Подорож до Ельфанії

Валевський Анатолій Євгенович

У нашому житті часто буває так, що найнеймовірніші історії відбуваються зовсім поруч, але ми, зайняті своїми справами, не помічаємо їх. Про одну таку історію я і хочу вам розповісти. А почалася вона так…

На самій околиці, там, де проходить стара дорога, стояв самотній занедбаний будинок. Люди, які жили в ньому раніше, переїхали в нові квартири, а двері і вікна старого будинку забили хрест-навхрест дошками. І ось тепер стояв він один-однісінький і згадував колишні веселі дні, коли галасливе і радісне життя наповнювало його зверху до низу. Дрібно стукотіли каблучки по сходах, на кухні хвацько свистів закипаючий чайник, а у верхній кімнаті щосили виспівував радіоприймач.

А коли денний шум і гам змінювався вечірнім спокоєм, в домі западала тиша. Дітлахи, втомившись за день, мирно сопіли носиками, навколо яких кружляли казкові сни. Так… гарне було життя! Але все пройшло, і тепер спорожнілий старий будинок жив одними лише спогадами і, скаржачись на свою долю, поскрипував і кректав, як старезний дід.

Одного разу у верхній кімнаті, там, де колись грав радіоприймач, старі речі завели розмову про те – про се. Слово за слово – і вечір пролетів. Ось і перша зірочка запалилася в отворі розбитого вікна, місячна стежинка пробігла навскоси по запиленій підлозі і розчинилася в далекому темному кутку. Тиша запанувала в кімнаті, лише було чутно, як скрекоче десь на горищі невгамовний цвіркун.

Несподівано пролунав сухий шерех, тріск, і спалахнуло зелене вічко старенького радіоприймача, з якого пролунали уривчасті голоси різних дикторів:

– … гроза, що вирувала вчора, зірвала в деяких районах… успіх видатного артиста довів… Удар! Ще удар! Го-о-ол!!!

Радіоприймач роздратовано підстрибнув, всередині нього щось брязнуло, і голоси дикторів замовкли.

– Ех, давненько вже я нічого не транслював, – зітхнув Радіоприймач. – А пам’ятаєте, як раніше було?

– Так… – погодилася Настільна лампа. – Ну й нудота, не те, що в старі часи… ось нехай хоч Крісло скаже.

– Ох, куди ж поділися ті давні дні? – сумно проскрипіло кульгаве Крісло з вилинялою спинкою, з якої стирчала грудка старої вати. – Бувало, колишній Господар любив влаштовуватися зручніше і читати різні розумні книги. Доречі, я при ньому стільки цікавого дізналося…

– Ну а що нам з того? – сумно зітхнув Чайник зі зламаною ручкою. – Все одно ми більше нікому не потрібні, так і пропадемо в цьому занедбаному будинку.

– Що правда то правда! – тут же відгукнулася балакуча Настільна Лампа, яка стояла по сусідству з Чайником на тріснутий табуретці. – Ось я, наприклад, всім була потрібна, а варто було мені зламатися, як тут же про мене і забули!

– Кхм, кхм… – прокашлявся зазвичай мовчазний Камін і пророкотав прокуреним басом: – Все скаржитеся та скаржитеся, а кому? Краще б подумали про те, як далі жити будемо. Літо пройде, за ним осінь, а там вже і зима не за горами.

– У нас в будинку вікна побиті, кругом протяги та сирість, і топити нічим. Ох, пропадемо… – прошелестіли пошарпані Книги, які сиділи на облізлій етажерці, немов кури на сідалі.

– Так я ж про це і кажу, – з натхненням підхопило Крісло. – Господар нам потрібен. Він і будинок до ладу приведе, і дрова на зиму приготує, і про нас подбає.

-А де, де… – загомоніли Книги. – Де ж нам його взяти, отого Господаря?

– Розкудкудакались… де взяти, де взяти… – буркотливо передражнив їх Радіоприймач. – Шукати треба!

– Добрий Господар на дорозі не валяється, мабуть, уже всіх розібрали… – обережно вступив в розмову розважливий Чайник. – Та й хто піде його шукати? Нам-то з дому ходу немає…

Тихо-тихо стало в кімнаті. Зажурилися старі речі, навіть невгамовний цвіркун за комодом замовк, немов злякався власного голосу.

– А хай йде Міккі, – несподівано запропонувала Настільна лампа. – Йому ж не звикати! Адже він часто подорожував по дому з онукою колишнього Господаря. Егей, Міккі, вилазь!

Під ліжком почувся якийсь шурхіт, щось голосно тріснуло.

Старий хитрий павук Філя від несподіванки звалився з шафи, де тихенько дрімав. Він підскочив, смішно перебираючи волохатими лапками, забрався в самий темний дальній кут і зачаївся там, вишукуючи очима джерело шуму.

З-під ліжка вибрався маленький хлопчик і, невпевнено озираючись, вийшов на середину кімнати. Звичайно ж, це був не справжній хлопчик, а іграшковий. Його зробила колись стара господиня будинку для своєї улюбленої онучки. Довгими зимовими вечорами вона робила іграшку, вкладаючи в неї тепло своєї душі і, напевно, тому хлопчик вийшов, як справжній. Коли він був готовий, господиня взяла червоний клаптик, викроїла з нього сердечко і пришила в тому місці, де у людей знаходиться справжнє серце.

Дівчинка полюбила іграшкового хлопчика і дала йому ім’я – Міккі. Вона всюди брала його з собою. Але час минав, дівчинка виросла і забула про свою іграшку, а потім і зовсім кудись поїхала.

З тих пір лежав іграшковий хлопчик в картонній коробці під старим скрипучим ліжком і мріяв про те, що коли-небудь його самотність закінчиться, і він знову буде подорожувати, як колись, зі своєю маленькою господинею.

– Послухай, малюк! Наші справи зовсім кепські, – промовив Камін. – Може, ти підеш на пошуки Господаря, який зможе подбати про нас?

– Але я навіть не знаю куди йти, і де його шукати? – зніяковіло заперечив Міккі. – Мабуть, нічого у мене не вийде…

– А я знаю, хто нам може допомогти! – радісно вигукнув Радіоприймач.

– Ну і хто ж, хотілося б знати? – поцікавилася Настільна лампа.

– О! Якось одного разу в радіопередачі для дітей розповідали, що за дальнім лісом знаходиться чудова країна Ельфанія, якою править добра чарівниця Вілеміра. Якщо вона дізнається про нашу біду, то обов’язково допоможе.

– Це все брехня, дитячі казки! – недовірливо пирхнув Чайник. – Ніякої Ельфанії насправді не існує!

– Як би не так! Існує! Я ж сам транслював цю радіопередачу!

– Але це, напевно, дуже далеко… – тихенько шелеснули Книги.

– Шкода, що у нас телефону немає, – зітхнуло Крісло.

– А навіщо він тобі знадобився? – здивувався Чайник.

– Могли б подзвонити в довідкове бюро та дізнатися.

– Ага, стане хтось розмовляти зі старим кульгавим кріслом…

Але тут сперечальників перервав Камін. Голосно кахикнувши, він рішуче сказав:

– Досить сперечатися! Є справи важливіші. Нам зараз потрібно вибрати супутників для Міккі, щоб йому не було самотньо в дорозі. Хто з ним піде?

Всі відразу притихли.

– Крісло, може, ти?

Крісло навіть стислося з переляку.

– Що ви… що ви… я ж з дому ні ногою… від мене ніякого толку не буде. Я ж кульгаве, тільки буду затримувати в дорозі… Нехай краще Чайник йде – йому не звикати. Колишній Господар часто брав його з собою на риболовлю.

Чайник презирливо пирхнув.

– Ех ти, ватяні мізки. Як же я піду, якщо у мене ніг немає? Господар мене за ручку носив, та й та зламалася. Нехай іде Настільна лампа.

– Знову-здорово! – вигукнула Лампа. – У мене ж теж ніг немає. До того ж, я без розетки – нікуди!

– І я теж! – квапливо підхопив Радіоприймач.

Запала мовчанка, і тоді знову заговорив Камін:

– Мда… малюк, судячи з усього, випадає тобі далека дорога до правительки Вілеміри. Тільки ось яка біда – супутників серед нас тобі не знайти. Може, ти зустрінеш в дорозі нових друзів, з якими буде легше і веселіше в далекій дорозі.

Іграшковому хлопчикові було боязно, але він вирішив цього не показувати. Раз вже його обрали посланником, потрібно було йти. Адже на нього всі так сподівалися.

– Між іншим, тут хтось стверджував, що у мене мізки ватяні, – несподівано ображено заявило Крісло. – А самі-то забули, що в будинку всі вікна і двері забиті. Як же Міккі назовні вибереться? Відкрито лише горищне віконце, але і воно дуже високо від землі…

– Мда… – зітхнув Камін. – Як же бути?

Скромна Парасолька, що мовчазно стояла у кутку, соромливо кахикнула і сказала:

– Я допоможу! Міккі буде триматися за мене і спуститься вниз, як на парашуті.

– Молодець, Парасолька! Здорово придумала! – вигукнула Настільна лампа, але тут же насторожилася. – Стривай… а як же ти сама повернешся назад?

– Не хвилюйтеся про це. Зараз найголовніше – допомогти Міккі. Коли він знайде нам господаря, то все знову стане добре. А якщо Міккі не зможе вибратися з будинку, тоді ми всі тут згинемо…

– Це правда, – погодився Чайник і сумно зітхнув.

На етажерці завозилися Книги. Одна з них, сама пошарпана, стурбовано заявила:

– Дивіться, вже світанок настав.

– Що ж, настав час прощатися, – сказав Камін, – Легкої тобі дороги, Міккі!

Іграшковий хлопчик взяв Парасольку і почав підніматися по сходах, що вели на горище. Йому було дуже страшно, але він розумів, що від нього залежить доля всіх його друзів. З верхньої сходини він окинув їх прощальним поглядом і сказав:

– Чекайте мене. Я обов’язково повернуся з Господарем!

– Бажаємо тобі вдачі, Міккі!

– Будь обережний!

– Підшукай собі надійних супутників!

– Ми чекаємо тебе, повертайся з Господарем!

Може, старі речі ще довго галасували б, даючи корисні поради та настанови, але Міккі рішуче виліз на підвіконня горищного віконця, розкрив Парасольку і сміливо ступив з вікна прямо назустріч сонечку.

Сильний вітер підхопив маленького героя, закрутив і поніс до темного лісу, що виднівся за дальнім поворотом старої дороги.

Велика напівсонна гава, яка дрімала на скривленому телеграфному стовпі, навіть дзьоба роззявила від подиву і мало не впала на землю.

– Ну і справи! Лялька на парасольці… Дива дивні! Кошмар-р! Кар-кар! – прокаркала вона, та так і залишилася сидіти з роззявленим від подиву дзьобом.

Тим часом вітер з величезною швидкістю ніс Міккі на гострі гілки напівзасохлого дуба, які, немов списи, загрозливо стирчали назустріч. Парасолька намагалася вирівняти політ, лавіруючи з боку в бік, але безуспішно – сухі гілки невідворотно наближалися.

– Що робити, Парасолько? Ми зараз розіб’ємося! – прокричав Міккі.

– Стрибай! – вигукнула Парасолька. – На тебе вся надія! Ти повинен потрапити в Ельфанію!

– А як же ти?

– Про мене не турбуйся – стрибай швидше!

Міккі було шкода кидати Парасольку, але іншого виходу не було.

– Прощавай! – сказав він і, відпустивши ручку, полетів шкереберть прямо в кущі. Вітер підхопив Парасольку і потягнув вгору.

– Ми ще зустрінемося, Міккі. Знайди господаря… – долинув здалеку затихаючий голос Парасольки.

*        *        *

Вибравшися з кущів, Міккі обтрусився і попрямував до темної стіни дерев, що виднілася попереду. Через деякий час він вже бадьоро крокував по лісовій стежці, співаючи пісеньку, яку сам на ходу і складав.

Лісові звірятка проводжали іграшкового хлопчика здивованими поглядами – ніколи ще вони не бачили такого маленького відважного мандрівника. Пташки-щебетухи, весело підхопили його пісню і перелітали з гілки на гілку, проводжаючи Міккі.

Ось стежка побігла на порослий шовковистою травою пагорб, замислилася на мить і, раптово зірвавшись вниз, покотилася, закрутила серед стовбурів високих дерев і пірнула в глибокий темний яр. Але незабаром знову вибралася на простір. Попереду за деревами і кущами Міккі помітив чорну випалену галявину. Безшумно розсунувши гілки чагарника, він обережно визирнув.

Величезна галявина подекуди ще диміла. То тут, то там виднілися обгорілі стовбури дерев і почорнілі пеньки. На самому краю галявини біля обгорілого пня, сиділа розпатлана дівчинка зі слідами сажі на симпатичному личку і тихенько плакала.

– Хто ти? І чому плачеш? – обережно гукнув Міккі, виходячи на галявину.

Дівчинка здригнулася від несподіванки і, притискаючи до грудей руки, недовірливо відказала:

– А ти хто такий, і яке тобі діло?!

– Не бійся! Я – Міккі, іграшковий хлопчик.

– Мене звуть Росана, і я зовсім не боюся! Просто мені спочатку здалося, що ти прислужник Блекфаєра.

– Нічий я не прислужник…

– Тепер-то я і сама бачу, що помилилася.

– А хто такий цей Блекфаєр? – поцікавився Міккі.

– О, це жахливий чаклун, володар вогню!

Очі дівчинки потемніли, і вона повідала про те, що тут сталося:

– Багато-багато років на цьому місці стояв прадавній гай. Він був прабатьком усіх лісів. Тут жив чудовий народ. Їх називали по-різному, але найчастіше – друїдами. Вони жили в мирі та злагоді з природою: доглядали за хворими деревами, вирощували молоді саджанці, розчищали старий ліс. І все було добре, поки в тутешніх краях не з’явився злісний чаклун. Він зажадав, щоб лісові жителі визнали його володарем…

Затнувшись на мить, дівчинка зніяковіло додала:

– А мене він хотів забрати в свій палац…

– А ти?

Росана обурено взялася в боки і тупнула ніжкою:

– Ніколи лісова фея не стане подругою злобного палія!

Від несподіванки іграшковий хлопчик ледь не гепнувся на землю і закліпав очима.

– Так ти лісова фея?! – здивувався він.

– Саме так! Коли я відмовилася, Блекфаєр розлютився і спопелив всі дерева. Якби ти тільки знав, яка тут вирувала жахлива пожежа! Без прадавнього гаю загине весь ліс… і мене чаклун теж так просто в спокої не залишить…

Міккі почухав потилицю, задумливо пройшовся перед Росаною, а потім радісно вигукнув:

– Слухай, а що якщо ми разом вирушимо до чарівниці Вілеміри?! Може, вона і тобі допоможе?

– Ти готовий взяти мене з собою? – недовірливо посміхнулася дівчинка. – Правда?!

– Звісно. Адже разом буде веселіше!

Взявши маленьку лісову фею за руку, Міккі повів її в обхід згарища, подумки шкодуючи про те, що він не справжній хлопчик, а всього лише іграшковий.

Коли Росана і Міккі відійшли, з-під куща вибралася скуйовджена пацючка Чара. Серед своїх родичів вона вважалася трохи дурнуватою і занадто мрійливою. Її навіть дражнили очаровашкою, тому і ім’я вийшло з дражнилки – Чара. Пацючка швидко прошмигнула в обгорілий плетений кошик і покликала кажанів, які спали закутавшись в шкірясті крила головою вниз на гілках дерева:

– Егей, ви, там нагорі! Прокидайтеся – і мерщій до господаря! Потрібно негайно доповісти, що у нас з’явилися непрохані гості!

Кажани злякано залопотіли, квапливо злетіли вниз, підхопили кошик і швидко понесли його до палацу чаклуна Блекфаєра…

Ближче до вечора Росана і Міккі зупинилися на краю глибокого темного яру. Звивиста стежка пірнула вниз, там і зачаїлася. Дівчинка мерзлякувато зіщулилася.

– Щось не дуже хочеться туди йти… – сказала вона.

– Та й мені якось незатишно, – зізнався Міккі. – Але нічого не поробиш – треба йти.

Хлопчик почав спускатися в яр. Росана пішла слідом, озираючись на всі боки. Над головою перепліталися гілки чагарнику, і через кілька кроків стало темно, немов настали сутінки. Дерева схилялися над яром, розглядаючи сміливців, які забралися в таку глушину. Тихо було навкруги – ані подиху вітерця, ані щебетання птахів. Раптом почувся якийсь тихий звук, що йшов з-за кущів папороті.

– Здається, хтось плаче, – прошепотіла Росана.

– Зараз подивимося… начебто за тим кущем.

Міккі обережно підкрався і підняв одну з пухнастих гілок.

На сухому листі, тісно притулившись один до одного, тремтячи і повискуючи, сиділи щеня і кошеня. Вони миттєво завмерли і насторожено подивились на незнайомців.

– Ви хто, малюки, і як сюди потрапили? – першою звернулася до них Росана.

– А ви хто будете? – відгукнувся песик.

– Я – Міккі, іграшковий хлопчик. Це – Росана. А ви хто?

– Ми ніхто… – нявкнуло кошеня.

– Ми нічиї… – додав песик. – І нікому не потрібні… я – Бім.

– А я – кошеня Тім.

– Нас викинули господарі, і тепер ми заблукали в лісі…

– І навіть не знаємо, куди йти і що робити…

Щеня і кошеня з надією подивилися на хлопчика.

– Мабуть господарі у вас були погані, про таких і сумувати не варто… Ось що: ми йдемо в Ельфанію до чарівниці Вілеміри. Давайте з нами, може, вона і вам допоможе

– А що, – зрадів Тім. – І справді – підемо! Якщо тільки Бім погодиться, – додав він, допитливо подивившись на цуценя.

– Звичайно, підемо, – підтвердив Бім.

На радощах він жваво підстрибнув і, смішно беркицьнувшись через голову, весело загавкав і застрибав навколо Міккі і Росани. І відразу нібито світліше стало в яру і не так страшно. І ліс здався вже не таким похмурим і страшним. Вчотирьох і горе – не біда.

Вибралися мандрівники на стежку і вирушили далі. Йшли вони, йшли, а стіни яру ставали все крутіше і крутіше. Тим часом і зовсім стемніло. Вирішили друзі влаштовуватися на ніч. Знайшли місце сухіше, зібрали старе листя в горбок – на ньому і вляглися. І не бачили вони, як над лісом, важко перевертаючись, клубочучи і бурмочучи, збиралися зловісні грозові хмари.

Прокинулися всі від жахливого шуму. Навколо гриміло і блискотіло. Сліпучі блискавки безжально били по верхівках дерев, а по схилах яру струмками стікала вода. Страшна буря налетіла на ліс, гнула й ламала високі дерева, як очеретини.

Тім і Бім злякано дивилися на хлопчика.

– Міккі, що це? – злякано запитало кошеня. – Мені якась холодна крапля прямо на ніс впала…

– Нам страшно! – додав песик.

– Не бійтеся, це – гроза. Вона пройде, і знову все буде добре, – спробував заспокоїти малюків Міккі.

Раптово блиснула сліпуча блискавка, і по листю застукотіла злива. У яр почала прибувати вода, вона піднімалася все вище і вище – і раптом хлинула каламутним потоком, закрутилася, спінилася і понеслась в тривожну темряву, захоплюючи за собою все, що траплялося на її шляху. На гребені скрученого в тугу спіраль виру пронеслося крихке гніздо з гілочок, в якому безпорадні пташенята тулилися одне до одного. Жовтими цятками промайнули вони і зникли. Знову спалахнула блискавка – і Міккі помітив неподалік уламок стовбура.

– Швидше! Біжіть за мною! – вигукнув він.

Друзі кинулися вперед. Вони ледве встигли піднятися на старий корч, який бурхливий потік підхопив і з величезною швидкістю поніс в жахливий морок.

Всю ніч гарчала і гуркотіла буря, і лише перед ранком стала поступово стихати. Нарешті вона пролилася на землю останніми краплями і розтанула, як страшний сон.

Перші ласкаві промені сонечка розтопили ворожу темряву – і друзі з подивом виявили, що пливуть посеред широкої річки. Повільна течія несла їх, м’яко похитуючи на хвилях.

– Ах, як чудово навколо! – із захопленням зітхнула Росана.

– Воно-то, звичайно, чудово, – відгукнувся Тім, – Тільки куди нас занесло і як ми звідси виберемося?

– Не хвилюйся, Тіме. Течія винесе наш корч до берега, – заспокоїв його Міккі.

Сріблясті рибки вистрибували з води і, виблискуючи лусочками, перелітали через корч, немов граючи в чехарду. Раптом зграйка кинулася врозсип і миттєво зникла. Неподалік від корча з’явився величезний плавник, який повільно наближався. І тут друзі побачили, що з-під води на них дивиться немиготливе зле око. Це була щука – гроза місцевих вод! Вона повільно кружляла навколо корча і поступово наблизилася майже впритул до нього. І тут Бім загарчав і давай гавкати на щуку. Та навіть завмерла від подиву, а потім – о, диво! – вдарила хвостом по воді і пішла в глибину. Чи то їй не сподобалися мешканці корча, а то й справді Біма злякалася.

Цуцик з гордим виглядом сів на самому краю колоди і як справжній сторожовий пес грізно оглядав околиці. Щоправда, вистачило його ненадовго – він мало не впав у воду, намагаючись почухати вухо. У нього був такий потішний вигляд, що все так і покотилися зо сміху.

Раптом Тім насторожився:

– Подивіться, що це там попереду?! Здається, це ті самі пташенята, яких пронесло повз нас вночі у гнізді.

На воді погойдувалось гніздо, а в ньому жалібно пищали три маленьких жовтих пташеняти. Над гніздом кружляли дві яскраві пташки. Вони то опускалися, майже торкаючись крилами води, тривожно щебечучи, то знову злітали вгору, не в силах хоч що-небудь зробити.

– Потрібно допомогти пташенятам! Зараз підпливаємо ближче…

Недовго думаючи, Міккі вхопився за край колоди і за допомогою Тіма і Біма, відірвав шматок кори. Потім він влаштувався зручніше і почав гребти, намагаючись підпливти ближче до гнізда.

Птахи ще швидше і тривожніше заметушилися над водою.

Але ось, нарешті, гніздо опинилося зовсім поруч, і Тім зумів зачепити його гострими кігтиками. Разом з Міккі вони витягли його на корч – і вчасно: під водою майнула темна тінь – і тільки кола розійшлися в тому місці, де поверхню води розпоров грізний плавець річкової розбійниці.

Відважні мандрівники влаштували гніздо в розвилці обламаних гілок, і птиці тут же взялися літати до берега і назад – приносили в дзьобиках жучків і личинок, щоб нагодувати зголоднілих пташенят.

– Подивіться, як вони радіють! – посміхнувся Міккі.

– Уявляєте, як пташенята зголодніли ?! Он як дзьобики розкривають! – підхопив Тім.

– Добре, що ми опинилися неподалік, – поважно зауважив Бім.

Він знову спробував почухати вухо і додав:

– Бачили, як я щуку налякав?

Друзі перезирнулися і розсміялися.

Ліс на обривистих берегах ставав вище і густіше. Повз колоди раз у раз повільно пропливали зелені острівці, на яких білими і жовтими коронами красувалися лілії і латаття. Різнобарвні бабки, виблискуючи кришталевими крильцями, пурхали над водою.

Ближче до вечора, коли втомлене за день сонце, схилилося до небокраю і пофарбувало води річки золотистим багрянцем, течія винесла корч в тиху заводь і прибило до пологого берега.

Першим на землю зістрибнув Бім і тут же почав все навколо обнюхувати і досліджувати, як справжній слідопит. За ним обережно, намагаючись не замочити лапки, зійшов Тім, а слідом – Росана. Один лише Міккі трохи затримався. Дуже не хотілося йому розлучатися з корчем – до того сподобалося плавання.

– Прощавай, наш корабель, – зітхнув він. – Спасибі тобі, що врятував нас…

Обстеживши найближчі зарості, друзі відшукали пишний кущ шипшини і перенесли гніздо туди. Щасливі батьки-птахи теж влаштувалися в ньому, накривши діточок крилами.

Відважні мандрівники вляглися біля коріння величезного в’яза, що ріс посеред галявини.

Дивлячись на далекі зірки, що спалахнули на небосхилі, Міккі задумливо промовив:

– Куди ж нам далі йти, в який бік?

– Як – куди? – відгукнувся, сонно позіхаючи, Бім. – Підемо берегом річки, вздовж течії.

– А потім куди?

– А потім я знайду дорогу. Знаєте, який у мене чутливий ніс?!

– Авжеж… котлету ти відразу унюшиш, – пирхнув Тім.

– До чого тут котлета? – образився цуцик. – Я мав на увазі, що знайду дорогу!

– По запаху?

– Звісно! Собака я чи ні?!

– Ну… припустимо, ще не собака, а лише маленьке цуценя.

– Ні, я – собака! – Бім навіть підстрибнув від обурення, але тут же заспокоївся і додав: – Просто поки ще маленька…

– Егей, сперечальники, досить вже вам, – заспокоїла малюків Росана. – Ранок вечора мудріше. Лягайте вже спати…

Навколо було тихо-тихо. На небі заіскрилися, закружляли в таємничому хороводі далекі зірки. Ніч накрила темним покривалом ліс, і на землю спустився сон.

Дивлячись на Росану, яка майструвала вінок з вечірніх квітів, Міккі тихо зітхнув:

– Ех, чому ж я не людина?! Як хочеться, щоб у мене було справжнє, а не ганчіркове серце. Але ж я тільки звичайна лялька…

В цей час Росана тихенько заспівала колискову про те, що за широкою рікою догорає багаття дня, який уходить на відпочинок, і починають співати свої пісні цвіркуни та цикади, а коник скрипаль виграває щось чудове на своїй скрипочці.

І тут Міккі з подивом виявив, що Росані підіграє цілий оркестр. Коники, цвіркуни, цикади, нічні птахи. Навіть квіти, здавалося, звучать ледве чутними дзвіночками…

А вона все співала про сплячих під крилом батьків пташенят, про жабенят під кущем верби, бажаючи всім солодких і казкових снів.

Останні слова пісні повільно попливли в нічну темряву і розтанули. Незвичайний оркестр ще трохи дограв останні звуки і замовк, немов зачарований ніжним голосом дівчинки. Багаття догоріло і згасло. Лише зрідка по пагорбу попелу пробігали червоні язички вогню.

*        *        *

А в цей час у палаці чаклуна пацючка Чара доповідала про те, що виявила на попелищі прадавнього гаю. Сам Блекфаєр сидів на величезному золотому троні, усипаному дорогоцінними каменями. У правій руці він стискав чорну кулю, всередині якої ворушилося темно-червоне полум’я. Біля підніжжя трону завмерла пацючка, віддано дивлячись на свого владику.

– Ну, розповідай, що ти рознюхала? – звернувся чаклун до Чари.

– О, володарю! Я знайшла Росану, але… її забрав з собою хлопчисько.

Блекфаєр стрімко подався вперед і грізно навис над прислужницею.

– Який ще хлопчисько?!

Чара з переляку відсахнулася, стиснулася в грудку і, заїкаючись, невиразно пробурмотіла:

– Г-г-ганчір’яний…

Чаклун здивовано відкинувся на спинку трону і недовірливо перепитав:

– Як так – ганчір’яний? Він що, не справжній?!

– Так точно, ваша вогняна величність! Іграшковий хлопчисько, зроблений зі звичайних ганчірок!

Пацючка змовницьки потягнулася до Блекфаєра і послужливо запропонувала:

– Накажете загризти? Або, може, розірвати на шматочки?!

– Кого? – здивувався чаклун.

– Ну, цього хлопчиська…

Блекфаєр презирливо скривився і відмахнувся:

– Ну от ще! Ні, я з іграшки не воюю… що я – маленький чи що? Мені потрібна тільки дівчисько!

Чара з готовністю взяла під козирок і, клацнувши п’ятами, з готовністю вигукнула:

– Буде виконано, ваша величність!

Вискочивши з палацу, вона осідлала дракона, що дрімав перед входом, і полетіла на ньому виконувати наказ свого володаря.

*        *        *

Нічого не підозрюючи, солодко спали Тім, Бім та Росана. Кошеня влаштувалося під рукою маленької феї. На його задоволеній мордочці блукала щаслива посмішка. Бім іноді смикав лапкою і тихенько повискував уві сні. Один лише Міккі мрійливо дивився на далекі, весело блимаючі зірки.

Несподівано величезна крилата тінь закрила блідий диск місяця, занурюючи галявину в непроглядну темряву. Подув сильний поривчастий вітер, з важким стогоном розгойдуючи верхівки великих дерев. Порив вітру стрімко підхопив і поніс геть зграйку світлячків.

Почулося гучне ляскання могутніх крил і грізний рев. Зверху спалахнув багряний язик полум’я, спрямований на іграшкового хлопчика. Міккі ледь встиг ухилитися.

Росана, Тім і Бім кинулися до нього, не розуміючи, що відбувається. Тім глянув угору і шерсть на його загривку встала дибки.

– Ого… яке величезне чудовисько! – приголомшено пробурмотів він.

– Як же я проспав?! – вигукнув Бім, – Я ж повинен був охороняти…

Зверху на галявину з грізним переможним ревом опускався величезний дракон. Верхи на його потворній голові сиділа Чара в льотних окулярах – як справжній пілот літака. Вона підстрибувала від нетерплячки і стукала кулачком по голові дракона, вказуючи на Росану.

– Ось вона! Ось вона! Хапай її! – злорадно вищала пацючка.

Дракон стрімко знижувався. Підхоплені сильним вітром, Міккі і Бім відкотилися в сторону, безуспішно намагаючись вхопитися за траву. У надії сховатися за деревами, Росана кинулася до лісу, але дракон випередив її і перекрив шлях. Маленька фея завмерла і закрилася руками.

– Ах, я пропала! Це слуги Блекфаєра… – приречено вимовила вона.

Дракон підхопив дівчинку і злетів у темне нічне небо. В останню мить кошеня у відчайдушному стрибку дотягнулося і встигло вчепитися кігтиками в плаття Росани, крикнувши:

– Росано, я з тобою…

Чара глянула вниз і злорадно прокричала:

– Що, попалося, дівчисько?! Від нас ще ніхто не втік!

В темряві вона і не помітила кошеня. Обернувшися у бік галявини, на якій залишилися Бім і Міккі, вона погрозливо змахнула кулачком:

– А ти, ганчір’яний хлопчисько, більше не попадайся мені на очі, бо я з тебе всю тирсу випатраю!

Дракон зник в нічному небі.

– Прощавай, Міккі… – долинув здалеку затихаючий голос Росани.

У розпачі іграшковий хлопчик безпорадно опустив руки, сів на траву і схилив голову. До нього притулився приголомшений цуцик.

– Нещасна Росана… – прошепотів Міккі.

– Бідолаха Тім! Що тепер з ними буде? – додав Бім.

Іграшковий хлопчик погладив цуценя і пообіцяв:

– Ми обов’язково знайдемо їх і звільнимо!

– Ох… та як же ми їх знайдемо, якщо навіть не знаємо, де шукати?

Бім ліг на землю, поклав голову на лапи, приречено зітхнув і додав:

– Ех, якби хоч сліди залишилися…

Міккі задумався, але всього лише на мить. Він тут же схопився і натхненно вигукнув:

– Так це ж ясніше ясного! Тепер-то вже точно необхідно знайти чарівницю Вілеміру. Вона допоможе нам врятувати друзів і покарає чаклуна!

– Точно! Як же я сам не здогадався? – зрадів Бім.

– Тоді – в дорогу! – оголосив Міккі.

Не чекаючи світанку, іграшковий хлопчик і щеня вирушили на пошуки чарівної країни Ельфанії.

*        *        *

Через декілька днів Бім і Міккі вийшли на залиту сонячним світлом галявину, посеред якої виднілася велика яма, з якої долинало нервове сопіння і попискування.

– Здається в тій ямі хтось є, – насторожився цуцик.

– Зараз з’ясуємо, хто це може бути… – сказав Міккі.

Друзі підійшли до ями і обережно зазирнули до неї.

– Та це ж ведмежа! – вигукнув іграшковий хлопчик. – Агов, малюк, не плач, зараз ми тебе витягнемо!

Ведмедик негайно замовк і, задерши голову, почав розглядати незнайомців. Бім озирнувся на Міккі і зацікавлено підняв вухо.

– А як же ми зможемо підняти його наверх? – запитав він. – Адже яма дуже глибока…

– Потрібно знайти довгу гілку і опустити її вниз. Давай, Бім, шукай щось підходяще!

– О, здається, я бачу гарну гілку, – повідомив цуцик. – Зараз я її принесу.

На самому краю галявини біля квітучого чагарника лежала довга товста гілка. З радісним гавкотінням Бім кинувся до неї, вчепився зубами і притягнув до ями.

– Молодець! – схвалив Міккі. – Якраз те, що потрібно! Ану, допоможи…

Разом вони зсунули гілку в яму, і ведмежа швиденько вибралося по ній вгору. Малюк недовірливо обнюхав іграшкового хлопчика і несподівано з веселим вереском накинувся на цуценя, запрошуючи його погратися. Втім, Бім теж був не проти побешкетувати.

Раптом з гущавини лісу долинув гучний тріск, і на галявину вискочила схвильована ведмедиця. Побачивши її, ведмежа зраділо закричало і кинулося до неї. Воно щось розказувало, показуючи лапкою на своїх нових друзів. Ведмедиця піддала йому обережного ляпаса і підійшла ближче.

– Мене звуть Шила, – сказала вона. – Мій малюк про все розповів. Дякую за допомогу. Чи можу я чимось вам допомогти?

– Ми шукаємо чарівну країну Ельфанію, – відповів Міккі. – Якщо тобі відома дорога туди, покажи нам, будь ласка.

Шила задумливо зморщила ніс, помовчала хвилинку, а потім, струснувши головою, повільно заговорила:

– Дорогу-то я знаю, але йти доведеться довго. Самі ви навряд чи доберетеся. Занадто багато небезпек. Ми зробимо ось що: я піду разом з вами до Закинутого міста. Давно вже не бувала я в ньому – прийшов час навідатися.

– А де знаходиться це місто?  – поцікавився Міккі.

– І ось ще цікаво, – додав Бім. – Чому це воно називається закинутим? Його що, хтось так далеко закинув?

– Ні, місто так називається, тому що в ньому вже давно ніхто не буває, крім ведмедів. Про нього всі забули. А знаходиться це місто як раз на півдорозі до Білих гір, які оточують Ельфанію. Забирайся, Міккі, до мене на спину, так буде швидше.

– А я, мабуть, пригляну за ведмежам, що б він знову в якусь яму не впав, – запропонував Бім. – Адже він зовсім маленький, не те що я!

Міккі виліз на спину Шилі, і незвичайна компанія вирушила в похід. Попереду поважно крокувала ведмедиця, верхи на ній їхав іграшковий хлопчик, а ведмежа і щеня слідували за ними, то забігаючи вперед, то трохи відстаючи.

Довгим був їхній шлях. Мандрівники перетинали струмки і переправлялися через річки, піднімалися на пагорби і спускалися в яри. Хижі звірі поступалися їм дорогу, варто було лише ведмедиці грізно загарчати…

Нарешті ліс розступився. Друзі опинилися перед вузьким проходом, утвореним двома величезними валунами, Вправо і вліво простяглася суцільна стіна з каміння і скель, освітлених західним сонцем. Густий непрохідний ліс впритул примикав до цих нагромаджень.

– Ну, ось ми і прийшли. Тут знаходиться Закинуте місто, – повідомила Шила.

– Як цікаво, – вигукнув Бім. – Напевно, тут багато всякого цікавого і загадкового… потрібно буде все гарненько рознюхати!

– Тільки обережно. Тут не можна шуміти і сваритися. Мир і спокій панують в цьому місці, тому поводьтеся пристойно.

– Ми поважаємо закони Закинутого міста, – заспокоїв ведмедицю Міккі.

Прохід виявився не дуже довгим, і вже незабаром мандрівники вийшли на велику площу, мощену тріснутими кам’яними плитами. З усіх боків вона була оточена високими скелями химерної форми і найрізноманітнішого забарвлення – від синьо-чорного до багряно-брунатного. Уламки скель лежали в безладі, немов розкидані розгніваним велетнем. Праворуч від проходу височів круглий камінь, вкритий напівстертими письменами. З-під нього весело дзюрчало чисте джерело. У дальньому кутку вгадувалася напівзруйнована будівля, цілком обплетена вузлуватими ліанами і диким виноградом. У скелях на різній висоті від землі темніли провали печер, перед якими відпочивали ведмеді. Шила підняла голову, привітно загарчала, і всі вони звернули погляди на незвичайну компанію. Втім, швидко втративши цікавість до гостей, вони знову зайнялися своїми справами. Ніщо не могло порушити спокій цього ведмежого міста.

Втомлені мандрівники знайшли порожню печеру і почали влаштовуватися на відпочинок.

Ведмедиця вляглася на підлогу, головою до виходу. Вона була схожа на великий м’який і теплий пагорб. Ведмежа потикалося носом в її бік, а потім, зарившись в густе хутро, принишкло. Через хвилину воно тихенько сопіло, зрідка посмикуючи лапкою, немов тікаючи від когось уві сні. Бім теж влаштувалися біля Шили і миттєво заснув.

Один лише Міккі не спав. Сидячи на передніх лапах ведмедиці, він дивився в отвір печери і відчував якесь неясне хвилювання.

Визирнув з-за хмари місяць і висвітлив обвалену вежу. Напівпрозорий серпанок нічного туману робив її схожою на таємничий корабель, який безмовно пливе в нічному океані.

– Шила, ти вже спиш? – тихенько запитав іграшковий хлопчик.

– Ще ні, малюк, але вже засинаю. Про що ти хотів запитати?

– А що було раніше на місці руїн в дальньому кінці площі? – поцікавився Міккі.

– Ох, цього точно ніхто не знає, – відповіла ведмедиця сонним голосом. – Легенда розповідає про те, що давним-давно на цьому місці був замок, в якому мешкали чарівники Білого кола.

– Ух ти! А звідки вони тут взялися?

– Кажуть, що прийшли з-за окраїнних земель. У давнину багато чого дивного відбувалося.

– Невже так було насправді?

– Було це чи ні – ніхто толком не скаже, тому що коли тут з’явився перший ведмідь, то знайшов лише руїни. Так розповідає легенда…

Міккі вдивлявся в темний силует стародавнього замку. Здавалося, якась мелодія звучить в нічній тиші і кличе, запрошуючи увійти і дізнатися таємницю таємниць. Іграшковий хлопчик схвильовано ворухнувся і знову запитав Шилу:

– А хто такі чарівники Білого кола?

Але ведмедиця лише буркнула у відповідь щось нерозбірливе і остаточно заснула.

Намагаючись не розбудити друзів, Міккі обережно вийшов з печери і попрямував до руїн крізь пелену густого туману, немов пливучи річкою. Все голосніше звучала чарівна мелодія. Переплетення ліан і дикого винограду перегороджували шлях. Але хлопчик, насилу долаючи перешкоди, все-таки піднявся по тріснутих кам’яних сходах і увійшов усередину.

Місячне світло проникало сюди крізь отвори вікон і дірки в даху. То тут, то там спалахували і згасали загадкові блукаючі вогники. Від колон по підлозі тяглися чорні тіні. Але малюк не відчував страху. Він обійшов якусь стародавню статую і наблизився до ніші, закладеної камінням. Обережно розхитавши один з них, Міккі витягнув камінь, а за ним і інші. В глибині ніші виявився кришталевий дзвіночок дивовижної краси. На ньому були вирізані якісь знаки. Немов зачарований, іграшковий хлопчик простягнув руку і взяв дзвіночок. В ту ж мить густий туман зник, як за помахом чарівної палички, і яскраві зірки розсипалися по небу перловими іскрами. Навколо було тихо і спокійно.

Міккі повернувся до печери і обережно влаштувався біля сонної ведмедиці. Відкривши очі, Шила здивовано запитала:

– Що це у тебе в руках, малюк?

– Це кришталевий дзвіночок. Я знайшов його в руїнах замку, – хлопчик ніяково усміхнувся і додав: – Він мені дуже подобається, але якщо у дзвіночка є господар, я готовий його повернути.

Шила потягнулася, позіхнула, оголивши величезні білі ікла і, опустивши голову на передні лапи, вимовила:

– Не турбуйся. Ти його знайшов, значить, він твій і ти – його господар. Нам ведмедям такі іграшки ні до чого, а більше тут ніхто не буває. Так що спокійно лягай і відпочивай…

Міккі підвісив дзвіночок на шовкову стрічку і надів собі на шию. Притулившись до ведмедиці, він прикрив очі.

Друзі провели в Закинутому місті цілий день. Маленькі ведмежата полюбили відважних мандрівників. Вони весь день бігали слідом за Міккі, затівали ігри з Бімом, а коли прийшов час розлучатися – всією юрбою проводжали нових друзів.

На прощання Шила сказала:

– Ну що ж, настав час. Вам потрібно поспішати в Ельфанію.

– Так, але куди ж нам іти далі? – поцікавився Бім. – В який бік?

– Підете цією стежкою, нікуди не звертаючи, і через кілька днів доберетеся до старої дороги, а там вже до Білих гір – рукою подати.

– Спасибі тобі, Шила, ти нам дуже допомогла.

– Шкода розлучатися, – зітхнув Бім. – Було так весело… але ми повинні врятувати друзів!

– Прощавай, Шила! А ти, малюк, слухайся маму, – додав іграшковий хлопчик, погладивши ведмедика.

Міккі і Бім попрямували по стежці, що звивалась між стовбурами могутніх дерев-велетнів, а ведмедиця з малюком і іншими ведмежатами ще довго махали їм услід лапами.

*        *        *

Коли на світанку дракон приніс фею і кошеня в замок чаклуна, то просто скинув їх на кам’яні плити двору.

– Егей, ти, крилата дубино! – вигукнула Чара, зісковзуючи зі спини дракона на підлогу. – Пане Блекфаєр наказав дбайливо поводитися з дівчиною, а ти що твориш?! От же тупак! Така величезна голова – і ні крапельки мізків… забирайся звідси!

Вона підбігла до Росани, збираючись допомогти їй, але тут побачила Тіма, якого до цього не помічала. Чара злякано відскочила і почала пронизливо верещати:

– Караул! Тут кіт! Варта, хапайте його!

З усіх боків з’явилися стражники з величезними киями.

Дракон кинувся вбік і полетів за стіну палацу.

Тім хотів стрибнути на пацючку, але Росана втримала його, прикриваючи від стражників. В останню мить з відкритих дверей тронного залу почувся грізний голос Блекфаєра, від звуків якого всі негайно в страху завмерли. Чара навіть присіла, закрившись лапами.

– Що там за шум?! Хто посмів ображати моїх гостей?!

– О, мій повелителю! Разом з дівчиною прилетів жахливий кіт, його потрібно негайно зловити!

В отворі дверей спалахнув відблиск багряного полум’я і долинув солодкуватий голос чаклуна.

– Чара, припини шуміти і заспокойся, приятель Росани – це мій друг! Проведіть гостей в головний зал, а ти сама прослідкуй, щоб їх влаштували в найкращих кімнатах палацу!

– Е… слухаюсь, ваше вогняне величність! Як скажете… вже біжу виконувати.

Чара швидко зникла всередині палацу. Охоронці провели Росану і кошеня в головний зал, а потім, підкоряючись жесту господаря, поспішно вийшли.

Блекфаєр підвівся з трону і, зійшовши вниз до полонених, люб’язно посміхнувся.

– О, який я невимовно радий! – з удаваною радістю вигукнув він, притискаючи руки до грудей. – Тепер, коли ми нарешті залишилися одні, можу чесно зізнатися – для мене велике щастя бачити вас в моєму палаці!

Нахилившись до Тіма, чаклун спробував його погладити.

– О, яке чарівне, пухнасте кошеня! Дозволь мені тебе погладити…

Від дотику Блекфаєра по спині Тіма пробігли іскри, а шерсть злегка задимила. Кошеня зашипіло і відскочило вбік, вигнувшись дугою.

– Не торкайся мене, злісний чаклун! – вигукнув Тім.

– Але ж чому? – роблено здивувався Блекфаєр. – Адже я так люблю різних звіряток, особливо кошенят… а щодо злісного чаклуна – так це вигадки моїх ворогів! Так кажуть про мене заздрісники. А насправді я дуже добрий…

– Ага… так я і повірив, – заперечив Тим. – Тримай кишеню ширше!

– Ну, як знаєш… – знизав плечима чаклун. – Сподіваюся, незабаром ти зміниш свою думку.

Залишивши кошеня, він почав кружляти навколо маленької феї, яка дивилася на нього з острахом.

– Дорога Росано, мені так приємно, що ти вшанувала мене своєю увагою, – солодкаво посміхнувся Блекфаєр. – Я просто щасливий!

– Чому нас викрали твої прислужники і навіщо притягли сюди? – вигукнула дівчинка.

Чаклун розвів руками, зображуючи ображену гідність.

– Ну чому ж притягли?! – удавано здивувався Блекфаєр. – Просто запросили…

– Від такого “наполегливого” запрошення важко було відмовитися… – невдоволено зауважило кошеня.

– Блекфаєр, ти – негідник! Я зневажаю тебе! – гордо заявила Росана. – Негайно відпусти нас на свободу!

– Фі… як грубо! – скривився чаклун. – Така гарна дівчина, і так кепсько висловлюється… ну скажи, моя рибонько, хіба я схожий на негідника?!

Він гордовито випростався і, велично задерши підборіддя, урочисто промовив:

– Я – великий і всемогутній Володар вогню! Владика всієї землі!

– Так-таки і всієї?.. – пробурчав Тім.

Чаклун стрімко нахилився до нього і з оскалом, прогарчав:

– Припустимо, поки ще не всієї, але це тільки поки! Дуже скоро все живе буде тремтіти переді мною!

Кошеня позадкувало, поки не вперся спиною в колону. Росана затулила його собою і гнівно відповіла:

– Ось воно – твоє справжнє обличчя! Лиходій, ти дотла спалив прадавній гай, в якому жив мій народ!

Чаклун єхидно посміхнувся і знизав плечима.

– Але що ж тут такого, моя дорогенька? І при чому тут я?! Це був просто нещасний випадок. Звичайнісінька лісова пожежа, яких багато трапляється… ну, обгоріло декілька пеньків!

– Я тобі не дорогенька! – маленька фея гнівно тупнула ніжкою. – Зась мене так називати!

– Але чому ж?! – удавано вигукнув Блекфаєр. – Адже я ж люблю тебе!

– А я тебе ненавиджу більше всього на світі!

– І я теж! – додав Тім.

Чаклун скрушно зітхнув і, сумно зіщулившись, поплентався до трону. При цьому він нишком спостерігав за Росаною і скаржився:

– Ех, ніхто мене не розуміє і не хоче вірити… але ж я намагаюся робити як краще… по суті я дуже, дуже добрий, але… у мене було важке дитинство…

Обережно притискаючись до підлоги, кошеня наблизилося до Блекфаєра і, схиливши голову набік, поцікавилося:

– Цікаво було б дізнатися, яке? Мабуть двієчником був або наклепником, а може, хуліганом?

– Ні-ні! Що ти?! – обурено відмахнувся чаклун. – Просто… коли я був маленьким, у мене завжди забирали сірники, не дозволяли гратися з вогнем, хоча мені це дуже подобалося…

Раптово він випростався і грізно вигукнув:

– У мене вкрали дитинство, але я все одно став володарем вогню!!!

При цих словах полум’я в каміні і факелах спалахнуло з новою силою. Росана і Тім злякано відсахнулися. Отямившись, Блекфаєр знову прийняв смиренну позу і благально простягнув руки до Росани.

– Але навіть при цьому я дуже добра людина, чесне слово. Повірте мені хоч ви… ну, будь ласка! Давайте будемо друзями…

Тім з огидою пирхнув і пробурмотів собі під ніс:

– Краще я з пацюками буду цілуватися, ніж з тобою товаришувати!

У цей момент з тихим скрипом прочинилися двері, і в щілину просунулась голова пацюки Чари, яка підслуховувала розмову. Витріщивши від подиву очі, вона дурнувато посміхнулася, оголивши криві зуби. Побачивши її Тім з огидою трусонув головою, немов відганяючи кошмарну примару.

Пацюка зникла, і двері зачинилися, а Росана гордо випросталася і взялася в боки.

– Ніколи ми з тобою не подружимося! – рішуче заявила вона. – Справжні друзі залишилися там, на березі річки, звідки нас викрав твій дракон.

Чаклун з подивом глянув на Росану, не вірячи своїм вухам.

– Ой, здається, я зараз лусну від сміху… – глузливо сказав він. – Ну, і хто ж твій друг? Той незграбний ляльковий хлопчисько?!

– Міккі в тисячу разів краще за тебе! Він добрий і сміливий.

– Але хіба він людина? – презирливо поцікавився Блекфаєр. – Це ж просто ганчірка! Тільки уявіть собі: зшитий з клаптів хлопчисько… фу!

Чаклун випростав плечі і гордо задер підборіддя.

– Краще подивися на мене, Росано: я розумний, сильний, ну просто красень! До того ж я шалено багатий і володію безмежною владою. Розумна дівчина повинна дбати про своє майбутнє. А я можу дати тобі абсолютно все, що тільки побажаєш!

Росана заперечливо хитнула головою, відгороджуючись від Блекфаєра долонями.

– Ні! Залиш мене в спокої!

Втрачаючи витримку, чаклун тричі роздратовано ляснув в долоні. Негайно розчинилися двері і вбігла пацюка.

– Чара, займися нашими… гм… поки ще гостями, – наказав Блекфаєр.

– Що зробити, ваша величність: стратити, розірвати, знищити?!

Чаклун невдоволено зморщився і мляво відмахнувся:

– От вже дурепа! Ніяких страт! Скільки разів тобі повторювати: це ж наші друзі! Не дивися на мене так здивовано… відведи їх в гостьові покої – нехай відпочинуть з дороги і спокійно подумають над моєю пропозицією.

Чара розгублено покрутила головою і, заїкаючись від страху, обережно поцікавилася:

– Але ж у н-нас немає г-гостьових покоїв…

Блекфаєр грізно нахилився до переляканої на смерть служниці і, змовницьки підморгнувши їй, голосно обурився:

– Як так – немає?! А в далекій вежі з заґратованими вікнами! Забула?! Наші друзі можуть подумати, що у нас ніколи не буває гостей!

Пацюка полегшено зітхнула і радісно закивала:

– Ах, саме так! Я зовсім забула, мій пане. Прошу вибачення!

Чара повернулася до дверей, розташованих в бічній стіні залу і запрошуючи змахнула лапою.

– Ідіть за мною, дорогі гості…

– Ми підкоримося грубій силі, але друзями нам не бути! – наостанок рішуче заявив Тім.

Залишившись на самоті, Блекфаєр задумливо потер підборіддя, а потім зловтішно посміхнувся:

– Подивимося… подивимося… нічого, нікуди це дівчисько не подінеться. Я зможу її переконати. А лялькового хлопчиська краще спопелити, тоді у Росани не залишиться вибору…

Пацюка Чара була дуже вразливою і мрійливою. Навіть подруги вважали її надто романтичною. Вона відвела Росану і Тіма в кімнату, яка перебувала в дальньому кінці палацу, а сама сіла на сходинки і почала мріяти.

– Як дивно… – бурмотіла Чара.  – Він – кіт, а сказав, що готовий мене поцілувати… хм… це, звичайно, протиприродно, проте… він такий хоробрий і навіть трошки… симпатичний…

Пацюка підвелася, сумно зітхнула і попленталася геть темним коридором. У мінливих відблисках смолоскипів на стінах хиталася її сумна тінь. В цей час з-за рогу з’явилася літня пацюка і маленький пацючок, який засміявся, вказуючи на сумну Чару:

– Хі-хі-хі! Наша Чара просто зовсім очманіла! Це ж треба – закохалася в кота!

Літня пацюка насупилася, співчутливо похитала головою і вліпила щурику запотиличник.

– Що ти в цьому розумієш?! – зітхнула вона. – Любов – сліпа, полюбиш і… кота.

*        *        *

Міккі з Бімом йшли дном глибокого яру, куди крізь переплетення густих гілок ледь пробивалися рідкісні промені сонця. Навколо них пурхали маленькі різнокольорові метелики, кружляючи в повільному танці. Бліді ліани дерлися по стовбурах дерев, намагаючись дістатися до цілющого сонячного тепла. Густі папороті і лісова ліщина надійно переховували від цікавих очей численних мешканців лісу.

Почувши тихий кришталевий дзвін, який поступово ставав голосніше, щеня здивовано зупинилося і, піднявши одне вухо, зацікавлено спитало:

– Міккі, що це дзвенить?

– Не хвилюйся, це мій кришталевий дзвіночок, – відповів хлопчик.

– А чого це він розшумівся, та ще так тривожно?

– Можливо, про щось попереджає…

Раптом Бім насторожився, пригнув голову і застережливо загарчав. Дзвіночок на грудях у Міккі тривожно загув. Пролунав шелест сухого листя, тріск гілок, і з лісу вискочили величезні сірі вовки, оточивши друзів з усіх боків. Вперед вийшов ватажок зграї з випаленою плямою на грудях.

– Ти хто, малий? Відповідай! – хрипко прогарчав він.

– Я – Міккі, простий іграшковий хлопчик. А це – Бім, мій товариш.

– Здається мені, ти не звичайний іграшковий хлопчик…

– Чому ви так вирішили? – здивувався Міккі.

– Тому що ти володієш Гудбеллом, – шанобливо відповів ватажок.

Хлопчик здивовано оглянув себе, знизав плечима, а потім вийняв кришталевий дзвіночок.

– Нічим я не володію. Крім цього дзвіночка у мене більше нічого нема…

Ватажок переступив з лапи на лапу і шанобливо кивнув.

– О! Це і є легендарний Гудбелл! Той, хто володіє ним, цілком перебуває під його захистом… Ніхто з лісового братства не сміє заподіяти шкоду хазяїну кришталевого дзвіночка.

– Р-гав! – зрадів Тім. – Схоже, що Гудбелл – чарівний дзвіночок!

– Саме це я й хотів сказати, – погодився ватажок.

Решта вовків дружно закивали.

– А я ні про що і не знаю. Якщо вам що-небудь відомо про Гудбелл, розкажіть, будь ласка, – попросив Міккі.

Вовк сів на задні лапи і з жалем пояснив:

– У-у… Це дуже давня легенда! Я і сам чув її від свого батька, коли був ще зовсім маленьким вовченям, і вже не пам’ятаю… знаю тільки, що Гудбелл сам вибирає собі господаря.

– Цікаво, чому дзвіночок вибрав саме мене? – задумливо промовив іграшковий хлопчик.

Ватажок зграї здивовано похитав головою:

– Ну… наскільки мені відомо, господарем Гудбелла може бути тільки той, у кого чисті помисли і добре серце. Напевно, ти такий…

– Але ж у мене навіть немає серця… вірніше, воно у мене є, але не справжнє, а ганчіркове… – зніяковіло зізнався Міккі.

– Хм… Гудбелл свої справи не пояснює. Ніхто не знає, як він вибирає господаря, але, як відомо, ще жодного разу не помилився у своєму виборі.

Іграшковий хлопчик дбайливо сховав дзвіночок під сорочку і знову звернувся до ватажка:

– А скажіть мені, будь ласка, чи знаєте ви що-небудь про чаклуна Блекфаєра?

Вовки грізно забурчали, а ватажок зграї наїжачився і глухо загарчав:

– Ще б пак! Мені не знати про цього лиходія?! Бачиш обгорілу пляму на моїх грудях? Це опік, який залишився у мене на пам’ять про дні, проведених у нього в неволі…

– Невже цей чаклун катував тебе вогнем?! – обурився Бім.

– Так, щеня! – завив ватажок. – Блекфаєр – відомий злісний палій!

– Вибачте, але може, ви знаєте, де його зараз можна знайти? – з надією запитав Міккі.

– А навіщо він тобі знадобився? – з підозрою насторожився вовк. – З чаклуном ніхто зустрічі не шукає. Хіба тільки…

– Ні-ні… – поспішив його заспокоїти іграшковий хлопчик. – Просто у нього в полоні наші друзі.

– Ми повинні перемогти Блекфаєра, щоб врятувати Росану і Тіма! – додав Бім.

– Але ви ж такі маленькі, – з сумнівом сказав ватажок. – Як ви з ним впораєтеся? Гм… щоправда, з вами Гудбелл, та й хоробрості, судячи з усього, вам не позичати.

– Так де ж нам шукати цього палія? – не витримав Бім.

– Останній раз я бачив його далеко від цих місць, та й було це дуже давно, – з сумнівом зізнався вовк. – Ні, де зараз Блекфаєр, я не знаю.

– Може, ви хоча б підкажете, де проходить стара дорога, яка веде в Ельфанію? – припустив Міккі.

– Звісно! – з радістю вигукнув вовк. – Ідіть за мною, я проведу вас прямим шляхом…

Ватажок, а слідом за ним Міккі і Бім пройшли крізь стрій вовків, які шанобливо схилили голови перед господарем Гудбелла. Бім при цьому крокував з гордим виглядом, важливо помахуючи хвостиком.

Довго чи коротко пробиралися мандрівники хащами, а нарешті дерева скінчилися, і всі опинилися на краю лісу. Неподалік виднілася стара закинута дорога. Вдалині друзі побачили високі білосніжні гори. Їх верхівки сяяли сліпучим блиском, немов посипані алмазами. Сивими велетнями, що охороняють спокій чарівної країни, височіли гори над навколишнім світом. Широка дорога рівною стрічкою бігла навпростець до підніжжя гір. З усього було видно, що цією дорогою вже давно ніхто не користувався, місцями вона заросла чагарником і травою.

– Ось ми і дісталися, – сказав ватажок. – Ідіть по цій дорозі до самих гір, а за ними вже знаходиться Ельфанія.

– А в горах є прохід? – занепокоївся Бім.

– Цього не скажу, – відповів ватажок. – Ми, вовки ніколи не бували в чарівній країні, але, якщо є дорога, значить, повинен бути і прохід.

– Ну що ж, спасибі за допомогу! – подякував Міккі. – Далі ми вже не заблукаємо. Прощавайте!

– Спасибі! – гавкнув Бім.

– Удачі вам, сміливці! – дружно побажали вовки і швидко зникли в лісовій гущавині.

*        *        *

А в цей час в своєму похмурому палаці чаклун Блекфаєр намагався лестощами і брехнями завоювати довіру лісової феї і Тіма. Розкинувшись на троні, він нахабно розглядав своїх бранців. Напроти нього в маленькому кріслі сиділа Росана, склавши на грудях руки і сердито дивлячись вбік. З-за неї насторожено визирав Тим.

– Росано, зіронька моя, ну чому ти так пручаєшся? – вкрадливо говорив чаклун. – Моє серце палає любов’ю до тебе. Посміхнись… одне лише слово – і я кину до твоїх ніг весь світ!

– А чи не надірвешся? – єхидно поцікавилося кошеня.

– Я не вірю тобі, Блекфаєр! – гнівно вигукнула фея. – У тебе немає серця! Ти – безжалісний палій!

Підхопившись з трону, чаклун молитовно склав руки на грудях і з жаром промовив:

– Це не правда! Ну чому ти мені не віриш?! Мене обмовили! Кругом лише заздрісники – вони заплямовують моє добре ім’я!

– Якщо ти такий добрий, відпусти нас і ніколи не роби зла!

Блекфаєр схопився за голову, зображуючи обурення.

– Та хіба ж я роблю зле?! – удавано здивувався він. – Єдине, чого я хочу, це наведення порядку. Цьому світові потрібен господар!

– Чи не ти хочеш їм бути? – знову не втримався Тім.

– А хто ж ще?! – самовпевнено заявив чаклун.

Увійшовши в роль, Блекфаєр доклав руки до грудей і почав розповідати вкрадливим голосом:

– От всі кажуть, що я злодій, але по суті я – Прометей! В цілому світі немає нікого добріше за мене…

– Скоріш, підступніше й нахабніше! – передражнив його Тім.

Непомітно відштовхнувши ногою кошеня так, щоб не помітила Росана, Блекфаєр продовжив:

– Я хочу змінити весь світ і встановити свій порядок!

– Щоб підкорити всі народи? – знову поцікавився Тім.

– Та ні! Тільки щоб дарувати вогонь душі!

Блекфаєр самовдоволено посміхнувся і, задоволено потираючи долоні, перевальцем попрямував до трону.

– Невже і тепер, після мого настільки красномовного визнання твоє серце не потеплішає до мене?! Прийди ж в мої обійми!

– Ні! Ти – підступний лиходій! – відповіла Росана. А твої обійми – це спопеляючий вогонь…

Нахабно посміхнувшись, чаклун заперечив солодким голосом:

– Краще миттєво згоріти яскравим полум’ям в горнилі пристрасті, ніж все життя тліти головешкою! Втім… у тебе ще є час подумати. Я не хочу нав’язувати своє кохання силою, хоча сила мого кохання повинна тебе переконати! А поки…

Хитро примружившись, Блекфаєр плеснув у долоні.

Негайно відчинилися двері і з’явилася пришелепувато усміхнена пацюка, яка поглядала на Тіма захопленими очима. Не помічаючи цього, чаклун оголосив:

– Чара, проведи наших, поки все ще гостей, в їхні покої. Нехай подумають ще трохи…

Пацюка спробувала взяти Тіма за лапу, але той відстрибнув від неї і сховався за Росану. Тоді Чара попрямувала до дверей, запрошуючи бранців слідувати за собою. Блекфаєр провів їх самовдоволеною усмішкою. Підійшовши до дзеркала і потираючи руки, він звернувся до власного відбиття:

– Подивимося-подивимося… ще є час. Моя палка промова мала навіть кригу розтопити! Так… сьогодні я був неперевершений…

*        *        *

Іграшковий хлопчик і щеня крокували по старій дорозі, яка була вимощена потрісканими плитами. З кожним кроком вони наближались до білосніжних гір. Дивна річ – дерева і чагарники, що оточували дорогу, виглядали похмуро і насторожено. Панувала тривожна тиша. Не було чутно навіть співу птахів.

– Послухай, Бім, ти помітив, що навколо нікого немає? – стурбовано запитав Міккі. – Цікаво, чому все навколо виглядає таким занедбаним?..

– Напевно просто тому, що тут ніхто не живе, – припустило щеня.

– Але я думав, що біля Ельфанії все повинно бути радісним і веселим, – з сумнівом заперечив іграшковий хлопчик. – Дивно це…

Раптово дзвіночок почав тривожно гудіти. Хлопчик зупинився і озирнувся на всі боки.

– Що трапилося? – негайно насторожився Бім.

– Он там, бачиш колоду? – відповів Міккі, вказуючи на шмат деревини, що лежала трохи осторонь дороги.

– Бачу, звичайно. Важко не помітити таку здоровенну ломаку, оброслу мохом. А що?

– Біля колоди щось поблискує. Цікаво, що б це могло бути?..

– Зараз я принесу, – з готовністю запропонував Бім.

Швидко піднявшись на колоду, він побачив ланцюжок і, потягнувши його, витягнув з болота медальйон. Бруд скотився з нього, і медальйон залишився чистим і гладким, як дзеркало. Кришталевий дзвіночок негайно заспокоївся і замовк. Міккі взяв у Біма незвичайну знахідку і почав уважно розглядати.

– Що це таке? – не витерпів песик.

– Старовинний срібний медальйон, – почав пояснювати хлопчик. – Бачиш, з одного боку зображений орел з розкритими крилами, а з іншого – гірські вершини.

– Мені здається, що ці вершини дуже схожі на ті білосніжні гори, куди ми йдемо, – припустив Бім. – Сам подивись…

Міккі перевів здивований погляд з медальйона на снігові вершини.

– Так… схожість тут, явно не випадкова… – погодився він.

У ланцюгу гір, що оперізували Ельфанію, чітко виділялися три вершини, точнісінько такі, як на медальйоні.

– Дивна річ… цікаво, хто її загубив? – поцікавився Бім.

– Не знаю. Але мені чомусь здається, що цей медальйон не простий…

– І що будемо з ним робити?

– Поки візьмемо з собою. Може, зустрінемо його господаря, тоді зможемо повернути медальйон законному власнику. А поки – вперед…

Прагнучи швидше потрапити в чудову країну, Міккі і Бім з нетерпінням крокували вперед і незабаром опинилися біля підніжжя гір. Але прохід в Ельфанію виявився заваленим величезними каменями.

– Ну ось, прийшли називається, – засмутилося щеня.

– Судячи з усього, Ельфанія повинна бути за цим завалом, – розгублено сказав іграшковий хлопчик.

– А як же його подолати? Я, наприклад, літати не вмію…

– Ну що ж, робити нема чого, доведеться лізти через гори, – підсумував Міккі.

– Ох, адже це небезпечно, – злякано опустив вуха Бім.

– Я знаю, – погодився Міккі. – Але ми повинні врятувати Росану і Тіма. Якщо не ми, то хто їм допоможе?!

– Так, у нас немає вибору. Потрібно йти!

Друзі знайшли ледь помітну стежку, що вела в гори, і почали по ній підніматися. Чим далі вони йшли, тим менше було рослинності на схилах. Невдовзі з усіх боків мандрівників оточували одні лише камені.

До полудня дісталися до невеликого майданчика. Міккі подивився вниз і здивувався тому, який величезний шлях вони пройшли. Он там видніється стара дорога, по якій вони прийшли до гір. Ще далі – зелений віковічний ліс, на якому страшною раною виділялася чорна обвуглена пляма. За лісом несла свої могутні води широка річка, де друзі мало не стали здобиччю величезної щуки. І вже зовсім далеко, так далеко, що звідси і не видно, залишився рідний дім.

Іграшковий хлопчик відчув якесь хвилювання. Йому здалося, що його ганчіркове серце стислося, і на очах виступили сльози.

“От дивно, – подумав він. – Невже я можу заплакати?”

Раптом величезна тінь накрила мандрівників. Пронісся сильний порив вітру, і на майданчик опустився орел. Він був таким великим, що здавалося, закрив собою півсвіту. Орел склав крила і суворо запитав:

– Ви хто такі і навіщо сюди прийшли?

Міккі ступив уперед і вклонився.

– Шановний орел, вибачте, не знаємо вашого імені, – почав хлопчик. – Ми йдемо в чарівну країну Ельфанію. Мене звуть Міккі, а це – мій приятель Бім. Ми не хотіли порушити спокій ваших володінь і нічого поганого не задумували.

Орел злегка здивувався, почувши таку ввічливу відповідь від маленького хлопчика.

– Моє ім’я Елоун, – відрекомендувався він і поцікавився: – Скажіть, звідки ви прийшли, відважні мандрівники?

– Ми прийшли здалеку, – квапливо повідомило щеня. – І багато чого цікавого бачили в дорозі…

– Але про це розповідати можна дуже довго, – зупинив його Міккі. – А часу немає. Ми повинні звільнити друзів, які потрапили в біду.

– Що ж, в такому разі не буду вас затримувати. Дайте відповідь лише на одне питання: ви часом не знаходили на шляху медальйон?

Бім радісно підстрибнув і, ледь не захлинаючись від захвату, повідомив:

– Звичайно, знаходили! Він такий гарний, блискучий і на ланцюжку… тільки ми не знаємо, чий він. А вам відомо?

– Цей медальйон належав моєму батькові, коли він був ватажком орлиної зграї.

– А де зараз ваш батько? – зацікавився Міккі.

Орел гордо випнув груди і урочисто промовив:

– Він загинув під час битви з військом чаклуна Блекфаєра. А медальйон зник. З тих пір наша зграя розпалася на окремі сім’ї. Я довго шукав медальйон, сподіваючись об’єднати орлів тутешніх гір, та так і не знайшов його…

– Виходить, це не просто прикраса, а якийсь незвичайний медальйон? – здивувалося щеня.

– Так і є, – зітхнув Елоун. – Дуже давно, коли земля була ще зовсім молодою, рада наймудріших чарівників створили гори навколо Ельфанії, щоб захистити її від темних сил зла. Тоді ж був викуваний з місячного срібла цей медальйон, як символ влади. Рада наймудріших вручила його ватажкові орлиною зграї.

– Так твій батько був правителем Ельфанії? – здивувався Бім.

– О ні! Медальйон – символ головного охоронця цих гір. Він передавався від батька до сина з покоління в покоління. Орли несли вартову службу, і ніхто не міг потрапити в Ельфанію без їх відома. Але, на жаль, все це було давно…

Орел замовк. Запала тиша. Тоді Міккі ступив уперед і, піднімаючи над собою медальйон, урочисто промовив:

– Елоун, ось – візьми… ми повертаємо тобі священний символ. Нехай він допоможе відродити велич і славу орлиного племені!

З цими словами Міккі надів медальйон на шию орлу.

– Дякую вам, друзі! – нахилив голову Елоун. – Але шлях через гори важкий і небезпечний навіть для таких відважних мандрівників, як ви.

– Що ж робити? – засмутився Міккі. – Нам все одно потрібно пробратися в Ельфанію. Від цього залежить життя наших друзів.

– В такому разі вам потрібно просто перелетіти через гори.

– Але я ж не вмію літати, – проскавчало щеня. – Я боюсь…

– Не хвилюйся, малюк, – втішив його Елоун. – Я перенесу вас. Сміливо забирайтеся до мене на спину і тримайтеся міцніше…

Міккі і Бім влаштувалися на спині орла і міцно обнялися. Елоун змахнув могутніми крилами і почав поступово набирати висоту.

Білосніжні вершини залишилися далеко внизу. Десь біля самого краю горизонту виднілося безкрає дзеркало Великого океану, над яким займалася ранкова зоря. А з протилежного боку вже наступав вечір, і темні сутінки м’яко стелилися по землі. Яскравим і різнобарвним був мир з усіх боків. Але всередині кільця гір нічого не було видно з-за густого туману. Сіра імла покривала чарівну країну від краю і до краю. Елоун пірнув у туман і незабаром торкнувся землі.

– Ми на місці, – повідомив він.

Тривожна тиша панувала в Ельфанії. Не було чути жодного звуку. Навколо лежали валуни, уламки скель і каміння подрібніше. Лише де-не-де виднілися такі самотні і слабкі паростки, що здавалися неживими.

– Куди це ми потрапили?! – вигукнув Бім. – Не може бути, щоб в Ельфанії все було таким сірим і похмурим.

– Дивно, – підтримав його Міккі. – І чому тут так тихо?

– Цього я не знаю, – відповів Елоун. – Ми, орли живемо високо в горах і сюди ніколи не залітаємо.

Міккі подивився на всі боки і задумливо промовив:

– Де ж нам шукати Вілеміру і в який бік іти?

– Наскільки я знаю, тут всі дороги ведуть в Місто квітів. Ідіть будь якою з них і потрапите до чарівниці. А тепер, друзі, прощавайте! Я повинен повернутися і знову зібрати орлину зграю.

– Прощавай, Елоуне!

– Спасибі тобі! – посміхнувся Міккі. – Цей чудовий політ я не забуду ніколи!

Орел змахнув крилами і зник в сірій імлі.

– Ну от, Біме, і знову ми з тобою залишилися удвох…

Щеня почало обнюхувати землю, бігаючи по колу і бурмочучи:

– Цікаво, в який бік нам іти? Через цей туману нічого не видно…

– Не хвилюйся, Біме. розберемося. Давай роздивимось околиці, може, кого зустрінемо і розпитаємо…

– Якось мені тут неприємно, навіть страшнувато… – зізнався цуцик. – Давай підемо звідси швидше.

Раптово він завмер, принюхався і радісно заявив:

– Ой, постривай… здається, я чую запах житла…

– Де? – зрадів Міккі.

– Іди за мною, зараз знайдемо!

– Стривай! – насторожився хлопчик. – Щось мені ці звуки не подобаються. Здається, я чую кроки… давай поки сховаємося за тим каменем…

Ледве друзі встигли присісти за величезним валуном, як з густого туману вискочила ціла зграя сірих пацюків. Разом з ними з’явилися охоронці з чорними металевими кільцями на шиях. Вони протопали повз каменю і знову зникли в тумані.

Пацюк, що йшов останнім, раптом зупинився. Він підвівся на задні лапи і підозріло принюхався. Але в цей момент з туману почувся сердитий окрик начальника, і пацюк, здригнувшись, квапливо побіг за іншими.

Минуло кілька хвилин, перш ніж Міккі і Бім зважилися перевести подих. Вони з побоюванням перезирнулися.

– Ого, цілий загін пацюків… – прошепотів Бім. – Вони схожі на ту, яка викрала Росану і Тіма.

– А з ними ще якісь розбійники з палицями! – додав іграшковий хлопчик. – Ох, не подобається мені тут… може, це слуги Блекфаєра?!

– Дуже схоже… і здається, вони когось шукають.

– А якщо нас? – припустив Міккі. – Потрібно бути обережними.

Він задумливо подивився слідом зниклому загону і додав:

– Тільки я не зрозумію, звідки в Ельфанії з’явився Блекфаєр? І де тоді чарівниця Вілеміра?

Від несподіваної здогади Бім завмер, а потім радісно вигукнув:

– Якщо Блекфаєр тут, то Росана і Тім теж десь поблизу!

– Правильно, – погодився Міккі. – Ми повинні їх відшукати. Але спершу потрібно знайти місцевих жителів і про все у них дізнатися.

Друзі вийшли з-за каменя на стежку і пішли в сторону, протилежну тій, куди побігли щури.

Через деякий час стежка стала розширюватися. Нарешті мандрівники розгледіли в тумані неясні контури будівель. Це було місто. Біля воріт на буром камені дрімав, товстий охоронець з величезним дрючком в руках. Друзі тихенько пройшли повз і опинилися в місті.

Ймовірно, колись тут було дуже красиво. По обидва боки вулиць стояли будинки різної висоти і форми. І не було серед них двох однакових. Мабуть, раніше всі вони були пофарбовані у веселі і яскраві кольори. Але зараз ці будинки брудні і покриті кіптявою мляво дивилися розбитими вікнами. Всюди росли квіти. Але не ті, тендітні і запашні, які любить кожен з нас. Це були страшні чорні рослини, суцільно вкриті шипами, з яких капав на землю отруйний сік.

Міккі і Бім вийшли з провулка і зупинилися біля кам’яної чаші у формі квітки. Судячи з усього, раніше тут весело дзюрчав фонтан. Тепер же чаша була заповнена сміттям і брудом. Тужлива тиша стояла на вулицях.

Раптом ззаду почувся чийсь квапливий шепіт:

– Гей, ви, йдіть сюди. Швидше!

Мандрівники озирнулися. З прочинених дверей з’явилася рука і поманила їх. Міккі підійшов першим, і негайно рука втягла його всередину. Бім кинувся за хлопчиком. Двері за друзями зачинилися, і вони опинилися в повній темряві.

Поруч тріснув сірник, і при світлі спалахнулої свічки іграшковий хлопчик і щеня побачили зморшкувату стару з довгим носом. Вона була горбата і потворна, але її блакитні очі світилися добротою і сумом.

– Поводьтеся тихо, – порадила вона. – Якщо почують слуги Блекфаєра, то всім нам буде погано.

– А ви хто, бабусю? – запитав Міккі.

– Спершу розкажіть, навіщо ви сюди прийшли?

– Ми прийшли по допомогу до чарівниці Вілеміри. Але, здається, тут скоїлось якесь лихо?

– Ми думали, що Ельфанія – це весела і щаслива країна, а тут похмуро і страшно, – поскаржився Бім.

– Ви прийшли з зовнішнього світу і нічого не знаєте про те, що тут сталося, – сказала стара.

– Ми бачили в Ельфанії слуг чаклуна… але як Блекфаєр зумів сюди пробратися? – здивувався Міккі.

– За допомогою хитрощів і підступності чаклун проліз в Ельфанію і одної темної вночі наклав на сплячу правительку закляття, позбавивши її чарівної сили… тепер тут править Блекфаєр… – зітхнула стара і сумно похилила голову.

– Але де ж мешканці Міста квітів? Чому їх ніде не видно?

– Кого зловили прислужники чаклуна, тих відправили на роботу в каменоломні, а решта поховалися – хто де…

– Ех, де ж нам тепер шукати чарівницю Вілеміру? – засмутився Бім.

– А навіщо вона вам? – поцікавилася стара.

– Ми хочемо попросити у неї допомоги, – пояснив Міккі. – Колдун Блекфаєр викрав наших друзів. Ми повинні їх врятувати.

– На жаль, Вілеміра не зможе вам допомогти…

– Ну чому ж? – занепокоїлося щеня. – А якщо ми її добре попросимо?

– Справа в тому, що Вілеміра – це я, – з гіркотою зізналася стара. – Чаклун позбавив мене сили і наклав закляття старості.

– Виходить, все було марно? – скавульнув Бім. – А я так сподівався…

Раптово пролунав тихий дзвін кришталевого дзвіночка.

– Стривайте засмучуватися, – пожвавішала Вілеміра. – Що це у тебе там дзвенить, малюк? Будь ласка, покажи…

Міккі дістав з-за пазухи сяючий Гудбелл.

– Це кришталевий дзвіночок.

– О, це не просто дзвіночок, а легендарний Гудбелл! – зраділа бабуся. – Він допоможе нам!

– А ви знаєте легенду про нього? – запитав Міккі.

– Ну звичайно.

– Розкажіть, будь ласка!

– Що ж, слухайте… Ще у сиву давнину, коли люди, птахи і звірі розмовляли спільною мовою, на землі не було місця злобі і ворожнечі. Добрі чарівники вивчали науки і вдосконалювали чарівницьке мистецтво, щоб допомагати людям. Свої наради вони проводили за круглим столом з білого мармуру і тому їх називали чарівниками Білого кола.

Але одного разу зі світу тіней сюди прийшли темні сили, покриваючи все навколо мороком безмовності. Люди, звірі та птахи були безсилі перед спільною бідою. Навіть добрі чарівники не могли нічого вдіяти. Тоді дев’ятеро наймудріших з них спустилися священною печерою до серця Землі і принесли звідти великий кристал життєдайного кришталю. З усіх земель закликали наймайстерніших різьбярів дорогоцінних каменів. З них вибрали майстра Фрідома, який протягом одинадцяти днів і ночей обробляв кристал, надаючи йому форму дзвіночка, а потім вирізав на ньому чарівні письмена. Коли майстер закінчив роботу, то впав непритомний.

Тоді за справу знову взялися чарівники. Сім днів і ночей вони співали по черзі магічні заклинання, щоб наповнити дзвіночок життєвою силою. І ось на восьмий день він тихо завібрував і налився магічним сяйвом. З дзвіночка вдарив блакитний промінь і, торкнувшись неживого майстра Фрідома, оживив його. З тих пір його нарекли Гудбеллом.

Чародії Білого кола виступили із замку, щоб битися з темними силами. Наблизившись до кордону мертвих земель, вони розташувалися на вершині високого пагорба. Чорні тіні клубочились, обтікали пагорб і повільно повзли по схилу, піднімаючись все вище і вище. Тоді Фрідом підняв над головою кришталевий дзвіночок, який завібрував, випромінюючи яскраве сяйво. Промені світла вдарили в темряву. Чистий кришталевий дзвін поплив над землею, дроблячи і руйнуючи безмовність, і морок почав танути.

Багато днів і ночей чарівники переслідували темряву, виганяючи її з нашого світу. І коли всі землі знову стали вільними, Гудбелл примістили в храм світла і добра в замку чарівників. З тих пір пройшло багато століть. Не раз приходила в наш світ біда, але у важкі часи Гудбелл завжди приходив на допомогу…

Вілеміра замовкла.

Міккі сидів, не помічаючи нічого навколо, і думав: “До чого ж все несподівано. Я вирушив у путь, щоб знайти Господаря для будинку. Спершу я був один, а тепер зі мною друзі. І подорож затяглася – вже скоро осінь. А тут ще виявляється, що від мене залежить благополуччя Ельфанії… “Міккі згадав свій будинок і всіх, хто з нетерпінням чекав його повернення. Він уявив собі, що з ними може трапитися, якщо Блекфаєр захопить весь світ. Іграшковий хлопчик здригнувся і струснув головою, відганяючи страшні думки. Діставши дзвіночок, він задумливо сказав:

– Для того щоб врятувати Росану і Тіма, ми повинні врятувати Ельфанію – звільнити її від Блекфаєра! Ех, знати б його слабке місце…

Вілеміра нахилилася до Міккі і довірливо повідомила:

– У Блекфаєра є чорна чаклунська куля, за допомогою якої він і робить свої темні справи. У цій кулі зібрані всі сили зла. Лише тільки Гудбелл здатний її зруйнувати.

– А як… як він може це зробити? – підстрибнув від нетерпіння Бім.

– Для цього дзвіночок повинен перебувати поруч з чорною кулею.

– Але спершу потрібно потрапити до палацу Блекфаєра! – сказав Міккі.

– А ми навіть не знаємо де він знаходиться… – засмутився Бім.

– Чаклун побудував свій палац на високій скелі посеред згубного болота, яке сам і створив, та ще населив чудовиськами, – повідомила Вілеміра.

– Ну от! Як же ми туди потрапимо?

– О, я знаю таємну стежку, по якій можна перейти болото.

– А як ми потрапимо до палацу, якщо скеля, на якій він стоїть, неприступна? – задумався іграшковий хлопчик.

Стара посміхнулася і довірливо повідомила:

– Внизу скелі серед заростей терну є хід, про який ніхто не знає. Він веде прямо до палацу!

– А тобі звідки відомо, якщо ніхто про це не знає? – поцікавилося щеня.

– Мені розповів один знайомий кажан, який зі своїми друзями там живе.

– Тоді чому досі ніхто не пробрався цим ходом і не подолав лиходія? – здивувався Міккі.

– Тому що здолати Блекфаєра може тільки господар Гудбелла. До того ж хід такий вузький, що доросла людина не може в нього влізти.

– То нам буде якраз впору! – зрадів песик.

– Що ж, раз так, то не будемо затримуватися. Потрібно вирушати.

– Добре. Йдіть за мною, тільки обережно…

Вілеміра закрехтіла, підвелася і, спираючись на палицю, попрямувала до виходу.

Сира туманна імла на вулиці почала розсіюватися. Зловісні тіні поступово танули і розповзалися по темних закутках. Почулися грубі крики і лайка наглядачів, свист і клацання хлистів, плач і стогони людей, яких виганяли на каторжні роботи. Багатоголосий шум заполонив вулиці. Але ось він почав потроху стихати. Голоси віддалилися, і запанувала тривожна тиша.

Вілеміра обережно вивела Міккі і Біма на околицю міста, де уламки скель утворювали химерний кам’яний ліс.

Попереду, нашорошивши вуха і принюхуючись, крався Бім. Вілеміра і Міккі слідували за ним, намагаючись не шуміти. Обережність виявилася не зайвою. Одного разу друзі ледь встигли сховатися за камінням. Великий загін сірих пацюків пробіг в тому напрямку, звідки вони прийшли.

Через деякий час вийшли на край трясовини.

– Фу, яке мерзенне болото! – з огидою пирхнуло щеня.

– Тихіше, маля, – застерегла стара. – Тут не можна шуміти! В болоті повнісінько чудовиськ, з ними краще не зустрічатися!

– Невже в такому бруді хтось може жити?! – недовірливо пробурчав Бім.

Неподалік пролунав гучний сплеск. Все стрімко обернулися і завмерли від жаху. З трясовини повільно піднімався горб. Він ставав більше і більше. З’явилася потворна голова, що нагадувала жаб’ячу морду гігантських розмірів. З її пащі на всі боки стирчали ікла, а голову вінчала корона з кривих рогів. Очі болотного чудовиська палахкотіли злісним багряним полум’ям. Поруч з ним з’явилося друге. Вони глухо загарчали і почали наближатися.

– Який жах! – зіщулився песик.

– Ми пропали! – в розпачі вигукнув іграшковий хлопчик.

– Ще не все втрачено, Міккі, – квапливо сказала Вілеміра. – Швидше діставай дзвіночок!

Хлопчик вихопив Гудбелла і високо підняв його над головою. Дзвіночок загудів, навколо нього розгорнулася сяюча спіраль. Чудовиська завмерли, втупившись в неї зі здивуванням, і в цей момент спіраль лопнула, розсипавшись блакитними іскрами, які впали на болотних чудовиськ, і ті негайно скам’яніли. По їхніх тілах розповзлися тріщини і, розсипавшись на шматки, кам’яні монстри занурилися в трясовину.

Друзі полегшено зітхнули. Міккі погладив принишклий дзвіночок і дбайливо сховав на грудях.

– Швидше, не витрачайте час! – нетерпляче махнула рукою Вілеміра.

– А нам ще довго йти? – поцікавився хлопчик.

– Залишилось зовсім небагато. Он за тими очеретами вже починається острів.

Міккі обернувся до Біма і підбадьорив його:

– Не відставай, Біме, болото ось-ось скінчиться.

– Скоріше б, а то я вже від цієї мокроти… мабуть, черепашками обросту… – невдоволено буркнув цуцик.

Вілеміра підвела друзів до скелі, оброслої кущами терну, і, обережно визирнувши з-за них, беззвучно покликала.

Ліворуч вдалині вони побачили величезну дорогу на підпорах, по обидва боки якої сиділи лускаті дракони. Їх величезні крила коливалися, а пазуристі лапи нервово розпорювали землю. По дорозі вгору і вниз снували щури і слуги Блекфаєра. А по самому краю тягнулася низка рабів, що згиналися під важкою ношею. Грубі голоси наглядачів, свист батогів, брязкіт кайданів і стогони невільників зливалися в неймовірний гул. Ця жахлива дорога тяглася над болотом і, піднімаючись вище і вище, зникала в величезних воротах чорного палацу, який був схожий на чудовисько з витріщеними очима. Його роззявлена паща була воротами. Злобою віяло від палацу і, здавалося, немає в світі сили, здатної його зруйнувати.

– Ось ми і прийшли. За цим кущем знаходиться вхід у підземелля, – повідомила стара. – Міккі, тримай дзвіночок в руці і не випускай його ні на мить. Блекфаєр дуже підступний!

– Дякую за допомогу і за добру пораду!

– Поспішайте – скоро стражники будуть робити обхід. Бажаю удачі!

Вілеміра сховалася в очеретах, а Міккі і Бім, розсунувши кущі, швидко шмигонули в темряву проходу. І вчасно. Поблизу пролунали голоси стражників, що наближалися. Вони були захоплені розмовою і не звернули увагу на те, що гілки куща злегка погойдувалися.

*        *        *

Тим часом Росана і кошеня під наглядом пацюки Чари очікували приходу чаклуна в тронному залі його палацу.

– Навіщо нас привели сюди? – сердито запитала маленька фея. – Я ж сказала Блекфаєру, що не зміню свого рішення!

– Все одно повинні чекати, – заперечила пацюка. – Пан скоро вийде.

– Краще б він взагалі не з’являвся, – пробурмотів Тим. – Чаклун проклятущий!

– Ой, не можна так казати про повелителя вогню, – злякано прошепотіла Чара.

– Це для тебе він повелитель, а для нас – горіла головешка! – зневажливо пирхнув Тім.

– О, який же він сміливий! – захоплено прошепотіла пацюка. – Просто справжній герой!

– Де ж наші друзі, Тіме? – запитала Росана. – Що вони зараз роблять?

– Напевно їх уже зловили і скоро посадять до в’язниці, – впевнено припустила Чара.

– Не може бути! – вигукнула фея. – Звідки це тобі відомо?

– Ха! Я все знаю! – самовдоволено посміхнулася пацюка і хвалькувато заявила: – Я навіть таке знаю…

Але в цей момент відчинилися двері, і в зал увійшов Блекфаєр. Чара негайно злякано зіщулилася і зігнулася в низькому поклоні.

– Вітаю вас, величне вогнейшество! – улесливо промовила вона.

– Гей, Чара, відведи кота в темницю і пильнуй, щоб не втік! – наказав чаклун, відмахнувшись від пацюки.

– Із задоволенням, мій повелителю! – з готовністю відгукнулася та й, повернувшись до Тіма, покликала: – Пішли, пухнастик!

– Без Росани нікуди не піду! – хоробро заявив Тім.

– Мені що, варту покликати?! – миттєво розлютився Блекфаєр.

– Тіме, будь ласка, не чини опір, – попросила фея. – Скоро я теж буду разом з тобою.

– Ну, це ми ще подивимося… – багатозначно пообіцяв чаклун.

– Пішли, пішли… – поквапилась Чара, намагаючись силоміць витягти кошеня із залу.

– Прибери лапи! – з огидою відштовхнув її Тім. – Я сам піду.

Він з гордим виглядом вийшов із залу і попрямував у дальній кінець коридору за пацюкою, яка метушливо забігла вперед і відкрила одну з дверей.

– Заходь, – запросила вона. – Влаштовуйся зручніше…

– Відстань від мене разом зі своїм проклятим Блекфаєром! – обурився Тім. – Як я його ненавиджу!

Чара заспокійливо змахнула лапами.

– Тихіше, тихіше… раптом хтось почує!

Кошеня гордо задерло голову і відповіло:

– А мені все одно! Ех, якби тут були Міккі і Бім! Вже разом ми як-небудь впоралися б…

Пацюка схопилася за голову.

– Що ти! – жахнулася вона. – Ніхто не може впоратися з непереможним і всемогутнім. Хоч ти і такий сміливий, але Блекфаєр все одно знищить твоїх друзів…

– Тоді я загину разом з ними! – рішуче заявив Тім.

Пацюка злякано притиснула до грудей лапи і з жаром вигукнула:

– Ні-ні… я не допущу цього! Нехай краще я загину!

Вона обережно підбігла до дверей, прислухалася і повернулася назад.

– Я допоможу тобі… – пошепки пообіцяла вона.

Тім недовірливо покосився на Чару і нерішуче запитав:

– З чого б це ти взялася мені допомагати?

– Ах, ну… припустимо, по доброті душі… – зніяковіло відповіла Чара.

– Хм… пацюка і по доброті?! – з сумнівом пробурмотіло кошеня.

– Ну, припустимо…

– І чим ж ти можеш допомогти? – недовірливо поцікавився Тім.

Пацюка ближче нахилилася до нього і, зі страхом озираючись на зачинені двері, зізналася:

– Мені відома таємниця могутності Блекфаєра.

– Я тобі не вірю, – відсахнувся Тім. – Ти ж слугуєш чаклунові!

Пацюка відчайдушно змахнула лапою і, дивлячись на кошеня закоханими очима, спробувала його обійняти, але Тім спритно від неї ухилився і здивовано пробурмотів:

– Який жах! Закохана пацюка!

Чара приречено зітхнула:

– Ах, я зважилася… слухай уважно!

Тім з недовірою нашорошив вуха.

– У володаря вогню є чорна куля, яка володіє величезною чаклунський силою, – почала розповідати Чара. – Якщо знищити цю кулю, то владі Блекфаєра прийде кінець.

– Так просто?! – здивувалося кошеня.

– О, Блекфаєр нікого близько не підпускає до своєї кулі. Але він – володар вогню, і також, як і вогонь, більше всього на світі боїться… води!

– Ось як – звичайної води?!

– Так! Саме води. Досить, щоб кілька крапель потрапили на нього – і він на якийсь час втратить свою силу.

Тім радісно підстрибнув і відважно настовбурчив вуса.

– Ось тоді-то ми і знищимо чорну кулю! – заявив він. – А де зараз можна взяти воду?

– Тут її не знайдеш. За наказом володаря в палаці немає ані краплі.

– Як же бути?

– Глибоко в підземеллі тече струмок, про який ніхто не знає, – довірливо повідомила пацюка. – Я проведу тебе до нього.

Тім співчутливо подивився на Чару.

– Але якщо дізнається чаклун, то тобі буде непереливки! – невпевнено сказав він.

– Ах, мені вже все одно…

Підбігши до грат в кутку кімнати, Чара витягла її і покликала:

– Швидше, Тіме! Не можна втрачати ні хвилини!

Вона пірнула в темний хід. Кошеня в сумніві невпевнено потупцяло на місці, а потім з відчайдушною рішучістю кинулося за пацюкою.

*        *        *

Поки Чара таємними ходами вела Тіма по підземеллю палацу, чаклун хитрощами і погрозами намагався умовити лісову фею.

– Послухай мене, Росано, – наполегливо повторював він. – Адже я звертаюся до тебе від щирого серця!

– У тебе немає серця! – хитнула головою фея. – Ти жорстокий і злісний.

– Ні, моя люба, просто я закоханий… скажи, чого ти бажаєш, і я все виконаю.

– Я хочу побачити своїх друзів… випусти мене негайно!

Росана підбігла до замкнених дверей і смикнула за ручку, але безрезультатно. Зловтішно посміхаючись, Блекфаєр відкинувся на спинку трону.

– Ха-ха-ха! Навіть не намагайся вирватися звідси – це марно. Мені набридло чекати! Ти повинна негайно дати відповідь!

Росана злякано притулилася спиною до дверей.

– Яку відповідь?

– Чи вийдеш ти за мене заміж добровільно?!

– Ні! Ні! – з відчаєм вигукнула фея. – Навіть не мрій про це!

Чаклун погрозливо подався вперед.

– Що ж, моє терпіння луснуло! – прогарчав він. – Питаю востаннє: згодна ти стати моєю по добрій волі?!

– Ніколи!

– Тоді я спопелю твоїх друзів!

– Ні, ти не посмієш!

– А хто мені заборонить? – посміхнувся злодій. – Вони вже в моїх руках.

– Цього не може бути…

– Ха-ха! Так вони вже у в’язниці! Тепер вирішуй: від тебе залежить, що я з ними зроблю!

Маленька фея з тугою глянула на Блекфаєра, і її очі наповнилися сльозами.

– А якщо я погоджуся, ти їх відпустиш? – тремтячим голосом запитала вона

Чаклун самовдоволено посміхнувся, нахабно підморгнувши своєму відображенню в дзеркалі.

– Звичайно ж, моя чарівна! – удаваним голосом проворкувала він. – Заради тебе я готовий на все…

Росана в розпачі сіла на підлогу і залилася гіркими сльозами.

*        *        *

А де ж іграшковий хлопчик і щеня? У цей час вони обережно увійшли в печеру величезних розмірів. Стеля її йшла кудись вгору і губилася в темряві, звідти звисали гігантські бурульки. З них стікали краплі, з тихим дзвоном падаючи на гранітну підлогу.

– Як тут темно, – пробелькотів Міккі.

– Р-гаф! – сміливо гавкнув Бім. – Не хвилюйся, я проведу тебе.

Він принюхався і впевнено заявив:

– Там попереду хтось є…

– Так, я теж бачу попереду якесь слабке світло… будь обережним, Біме. Потрібно з’ясувати, що там.

Пройшовши ще трохи, друзі побачили на стінах багатогранні камені.

– Так це ж світяться підземні кристали! – здогадався Міккі.

– От і чудово! – зрадів песик. – Візьмемо їх з собою, щоб висвітлювали нам шлях.

Від радісного гавкоту Біма, який заповнив всю печеру, вгорі пролунав якийсь шурхіт, метушня і писк, а потім якісь летючі істоти безладно заметушилися над головою.

– Ой, це якісь жахливі підземні птиці! – заскиглило щеня.

– Заспокойся, Бім, і не шуми, – порадив Міккі. – Це всього лише кажани, які самі злякалися твого гавкоту.

– Так я і сам трохи того… – зніяковіло зізнався песик. – Ну, ти розумієш…

– Звичайно, але у нас немає часу піддаватися страху, коли Росана і Тім в біді. Треба поспішати їм на допомогу. Вперед, Біме!

*        *        *

Поки Міккі і щеня пробиралися до палацу чаклуна, в іншій печері Тім і Чара стояли на березі підземного струмка і понуро дивилися на течію.

– Ну ось, воду знайшли, а у що її набрати? Ех, не подумали…

Чара розгублено розвела лапами.

– Може, збігати – принести що-небудь? – запропонувала вона. – Ну, якусь посудину.

– На це немає часу, – заперечив Тім. – Доведеться мені лізти в воду!

– Навіщо?! – вигукнула пацюка. – Вода дуже холодна, та й глибоко тут!

– Якщо я намокну, то у мене в шерсті буде багато води, як в мочалці, – пояснив Тім.

– Ой, який же ти розумний! – захопилася Чара. – Тільки будь обережним, будь ласка! Не втопися…

Тім міцно заплющив очі і, відчайдушно стрибнувши в струмок, зник під водою. На поверхні видно було тільки повітряні бульбашки. Чара почала схвильовано бігати вздовж води, відчайдушно заламуючи лапи. Але в цей момент Тім виринув. Голосно пофиркуючи, він вибрався на берег. Шерсть на ньому злиплися, і вода струмками стікала з неї на підлогу.

Чара співчутливо похитала головою.

– Ох, а худенький-то який…

– Бр-р… вода і справді холодна, – з тремтінням в голосі зізнався Тім. – Просто крижана.

– Може, швидше повернемося до палацу? – запропонувала пацюка. – Щоб ти обсушився і зігрівся.

– Немає часу. Краще покажи, куди йти далі?

Чара підбігла до одного з темних тунелів і вказала на нього.

– Туди. Цей тунель приведе тебе прямо до мети. Ніде не звертай!

– Дякую, Чаро!

Тім нетерпляче кинувся вперед по кам’яному коридору. Чара помахала йому навздогін і втерла непрохану сльозу.

– Щасти тобі, Тіме… – пробелькотіла вона.

*        *        *

Тим часом Блекфаєр хитро поглядав на заплакану фею, жонглюючи при цьому чорною кулею. Нарешті він вкрадливо поцікавився:

– Ну що, ти вирішила?

Росана підняла заплакане обличчя і слабким голосом вимовила:

– Якщо ти відпустиш моїх друзів, я підкорюся твоїй волі…

– Дуже добре! – радісно вигукнув чаклун. – Я їх із задоволенням відпущу відразу ж… як тільки ми зіграємо наше весілля.

– Але чому не зараз? – здивувалася Росана.

– Та яка різниця?! – реготнув Блекфаєр. – Днем раніше або на день пізніше… хіба це так важливо, моя радість? Головне – вони залишаться живі і здорові!

В цей час в кутку з гуркотом впали грати, що закривали вхід в один з підземних тунелів. Звідти вибралися Міккі і Бім.

– Не погоджуйся, Росано! – крикнув іграшковий хлопчик. – Блекфаєр обманює тебе! Ми не були в його в’язниці.

– Навіщо ви прийшли сюди?! – з відчаєм вигукнула маленька фея. – Чаклун згубить вас!

– Ще й з превеликим задоволенням! – злорадно додав Блекфаєр.

– Не бійся, Росано, ми здолаємо його, – відважно виступив вперед Бім. – Тільки… де ж Тім?

– Прислужники чаклуна повели його у в’язницю.

– Так, мої пацюки подбають про цього кота! – загрозливо заявив Блекфаєр.

Міккі рішуче підбіг до Росани і затулив її собою.

– Прийшов твій останній час, чаклуне! – крикнув він.

– Хто це там пищить?! Ах, як я злякався, – презирливо скривився Блекфаєр. – Ну, і що ти будеш робити, іграшкова дрібнота? Може, викличеш мене на бій?! Ха-ха-ха! Та я тебе одним щиглем знищу.

– Впоратися з тобою нам допоможе кришталевий дзвіночок Гудбелл. Ось він!

Міккі підніс над головою дзвіночок.

– Ну і що? – спокійно заперечив чаклун. – Для того, щоб він подіяв, вам потрібно наблизитися до мене. А я цього не дозволю! Дивіться, я проводжу лінію, яку вам ніколи не перетнути. Це буде стіна, і не просто стіна, а вогняна!

Блекфаєр накреслив чорною кулею лінію, і негайно перед ним спалахнула вогняна стіна, відокремивши друзів від чаклуна непереборною перешкодою. Бім спробував з ходу перестрибнути її, але обпікся і відкотився назад.

Ой! Ми, здається, впали, – удавано поспівчував Блекфаєр. – Чи не забилися часом? Чи не обпеклися?

Друзі розгублено тупцювали перед вогняною стіною, не знаючи, що робити, а чаклун злорадно спостерігав за ними.

– Ви думали, зі мною так легко впоратися?! Ах ви дрібні комашки… ви кому загрожувати надумали?! Зараз я спопелю вас!

Блекфаєр витягнув вперед правицю і направив її на сміливців, а лівою підніс догори чаклунську кулю і став вимовляти заклинання:

Чорна куля, крутися!

Зі мною вогнем поділися!

Щоб міг я весь світ спопелити

І все, що живе, погубити!

Друзі притулилися одне до одного, з жахом дивлячись на палаючу чаклунську кулю в руці Блекфаєра. Здавалося, ніхто вже не в силах допомогти. Але саме в цей момент з повітряного тунелю під куполом палацу прямо на голову чаклуна вистрибнув мокрий Тім. Вода так і текла з його злиплої шерсті. Блекфаєр завив і закружляв на місці, намагаючись закрити голову руками.

– Вода, вода… клята вода! – гарчав він. – Вона позбавила мене сили. Я загинув… я пропав!

В ту ж мить стіна вогню зникла.

– Ура, перешкоди більше немає! – зраділа Росана. – Чаклунство зникло!

– Просто Блекфаєр боїться води, – пояснив Тім. – Вона на деякий час позбавила його чаклунських сил.

– Швидше, Міккі, піднеси до чорної кулі кришталевий дзвіночок, – заквапився Бім. – Пам’ятаєш, що Вілеміра казала?!

– Тримайте чаклуна, щоб він не дотягнувся до своєї кулі, – попросив Міккі, кидаючись до неї.

Блекфаєр спробував, але Бім схопив зубами край його мантії, намагаючись затримати. Чаклун відкинув його, але вже підбігли на допомогу Росана і Тім.

– Я знищу вас! – загарчав лиходій, намагаючись звільнитися.

– Як би не так, лапи короткі! – огризнулося кошеня.

– Міккі, швидше, поки ми тримаємо Блекфаєра! – крикнула Росана.

Іграшковий хлопчик підбіг до чорної кулі і підніс до неї кришталевий дзвіночок. Пролунав протяжний дзвін. Навколо Гудбелла спалахнула сяюча блакитна спіраль, а чаклунська куля огорнулася палаючими язиками темного полум’я, які потягнулися до дзвоника.

– Дивіться, Гудбелл б’ється з чорною кулею! – вигукнув Тім.

Багряні і блакитні блискавки, обплітали кришталевий дзвіночок і чаклунську кулю, скручувалися в тугі вузли і пульсували від напруги. У тронному залі ревіло і гуркотіло. Блекфаєр гарчав, відчайдушно намагаючись звільнитися.

– Ні! Зупиніться! Не робіть цього! – в розпачі закричав він.

– Клятий чаклуне, тобі немає місця серед людей! – відповів йому Міккі.

– Дурень! Шмаркач! Тобі ж теж немає місця серед них! Хіба ти забув, хто ти?! Та ти – всього лише іграшка в руках людей!

– Нехай так!

– Якби не я, ти так і сидів би у темряві під ліжком! Тільки завдяки мені, ти зазнав стільки пригод! Я і тільки я – твій єдиний і справжній друг в цьому світі!

– Ніякий ти мені не друг! – рішуче заперечив Міккі. – Ти злодій!

Блекфаєр спробував зобразити на обличчі ображену гідність.

– Та якби я хотів тебе знищити, для цього досить було всього лише іскри! Зупинись і подумай! Адже я пропоную тобі розділити зі мною владу над усім світом!!!

Іграшковий хлопчик озирнувся на друзів і рішуче хитнув головою.

– Мені не потрібна влада!

– Як це – не потрібна?! О, прокляття! Яка безглузда іграшка… я ж можу дати тобі те, про що ти мрієш. Я можу зробити тебе людиною! Ти ж шукав господаря – так ось він, це я!!!

Міккі гордо випростався і заперечливо хитнув головою.

– Ні! Я ні за що не зраджу друзів! А твоя влада скінчилася!

Несподівано чаклун кинувся вперед, його мантія розірвалася з гучним тріском. Росана, Тім і Бім від несподіванки впали на підлогу, а Блекфаєр вже майже торкнувся чорної кулі, коли та, не витримавши битви з кришталевим дзвіночком, вибухнула з оглушливим гуркотом. Чаклун почав стрімко зіщулюватися, зменшуючись в розмірах, і незабаром перетворився в звичайного сірого пацюка. Щось злостиво проверещавши, він прошмигнув у темний прохід, що вів у підземелля.

– Дивіться, Блекфаєр втік в дірку! – стривожився Бім.

– Не переймайтеся, – заспокоїв Міккі. – Більше він нікому не принесе шкоди.

– Хіба що буде красти їжу з комори… – невдоволено зауважив Тім.

– Ура! Ми перемогли! – зраділа Росана.

Але в цей час пролунав гучний гул, палац чаклуна затремтів і почав руйнуватися.

– Що це? Що трапилося?! – злякалися Тім і Бім.

– Це землетрус. Зараз палац впаде! – вигукнув Міккі.  – Швидше, біжимо до виходу!

Похмурий палац Блекфаєра розвалювався на частини. Друзі ледь встигли вибігти з воріт, як впали стіни, але разом з ними звалився і міст через болото, який з’єднував скелю і берег. Острів тремтів і готовий був ось-ось перетворитися на руїни. Міккі, Росана, Тім і Бім обнялися, прощаючись один з одним.

У розпачі піднявши очі до неба, маленька фея здивувалася:

– Гей, дивіться, до нас летить якась велика птаха…

– Так це ж орел Елоун! – зрадів Бім.

– А він не прислуговує Блекфаєру? – насторожилося кошеня.

– Не бійтеся, це наш друг, він допоможе, – заспокоїв Міккі.

Орел сів на майданчик.

– Привіт, Елоуне! Як я радий тебе бачити! – гавкнув Бім. – Звідки ти дізнався, що ми тут?

– Мене прислала Вілеміра. Швидше залазьте мені на спину, – і орел підставив крило, як драбинку, щоб всі могли піднятися йому на спину.

В цей час з руїн вилетіло декілька кажанів, що несли плетений кошик.

– Ой, дивіться, – здивувалася Росана. – Кажани несуть в кошику якусь пацюку.

– Так це ж Чара, – впізнав її Тім. – Вона хоч і пацюка, а все ж не така і погана, бо допомогла мені.

– Швидше, друзі, – поквапив героїв Елоун. – Не втрачайте часу!

Ледве орел злетів у небо, несучи героїв, залишки чорного палацу впали в бездонну прірву, яка утворилася на місці острова. Потоки бруду, всіляка нечисть, корчі – все поповзло в величезний провал. Пішов сильний дощ. Великі краплі падали на землю, на гілки висохлих дерев і пожухлу траву. Вони змивали сірий пил, зливаючись в бурхливі потоки. Вода ринула в долину, прямуючи до прірви і захоплюючи за собою чорні камені і моторошних прислужників Блекфаєра.

Коли останні каламутні потоки зникли в провалі, його краї з глухим стогоном зімкнулися. Чорний палац і його господар згинули без сліду.

У чистому блакитному небі весело засяяло сонце. Радісно заспівали птахи, які повернулися в долину. На гілках дерев з’явилися молоді зелені листочки, всюди розпускалися яскраві квіти, наповнюючи повітря ніжним ароматом.

Елоун почав знижуватися і незабаром плавно опустився на квітучу галявину. Друзі зійшли на землю. Останнім скотився Тім.

– Оце так політали! – приголомшено пробурмотів він. – Я тепер, напевно, вже став каскадером після таких пригод.

Всі з подивом озиралися навколо. Бім голосно чхнув і розгублено почухав за вухом.

– Нічого не розумію, – сказав він. – Коли ми йшли до палацу чаклуна, тут були тільки камені, грязюка і туман, а тепер все змінилося…

– Що ж тут незрозумілого, – знизав плечима Міккі. – Просто зникло зле чарування.

– Ми перемогли! – зраділа Росана.

– Ідіть вперед, вас чекає правителька Ельфанії!  – шанобливо сказав Елоун.

Друзі обернулися і побачили струнку прекрасну жінку в білому платті, яка наближалася до них з радісною посмішкою. Здавалося, вона пливла шовковистою травою. Очі жінки сяяли добротою. За нею слідували мешканці звільненої Ельфанії. Вони привітно махали руками, сміялися і співали. Високо в небі кружляли гірські орли. Птахи і звірі теж зустрічали відважних героїв.

– Вітаю вас! – сказала жінка м’яким співучим голосом. – Будьте нашими почесними гостями.

– Невже це ви?! – іграшковий хлопчик здивовано зупинився.

– Так, це я, – відповіла жінка. – Тепер, коли зникли чаклунські чари, до мене знову повернулася молодість.

– Вілеміра! – радісно вигукнув Бім.

– Яка красуня! – захоплено ахнула Росана.

Вілеміра взяла Міккі і Росану за руки і повела їх в місто під радісні вигуки звільнених мешканців Ельфанії. Бім з поважним виглядом гордо крокував слідом, і навіть зазвичай буркотливий Тім, піддавшись настрою, щось муркотів, урочисто розпушивши хвіст.

Центральну мармурову арку входу в місто прикрашали яскраві квіти і стрічки. Пташиний хор співав вітальну пісню. Вілеміра провела друзів під аркою, і вони вступили в Місто квітів. Різнокольорові будинки виблискували чистими вікнами, відбиваючи сонячні відблиски. З балконів і вікон визирали щасливі люди, які обсипали героїв квітами. На тротуарах товпилися жителі, намагаючись краще розгледіти своїх визволителів. Вони простягали до них руки, повторюючи їх імена. Весела дітлашня бігала навколо, радісно сміючись і пританцьовуючи.

Безліч великих і маленьких фонтанів розсипалися водяним пилом, в якому спалахувала веселка. На честь свята визволення за велінням правительки Вілеміри все квіти стояли розкритими: ранкові та вечірні, денні і нічні – всі вони наповнювали повітря чудовими ароматами. На шпилях міських веж майоріли святкові прапори.

Пройшовши центральною вулицею, маленькі шукачі пригод вийшли на головну площу, вистелену квітковим килимом. Вілеміра підняла руку і урочисто промовила:

– Сьогодні на землях Ельфанії велике свято. Не стало підступного Блекфаєра. Зникло чорне чаклунство, і це сталося завдяки вам – нашим славним героям – визволителям!

Вілеміра низько вклонилася героям.

– Ви перемогли злобного володаря і врятували Ельфанію. У вас чисті і добрі серця. Я хочу віддячити вам. Розкажіть мені про свої сокровенні бажання, і я спробую їх виконати…

Друзі перезирнулися. Вперед вийшли Тім і Бім.

– Нам з Бімом потрібен добрий господар, – попросив Тім. – Ми б служили йому вірою і правдою.

Бім винувато зітхнув і додав:

– Ми, звичайно ж, дуже любимо Міккі і Росану. Але вони такі маленькі, а господар повинен бути великим і сильним…

– Що ж, – посміхнулася чарівниця. – Обіцяю, що у вас буде найкращий господар, який буде вас любити так само, як і ви його. Ну, а тепер ти, Росано. Розкажи мені про своє бажання.

Тім і Бім відійшли назад, а вперед виступила маленька фея. Вона зніяковіло посміхнулася і, дивлячись прямо в очі Вілемірі, вимовила:

– Добра володарка, допоможи відродити прадавній гай, який спопелив чаклун Блекфаєр, і тоді мій народ зможе повернутися в рідні краї.

На мить зупинившись, вона додала:

– Мені дуже шкода розлучатися з друзями, але що поробиш: Міккі треба повертатися додому, Тіму і Биму потрібен справжній господар, а я… я повернуся в прадавній гай…

Вілеміра посміхнулася і ласкаво погладила фею.

– Прадавній гай вже відроджується, але… твій шлях пролягає в інший бік. Тебе чекає нове життя.

– Що ти маєш на увазі, володарко? – здивувалася Росана.

– Потерпи трохи, і ти все дізнаєшся свого часу, – загадково пообіцяла Вілеміра.

Після цього чарівниця звернулася до іграшкового хлопчика.

– Ну ось, прийшла і твоя черга, Міккі, – привітно усміхнулася вона. – Кажи, чого бажаєш ти, маленький герой?

Іграшковий хлопчик захвилювався, навіть трохи злякався. Скільки було пройдено і пережито заради цього! І ось довгоочікувана мить настала. Тремтячим голосом він сказав:

– Я прийшов сюди, щоб просити допомогти знайти господаря для моїх друзів – старих речей, які живуть в покинутому будинку. Нехай цей господар буде добрим і сильним.

Міккі відступив назад.

Вілеміра глянула на принишклу компанію, яка завмерла в очікуванні її рішення.

– Добре! – урочисто промовила вона. – Міккі, в твоєму домі скоро з’явиться гідний господар.

– Дякую тобі, володарка Ельфанії, – вклонився іграшковий хлопчик.

– Але це ще не все, – продовжила чарівниця. – У незвичайній подорожі ти виявив себе як справжній герой і заслужив найвищої нагороди. Але спочатку давайте вирішимо подальшу долю кришталевого дзвіночка Гудбелла. Ти, Міккі, – його господар, тому останнє слово – за тобою.

Міккі дбайливо дістав дзвіночок і погладив його.

– Напевно, Гудбелл повинен залишитися тут, в Ельфанії. Нехай відпочиває.

З цими словами іграшковий хлопчик простягнув дзвіночок Вілемірі. Раптом спалахнуло сліпуче сяйво. Від несподіванки всі замружилися, а коли знову відкрили очі, Гудбелл зник.

– Він кудись зник, як у казці, – приголомшено пробурмотів Бім.

– Можна подумати, що ти коли-небудь казки читав, – невдоволено зауважив Тім.

– Ну то й що, що не читав, зате чув! – відповів Бім.

– Даремно ми хвилювалися, – зауважила Вілеміра. – Гудбелл сам все вирішив.

– Куди ж він подівся? – запитав Міккі.

– Цього нам знати не дано, втім як і те, де і коли він з’явиться знову.

– Ну звичайно, Гудбелл тепер може і відпочити, – впевнено заявив Бім. – Ми ж перемогли Блекфаєра!

Вілеміра посміхнулася і покликала до себе іграшкового хлопчика і маленьку фею.

– Росана і Міккі, – звернулася до них чарівниця.  – Я хочу зробити вам один чудовий подарунок…

Вона взяла з рук дівчини, що стояла поруч, невеликий флакон, блискучий яскравими іскорками, і повідомила:

– У цьому смарагдовому флаконі знаходиться чудова рідина. Достатньо всього однієї краплі…

– І що станеться? – не витримав Міккі.

– Зараз самі побачите, – з посмішкою відповіла Вілеміра.

Чарівниця беззвучно промовила якесь заклинання і змахнула флаконом. Бризки полетіли на Росану і Міккі. В ту ж мить іскриста хмарка накрила іграшкового хлопчика і маленьку лісову фею. Коли ж хмара розсіялася, все побачили гарну дівчину і високого стрункого юнака, які з подивом дивилися один на одного

– Росано… це ти?! – невпевнено запитав Міккі.

– Так, Міккі, – зраділа дівчина. – Я така щаслива, що ми з тобою стали людьми!

Взявшись за руки, вони закружляли в танці.

– Тім, хто це?! – здивовано прошепотів песик.

– Якщо я що-небудь розумію, – невпевнено зізналося кошеня. – То це Росана і Міккі…

– Ух ти, чудасія та й годі!

– Тім, Бім, ось все і закінчилося, – вимовила Вілеміра. – Тепер у вас є надійний і добрий господар, про якого ви мріяли.

– Де? Хто?! – навперебій вигукнули щеня і кошеня.

– Так ось же він перед вами! – пояснила чарівниця, вказуючи на юнака. – Тепер Міккі ваш господар і буде про вас піклуватися.

– Ура-а-а!!!

Тім і Бім почали захоплено стрибати навколо Міккі. А Вілеміра взяла Росану за руку і одягла їй на палець маленьку діамантову каблучку. Потім, повернувшись до юнака, вона сказала:

– Тепер ти, Міккі, разом зі своїми друзями оселишся в старому будинку і наведеш в ньому порядок. Відтепер ви завжди будете разом, і вже ніщо не зможе вас розлучити!

– Ах, яка я щаслива, – прошепотіла Росана.

– Про таке я навіть не смів і мріяти, коли був іграшковим хлопчиком, – зізнався Міккі.

У цей момент заграв великий оркестр кращих музикантів Ельфанії, і заспівав хор, прославляючи відважних героїв.

Кращі майстри Ельфанії сплели великий кошик, до кожного кутку якого прикріпили бронзові кільця. Наші мандрівники розташувалися в ньому, туди ж склали і подарунки. Друзі попрощалися з Вілемірою, і чотири величезних орла зі зграї Елоуна, вхопившись за кільця, підняли кошик до неба.

*       *       *

Пройшло декілька днів, і орли дбайливо опустили кошик з пасажирами біля покинутого будинку, з якого все почалося. Міккі відшукав в чагарнику зламану стару парасольку і полагодив її. Потім всі разом дружно взялися приводити до ладу сам будинок, де відтепер вони мали жити.

Ось так закінчилася незвичайна подорож Міккі і його друзів. А якщо ви не вірите… що ж, старий будинок і досі стоїть на тому ж самому місці. Щоправда, тепер він чистий і доглянутий. Живе в цьому будинку дружна сім’я: господар з господинею, троє діточок та ще пес і кіт. Ах, так… ще кажуть, що в околицях будинку часто бачать дивну пацюку, яка закоханими очима спостерігає здалеку за котом і сумно зітхає. Може, це Чара?! Хто й зна…

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

10 коментарів
  • Ярослава
    04.05.2022 22:26

    Я обожнюю такі казки

    2
    0
  • Анатолій
    07.08.2022 20:42

    Дякую за приємний відгук!

    0
    0
  • Тетяна
    10.08.2022 22:09

    З захопленням прочитала цю казку! Мені та малечі подобаються майже всі ваші твори. Дякую!

    2
    0
  • Катерина
    15.09.2022 23:18

    Дуже вдячна! Цікаві, по-новому написані казки. Подобаються і мені, і дітям.

    2
    0
    • kazkar_ae@meta.ua
      19.09.2022 10:47

      Щиро дякую! Це дуже приємно для автора, коли казки подабаються, особливо діткам!!!

      0
      0
  • Вікторія
    05.11.2022 22:57

    Дякуємо від всієї родини за ваші казки!Дуже захопливі пригоди, правильні цінності закладені, ми в захваті. Пишіть, будь ласка, ще. Ваші твори дуже потрібні маленьким українцям!

    2
    0
    • Анатолій
      06.11.2022 14:06

      Щиро дякую за теплі та приємні слова, що гріють душу! На моїй сторінці усі казки розраховані на дітей, окрім казки “Чарівна перлина” – це сімейна казка, тобто в першу чергу для дорослих, але й малим, сподіваюсь, сподобається. Збірку “Казки Кремезних гір” (про цікавриків) краще читати за номерами, якими вони позначені, бо пригоди в кожній з них іноді пов’язані з подіями, які відбувалися у попередніх казках. Також збірку “Таємниці зачарованої полонини” (там 3 казки) теж краще читати послідовно.
      Ще раз дякую за приємний відгук! Щастя Вам!
      Автор

      0
      0
  • Олена
    06.12.2022 23:52

    Дуже,дуже сподобалась казка.

    2
    0
    • Анатолій
      07.12.2022 16:59

      Щиро дякую за приємний відгук!

      0
      0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: