ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Подорож до Ельфанії

Анатолій Валевський

У нашому житті часто буває так, що найнеймовірніші історії відбуваються зовсім поруч, але ми, зайняті своїми справами, не помічаємо їх. Про одну таку історію я і хочу вам розповісти. А почалася вона так…

На самій околиці, там, де проходить стара дорога, стояв самотній занедбаний будинок. Люди, які жили в ньому раніше, переїхали в нові квартири, а двері і вікна старого будинку забили хрест-навхрест дошками. І ось тепер стояв він один-однісінький і згадував колишні веселі дні, коли галасливе і радісне життя наповнювало його зверху до низу. Дрібно стукотіли каблучки по сходах, на кухні хвацько свистів закипаючий чайник, а у верхній кімнаті щосили виспівував радіоприймач.

А коли денний шум і гам змінювався вечірнім спокоєм, в домі западала тиша. Дітлахи, втомившись за день, мирно сопіли носиками, навколо яких кружляли казкові сни. Так… гарне було життя! Але все пройшло, і тепер спорожнілий старий будинок жив одними лише спогадами і, скаржачись на свою долю, поскрипував і кректав, як старезний дід.

Одного разу у верхній кімнаті, там, де колись грав радіоприймач, старі речі завели розмову про те – про се. Слово за слово – і вечір пролетів. Ось і перша зірочка запалилася в отворі розбитого вікна, місячна стежинка пробігла навскоси по запиленій підлозі і розчинилася в далекому темному кутку. Тиша запанувала в кімнаті, лише було чутно, як скрекоче десь на горищі невгамовний цвіркун.

Несподівано пролунав сухий шерех, тріск, і спалахнуло зелене вічко старенького радіоприймача, з якого пролунали уривчасті голоси різних дикторів:

– … гроза, що вирувала вчора, зірвала в деяких районах… успіх видатного артиста довів… Удар! Ще удар! Го-о-ол!!!

Радіоприймач роздратовано підстрибнув, всередині нього щось брязнуло, і голоси дикторів замовкли.

– Ех, давненько вже я нічого не транслював, – зітхнув Радіоприймач. – А пам’ятаєте, як раніше було?

– Так… – погодилася Настільна лампа. – Ну й нудота, не те, що в старі часи… ось нехай хоч Крісло скаже.

– Ох, куди ж поділися ті давні дні? – сумно проскрипіло кульгаве Крісло з вилинялою спинкою, з якої стирчала грудка старої вати. – Бувало, колишній Господар любив влаштовуватися зручніше і читати різні розумні книги. Доречі, я при ньому стільки цікавого дізналося…

– Ну а що нам з того? – сумно зітхнув Чайник зі зламаною ручкою. – Все одно ми більше нікому не потрібні, так і пропадемо в цьому занедбаному будинку.

– Що правда то правда! – тут же відгукнулася балакуча Настільна Лампа, яка стояла по сусідству з Чайником на тріснутий табуретці. – Ось я, наприклад, всім була потрібна, а варто було мені зламатися, як тут же про мене і забули!

– Кхм, кхм… – прокашлявся зазвичай мовчазний Камін і пророкотав прокуреним басом: – Все скаржитеся та скаржитеся, а кому? Краще б подумали про те, як далі жити будемо. Літо пройде, за ним осінь, а там вже і зима не за горами.

– У нас в будинку вікна побиті, кругом протяги та сирість, і топити нічим. Ох, пропадемо… – прошелестіли пошарпані Книги, які сиділи на облізлій етажерці, немов кури на сідалі.

– Так я ж про це і кажу, – з натхненням підхопило Крісло. – Господар нам потрібен. Він і будинок до ладу приведе, і дрова на зиму приготує, і про нас подбає.

-А де, де… – загомоніли Книги. – Де ж нам його взяти, отого Господаря?

– Розкудкудакались… де взяти, де взяти… – буркотливо передражнив їх Радіоприймач. – Шукати треба!

– Добрий Господар на дорозі не валяється, мабуть, уже всіх розібрали… – обережно вступив в розмову розважливий Чайник. – Та й хто піде його шукати? Нам-то з дому ходу немає…

Тихо-тихо стало в кімнаті. Зажурилися старі речі, навіть невгамовний цвіркун за комодом замовк, немов злякався власного голосу.

– А хай йде Міккі, – несподівано запропонувала Настільна лампа. – Йому ж не звикати! Адже він часто подорожував по дому з онукою колишнього Господаря. Егей, Міккі, вилазь!

Під ліжком почувся якийсь шурхіт, щось голосно тріснуло.

Старий хитрий павук Філя від несподіванки звалився з шафи, де тихенько дрімав. Він підскочив, смішно перебираючи волохатими лапками, забрався в самий темний дальній кут і зачаївся там, вишукуючи очима джерело шуму.

З-під ліжка вибрався маленький хлопчик і, невпевнено озираючись, вийшов на середину кімнати. Звичайно ж, це був не справжній хлопчик, а іграшковий. Його зробила колись стара господиня будинку для своєї улюбленої онучки. Довгими зимовими вечорами вона робила іграшку, вкладаючи в неї тепло своєї душі і, напевно, тому хлопчик вийшов, як справжній. Коли він був готовий, господиня взяла червоний клаптик, викроїла з нього сердечко і пришила в тому місці, де у людей знаходиться справжнє серце.

Дівчинка полюбила іграшкового хлопчика і дала йому ім’я – Міккі. Вона всюди брала його з собою. Але час минав, дівчинка виросла і забула про свою іграшку, а потім і зовсім кудись поїхала.

З тих пір лежав іграшковий хлопчик в картонній коробці під старим скрипучим ліжком і мріяв про те, що коли-небудь його самотність закінчиться, і він знову буде подорожувати, як колись, зі своєю маленькою господинею.

– Послухай, малюк! Наші справи зовсім кепські, – промовив Камін. – Може, ти підеш на пошуки Господаря, який зможе подбати про нас?

– Але я навіть не знаю куди йти, і де його шукати? – зніяковіло заперечив Міккі. – Мабуть, нічого у мене не вийде…

– А я знаю, хто нам може допомогти! – радісно вигукнув Радіоприймач.

– Ну і хто ж, хотілося б знати? – поцікавилася Настільна лампа.

– О! Якось одного разу в радіопередачі для дітей розповідали, що за дальнім лісом знаходиться чудова країна Ельфанія, якою править добра чарівниця Вілеміра. Якщо вона дізнається про нашу біду, то обов’язково допоможе.

– Це все брехня, дитячі казки! – недовірливо пирхнув Чайник. – Ніякої Ельфанії насправді не існує!

– Як би не так! Існує! Я ж сам транслював цю радіопередачу!

– Але це, напевно, дуже далеко… – тихенько шелеснули Книги.

– Шкода, що у нас телефону немає, – зітхнуло Крісло.

– А навіщо він тобі знадобився? – здивувався Чайник.

– Могли б подзвонити в довідкове бюро та дізнатися.

– Ага, стане хтось розмовляти зі старим кульгавим кріслом…

Але тут сперечальників перервав Камін. Голосно кахикнувши, він рішуче сказав:

– Досить сперечатися! Є справи важливіші. Нам зараз потрібно вибрати супутників для Міккі, щоб йому не було самотньо в дорозі. Хто з ним піде?

Всі відразу притихли.

– Крісло, може, ти?

Крісло навіть стислося з переляку.

– Що ви… що ви… я ж з дому ні ногою… від мене ніякого толку не буде. Я ж кульгаве, тільки буду затримувати в дорозі… Нехай краще Чайник йде – йому не звикати. Колишній Господар часто брав його з собою на риболовлю.

Чайник презирливо пирхнув.

– Ех ти, ватяні мізки. Як же я піду, якщо у мене ніг немає? Господар мене за ручку носив, та й та зламалася. Нехай іде Настільна лампа.

– Знову-здорово! – вигукнула Лампа. – У мене ж теж ніг немає. До того ж, я без розетки – нікуди!

– І я теж! – квапливо підхопив Радіоприймач.

Запала мовчанка, і тоді знову заговорив Камін:

– Мда… малюк, судячи з усього, випадає тобі далека дорога до правительки Вілеміри. Тільки ось яка біда – супутників серед нас тобі не знайти. Може, ти зустрінеш в дорозі нових друзів, з якими буде легше і веселіше в далекій дорозі.

Іграшковому хлопчикові було боязно, але він вирішив цього не показувати. Раз вже його обрали посланником, потрібно було йти. Адже на нього всі так сподівалися.

– Між іншим, тут хтось стверджував, що у мене мізки ватяні, – несподівано ображено заявило Крісло. – А самі-то забули, що в будинку всі вікна і двері забиті. Як же Міккі назовні вибереться? Відкрито лише горищне віконце, але і воно дуже високо від землі…

– Мда… – зітхнув Камін. – Як же бути?

Скромна Парасолька, що мовчазно стояла у кутку, соромливо кахикнула і сказала:

– Я допоможу! Міккі буде триматися за мене і спуститься вниз, як на парашуті.

– Молодець, Парасолька! Здорово придумала! – вигукнула Настільна лампа, але тут же насторожилася. – Стривай… а як же ти сама повернешся назад?

– Не хвилюйтеся про це. Зараз найголовніше – допомогти Міккі. Коли він знайде нам господаря, то все знову стане добре. А якщо Міккі не зможе вибратися з будинку, тоді ми всі тут згинемо…

– Це правда, – погодився Чайник і сумно зітхнув.

На етажерці завозилися Книги. Одна з них, сама пошарпана, стурбовано заявила:

– Дивіться, вже світанок настав.

– Що ж, настав час прощатися, – сказав Камін, – Легкої тобі дороги, Міккі!

Іграшковий хлопчик взяв Парасольку і почав підніматися по сходах, що вели на горище. Йому було дуже страшно, але він розумів, що від нього залежить доля всіх його друзів. З верхньої сходини він окинув їх прощальним поглядом і сказав:

– Чекайте мене. Я обов’язково повернуся з Господарем!

– Бажаємо тобі вдачі, Міккі!

– Будь обережний!

– Підшукай собі надійних супутників!

– Ми чекаємо тебе, повертайся з Господарем!

Може, старі речі ще довго галасували б, даючи корисні поради та настанови, але Міккі рішуче виліз на підвіконня горищного віконця, розкрив Парасольку і сміливо ступив з вікна прямо назустріч сонечку.

Сильний вітер підхопив маленького героя, закрутив і поніс до темного лісу, що виднівся за дальнім поворотом старої дороги.

Велика напівсонна гава, яка дрімала на скривленому телеграфному стовпі, навіть дзьоба роззявила від подиву і мало не впала на землю.

– Ну і справи! Лялька на парасольці… Дива дивні! Кошмар-р! Кар-кар! – прокаркала вона, та так і залишилася сидіти з роззявленим від подиву дзьобом.

Тим часом вітер з величезною швидкістю ніс Міккі на гострі гілки напівзасохлого дуба, які, немов списи, загрозливо стирчали назустріч. Парасолька намагалася вирівняти політ, лавіруючи з боку в бік, але безуспішно – сухі гілки невідворотно наближалися.

– Що робити, Парасолько? Ми зараз розіб’ємося! – прокричав Міккі.

– Стрибай! – вигукнула Парасолька. – На тебе вся надія! Ти повинен потрапити в Ельфанію!

– А як же ти?

– Про мене не турбуйся – стрибай швидше!

Міккі було шкода кидати Парасольку, але іншого виходу не було.

– Прощавай! – сказав він і, відпустивши ручку, полетів шкереберть прямо в кущі. Вітер підхопив Парасольку і потягнув вгору.

– Ми ще зустрінемося, Міккі. Знайди господаря… – долинув здалеку затихаючий голос Парасольки.

*        *        *

Вибравшися з кущів, Міккі обтрусився і попрямував до темної стіни дерев, що виднілася попереду. Через деякий час він вже бадьоро крокував по лісовій стежці, співаючи пісеньку, яку сам на ходу і складав.

Лісові звірятка проводжали іграшкового хлопчика здивованими поглядами – ніколи ще вони не бачили такого маленького відважного мандрівника. Пташки-щебетухи, весело підхопили його пісню і перелітали з гілки на гілку, проводжаючи Міккі.

Ось стежка побігла на порослий шовковистою травою пагорб, замислилася на мить і, раптово зірвавшись вниз, покотилася, закрутила серед стовбурів високих дерев і пірнула в глибокий темний яр. Але незабаром знову вибралася на простір. Попереду за деревами і кущами Міккі помітив чорну випалену галявину. Безшумно розсунувши гілки чагарника, він обережно визирнув.

Величезна галявина подекуди ще диміла. То тут, то там виднілися обгорілі стовбури дерев і почорнілі пеньки. На самому краю галявини біля обгорілого пня, сиділа розпатлана дівчинка зі слідами сажі на симпатичному личку і тихенько плакала.

– Хто ти? І чому плачеш? – обережно гукнув Міккі, виходячи на галявину.

Дівчинка здригнулася від несподіванки і, притискаючи до грудей руки, недовірливо відказала:

– А ти хто такий, і яке тобі діло?!

– Не бійся! Я – Міккі, іграшковий хлопчик.

– Мене звуть Росана, і я зовсім не боюся! Просто мені спочатку здалося, що ти прислужник Блекфаєра.

– Нічий я не прислужник…

– Тепер-то я і сама бачу, що помилилася.

– А хто такий цей Блекфаєр? – поцікавився Міккі.

– О, це жахливий чаклун, володар вогню!

Очі дівчинки потемніли, і вона повідала про те, що тут сталося:

– Багато-багато років на цьому місці стояв прадавній гай. Він був прабатьком усіх лісів. Тут жив чудовий народ. Їх називали по-різному, але найчастіше – друїдами. Вони жили в мирі та злагоді з природою: доглядали за хворими деревами, вирощували молоді саджанці, розчищали старий ліс. І все було добре, поки в тутешніх краях не з’явився злісний чаклун. Він зажадав, щоб лісові жителі визнали його володарем…

Затнувшись на мить, дівчинка зніяковіло додала:

– А мене він хотів забрати в свій палац…

– А ти?

Росана обурено взялася в боки і тупнула ніжкою:

– Ніколи лісова фея не стане подругою злобного палія!

Від несподіванки іграшковий хлопчик ледь не гепнувся на землю і закліпав очима.

– Так ти лісова фея?! – здивувався він.

– Саме так! Коли я відмовилася, Блекфаєр розлютився і спопелив всі дерева. Якби ти тільки знав, яка тут вирувала жахлива пожежа! Без прадавнього гаю загине весь ліс… і мене чаклун теж так просто в спокої не залишить…

Міккі почухав потилицю, задумливо пройшовся перед Росаною, а потім радісно вигукнув:

– Слухай, а що якщо ми разом вирушимо до чарівниці Вілеміри?! Може, вона і тобі допоможе?

– Ти готовий взяти мене з собою? – недовірливо посміхнулася дівчинка. – Правда?!

– Звісно. Адже разом буде веселіше!

Взявши маленьку лісову фею за руку, Міккі повів її в обхід згарища, подумки шкодуючи про те, що він не справжній хлопчик, а всього лише іграшковий.

Коли Росана і Міккі відійшли, з-під куща вибралася скуйовджена пацючка Чара. Серед своїх родичів вона вважалася трохи дурнуватою і занадто мрійливою. Її навіть дражнили очаровашкою, тому і ім’я вийшло з дражнилки – Чара. Пацючка швидко прошмигнула в обгорілий плетений кошик і покликала кажанів, які спали закутавшись в шкірясті крила головою вниз на гілках дерева:

– Егей, ви, там нагорі! Прокидайтеся – і мерщій до господаря! Потрібно негайно доповісти, що у нас з’явилися непрохані гості!

Кажани злякано залопотіли, квапливо злетіли вниз, підхопили кошик і швидко понесли його до палацу чаклуна Блекфаєра…

Ближче до вечора Росана і Міккі зупинилися на краю глибокого темного яру. Звивиста стежка пірнула вниз, там і зачаїлася. Дівчинка мерзлякувато зіщулилася.

– Щось не дуже хочеться туди йти… – сказала вона.

– Та й мені якось незатишно, – зізнався Міккі. – Але нічого не поробиш – треба йти.

Хлопчик почав спускатися в яр. Росана пішла слідом, озираючись на всі боки. Над головою перепліталися гілки чагарнику, і через кілька кроків стало темно, немов настали сутінки. Дерева схилялися над яром, розглядаючи сміливців, які забралися в таку глушину. Тихо було навкруги – ані подиху вітерця, ані щебетання птахів. Раптом почувся якийсь тихий звук, що йшов з-за кущів папороті.

– Здається, хтось плаче, – прошепотіла Росана.

– Зараз подивимося… начебто за тим кущем.

Міккі обережно підкрався і підняв одну з пухнастих гілок.

На сухому листі, тісно притулившись один до одного, тремтячи і повискуючи, сиділи щеня і кошеня. Вони миттєво завмерли і насторожено подивились на незнайомців.

– Ви хто, малюки, і як сюди потрапили? – першою звернулася до них Росана.

– А ви хто будете? – відгукнувся песик.

– Я – Міккі, іграшковий хлопчик. Це – Росана. А ви хто?

– Ми ніхто… – нявкнуло кошеня.

– Ми нічиї… – додав песик. – І нікому не потрібні… я – Бім.

– А я – кошеня Тім.

– Нас викинули господарі, і тепер ми заблукали в лісі…

– І навіть не знаємо, куди йти і що робити…

Щеня і кошеня з надією подивилися на хлопчика.

– Мабуть господарі у вас були погані, про таких і сумувати не варто… Ось що: ми йдемо в Ельфанію до чарівниці Вілеміри. Давайте з нами, може, вона і вам допоможе

– А що, – зрадів Тім. – І справді – підемо! Якщо тільки Бім погодиться, – додав він, допитливо подивившись на цуценя.

– Звичайно, підемо, – підтвердив Бім.

На радощах він жваво підстрибнув і, смішно беркицьнувшись через голову, весело загавкав і застрибав навколо Міккі і Росани. І відразу нібито світліше стало в яру і не так страшно. І ліс здався вже не таким похмурим і страшним. Вчотирьох і горе – не біда.

Вибралися мандрівники на стежку і вирушили далі. Йшли вони, йшли, а стіни яру ставали все крутіше і крутіше. Тим часом і зовсім стемніло. Вирішили друзі влаштовуватися на ніч. Знайшли місце сухіше, зібрали старе листя в горбок – на ньому і вляглися. І не бачили вони, як над лісом, важко перевертаючись, клубочучи і бурмочучи, збиралися зловісні грозові хмари.

Прокинулися всі від жахливого шуму. Навколо гриміло і блискотіло. Сліпучі блискавки безжально били по верхівках дерев, а по схилах яру струмками стікала вода. Страшна буря налетіла на ліс, гнула й ламала високі дерева, як очеретини.

Тім і Бім злякано дивилися на хлопчика.

– Міккі, що це? – злякано запитало кошеня. – Мені якась холодна крапля прямо на ніс впала…

– Нам страшно! – додав песик.

– Не бійтеся, це – гроза. Вона пройде, і знову все буде добре, – спробував заспокоїти малюків Міккі.

Раптово блиснула сліпуча блискавка, і по листю застукотіла злива. У яр почала прибувати вода, вона піднімалася все вище і вище – і раптом хлинула каламутним потоком, закрутилася, спінилася і понеслась в тривожну темряву, захоплюючи за собою все, що траплялося на її шляху. На гребені скрученого в тугу спіраль виру пронеслося крихке гніздо з гілочок, в якому безпорадні пташенята тулилися одне до одного. Жовтими цятками промайнули вони і зникли. Знову спалахнула блискавка – і Міккі помітив неподалік уламок стовбура.

– Швидше! Біжіть за мною! – вигукнув він.

Друзі кинулися вперед. Вони ледве встигли піднятися на старий корч, який бурхливий потік підхопив і з величезною швидкістю поніс в жахливий морок.

Всю ніч гарчала і гуркотіла буря, і лише перед ранком стала поступово стихати. Нарешті вона пролилася на землю останніми краплями і розтанула, як страшний сон.

Перші ласкаві промені сонечка розтопили ворожу темряву – і друзі з подивом виявили, що пливуть посеред широкої річки. Повільна течія несла їх, м’яко похитуючи на хвилях.

– Ах, як чудово навколо! – із захопленням зітхнула Росана.

– Воно-то, звичайно, чудово, – відгукнувся Тім, – Тільки куди нас занесло і як ми звідси виберемося?

– Не хвилюйся, Тіме. Течія винесе наш корч до берега, – заспокоїв його Міккі.

Сріблясті рибки вистрибували з води і, виблискуючи лусочками, перелітали через корч, немов граючи в чехарду. Раптом зграйка кинулася врозсип і миттєво зникла. Неподалік від корча з’явився величезний плавник, який повільно наближався. І тут друзі побачили, що з-під води на них дивиться немиготливе зле око. Це була щука – гроза місцевих вод! Вона повільно кружляла навколо корча і поступово наблизилася майже впритул до нього. І тут Бім загарчав і давай гавкати на щуку. Та навіть завмерла від подиву, а потім – о, диво! – вдарила хвостом по воді і пішла в глибину. Чи то їй не сподобалися мешканці корча, а то й справді Біма злякалася.

Цуцик з гордим виглядом сів на самому краю колоди і як справжній сторожовий пес грізно оглядав околиці. Щоправда, вистачило його ненадовго – він мало не впав у воду, намагаючись почухати вухо. У нього був такий потішний вигляд, що все так і покотилися зо сміху.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: