповіло її самому собі, правильніше, продумало її про себе. Історія і справді була досить гарна, а коноплянка в цей час співала собі в клітці. Внизу, по вулиці йшли і їхали люди, кожен думав своє або зовсім ні про що не думав, – зате думало пляшкове горлечко!

Воно згадувало вогняну піч на склозаводі, де в пляшку вдихнули життя, пам’ятало, якою гаряча була молода пляшка, як вона дивилася в вируючу плавильну піч – місце свого народження, – відчуваючи полум’яне бажання кинутися туди назад. Але мало-помалу вона охолола і цілком змирилася з своїм новим положенням. Вона стояла в ряду інших братів і сестер. Їх було тут цілий полк! Всі вони вийшли з однієї печі, але деякі були призначені для шампанського, інші для пива, а це різниця!

Всі пляшки були упаковані; наша пляшка теж; тоді вона і гадки не мала ще, що закінчить життя у вигляді пляшкового горлечка на посаді мисочки для пташки, – посади, втім, по суті, досить поважної: краще бути хоч чимось, ніж нічим! Білий світ пляшка побачила тільки в рейнському підвалі; там її та інших її товаришок розпакували і прополоскали – ось дивне було відчуття! Пляшка лежала порожня, без корка, і відчувала в шлунку якусь порожнечу, їй ніби чогось бракувало, а чого – вона і сама не знала. Але ось її наповнили чудовим вином, закоркували і запечатали сургучем, а збоку наклеїли етикетку: «Перший сорт». Пляшка неначе отримала найвищу оцінку на іспиті; але вино і справді було гарне, пляшка теж. В молодості всі ми поети, ось і в нашій пляшці щось так і грало і співало про такі речі, про які сама вона й гадки не мала: про осяяні сонцем гори з виноградниками на схилах, про веселих дівчат і хлопців, що з піснями збирають виноград, цілуються і регочуть … так, життя таке хороше! Ось що бродило і співало в пляшці, як в душі молодих поетів, – вони теж часто самі не знають, про що співають.

Одного ранку пляшку купили, – в льох з’явився хлопчик від кушніра і зажадав пляшку вина самого першого сорту. Пляшка опинилася в кошику поряд з окостом, сиром і ковбасою, пречудовим маслом і булочками. Дочка кушніра сама укладала все в кошик. Дівчина була молоденька, гарненька; чорні очі її так і сміялися, на губах грала посмішка, така ж виразна, як і очі. Ручки у неї були тонкі, м’які, білі-білесенькі, а груди і шийка ще білішими. Відразу було видно, що вона одна з найкрасивіших дівчат в місті і – уявіть – ще не була засватана!

Вся сім’я відправлялася в ліс; кошик з припасами дівчина везла на колінах; пляшкове горлечко висовуватися з-під білої скатертини, якою був накритий кошик. Червона сургучна голова пляшки дивилася прямо на дівчину і на молодого штурмана, сина їхнього сусіда-живописця, товариша дитячих ігор красуні, що сидів поруч з нею. Він тільки що блискуче склав свій іспит, а на наступний день вже мав відплисти на кораблі в чужі країни. Про це багато говорили під час зборів в ліс, і в ці хвилини в погляді і в виразі обличчя гарненької дочки кушніра не помічалося особливої радості.

Молоді люди пішли пройтися лісом. Про що вони розмовляли? Так, ось цього пляшка не чула: вона залишалася в кошику і встигла навіть скучити, стоячи там. Але нарешті її витягли, і вона відразу побачила, що справи встигли за цей час прийняти найвеселіший зворот: очі у всіх так і сміялися, дочка кушніра посміхалася, але говорила якось менше колишнього, щічки ж її так і цвіли трояндами.

Батько взяв пляшку з вином і штопор … А дивне відчуття відчуваєш, коли тебе відкорковують в перший раз! Пляшка ніколи вже не могла забути тієї урочистої хвилини, коли пробку з неї точно вибило і у неї вирвався глибокий подих полегшення, а вино забулькало в склянки: клю-лю-клю!

– За здоров’я нареченого і нареченої! – сказав батько, і всі спорожнили свої склянки до дна, а молодий штурман поцілував красуню наречену.

– Дай бог вам щастя! – додали старі. Молодий моряк ще раз наповнив склянки і вигукнув:

– За моє повернення додому і наше весілля рівно через рік! – І коли склянки були випиті, він схопив пляшку і підкинув її високо-високо в повітря: – Ти була свідком прекрасних хвилин мого життя, так не служи ж більше нікому!

Доньці кушніра і в голову тоді не приходило, що вона знову побачить коли-небудь цю ж пляшку високо-високо в повітрі, а довелося.

Пляшка впала в густий очерет, що ріс на берегах маленького лісового озера. Пляшкове горлечко жваво ще пам’ятало, як вона лежала там і міркувала: «Я пригостила їх вином, а вони пригощають мене болотяною водою, але, звичайно, від доброго серця!» Пляшці вже не було видно ні нареченого, ні нареченої, ні щасливих стареньких, але вона ще довго чула їх веселий радісний спів. Потім з’явилися два селянських хлопчики, заглянули в очерет, побачили пляшку і взяли її, – тепер вона була пристроєна.

Жили хлопчаки в маленькому будиночку в лісі. Вчора їх старший брат, матрос, приходив до них прощатися – він йшов в далеке плавання; і ось мати поралася тепер, укладаючи в його скриню то це, то інше, потрібне йому в дорогу. Увечері батько сам хотів віднести скриню в місто, щоб ще раз попрощатися з сином і передати йому благословення матері. У скриню була покладена і маленька пляшечка з настоянкою. Раптом з’явилися хлопчики з великою пляшкою, куди кращою і міцнішою маленької. У неї настоянки могло увійти набагато більше, а настоянка була дуже гарна і навіть цілюща – корисна для шлунку. Отже, пляшку наповнили вже не червоним вином, а гіркою настоянкою, але і це добре – для шлунку. У скриню замість маленької була покладена велика пляшка, яка, таким чином, вирушила в плавання разом з Петером Єнсеном, а він служив на одному човні з молодим штурманом. Але молодий штурман не побачив пляшки, та якби й побачив – не впізнав би; йому б і в голову не прийшло, що це та сама, з якої вони пили в лісі за його заручини і щасливе повернення додому.

Правда, в пляшці більше не було вина, а щось не гірше, і Петер Єнсен частенько виймав свою «аптеку», як величали пляшку його товариші, і наливав їм ліки, які так добре діяли на шлунок. І ліки зберігали свої цілющі властивості аж до останньої своєї краплі. Веселі то були часи! Пляшка навіть співала, коли по ній водили корком, і за це її прозвали «великим жайворонком» або «жайворонком Петера Єнсена».

Пройшло багато часу; пляшка давно стояла в кутку пустою і раптом сталося лихо. Сталося нещастя ще на шляху в чужі краї, або вже на зворотньому – пляшка про це не знала – адже вона ні разу не сходила на берег. Знялася буря; величезні чорні хвилі кидали човен, як м’ячик, щогла зламалася, утворилася пробоїна і вода заповнювала трюм, помпи перестали діяти. Темрява стояла хоч око виколи, корабель нахилився і почав занурюватися в воду. У ці останні хвилини молодий штурман встиг накидати на клаптику паперу кілька слів: «Господи помилуй! Ми гинемо! » Потім він написав ім’я своєї нареченої, своє ім’я та назву корабля, згорнув папірець в трубочку, засунув в першу-ліпшу порожню пляшку, міцно заткав її корком і кинув в бурхливі хвилі. Він і не знав, що це та сама пляшка, з якої він наливав у склянки добре вино в найщасливіший день своїх заручин. Тепер вона, хитаючись, попливла по хвилях, несучи його прощальний, передсмертний привіт.

Корабель пішов на дно, весь екіпаж теж, а пляшка понеслася по морю, як птах: адже вона несла  щирий привіт нареченого нареченій! Сонечко вставало і сідало, нагадуючи пляшці розпечену піч, в якій вона народилася і в яку їй так хотілося тоді кинутися назад. Зазнала вона і штиль і нові бурі, але не розбилася об скелі, не попала в пащу акулі. Більше року носилася вона по хвилях туди і сюди; правда, вона була в цей час сама собі пані, але і це ж може набриднути.

Списаний клаптик паперу, був останнім привітом нареченого нареченій, приніс би з собою одне горе, потрапивши в її руки. Але де ж були ті біленькі ручки, що розстеляли білу скатертину на свіжій травичці в зеленому лісі в щасливий день заручин? Де була дочка кушніра? І де була сама батьківщина пляшки? До якої країні вона тепер наближалася? Нічого цього вона не знала. Вона носилася і носилася по хвилях, так що під кінець навіть заскучила. Носитися по хвилях було зовсім не її справа, і все-таки вона носилася, поки нарешті не припливла до берега чужої землі. Вона не розуміла ні слова з того, що говорилося навколо неї: говорили на якійсь чужій, незнайомій їй мові, а не на тій, до якої вона звикла на батьківщині; не розуміти мови, якою розмовляють навколо, – велика втрата!

Пляшку виловили, оглянули, побачили і вийняли записку, крутили її і так і сяк, але розібрати, що було написано не розібрались, хоч і зрозуміли, що пляшка була кинута з неіснуючого вже корабля і що про все це йдеться в записці. Але що саме? Так, ось в тому і вся загадка! Записку засунули назад в пляшку, а пляшку поставили в велику шафу, що стояла в найбільшій кімнаті будинку.

Кожен раз, коли в будинку з’являвся новий гість, записку виймали, показували, крутили і розглядали, так що букви, написані олівцем, мало-помалу стиралися і під кінець зовсім стерлися, – ніхто б і не сказав тепер, що на цьому клаптику було колись що-небудь написано. Пляшка ж простояла в шафі ще з рік, потім потрапила на горище, де вся покрилася пилом і павутиною. Стоячи там, вона згадувала найкращі дні, коли з неї наливали червоне вино в зеленому лісі, коли вона гойдалася на морських хвилях, носячи в собі таємницю, лист з останнім пробач! ..

На горищі вона простояла цілих двадцять років; простояла б і довше, та будинок надумали перебудовувати. Дах зняли, побачили пляшку і заговорили щось, але вона як і раніше не розуміла а ні слова – мови ж не вивчиш, стоячи на горищі, стій там хоч двадцять років! «От якби я залишалася внизу, в кімнаті, – справедливо міркувала пляшка, – я б, напевно, навчилася!».

Пляшку вимили і виполоскали, – вона цього дуже потребувала. І вона вся засвітилася немов знову помолодшала; зате записку, яку вона носила в собі, вилили з неї разом з водою.

Пляшку наповнили якимись незнайомими їй насінням; заткали корком і так старанно упакували, що їй не стало видно навіть світу божого, не те що сонця або місяця. «Але ж треба ж щось бачити, коли подорожуєш», – думала пляшка, але таки нічого й не побачила. Головна справа була, однак, зроблена: вона вирушила в дорогу і прибула куди слід. Тут її розпакували.

– От уже постаралися вони там, за кордоном! Диви як упакували, і все-таки вона, мабуть, тріснула! – почула пляшка, але виявилося, що вона не тріснула.

Пляшка розуміла кожне слово; говорили на тій же мові, яку вона чула, вийшовши з плавильної печі, чула і у виноторговця, і в лісі, і на човні, словом – на єдиній, зрозумілій і хорошому рідній мові! Вона знову опинилася вдома, на батьківщині! Від радості вона мало не вистрибнула з рук і не звернула увагу на те, що її відкоркували, спорожнили, а потім поставили в підвал, де і забули. Але вдома добре і в підвалі. Їй і в голову не приходило рахувати, скільки часу вона тут простояла, а простояла вона більше року! Але ось знову прийшли люди і взяли всі, що були в підвалі пляшки, в тому числі і нашу.

Сад був чудово прикрашений; над доріжками перекидалися гірлянди з різнокольорових вогнів, паперові ліхтарі світилися, немов прозорі тюльпани. Вечір був чудовий, погода ясна і тиха. На небі сяяли зірочки і молодий місяць; видно було, втім, не тільки золотий, серповидний краєчок його, але і весь сіро-блакитний ореол, – видно, звичайно, тільки тому, у кого були хороші очі. У бічних алеях теж була влаштована ілюмінація, хоч і не така блискуча, як в головних, але цілком достатня, щоб люди не спіткнулася у темряві. Тут, між кущами, були розставлені пляшки з встромленими в них запаленими свічками; тут була і наша пляшка, якій судилося зрештою послужити мисочкою для пташки. Пляшка була в захваті; вона знову опинилася серед зелені, знову навколо неї йшли веселощі, лунали співи і музика, сміх і гамір натовпу, особливо густий там, де гойдалися гірлянди різнокольорових жарівок і відливали яскравими фарбами паперові ліхтарі. Сама пляшка, правда, стояла в бічній алеї, але тут і можна було помріяти; вона тримала свічку – служила і для краси і для користі, а в цьому вся суть. У такі хвилини забудеш навіть двадцять років, проведених на горищі!

Повз пляшку пройшла під руку парочка, ну, точнісінько, як та парочка в лісі – штурман з донькою кушніра; пляшка раптом немов перенеслася в минуле. В саду гуляли запрошені гості, гуляли і сторонні, яким дозволено було помилуватися гостями і красивим видовищем; А серед них перебувала і стара діва, у неї не було рідних, але були друзі. Думала вона про те ж саме, що і пляшка; їй теж згадувався зелений ліс і молода парочка, яка була так близька її серцю, – адже вона сама брала участь в тій веселій прогулянці, сама була тою щасливою нареченою! Вона провела тоді в лісі найщасливіші години свого життя, а їх не забудеш, навіть ставши старою дівою! Але вона не впізнала пляшки, та й пляшка не впізнала її. Так часто трапляється на світі: старі знайомі зустрічаються і розходяться, не впізнавши один одного, до нової зустрічі.

І пляшку чекала нова зустріч з старою знайомою, – адже вони перебували тепер в одному і тому ж місті!

З саду пляшка потрапила до виноторговця, знову була наповнена вином і продана повітроплавцю, який наступної неділі мав піднятися на повітряній кулі. Зібралося безліч публіки, грав духовий оркестр; йшли великі приготування. Пляшка бачила все це з кошика, де вона лежала поруч з живим кроликом. Бідолаха кролик був зовсім розгублений, – він не знав, що його спустять вниз з висоти на парашуті! Пляшка теж не знала, куди вони полетять – вгору або вниз; вона бачила тільки, що куля надувалася все більше і більше, потім відірвалася від землі і стала пориватися вгору, але мотузки все ще міцно тримали її. Нарешті їх перерізали, і куля злетіла у повітря разом з повітроплавцем, пляшкою і кроликом в кошику. Музика лунала, і народ кричав «ура».

«Але якось дивно летіти по повітрю! – подумала пляшка. – Ось новий спосіб плавання! Тут принаймні не натрапиш на камінь! »

Багатотисячний натовп дивилася на кулю; дивилася зі свого відчиненого вікна і стара діва; за вікном висіла клітка з коноплянкою, яка обходилася ще, замість мисочки, чашкою для чаю. На підвіконні стояло миртове деревце; стара діва відсунула його в бік, щоб не впало, висунулася з вікна і ясно побачила в небі кулю і повітроплавця, який спустив на парашуті кролика, потім випив з пляшки за здоров’я мешканців і підкинув пляшку вгору. Дівчині і в голову не прийшло, що це та сама пляшка, яку підкинув високо в повітря її наречений в зеленому лісі в найщасливіший день її життя!

У пляшки не було часу ні про що подумати, – вона так несподівано опинилася на вершині свого життєвого шляху. Вежі й дахи будинків лежали десь там, внизу, а люди здавалися такими крихітними!

І ось вона стала падати вниз, та набагато швидше, ніж кролик; вона перекидалася і танцювала в повітрі, відчувала себе такою молодою, такою життєрадісною, вино в ній так і грало, але недовго – вилилося. Ось це був політ! Сонячні промені відбивалися на її скляних стінках, всі люди дивилися тільки на неї, – куля вже зникла; незабаром зникла з очей глядачів і пляшка. Вона впала на дах і розбилася. Скалки, однак, не відразу заспокоїлися – стрибали і скакали по даху, поки не опинилися у дворі і не розбилися об каміння на ще більш дрібні шматочки. Вціліло одне горлечко його немов обрізало!

– Ось гарна мисочка для пташки! – сказав господар льоху, але у самого у нього не було ні пташки, ні клітки, а обзаводитися ними тільки тому, що йому попалося пляшкове горлечко, придатне для мисочки, було занадто! А ось старій діві, що жила на горищі, воно могло стати в нагоді, і пляшкове горлечко потрапило до неї; його заткали корком, перевернули верхнім кінцем вниз – такі зміни часто трапляються на світі, – налили в нього свіжої води і підвісили до клітки, в якій так і заливалася коноплянка.

– Так, тобі добре співати! – сказало пляшкове горлечко, а воно було чудове – воно літало на повітряній кулі! Решта обставин його життя не були нікому відомі. Тепер воно служило мисочкою для пташки, хиталося в повітрі разом з кліткою, до нього долинали з вулиці гуркіт екіпажів і гамір натовпу, з комірчини – голос старої діви. До неї прийшла в гості її стара приятелька-ровесниця, і розмова йшла не про пляшкове горлечко, а про миртове деревце, що стояло на вікні.

– Тобі нема чого витрачати два ріксдалера на весільний вінок для доньки! – говорила стара діва. – Візьми мій мирт! Бачиш, який чудовий, весь в квітах! Він виріс з пагона того мирта, що ти подарувала мені на другий день після моїх заручин. Я збиралася звити з нього вінок до дня свого весілля, але цього дня я так і не дочекалася! Закрилися ті очі, що повинні були світити мені на радість і щастя все життя! На дні морському спить мій милий наречений! .. Мирт постарів, а я ще більше! Коли ж він почав всихатися, я взяла від нього останню свіжу гілочку і посадила її в землю. Ось як він розрісся і потрапить на весілля: ми зплетемо з його гілок весільний вінок для твоєї доньки!

На очі старій діві навернулися сльози; вона стала згадувати юні роки, заручини в лісі, тост за їхнє здоров’я, подумала про перший поцілунок … але не згадала про нього, – адже вона була вже старою дівою! Багато про що згадувала і думала вона, тільки не про те, що за вікном, так близько від неї знаходиться ще одне нагадування про той час – горлечко тієї самої пляшки, з якої з таким шумом вибило корок, коли пили за здоров’я заручених. Та й саме горлечко не дізналося про стару знайому, почасти тому, що воно і не слухало, що вона розповідала, а головним чином тому, що думало тільки про себе.

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Рейтинг: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“ Ганс Христиан Андерсен“.

“Полное собрание сказок и историй в одном томе.“

Видавництво “Альфа – книга“ 2007р.

Переклад на російську Ана Ганзен; Петр Ганзен.

Залишити коментар