Подорож до Ельфанії

У нашому житті часто буває так, що найнеймовірніші історії відбуваються зовсім поруч, але ми, зайняті своїми справами, не помічаємо їх. Про одну таку історію я і хочу вам розповісти. А почалася вона так…

На самій околиці, там, де проходить стара дорога, стояв самотній занедбаний будинок. Люди, які жили в ньому раніше, переїхали в нові квартири, а двері і вікна старого будинку забили хрест-навхрест дошками. І ось тепер стояв він один-однісінький і згадував колишні веселі дні, коли галасливе і радісне життя наповнювало його зверху до низу. Дрібно стукотіли каблучки по сходах, на кухні хвацько свистів закипаючий чайник, а у верхній кімнаті щосили виспівував радіоприймач.

А коли денний шум і гам змінювався вечірнім спокоєм, в домі западала тиша. Дітлахи, втомившись за день, мирно сопіли носиками, навколо яких кружляли казкові сни. Так… гарне було життя! Але все пройшло, і тепер спорожнілий старий будинок жив одними лише спогадами і, скаржачись на свою долю, поскрипував і кректав, як старезний дід.

Одного разу у верхній кімнаті, там, де колись грав радіоприймач, старі речі завели розмову про те – про се. Слово за слово – і вечір пролетів. Ось і перша зірочка запалилася в отворі розбитого вікна, місячна стежинка пробігла навскоси по запиленій підлозі і розчинилася в далекому темному кутку. Тиша запанувала в кімнаті, лише було чутно, як скрекоче десь на горищі невгамовний цвіркун.

Несподівано пролунав сухий шерех, тріск, і спалахнуло зелене вічко старенького радіоприймача, з якого пролунали уривчасті голоси різних дикторів:

– … гроза, що вирувала вчора, зірвала в деяких районах… успіх видатного артиста довів… Удар! Ще удар! Го-о-ол!!!

Радіоприймач роздратовано підстрибнув, всередині нього щось брязнуло, і голоси дикторів замовкли.

– Ех, давненько вже я нічого не транслював, – зітхнув Радіоприймач. – А пам’ятаєте, як раніше було?

– Так… – погодилася Настільна лампа. – Ну й нудота, не те, що в старі часи… ось нехай хоч Крісло скаже.

– Ох, куди ж поділися ті давні дні? – сумно проскрипіло кульгаве Крісло з вилинялою спинкою, з якої стирчала грудка старої вати. – Бувало, колишній Господар любив влаштовуватися зручніше і читати різні розумні книги. Доречі, я при ньому стільки цікавого дізналося…

– Ну а що нам з того? – сумно зітхнув Чайник зі зламаною ручкою. – Все одно ми більше нікому не потрібні, так і пропадемо в цьому занедбаному будинку.

– Що правда то правда! – тут же відгукнулася балакуча Настільна Лампа, яка стояла по сусідству з Чайником на тріснутий табуретці. – Ось я, наприклад, всім була потрібна, а варто було мені зламатися, як тут же про мене і забули!

– Кхм, кхм… – прокашлявся зазвичай мовчазний Камін і пророкотав прокуреним басом: – Все скаржитеся та скаржитеся, а кому? Краще б подумали про те, як далі жити будемо. Літо пройде, за ним осінь, а там вже і зима не за горами.

– У нас в будинку вікна побиті, кругом протяги та сирість, і топити нічим. Ох, пропадемо… – прошелестіли пошарпані Книги, які сиділи на облізлій етажерці, немов кури на сідалі.

– Так я ж про це і кажу, – з натхненням підхопило Крісло. – Господар нам потрібен. Він і будинок до ладу приведе, і дрова на зиму приготує, і про нас подбає.

-А де, де… – загомоніли Книги. – Де ж нам його взяти, отого Господаря?

– Розкудкудакались… де взяти, де взяти… – буркотливо передражнив їх Радіоприймач. – Шукати треба!

– Добрий Господар на дорозі не валяється, мабуть, уже всіх розібрали… – обережно вступив в розмову розважливий Чайник. – Та й хто піде його шукати? Нам-то з дому ходу немає…

Тихо-тихо стало в кімнаті. Зажурилися старі речі, навіть невгамовний цвіркун за комодом замовк, немов злякався власного голосу.

– А хай йде Міккі, – несподівано запропонувала Настільна лампа. – Йому ж не звикати! Адже він часто подорожував по дому з онукою колишнього Господаря. Егей, Міккі, вилазь!

Під ліжком почувся якийсь шурхіт, щось голосно тріснуло.

Старий хитрий павук Філя від несподіванки звалився з шафи, де тихенько дрімав. Він підскочив, смішно перебираючи волохатими лапками, забрався в самий темний дальній кут і зачаївся там, вишукуючи очима джерело шуму.

З-під ліжка вибрався маленький хлопчик і, невпевнено озираючись, вийшов на середину кімнати. Звичайно ж, це був не справжній хлопчик, а іграшковий. Його зробила колись стара господиня будинку для своєї улюбленої онучки. Довгими зимовими вечорами вона робила іграшку, вкладаючи в неї тепло своєї душі і, напевно, тому хлопчик вийшов, як справжній. Коли він був готовий, господиня взяла червоний клаптик, викроїла з нього сердечко і пришила в тому місці, де у людей знаходиться справжнє серце.

Дівчинка полюбила іграшкового хлопчика і дала йому ім’я – Міккі. Вона всюди брала його з собою. Але час минав, дівчинка виросла і забула про свою іграшку, а потім і зовсім кудись поїхала.

З тих пір лежав іграшковий хлопчик в картонній коробці під старим скрипучим ліжком і мріяв про те, що коли-небудь його самотність закінчиться, і він знову буде подорожувати, як колись, зі своєю маленькою господинею.

– Послухай, малюк! Наші справи зовсім кепські, – промовив Камін. – Може, ти підеш на пошуки Господаря, який зможе подбати про нас?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20