ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Поганий день Василя Івановича

Дмитро Мамін - Сибіряк

Люди чомусь думають, що найкраще в цьому світі живеться котам. Та це не зовсім так, починаючи вже з того, що є просто гарні коти, дуже гарні коти й зовсім погані коти. На щастя, наш Василь Іванович не був з останнього гурту. Це був зовсім-зовсім гарний і навіть дуже поважний кіт, — як запевняла всіх маленька Віруня. Він так кумедно вилизував своє молочко, так ласкаво муркотів, а коли починав битись з анґлійською хатньою собачкою Чарлі, то Віруня так сміялася, що аж сльози набігали їй на очі Треба додати до цього ще те, що Василь Іванович був дуже розумний і дуже поважний кіт. Він, наприклад, розумів, що Чарлі гавкає на його й удає ніби хоче вкусити — просто з пустування.
— Ну, ти, брате, не дуже теє.. бурчав иноді Василь Іванович на веселого Чарлі. — Я не люблю, коли мене хапають зубами.
Чарлі теж дуже добре розумів, що з Василем Івановичем можна шуткувати й дуріти тілько до певної міри, а то Василь Іванович умів дуже боляче дряпатись. Так дряпоне кіхтями, що аж заскавчиш, та ще наміряється дряпнути просто по морді.
— Яка в тебе погана звичка, Василю Івановичу, — дорікав йому Чарлі, здобувшися такого прочухана. — Адже ж так можна обезвічити найвеселішого собаку…
— А ти не в’язни! . . .
— А як мені завсігди гратись хочеться?
Чарлі хитрував. Він знав, що Василеві Івановичеві найдужче можна дошкулити, вхопивши його за хвіст, і що саме за хвіст його не можна займати; та знов, як не спокуситися й не смикнути Василя Івановича саме за хвіст! Василь Іванович в таких випадках просто скаженів і прожогом кидався наздоганяти Чарлі. Справа кінчалася великим прочуханом, і Чарлі довго скавучав, сховавшись кудись у куток.
— Я з тобою ніколи не буду гратися більше, — запевняв Чарлі, облизуючи подряпані місця. — Хіба це гарно — дряпатися? . . .
Василь Іванович удавав, ніби нічого не чув й нічого не розумів. Він сідав десь проти сонечка, підгортав під себе лапки й хвіст, щулив очі й солодко дрімав так, наче кіт з цілком чистою совістю. Чарлі розумів його хитрування й страшенно обурювався.
— Ах, який ти хитрий кіт, Василю Івановичу! — докоряв йому Чарлі. — Мені просто сором за тебе… То правда, ти вмієш дуже боляче дряпатися, а проте я не хотів би бути на твоїм місці. Коли вже казати правду, так ти — просто старий дурисвіт .. .
Через свою собачу легковажність Чарлі не вмів сердитися насправжки. Він був запальноі вдачі. Як Василь Іванович дряпав та кусав його, Чарлі давав собі слово, що одірве проклятому котові хвіст при першій добрій нагоді, і наперед укладав найлютіші плани кривавої помсти. Або — тільки Чарлі заплющить очі, то він уже бачив Василя Івановича в наймізернішому становищі: одно вухо одгризене, спина погризена, од хвоста лишився тільки маленький недогризок. Звісно, призвів до такого становища лукавого кота він, Чарлі. А потім ніби Василь Іванович низко кланявся йому, просив простити, а всі сусідні собаки й кицьки казали в один голос:
— Тт-так! З Чарлі жартувати небезпечно! Він завзятий собака! …
Та все це були тільки собачі мрії, а справді і хвіст і вуха у Василя Івановича зоставались цілі. Навіть більше: ображений Чарлі втрачав апетит, а безсоромний Василь Іванович виїдав з його миски усе найкраще. Взагалі кіт був ненажерливий, хоч і ховав він цю ваду від інших.
А як він умів удавати з себе доброго! . . . Чарлі просто сором ставало за нього . . . Звісно, найбільш Василь Іванович дурив своїх хазяїнів. При них він ніколи не бив Чарлі й дозволяв виробляти з собою всякі штуки. Чарлі міг хапати його навіть за хвіст і тягать по всій хаті, хоч і знав, що потім він за це ой-ой як відбуде!
— Який добрий у нас Василь Іванович, — дивувалась маленька Віруня. — Другого такого кота ніде немає.
Добре це було говорити Віруні, бо її Василь Іванович не смів бити й дряпати. Старий дурисвіт
удавав ніби він любить дітей, і навіть штукарив, щоб їх звеселити. Хіба не смішно було дивитись, як гладкий кіт скакав через руки, наче акробат у цирку? Потім Віруня любила його гладити, а коли Василь Іванович починав дрімати, кричала:
— Миша! . . .
Хоча Василь Іванович був дуже гладкий і лінивий, він зараз схоплювався, кидався кудись під комод і починав дряпати своїми пазурями підлогу. Старий комедіант а ні трохи не соромився показувати всі ці нерозумні штукарства.
— Ах, який він потішний! Який кумедний! — раділи діти, ляскаючи в долоні.
Чарлі теж скакав, шалено гавкав і страшенно всім надокучав: та ніхто не хотів бачити, що він, Чарлі, не вдає й не обдурює, як Василь Іванович, а пустує й радіє від щирого серця.
2

Ми вже сказали, що навіть хитрому котові не­легко жити на світі Божому. У Василя Івановича бу­ло кілька сумних пригод, головним чином тоді, як він ходив кудись з дому. Хлопці на вулиці влучали в нього камінням; великі вуличні собаки загонили його кудись на тин; а скільки запеклих бійок мав він з іншими котами, — того не можна й злічить! Додому він вертався худий, обідраний і починав нявчати як найжалібніше.
— Бідний Василько! — жаліли його діти. Ах, який бідний . . .
Щиро жаліючи кота, Віруня давала йому навіть свій улюблений шоколад.
Василь Іванович, зворушений такою щирістю, по­чинав нявчати ще жалібніше, так що Чарлі навіть за­здрив йому. Чого справді, коли він, як йому часом ставало сумно, починав вити, його не тільки ніхто не жалів, а ще й виганяли на вулицю. Чому краще людям чути нявчання, ніж виття? Як казати правду, так собаче виття куди жалісливіше, ніж котяче нявкання. Та люде трохи несправедливі, й за це їх навіть не можна було винуватити, бо вони просто не могли ніяк зрозуміти, що жалісливіше.
Проте був один випадок, коли Чарлі навіть по­жалів Василя Івановича, тим більше, що трохи таки й сам був винен.

Це так сталося. Старший брат Віруні, ґімназист Володя, добув десь пару морських свинок і приніс їх до дому в великій дерев’яній клітці.
— Це ще що за прояви? — дивувався Чарлі, ки­даючись на клітку й шалено гавкаючи.
Василь Іванович нічого не сказав і навіть удав з себе цілком байдужісенького до такої видатної події.
Володя і Віруня панькалися з свинками кілька днів. Це були такі кумедні, незґрабні звірятка . . .
У них одразу виявилася величезна перевага перед Чарлі й Василем Івановичем: свинки так кумедно їли салат, капусту й усяку городину! Віруня дуже вті­шалася. Василя Івановича й Чарлі було зовсім забуто, так, наче їх і на світі не було.
Я дивуюсь, чим вони так сподобалися, оті незґраби? — ображено зауважував Чарлі, що одверто завидував, як кому, бувало, щастило. Не розумію … На мою думку, навіть пацюки чепурніші. Адже ж правда, Василю Івановичу?
Василь Іванович байдуже мовчав. Коли діти йшли від своїх улюбленців, Чарлі уважно розглядав клітку з свинками й не знаходив нічого надзвичайного. Адже ж найголовніше, щоб од звірини пахло добре, — це раз, а потім, — щоб цікаво було її ловити. Спробуйте спіймати великого рудого пацюка й задушити — це, справді, цікаво! Спершу, скільки треба часу на його чигати, а потім, як швидко треба на нього кинутись, і, нарешті, як спритно треба з ним упоратись. От Василь Іванович, здається, вже досить хитрий і злий, а й йому перепадало від пацюків. Коли казати правду, то Чарлі справлявся з ними далеко краще. Скільки разів він перекидав маленькі столики, що на них стояли квіти; скільки разів здобич утікала у нього просто з перед очей, скільки разів сердиті пацюки кусали морду Чарлі до крови. А все ж цікаво.
— Як би випустити їх з клітки й поганяти по хаті, — думав Чарлі уголос: — може й цікаво, а в клітці сидіти кожне зуміє.
Морські свинки були дурні, проте вони теж ду­мали й навіть уперто думали. Нікому, наприклад, в домі й на думку не спадало, що вночі, коли усі заси­нали, Василь Іванович обережно підходив до клітки, сідав як зручніше й по кілька годин не зводив своїх блискучих, зелених очей з бідних свинок.
— Він нас колись поїсть… — тихцем казали свин­ки одна одній і, налякані, ховались у найдальший куток.
Здавалось свинкам, що нічого не було страшні­шого за зелені очі Василя Івановича, й вони дивува­лись, нащо існували на світі такі страховища. І кожна ніч для них була страшною мукою, про яку нікому в домі й на думку не спа­дало, а надто — Володі й Віруні.
Вся ця історія скоро закінчилась ду­же сумно. У вечері Віруня, як звичайно, гра­лася з свинка­ми, годувала їх цукром та шо­коладом, а по­тім забула за­чинити клітку й дверцята зостались на ніч тільки ледь ледь причинені. Цього було цілком достатньо Василеві Івановичу. Діти вже засинали, коли зненацька по­чувся розпачливий писк морських свинок. Володя, що прибіг на цей писк, побачив страшну картину: в клітці зосталась одна свинка, а другу Василь Іванович потяг під канапу. Володя витяг його звідти за хвіст, відняв свинку, але вона була вже нежива.
— Ах, ти поганець! душогуб! — кричав Володя, б’ючи кота дерев’яною
лінійкою.
Добре попало Василеві Івановичу! Так ще ніколи не попадало. Він ледве вирвався й через кухню втік на двір, та й пропадав десь трохи не цілий тиждень. Та від цього нікому не було легше: в клітці зосталась тільки одна свинка. Як оплакувала Віруня неживу маленьку свинку! Дівчинка спочатку ні за що не хотіла вірити, що бідне маленьке звірятко вмерло. Віруня завернула її в теплу пухову хусточку й довго колихала, як няньки колишуть маленьких дітей. Потім Віруня силкувалася нагріти її власним диханням; та й це не допомогло…
— Тату, чому ж вона не оживає? — плакала Віруня.
— Я тобі куплю другу свинку, Віруня . . .
Найбільш прикро Віруні було те, що це ж вона забула зачинити клітку. Коли б вона не була такою неуважною, то свинка була б жива. Сталося серйозне дитяче горе, й навіть Володя не міг утримати сліз, як довелось ховати свинку, що так раптово загинула. В саду над свинкою було поставлено пам’ятника з старої коробочки й на йому Володя написав:
„Тут лежить бідна морська свинка, яку задавив безсоромний Василь Іванович“.

3
Становище Василя Івановича після історії з морською свинкою було як найгірше. Діти просто не могли його бачити, хоч як він силкувався вернути їхню прихильність.
— Він злий, злий, злий! … — уперто казала Віруня. — Він задавив морську свинку. Бідна морська свинка. . .
Щоб зласкавити Віруню, Василь Іванович піймав величезного рудого пацюка й поклав його в постіль до Віруні. Проте й це не помогло.
Володя робив так. Він брав Василя Івановича за вухо, підтягав до клітки, де сиділа посиротіла морська свинка, й читав йому науку:
— Ти бачиш цю морську свику, Василю Івановичу? їх було дві, а тепер одна . . . так … І коли ти насмілишся хоч одним пазурем зачепити її, я з тобою зроблю так, як з невиправним злочинцем. Розумієш? Є кілько засобів зробити кращими таких злочинців, і найкращим вважають той, коли прив’язують такому котові на шию камінь і кидають у воду. І з тобою варт було так зробити, та мама говорить, що навіть найзліші коти часом робляться кращими.
Щоб ліпше переконати кота, Володик давав йому щигля по носі й говорив далі:
— Хіба ти був голодний коли-небудь, Василю Івановичу? Хіба тебе не любили всі? Хіба тобі заважав хто спати цілими днями? Тебе називали добрим, а ти. . . ти відплатив найчорнішою невдячністю. Мама казала, що в тебе зовсім нема серця . . . Розумієш, що з тобою буде далі, як що ти не захочеш зробитись знову колишнім добрим котом? Злих котів ніхто не любить . . . Так пам’ятай же все, що я тобі говорю.
Слухати оцю науку Василеві Івановичеві було гірш за все. Не сказати, щоб він каявся, а просто було соромно перед іншими. Узяти хоч би того ж Чарлі,
Як він зазнався за кілька днів! Тепер Віруня гралась тільки з ним і навіть не дивилася на Василя Івановича. Чарлі дійшов до того, що почав спати на м’яких меблях, що йому було як найсуворіше заборонено. Лежить десь на канапі й говорить:
— Ах бідний, бідний Василь Іванович ! . . І треба ж тобі було давити ту дурну свинку! Я навіть не розу¬мію, нащо тобі було те робити .. . Уже ж здається, неголодний, пацюків — скільки хоч, — ні, давай йому ще свинку! Не розумію . . . Це, брате, видно не мене дряпать! От і терпи за свою погану вдачу . . .
— Мовчи, коли нічого не розумієш… — шипів зо злости Василь Іванович. — Я з тобою ще поговорю…
Колись Чарлі запевняв Василя Івановича, що він йому щирий друг, а тепер глузував з його нещастя.
— Василю Івановичу, чи не хочеш часом закусити свинкою? Га? Любиш свинок?… Га? Ах ти, старий дурень…
Доводилось усе терпіти. На думку Василя Івановича винними були самі прокляті морські свинки. Ну, скажіть на милость, нащо вони на світі? Не будь їх, він був би завжди порядним, добрим котом . . . Ненависть до всієї породи морських свинок у Василя Івановича доходила до того, що він далеко обминав клітку з свинкою, що нудилася на самоті, й силувався не дивитись на неї.
— Дуже мені потрібні ваші дурні свинки, — бурчав Василь Іванович собі під ніс. — Та я й дивитись на таку не хочу . . .
Та на цім ще не скінчились усі прикрості. Одного разу Володя повернувся з ґімназії з чудовим чорним пуделем, що приблудився до нього на вулиці.
— Тату, тату, дивись, який гарний собака, — кричав Володя. — Я його жену, а він біжить за мною … і веселий який. Ми його назвемо Щасливчиком . . .
Та він же не наш, Володю, — зауважив батько. — Треба буде, зробити публікацію в газетах, що приблудивсь якийсь собака… А проте, нехай поки поживе.
Поява Щасливчика зразу змінила все життя. Пудель, безперечно, був дуже дурний, коли згубив хазяїна, та зате він був такий без упину веселий, що на нього не можна було дивитись без сміху. Віруня реготалася до сліз, коли Щасливчик заходився ганяти по всіх хатах нещасного Василя Івановича й ганяв доти, доки Василь Іванович не заскочив верхи на шафу.
— Так йому й треба! — казав Володя — нехай надалі не душить морських свинок . .
Ще дужче перепадало Чарлі, який не міг навіть сховатися, як Василь Іванович. Пудель мучив його без краю, хапав за ноги, за вуха, качав по підлозі, як резиновий м’яч, і взагалі виробляв тисячі найсмішніших штук. Противитись — нічого було й думати, — пудель був сильний і міг скалічити одним ударом своєї лапи. Та Чарлі скоро примирився з своєю долею. Він теж був легковажний пес і радий був погратися, хоч часто й доводилось йому терпіти великі неприємності. У Щасливчика були такі гострі й міцні зуби, що він, здається, міг би годуватися залізним дротом, а Чарлі був тендітний, і зуби в нього були маленькі, як у пацюка.
Бідному Василеві Івановичеві довелось висидіти на шафі аж три дні. Він зважувався злазити звідтіля тільки в той час, коли Щасливчика виводили на прогулянку. Виявлялось, що молоко випито, все виїдено, й миску, з якої їв Василь Іванович, перекинуто. Нічого більше не зоставалося, як померти з голоду …
Три дні відсиджувався Василь Іванович і не зважувався злізти.
— Гей, ти, товстомордий, злазь, — говорив йому Щасливчик, махаючи хвостом . . .
— А не злізу … — уперто відповідав Василь Іва¬нович. — Мені й тут добре.
— Я тебе не буду зачіпати, — запевняв Щасливчик.
— Знаю я тебе . . .
Нарешті у Василя Івановича з’явилась одна щаслива думка: він добрав способу помститись над тим нахабою.
4.
План був чудовий.
Коли Щасливчик почав, як звичайно, дратувати кота, Василь Іванович відповів з шафиа:
— А ти бачив клітку з морською свинкою? …
— Ну, бачив .. . То що ж з того?
— А ти не добудеш звідти свинки . ..
— Чому?
— Сили не стане та й розуму . . .
Щасливчик визначався великою легковажністю, цих слів було цілком достатньо, щоб він кинувся до клітки.
— У мене не стане розуму? Добре, я вам покажу … У вас не стане розуму, а не в мене.
З цими словами він кинувся до клітки й заходився ламати дерев’яні гратки. Він працював і лапами й зубами, як несамовитий. Василь Іванович пильнував його роботи так, що аж серце йому завмирало. Він чув, як тріщали дерев’яні гратки . . . Василеві Івановичу здалося, що вона вже вискочила з клітки. Він більше не міг залишатися глядачем і в одну мить опинився на підлозі, наче його з шафи кинула якась невидима сила. Виявилось, що свинка ще в клітці й Щасливчик даремно силується піймати її лапою. Василь Іванович одіпхнув його і просунув голову в клітку. Бідна свинка страшенно запищала, рятуючись од його лапи з випущеними пазурями.
—Рятуйте! Пробі!. . .
На цей несамовитий писк прибігли всі разом з трьох дверей.
Картина була дуже сумна. Василь Іванович хотів витягнути голову з клітки й не міг.
— А, так ти знов за своє! — крикнув Володя. — Я тобі зараз покажу, як не слухатись мене! . . . Ти забув, що я тобі говорив?
Це був найпоганіший день в житті Василя Івановича. Його, звичайно, покарали й досить боляче, та найгірше було те, що він з цього дня перестав вірити самому собі.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Поганий день Василя Івановича”

Дмитро Мамін – Сибіряк

Видавництво: “Українське видавництво в Катеринославі“,

1919 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: