Подружилися

Дем'янюк Марія Борисівна

Якось на галявині, де вже багато років росла струнка Тополя, відбулася цікава розмова. Постійно чуючи захоплення маленьких дерев та кущиків її величною красою, Тополя загордилася. Навіть не звертала увагу на тих, що із нею поряд. Та ось одного разу вона зверхньо поглянула на жовті Кульбабки і подумала: «Ну, то й що, що вони жовті, яскраві, зате такі маленькі. А я висока, струнка, красива.
І якщо дивитися на них з моєї густолистої крони, можна й узагалі їх не помітити».
– Глянь на мене, – звернулась вона до Вітру, що жив на небі та був пастухом хмар, – бачиш, яка я висока, вродлива, струнка.
Ніскілечки не схожа на якихось там Кульбабок.
Вітер мовчав, задумливо хитав головою і гнав далі хмари, наглядаючи за тим, аби вони не розбрелись. До того ж одноманітні Тополині розмови йому вже надокучили.
Линув час. На Тополиних вітах з’явився пух. Його було так багато, що Вітер, який завжди дбав про білі пухнасті хмари на небі, тепер був заклопотаний іншим. Він старанно майстрував маленькі кульки із тополиного пуху, такі собі міні-хмаринки на землі. Тополя у ці миті самовпевнено промовляла, що такого пуху, як у неї, немає більше ніде.
– Я неперевершена, – шуміло її листя. Вона була так захоплена собою, що навіть не помітила, як Вітер почав милуватися іншими тендітними пушинками, дуже схожими на маленькі парашутики – це був пух Кульбабок. Коли ж вона, врешті, помітила, як дбайливо Вітер дме на білі парашутики, то невдоволено зашелестіла: «Вітре, не забувай, що я найкраща і неповторна. Ніхто не може зрівнятися зі мною, а ти милуєшся якимись Кульбабками замість того, аби любуватися моєю красою».
– Так, – сказав Вітер, – ніхто не може зрівнятися з тобою, бо в природі все неповторне й чарівне по-своєму, і все навколо неперевершене та виняткове, не варто навіть порівнювати. Ти вважаєш, що Кульбабки не заслуговують на увагу, бо не мають нічого спільного з такою красунею, як ти?! Але вони теж надзвичайно гарні й дуже схожі на маленькі сонечка, які яскравіють у зеленому листі. А їхній пух не гірший за твій. Поглянь, як гарно кружляє твій пух, і як чарівно летять пушинки Кульбабки.
Тополя пильно поглянула на парашутики Кульбабок. Вітер притих та приготувався до шквалу невдоволень, аж раптом помітив, як сяйво ніжності пробігло по Тополиних вітах. Тоді він наблизився до дерева й почув його лагідний шепіт, бо Тополя вперше милувалася тим, чого раніше не помічала, вперше її листя тремтіло від несподіваних вражень та подиву. «Які вони гарненькі», – невпинно повторювала вона.
Відтоді Вітер уже особливо не поспішав пронестися над Тополею, а крутився поблизу дерева й кружляв тополино- кульбабовим пухом. Слухав захоплений шелест Тополі, а та, у свою чергу, милувалася красою природи. Так у колись самотнього та гордовитого дерева з’явилися друзі – Вітер та Кульбабки.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 24

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Марійчині казки”
Марія Дем’янюк
Видавництво: “ФОП Цюпак”
м. Хмельницький, 2018 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: