Подорож у країну казок

Пізно ввечері Дмитрик похнюплено поплентався до своєї кімнати, всівся на ліжечку і важко зітхнув:

— Ну от, знову Плюх кудись без мене помандрував. Ще заблукає десь там, а в мене навіть часу нема аби його пошукати. Мама наказала негайно в ліжко лягати.

Дмитрик влігся, натягнув ковдру аж до самого носа і нишком зашморгав. Він завжди лягав спати разом зі своїм улюбленим ведмежатком Плюхом. Чому в нього така дивна назва? Та тому, що він плюшевий, а ще тому, що коли він ходить по кімнаті, то смішно плюхає лапами. Правда про те, що Плюх ходить ніхто крім Дмитрика не знає. Дорослі ж не вірять, що улюблені іграшки іноді оживають. У кімнату тихенько прочинилися двері й зазирнула матуся.

— Ти чого такий засмучений, синку? Що сталося?

— Ведмежатко Плюх десь пропало.

— Знайдеться твій улюбленець не журися, — заспокоювала матуся. — Я зараз принесу тобі теплого молочка й почитаю казку. А ти, поки що пригадай, де бачив іграшку востаннє, де з ним грався?

Мама вийшла з кімнати й відразу ж у кутку за столом щось зашелестіло, там хтось вовтузився.

— Гей, хто це? — спитав боязко Дмитрик.

— Це я, Плюх, — крекчучи відповіло ведмежатко. — Допоможи мені вилізти, бо я тут застряг.

— Де ж ти був увесь вечір, я шукав тебе шукав, а ти, наче крізь землю провалився.

— Та я у розвідку ходив, — крекчучи промовив Плюх.

— У яку ще розвідку? — підозріло спитав хлопчик.

— У найсправжнісіньку. Ну, ти нарешті допоможеш мені вибратися, чи як? — нагадало ведмежатко Дмитрикові.

— Ой, вибач! Уже йду. — Малюк зістрибнув із ліжечка й миттю опинився біля столу. Там, між ніжкою стола та стіною, було затиснуте його улюблене ведмежа.

— Ого, ти що чогось переїв? — спитав Дмитрик визволяючи з халепи Плюха.

— Ну, так, трохи… зовсім трішечки, — відхекуючись пробурмотіло ведмежа.

— А ось і твоє молоко, — промовила мама заходячи в кімнату. — Пий, та хутко в ліжко лягай.

— Матусенько, я знайшов Плюха, — похвалився хлопчик.

— От і гарно. Лягайте обоє спаточки, і хай вам насняться солодкі-пресолодкі, хороші-прехороші, казкові-преказкові та барвисто-кольорові сни. — Сказала матуся, поцілувавши сина.

— Дякуємо, — відказав Дмитрик. — Добраніч матусенько.

— Доброї ночі, рідненький. — Мама вкрила хлопчика і ведмедика теплою ковдрою й тихенько вийшла з кімнати, причинивши за собою двері.

— А тепер розповідай швиденько, де ти був та чим ласував, — прошепотів Дмитрик до Плюха.

— Гаразд, слухай, — озвалося сонним голосом ведмежа. — Сьогодні, коли ти у садочок пішов, мені дуже нудно було сидіти на підвіконні, от я й вирішив трохи помандрувати. Побачив на груші Ворону-Каркарону і попросив її віднести мене у країну казок, до друзів іграшок. Я звісно міг і сам туди дістатися, але це зайняло б більше часу. Каркарона погодилася, але попросила також про невелику послугу. Плату за преліт туди й назад — кілька смачних цукерок. Звісно, що я погодився і ми полетіли. У казковій країні я зустрів багато своїх давніх приятелів та знайомих. Тож не обійшлося без частування. Там медочок, тут вареннячко, ще десь солодка малина, цукерки та тістечка. Отак то я начастувався та нагостювався. Правда і про Каркарону також не забув, прихопив їй кілька смачних цукерочок у яскравих обгортках, бо вона страшенно полюбляє усе блискуче та пістряве.

— А мені? Про мене ти зовсім забув? — спитав ображено Дмитрик.

— Е ні, не забув! І для тебе є в мене смачні цукерочки. Тільки не прості вони. Коли бодай одну з них з’їси, то зможеш разом зі мною у казкову країну помандрувати.

— Оце так! — захоплено вигукнув Дмитрик, і миттю затулив собі долонькою рота, щоб мама бува не почула, що він досі ще не спить. — А коли ж ми туди вирушаємо? — пошепки запитав хлопчик.

— Коли захочеш, але давай хоч трохи поспимо перед дорогою, — позіхаючи промовив Плюх.

— Домовились, — також позіхаючи відповів малюк. Він лагідно пригорнув до грудей плюшеве ведмежатко й невдовзі солодко засопів.

2
Хлопчик прокинувся від того, що хтось його термосив за ногу. Як тільки він розплющив очі, то відразу побачив, що цим хтосем був Плюх.

— Ти чого мене смикаєш? — невдоволено пробурмотів Дмитрик, ще цілком не прокинувшись.

— Пора-пора! — сказало ведмежа.

— Що пора? Куди пора? Та ж вихідний, у садочок йти не треба, — нічого не розуміючи бубонів хлопчик намагаючись знову заснути.

— Вставай, сплюху, — термосило далі ведмежатко малого. — Пора цукерку їсти.

— От іще, до ранку вона не розтане, от тоді й з’їм.

— Кажу ж тобі, чарівна вона, ча-рів-на! Їж уже й у подорож пора!

Ось тут Дмитрик остаточно прокинувся. Він відразу згадав про мандрівку, обіцяну Плюхом.

— Зачекай-но одну мить, — промовив хлопчик і почав швиденько одягатися. — А куди саме ми помандруємо? — спитав, коли був готовий вирушати. — Може спочатку складемо план? Так усі мандрівники роблять я по телевізору бачив.

— Це надто довго, тільки час утратимо, поки плануватимемо. Краще вже дорогою все вирішувати, — озвався Плюх.

— Хай так, — погодився хлопчик, — тобі видніше.

Дмитрик вийняв з кишеньки піжами цукерку в яскравій обгортці, розгорнув і швиденько заклав її за щоку.

— Шмачна-а-а, — прошамкотів хлопчина, і враз зменшився до розмірів ведмежати. — Ого, — тільки й мовив малий. — А тепер що?

— Тепер ми з тобою підемо до потаємних дверей, що виведуть нас аж до тунелю Ґномів, — пошепки відповіло ведмежа.

Дмитрик зрозумів, що дивуватися нема чого, потрібно просто довіритися своєму любому другу, а далі вже як буде. Пройшовши вузькою стежинкою між столом та стіною, аж до кутка, хлопчик раптом помітив малесенькі двері, які вели кудись у таємничий казковий світ.

— Як дивно, — промовив малий, — і чому це я ніколи раніше цих дверей тут не бачив. Адже не раз під столом повзав дістаючи іграшки чи ще якісь свої речі, що потрапляли сюди.

— Усе тому, що тоді ти був набагато більшим ніж зараз, — пояснило ведмежа. — Відчиняй мерщій двері.

Хлопчик тільки торкнувся ручки дверей, як вони відразу ж легко відчинилися, мов хтось невидимий допомагав з іншого боку. Дмитрик зачудовано зупинився на порозі, бо трохи лячно було йти у невідомість. Плюх, наче прочитав думки друга.

— Зачекай, я першим піду, адже все тут давно знаю.

Пропустивши ведмежатка вперед, хлопчикові відразу стало спокійніше. Як тільки двері за ними зачинилися, все навкруги спалахнуло яскравим сяйвом.

— Ти ж казав, що ми через тунель Ґномів підемо, — нагадав Дмитрик.

— Так це ж він і є, — посміхнулося ведмежа.

— Але ж тунелі темні, а тут он яке яскраве світло, наче вдень на сонці.

— Це тому, що Ґноми добуваючи коштовне каміння й кристали частинку залишають для освітлення тунелю. За усі ті роки, що вони працюють під землею вже назбиралося стільки коштовних камінців, що тунель став сяяючим. Заблукати тут просто неможливо.

— Тепер все зрозуміло, — озвався хлопчик. — А нам ще довго йти?

— Ні, не довго. Ось ще кілька поворотів і будемо на місці. Тільки не галасуй будь ласка, бо тут луна йде навіть від шепотіння.

Дмитрик тільки кивнув на знак згоди. За кілька хвилин подорожі маленькі мандрівники вийшли на залиту сонячним світлом галявину дивовижно красивого лісу.

— То вже ранок так швидко настав? — знову спитав, мружачись від світла, малий.

— Та ні. Просто справжній та казковий світи дуже відрізняються, як і плин часу в них, — пояснив Плюх. — Зараз ми знаходимося у чарівному лісі. Тут неподалік живе ворона Каркарона, — пояснюючи все другові, ведмежатко вийняло з кишеньки своїх штанців крихітний свисточок й тричі дмухнуло у нього. За мить щось у повітрі зашелестіло і біля них приземлилася величезна ворона.

— Пр-р-ривіт! Чого ти мене кликав? — спиталася вона з цікавістю поглядаючи на хлопчика.

— Привіт, Каркароно! Знайомся, це мій найкращий друг Дмитрик.

— А рогатки в нього часом немає? — спитала ворона трохи бокуючи. — Бо ж хлопчиська частенько розважаються стріляючи камінцями по птахах.

— То тільки хулігани з рогатками ходять, — заспокоїв Каркарону Плюх. А Дмитрик чемний хлопчик. Я тому тебе покликав, що нам терміново потрібно потрапити у казкову країну. Чи не була б ти ласкава нас туди донести?

— Кар–кар, — замислено мовила ворона. — Часу обмаль, до ранку можемо й не встигнути повернутися.

— Що ж нам робити? — засмутилося ведмежа. — Я вже пообіцяв Дмитрикові показати казковий світ.

— Чекай хвилинку. Сідайте собі ось тут під кущем, а я полечу спитаю у нашого мудрого Ґнома поради.

Плюх з Дмитриком всілися під кущем і почали з нетерпінням чекати повернення ворони Каркарони.

3
Не встигли наші мандрівники й кількома словами перемовитись, як повернулася Каркарона й врочисто сказала:

— Вихід є! Сідайте скоріш до мене на спину, полетимо до вежі Часу.

— А що ми там будемо робити? — спитало ведмежа.

— Маємо знайти майстра Часу й попросити його сповільнити для усіх час, окрім нас.

— А що це означає? — спитав здивований Дмитрик.

— Це означає, юний друже, що для нас час буде минати так, як звикли, а для всіх довкола повільніше.

— Для чого це? — не зрозумів малюк.

— Для того, щоб ми встигли усе побачити і вчасно додому повернутись, — пояснив Плюх.

— То що, гайда? — спитала Каркарона.

— Полетіли, — погодились друзі швиденько всівшись на ворону верхи. А вона розправила свої величезні крила й полетіла крикнувши, щоб пасажири трималися міцно за її пір’я.

Хлопчикові аж подих перехопило від швидкого лету. Та не встиг він ще оговтатись, як ворона вже скомандувала:

— Прибули! Йдемо на посадку!

Наша трійця приземлилася перед самою брамою найвищої вежі Часу. Ворота були зачинені. Каркарона підійшла ближче й дзьобом тричі постукала в дерев’яну дощечку. За якусь мить з того боку воріт пролунав голос:

— Хто там?

— Ворона Каркарона, ведмежатко Плюх та хлопчик Дмитрик, — відповіла за всіх ворона.

— У якій справі завітали? — знову спитав хтось невидимий.

— Нам дуже потрібний майстер Часу. — Цього разу відповів Плюх.

— Хвилиночку, — відповів хтось і почав відмикати важкезні ворота.

Почувся скрип та гуркіт, а далі ворота помалу відчинилися. Відразу за ними стояв справжнісінький Ґном з довжелезною білою бородою. Він на кожного по черзі уважно глянув, аж тоді привітався й запросив зайти всередину вежі. Коли друзі зайшли в простору залу, Ґном сказав:

— Ось тут зачекайте будь ласка, — а сам кудись швиденько зник.

В цій кімнаті було дуже багато годинників, наче в годинниковій крамниці. Великі й маленькі вони були скрізь. Висіли на стінах, стояли на столі, полицях, підвіконнях і навіть на підлозі. До того ж вони всі цокали, бамкали, клацали, а стрілочки бігли й бігли по колу. Від цього здавалося, що більше нічого в світі немає окрім годинників, годинників, годинників… Поки Дмитрик, Плюх та Каркарона озиралися й роздивлялися довкола, час непомітно збіг і на порозі з’явився інший Ґном з іще білішою, ще довшою бородою.

— Доброго дня, шановне товариство. Яка справа вас до мене привела? — лагідно мовив мружачись дідусь, так ніби сонечко сліпило йому очі.

— Добрий день, — дружно привіталися мандрівники. — Порадив нам звернутися до Вас наймудріший Ґном з Чарівного лісу. Він сказав, що тільки Ви зможете нам допомогти, коли будете такі ласкаві. От тому й завітали та Вас потурбували, вибачайте.

— Чим я можу допомогти?

— Нам би встигнути до казкової країни й повернутися назад, поки у світі людей не закінчилася нічка, — промовив Плюх.

— Що ж, це можливо зробити. Тільки потрібно відшукати в цій кімнаті годинник, що відлічує час назад. Допоможете?

— Так, допоможемо, — відповів Дмитрик і першим кинувся оглядати усі годинники. За якийсь короткий час хлопчик побачив перед собою кругленький, мов цибулинка годинничок, що висів на довгому золотавому ланцюжку. Стрілочки цього годинника оберталися в зворотньому напрямку, а не так, як на решта годинниках.

— Ось цей мабуть? — тицьнув пальчиком Дмитрик.

— Так, це він, — сказав майстер Часу, що вже знімав годинника з полички.

— І як ним користуватися, коли він показує час навпаки? — знову спитав малий.

— Нема тут ніяких складностей. Коли в нашому світі буде вечоріти й сонечко сідатиме за обрій, то у світі людей, якраз буде тільки починатися ранок. Ось так ти й будеш визначати час тут. Тобто ти маєш пильнувати, аби повернутися до дому, ще до вечора нашого світу. Зараз у нас ранній ранок. Отож я, за допомогою чарів, ще трохи сповільню плин часу в обох світах, і якщо не станеться з вами якихось пригод,то ви без перешкод встигнете повернутися вчасно. Бери, та заховай годинника. Якщо ж знадобиться негайна допомога, покрути коліщатко на ньому тричі назад і я допоможу вибратися з будь якої халепи.

— Дякуємо, — каркнула Каркарона й скомандувала: — Час вирушати у мандри. Оголошую посадку на ваш вірний летючий корабель, — підморгнула вона Дмитрикові своїм блискучим, мов чорна намистинка, оком.

Плюх з хлопчиком знову зручно вмостилися, за пір’я ухопилися й вирушили у подорож до казкової країни.

4
Летять наші мандрівники через гори високі, через море широке, оминають ліси, річки, поля й озера, міста й села. Нарешті побачили місто з чудернацькими пряниковими будиночками. Через місто річка молочна тече, а береги у неї з карамелі. Ворона Каркарона приземлилася якраз посеред зефірної площі міста неподалік шоколадного фонтану. Дмитрик з Плюхом подякували вороні за комфортний переліт і почали радитися куди ж далі податися.

— Тут стільки всього незвичайного, — захоплено крутив головою на всі боки хлопчик.

— Я знав, що тобі сподобається тут, задоволено посміхнулося ведмежа. — До речі, забув спитати тебе, Каркароно, коли ти будеш повертатися у світ людей?

— Та не знаю ще, можливо під вечір. А ви зі мною полетите, чи якось інакше будете добиратися?

— Тому й питаю, — мовив Плюх, — коли твоя ласка, то ми б і назад з тобою летіли.

— От і домовилися, зустрічаємося на цьому ж місці. — Ворона махнула на прощання крилом і подалася до крамнички з капелюшками.

Ведмежа повернулося до Дмитрика й сказало:

— Годинник на вежі показує десяту ранку, отже часу вдосталь. Гадаю нам не погано було б підкріпитися для початку, га?

— Із задоволенням, — погодився хлопчик.

Плюх схопив Дмитрика за руку і потягнув кудись вбік від шоколадного фонтану. Вони минали різні крамнички й будиночки, нарешті зупинилися перед вітриною дуже чепурної й заквітчаної крамнички. На табличці над дверима хлопчик прочитав: «Крамничка тітоньки Мелінди».

— Заходи хутчіше, — підганяв Плюх, котрий мабуть добряче вже зголоднів. Коли двері відчинилися, десь угорі над ними теленькнули срібним передзвоном кришталеві дзвіночки. Від великої вітрини з різними солодощами до них поспішала приємно посміхаючись круглолиця й рожевощока тітонька в білосніжному фартушку й бездоганно білому капелюшку.

— Вітаю любих гостей, — лагідно мовила охайна господиня.

— Доброго дня, — привітався Дмитрик, а Плюх просто пішов обійматися до тієї пані. Було видно, що вони давні знайомі.

— Хто це з тобою, мій любий Плюшику? — розпитувала пані.

— Дорога пані Меліндо, це мій найкращий друг зі світу людей, хлопчик Дмитрик. Знайомтеся будь ласка.

— О, дуже приємно! Це той хлопчик, що ти багато про нього розповідав минулого разу?

— Так-так, — відповіло ведмежа. — Ми щойно з далекої дороги прибули, тож хотіли б трохи підкріпитися.

— Авжеж, мої хороші. Вмощуйтеся зручніше он за той столик. Гадаю біля вікна вам буде затишно. А я миттю, — з цими словами добра пані поспішила готувати частування для своїх гостей.

Поки ведмежатко й хлопчик умощувалися, до крамнички зайшов ще один відвідувач. Він підозріло озирався довкола, до всього придивлявся і принюхувався. Було таке враження, що він за кимось шпигує чи щось вивідує. Ніс мав гачкуватий та довгий, а погляд неприємний і чіпкий. Цей дивний пан примостився неподалік від наших друзів. Вони про щось своє перемовлялися й геть не помічали дивака. Незабаром тітонька Мелінда принесла цілу тацю всіляких смаколиків. Поставила перед друзями та пішла обслуговувати дивного пана. За мить вона вже пішла виконувати його замовлення, а Дмитрик раптом відчув, що на нього хтось пильно дивиться. Хлопчик озирнувся й зустрівся поглядом з дивним паном. Здавалося, що той свердлить Дмитрика своїм колючим поглядом. Малюк повернувся до ведмежати і сказав:

— Чого той пан так на мене витріщається?

— Не знаю, може тобі тільки так здалося, чи ти йому на когось схожий.

— Може, — погодився Дмитрик. — То, що ми будемо робити, коли поснідаємо?

— Спочатку, я познайомлю тебе зі своїми друзями, потім ми підемо на казковий ярмарок. Далі поплаваємо на піратському човні чи політаємо на килимі–літаку. Ну, а далі видно буде. Думається мені, що було б непогано десь знову підкріпитися, та знайти собі ще якісь цікаві розваги. Часу в нас більш ніж достатньо, для першої мандрівки. Як гадаєш?

— Як скажеш, друже, ти в цій країні краще орієнтуєшся.

— Ага, — мугикнув з повним ротом Плюх. — Їж бери, он стільки всього смачного. Дмитрика довго просити не треба було. Він також почав наминати смачні тістечка й запивати не менш смачним какао, і не знав чого йому більше хочеться ягід чи фруктів, бо на столі було стільки всього, що аж очі розбігалися. Й за один раз неможливо було подолати.

Дивний пан поволі смакував замовленим тістечком й не припиняв пильнувати наших мандрівників.

5
Ворона Каркарона тим часом переходила із одної крамнички до іншої. Накупила вже собі всякої всячини, але все одно ще щось вишукувала в раю для таких, як вона модниць. У її торбинці вже був капелюшок з блискучою стрічкою, та неймовірної краси сережки, а ще червоні, як калина коралі, що дуже пасували до її елегантного чорного вбрання. Також перстеник, браслетик, і новесеньке люстерко. В крамничці, куди щойно зазирнула Каркарона, їй припав до душі чудовий гаманець. Ворона почала його роздивлятися й мимоволі почула розмову продавчині та літньої пані, що розраховувалася біля каси.

— Не може цього бути, — переляканим голосом сказала продавчиня. — Ви впевнені, пані Марто?

— Кажу вам, що бачила його на власні очі, як ото зараз вас, — відповіла поважна пані. — І знаєте, якщо вже він знову тут з’явився, то слід чекати біди.

— О–йо–йой. Варто повідомити охоронцям казкової країни. І як він тільки тут опинився, адже стільки років про нього ніхто не чув і не згадував.

— Нещодавно моя знайома чаклунка розповідала, що він утік із в’язниці. Йому вдалося обманути якось вартових і тепер вештається де хоче. Ось і внас з’явився. Мабуть чигає на необережних містян.

— Перепрошую, — втрутилася Каркарона, — я випадково почула вашу бесіду, шановні пані. Про кого то ви розповідаєте? — не втерпіла ворона, аби не запитати.

— Ой, голубонько, то ми про Викрадача часу. Він нещодавно хитро й підступно обдурив охорону вежі для злочинців, де був ув’язнений і провів багато років, та й утік. Тепер мабуть, як і колись, повернеться до свого злодійкуватого ремесла. Буде красти час у гостей міста, та й мешканців усієї казкової країни. Він дуже лихий. Ото розповідаю, що я щойно бачила, як він заходив у крамничку тітоньки Мелінди.

— Біда! Чула і я колись оповідки про його витівки та злі жарти. Справді потрібно повідомити охоронців, бо він небезпечний. Легко може когось обікрасти, адже всі ходять собі безпечно не чекаючи лиха. А воно ходить поруч. — Забідкалася ворона Каркарона. Мені негайно треба знайти друзів і попередити їх.

— Так–так, — мовила продавчиня, — я вже телефоную охороні.

— Одну хвилинку, ще, — зупинила її Каркарона, — запакуйте мені ось цього гаманця, бо дуже я його вподобала, візьміть монетки.

— Дякую за покупку, завжди рада бачити в нашій крамничці, — відповіла продавчиня, віддаючи вороні придбаний гаманець, а далі пішла телефонувати.

Каркарона вийшла з крамниці й подалася на пошуки Плюха й Дмитрика. Вона дуже хвилювалася, щоб Викрадач часу не випередив її й не пограбував друзів.

6
Добре підкріпившись друзі чемно подякували господині цукерні, а тітонька Мелінда запросила їх приходити ще, коли зголодніють.

— Дякуємо Вам, за смачне частування. Нам не можна гаяти часу. До побачення.

— Заходьте, завжди вам рада, — відповіла прощаючись гостинна пані.

Почувши про згаяний час, дивний пан рвучко підвівся з–за столу, мало не перекинувши його, й хутко подався слідом за мандрівниками.

Плюх з Дмитриком вже дійшли до фонтану й зупинилися розмірковуючи куди податися далі.

— Р–р–р! Вітаю др–р–руже! — загарчав хтось поряд. Друзі озирнулися й побачили поряд гарненьке іграшкове тигреня. Плюх радісно поплескав його по спині й познайомив з Дмитриком.

— Знайомся, Тигрусю, це мій друг — Дмитрик. Дмитрику, це мій друг — Тигрусь.

— Р–р–радий знайомству, — вклонилося тигреня, простягаючи хлопчикові лапу для привітання.

— Я також радий, — потиснув простягнуту лапку хлопчик.

— Які плани? Що р–р–робити збираєтесь? — спитав Тигрусь.

— Та ось вирішуємо, куди податися–помандрувати, — мовив Плюх.

— Поїхали зі мною на чар–р–рівному самокаті до єнота Єнні. Він якр–р–раз збир–р–рається у політ над містом на повітр–р–ряній кулі.

— Залюбки, — відповіло за обох ведмежатко. А Дмитрик зауважив, що дивний пан неподалік нерішуче тупцяє на одному місці й прислухається до розмови друзів.

— Гайда! — вигукнув Тигрусь, і всі разом стали на підніжку самоката, що миттю зірвався з місця й помчав, наче вітер, геть від фонтана, та все далі й далі від дивного пана.

Трохи спізнившись, до фонтана підійшла ворона Каркарона. Вона бачила, як її друзі швидко віддалялися в іншому від неї напрямку. Побачила й Викрадача часу, була певна, що то саме він, хоч ніколи раніше його не бачила, тільки чула про нього. Хотіла було вхопити його за рукав, але він крутнувшись довкола себе зник у невідомому напрямку.

— Ну от! Не встигла, — сплеснула крилами Каркарона. — Тепер чекай біди. Як же попередити друзів? Цей злодюжка, точно хоче час украсти. І якщо йому не завадити, то таки вкраде, — бідкалася вголос ворона, не знаючи, як їй бути.

— А ми для чого? — Поцікавилися поштові голуби, що пролітали повз Каркарону й почули її слова. — Пиши хутчіш повідомлення, миттю віднесемо.

— А й справді, — втішилася ворона. — Вже пишу. — Вона швиденько щось нашкрябала на клаптику паперу й віддала найближчому голубу. Поштарі підхопили аркуш і швиденько полетіли, а Каркарона стомлено сіла на лавку перед фонтаном.

Від шаленої швидкості, Дмитрикові аж вітер у вухах висвистував.

— Пр–р–риїхали. — Вигукнув Тигрусь і чарівний самокат зупинився серед квітучого й духмяного лугу. Поряд височіла велетенська яскрава куля з причепленим до неї кошиком. Біля кошика вовтузився єнот, щось перевіряючи, перекладаючи і мугикаючи собі під ніс, пісеньку.

— Пр–р–ривіт, Єні! Дивись, кого я до тебе пр–р–ривіз. Єнот повернувши голову коротко сказав:

— Привіт! Радий!

— Ти зможеш взяти пасажир–р–рів? — поцікавився Тигрусь.

— Звісно. Вилітаємо за п’ять хвилин. Висоти не боїтеся?

— Трохи, — ледь червоніючи мовив Плюх. — Хоч сюди ми летіли на Каркароні, то ніби й нічого.

— Кар–р–ркар–р–рона так високо не підіймається, — відказав Тигрусь. — Та нема чим пер–р–рейматися. Наш Єнні дуже впр–р–равний пілот, — підбадьорило тигреня.

— Можемо вирушати! — гукнув енот.

Плюх, Тигрусь, Дмитрик та Єнні вмостилися у кошику. За кілька хвилин куля повільно почала підійматися вгору. Квіти, кущі й дерева на галявині стали маленькими–маленькими. Незабаром мандрівники сховалися ген за хмарами.

Ви тільки не подумайте, що поштові голуби не знайдуть повітряну кулю за хмарами. Он вони летять! Голуби–поштарі, та ще й казкові, будь–де й будь–кого віднайдуть. Отож долетіли голуби до мандрівників дуже швидко, та передали аркуш від ворони Каркарони. Тільки розгорнув його Плюх і прочитав, як поряд щось зашуміло, засвистіло й з вилясками вичаклувався в повітрі дивний пан. Він відразу ж без привітань злісно заговорив:

— Я знаю, що у вас є те, що мені дуже потрібно. Подаруйте мені годинника і я вас не рушу. Не віддасте по–доброму, то начувайтеся, силою заберу!

Дмитрик злякано притулився до ведмежатка й прошепотів.

— Це той пан, що на мене витріщався у тітоньки Мелінди. Хто він, і що йому від нас треба?

— Ти тільки не хвилюйся, все буде добре. Це злий чарівник — Викрадач часу. Каркарона попередила через голубів–поштарів, що він полює на наш час. А також, як бачиш, він знає про чарівного годинника, що нам дав Майстер часу, тож і його хоче відібрати, — пошепки відповів хлопчикові Плюх.

Тим часом друзі Єнні та Тигрусь усіляко намагалися прогнати нахабу, але він не відступав, лише злісно шипів, мов скажений вуж і голосно вигукував різні сварливі слова на адресу мандрівників. Раптом Дмитрик глянув у вічі лиходієві, міцно стиснув кулачки і впевнено й твердо сказав:

— Ми нічого тобі не віддамо! Забирайся туди, звідки прийшов!

8
На площі міста казкової країни тим часом зібралися усі його мешканці. Вони перешіптувалися й мали занепокоєний вигляд. Розмови велися тільки про Викрадача часу. Ніхто не знав, як його позбутися й що робити.

Раптом небо потемніло, десь там угорі загуркотів грім і спалахнуло яскраве світло блискавки. Мешканці міста спостерігали за тим, що у повітрі над ними відбувається щось дивне.

— Здається настав цей час! — промовила премудра Сова, радниця правителя міста.

— Який день, — запитала у неї ворона Каркарона, що стояла поряд.

— У стародавній книзі мудрості сказано, що настане день, коли повернеться злий чаклун Викрадач часу. Він буде намагатися заволодіти часом усіх світів. Ніхто не зможе йому завадити, окрім одного маленького хлопчика зі світу людей. Якщо він не злякається, буде рішучим та сміливим, то здолає чаклуна.

— Як таке може бути? — недовірливо спитала ворона. — Що може звичайна дитина зі світу людей?

— Ось у цьому й секрет, — поважно мовила премудра Сова. — Тільки дитина здатна на справжнє диво — Фантазію. А фантазії підвладні усі часи — минуле, теперішнє і майбутнє. У дітей дуже добре розвинена фантазія, за допомогою якої можна опинитися будь–де і здолати будь–які перепони. А якщо дитина ще й смілива та відважна, то лише вона може захистити наш казковий світ від лиходія.

— Отже, все тепер залежить від маленького хлопчика? — ще раз перепитала Каркарона.

— Саме так. Чаклун вже тут і тепер слово й діло за дитиною.

9
Від несподіванки Плюх аж рота роззявив. Тигрусь та Єнні також притихли. Тільки Викрадач часу люто зиркнув на Дмитрика й злісно зашипів, мов змій:

— Аж цікаво, як ти мені завадиш–ш–ш? Ніхто не сміє мені перечити, ніхто не може вберегти свій час. Бо ви не вмієте його шанувати, ним розпоряджатися. Витрачаєте дорогоцінні хвилини на казна що, марнуєте, вбиваєте, не цінуєте. А я тільки за вами встигаю, згаяний та витрачений даремно час підбираю, бо мені він потрібний, ох як потрібний. Затям собі, наївне дитя, ваш втрачений час — моя велика сила! Що більше ви його марнуєте, тим сильнішим я стаю. Ще трішечки і я переможу самого Володаря часу. Тоді буду єдиним правителем усіх світів, — вихвалявся злий чаклун.

Дмитрик хоч і був ще маленьким хлопчиком, та добре розумів, якого лиха може накоїти цей дивний пан, якщо все вийде так, як він собі замислив. Тому стиснувши ще міцніше кулачки твердо вирішив перешкодити лиходієві. У маленькому серці хлопчика виявилася не абияка сміливість і відвага. А ще майнула рятівна думка у голові, як врятуватися самому й врятувати усіх.

— Ніколи не буде по твоєму, бо я знаю як тобі перешкодити, — впевнено промовив хлопчик.

— Дурне комаша, — гаркнув чаклун. — Що ти можеш зробити? Тут у повітрі моя перевага, бо я чаклун. А тобі ніхто не допоможе, чи ти сподіваєшся на ось цих нікчемних іграшок? — Голосно реготав Викрадач часу.

Чорні хмари вкрили небо, шугали грізні блискавкиі, здійнявся сильний вітер і загримів у свої барабани грім. Внизу на площі міста зібралося багато люду. Всі в очікуванні поглядали на небо в якому висіла куля з мандрівниками.

Дмитрик мав виграти трохи часу. Він заплющив міцно оченята і уявив, як куля разом з ним та друзями зникла з перед очей злого чаклуна й приземлилася на боковій вулиці подалі від площі й фонтану. Коли він розплющив очі, то з подивом побачив, що так воно й сталося. На короткий час вони були в безпеці.

— Як ти це зробив? — спитав геть спантеличений Плюх.

— Просто уявив… Я раптом зрозумів, що ми в казковій країні, і тут може відбуватися все, що заманеться. Тільки гадаю не довго ми в безпеці, та на землі все ж безпечніше ніж у повітрі.

Чаклун від здивування аж рота роззявив. Та він швидко себе опанував, і за допомогою чарівної палички швидко віднайшов утікачів.

— Ха–ха–ха! Від мене не так просто втекти! — реготнув Викрадач часу знову з’явившись перед друзями.

Хлопчик бачив, що відступати нікуди. Тому вийняв з кишеньки чарівного годинника, того, що дав Майстер часу. Злий чаклун неймовірно зрадів і задоволено потер руки, гадаючи, що дитина злякалася, й віддає йому добровільно омріяного годинника. Все виглядало навіть краще ніж він сподівався. Бо подарований час, на відміну від підібраного чи вкраденого — найцінніше, що може бути! Та Дмитрик тільки капосно посміхнувся. Плюх відразу зрозумів, що друг знову щось придумав. Хлопчик тричі крутнув коліщатко годинника, як казав йому Майстер часу, і в ту ж мить той з’явився поряд на білій хмарці.

— Це підступ! — верескнув Викрадач часу й піднявся в повітря на чорній хмарці.

Він направив чарівну паличку у бік Дмитрика, та Майстер часу вже був напоготові й заступив собою малюка відкривши чималу скриньку-годинника. І враз трапилося щось дивовижне. У той час, як з чарівної палички чаклуна вирвався промінь світла у відкриту скриньку почали сипатися й падати години, хвилини, секунди вкраденого й підібраного часу. Не високо у повітрі кружляли в дивовижному танці дві хмарини з обома чарівниками один навпроти одного. Майстер часу не відводив погляду від колючих очей часового злодія. Було видно, що лиходій лютує, та вдіяти нічого не може, адже чарівна паличка зовсім не слухалася його. А він чим раз ставав усе слабшим і кволим.

10
Від головної площі зійшлося багато людей, які спостерігали за тим дивним танцем, що врешті решт закінчився. Майстер часу зупинився, а диво–скринька міцно зачинилася. Чарівна паличка випала з рук лиходія й з дзенькотом розбилася об бруківку розсипавшись на сріблясті скалочки, що відразу розтанули, наче іній на сонці. Охоронці міста закували злого чарівника у вежі для злочинців. До Плюха, Дмитрика, Тигруся та Єнні поспішила Каркарона.

— Я так хвилювалася, так хвилювалася, — голосно каркала вона. — Добре, що ви вже у безпеці, — не вгавала ворона всіх по черзі обіймаючи своїми великими крильми.

— Ми теж усі хвилювалися й не знали, що робити, коли Викрадач часу раптово вигулькнув біля нас, — промовив Плюх. — Та Дмитрик швидко себе опанував. Молодчинка!

— По правді сказати, мені було дуже страшно. Але я згадав, що ми в казковій країні, й подумав, що добре буде кудись зникнути хоч не на довго, аби повітряна куля раптом не впала на людей внизу. Тому подумки переніс нас сюди. Потім згадав про годинника, що дав Майстер часу. А далі ви все бачили самі, — посміхаючись розповідав хлопчик.

Жителі міста щиро й вдячно аплодували маленькому рятівникові. Раптом натовп розступився когось пропускаючи. До друзів наближався Майстер часу, тримаючи в руках чарівну скриньку.

— Володар часу, — шанобливо вклонилися Тигрусь і Єнні.

— Що? Та ви помиляєтеся, це Майстер часу, що люб’язно дав нам чарівного годинника, — вигукнув Плюх.

— Насправді, ніхто з вас не помиляється, — посміхаючись мовив білобородий дідусь. — І Майстер, і Володар часу — я. Чи ви гадали, що я сиджу собі без діла на золотому троні?

— Та десь так і гадали, — сказав Тигрусь.

— Е ні! Я дарма часу не гаю, та і вам не раджу. А ти, Дмитрику, молодчина! — звернувся він до хлопчика. — Не розгубився і все правильно зробив, та ще й про інших подумав, біди не допустив. Дай–но мені того годинника.

— Дякую, вам пане Володарю. Насправді я таки трохи злякався, — признався хлопчик простягаючи чарівного годинника, на якому стрілочки швиденько крутилися у зворотньому напрямку.

— Мабуть кожен на твоєму місці злякався би, — відповів білобородий дідусь, — і це нормально. Та все вже минулося. Завдяки тобі зло покаране й мешканцям світів нічого поганого більше не загрожує.

— А ми так нічого й не встигли показати нашому гостю, — сумно промовили звірята. — Через злого чаклуна стільки часу втратили.

— Нічого–нічого. Я сподіваюся, що Дмитрик, ще не раз до нас у гості завітає разом зі своїм улюбленим другом. Правда ж? — змовницьки підморгнув Володар часу ведмежаті й хлопчику.

— Якщо Ви нам дозволите, то ми обов’язково ще прийдемо. От тільки б з часом якось домовитись, — посміхаючись сказав Плюх.

— Про це можете не турбуватися. Від нині у вас буде перепустка в казкову країну. Ось цей годинник, як і сьогодні, буде вам слугувати часовим місточком між нашими світами. Він дозволить вчасно повертатися до дому. Але за межами казкової країни він буде звичайним собі годинником. Для подорожі тобі, Дмитрику, як і раніше буде потрібна допомога вірних друзів Плюха й Каркарони, — сказав Володар часу й простягнув хлопчикові той самий годинник, та перед тим наче щось йому шепнув на вушко, хоча яке вушко у годинника?

— Дякую, — чемно мовив Дмитрик ховаючи свій скарб до кишеньки.

— Вам час повертатися, — врочисто сказав Володар часу й махнув чарівною паличкою у вигляді годинникової стрілки. Наші мандрівники миттю опинилися в світі людей, у своїй домівці, після чого міцно заснули. І снилися друзям чудові краєвиди казкової країни, її чудові та доброзичливі мешканці, а ще годинники, годинники, годинники…

Вранці Дмитрик прокинувся й каже до ведмежатка:

10
Від головної площі зійшлося багато людей, які спостерігали за тим дивним танцем, що врешті решт закінчився. Майстер часу зупинився, а диво–скринька міцно зачинилася. Чарівна паличка випала з рук лиходія й з дзенькотом розбилася об бруківку розсипавшись на сріблясті скалочки, що відразу розтанули, наче іній на сонці. Охоронці міста закували злого чарівника у вежі для злочинців. До Плюха, Дмитрика, Тигруся та Єнні поспішила Каркарона.

— Я так хвилювалася, так хвилювалася, — голосно каркала вона. — Добре, що ви вже у безпеці, — не вгавала ворона всіх по черзі обіймаючи своїми великими крильми.

— Ми теж усі хвилювалися й не знали, що робити, коли Викрадач часу раптово вигулькнув біля нас, — промовив Плюх. — Та Дмитрик швидко себе опанував. Молодчинка!

— По правді сказати, мені було дуже страшно. Але я згадав, що ми в казковій країні, й подумав, що добре буде кудись зникнути хоч не на довго, аби повітряна куля раптом не впала на людей внизу. Тому подумки переніс нас сюди. Потім згадав про годинника, що дав Майстер часу. А далі ви все бачили самі, — посміхаючись розповідав хлопчик.

Жителі міста щиро й вдячно аплодували маленькому рятівникові. Раптом натовп розступився когось пропускаючи. До друзів наближався Майстер часу, тримаючи в руках чарівну скриньку.

— Володар часу, — шанобливо вклонилися Тигрусь і Єнні.

— Що? Та ви помиляєтеся, це Майстер часу, що люб’язно дав нам чарівного годинника, — вигукнув Плюх.

— Насправді, ніхто з вас не помиляється, — посміхаючись мовив білобородий дідусь. — І Майстер, і Володар часу — я. Чи ви гадали, що я сиджу собі без діла на золотому троні?

— Та десь так і гадали, — сказав Тигрусь.

— Е ні! Я дарма часу не гаю, та і вам не раджу. А ти, Дмитрику, молодчина! — звернувся він до хлопчика. — Не розгубився і все правильно зробив, та ще й про інших подумав, біди не допустив. Дай–но мені того годинника.

— Дякую, вам пане Володарю. Насправді я таки трохи злякався, — признався хлопчик простягаючи чарівного годинника, на якому стрілочки швиденько крутилися у зворотньому напрямку.

— Мабуть кожен на твоєму місці злякався би, — відповів білобородий дідусь, — і це нормально. Та все вже минулося. Завдяки тобі зло покаране й мешканцям світів нічого поганого більше не загрожує.

— А ми так нічого й не встигли показати нашому гостю, — сумно промовили звірята. — Через злого чаклуна стільки часу втратили.

— Нічого–нічого. Я сподіваюся, що Дмитрик, ще не раз до нас у гості завітає разом зі своїм улюбленим другом. Правда ж? — змовницьки підморгнув Володар часу ведмежаті й хлопчику.

— Якщо Ви нам дозволите, то ми обов’язково ще прийдемо. От тільки б з часом якось домовитись, — посміхаючись сказав Плюх.

— Про це можете не турбуватися. Від нині у вас буде перепустка в казкову країну. Ось цей годинник, як і сьогодні, буде вам слугувати часовим місточком між нашими світами. Він дозволить вчасно повертатися до дому. Але за межами казкової країни він буде звичайним собі годинником. Для подорожі тобі, Дмитрику, як і раніше буде потрібна допомога вірних друзів Плюха й Каркарони, — сказав Володар часу й простягнув хлопчикові той самий годинник, та перед тим наче щось йому шепнув на вушко, хоча яке вушко у годинника?

— Дякую, — чемно мовив Дмитрик ховаючи свій скарб до кишеньки.

— Вам час повертатися, — врочисто сказав Володар часу й махнув чарівною паличкою у вигляді годинникової стрілки. Наші мандрівники миттю опинилися в світі людей, у своїй домівці, після чого міцно заснули. І снилися друзям чудові краєвиди казкової країни, її чудові та доброзичливі мешканці, а ще годинники, годинники, годинники…

Вранці Дмитрик прокинувся й каже до ведмежатка:

— Оце наснилося мені! Ніби ми з тобою друже… — та раптом замовк, побачивши, як загадково посміхається плюшеве іграшкове ведмежа Плюх, тримаючи в лапках дуже знайомого годинника. — А може й не наснилося? — додав за хвильку хлопчик.