TOU

Поганий день Василя Івановича

Дмитро Мамін - Сибіряк

Люди чомусь думають, що найкраще в цьому світі живеться котам. Та це не зовсім так, починаючи вже з того, що є просто гарні коти, дуже гарні коти й зовсім погані коти. На щастя, наш Василь Іванович не був з останнього гурту. Це був зовсім-зовсім гарний і навіть дуже поважний кіт, — як запевняла всіх маленька Віруня. Він так кумедно вилизував своє молочко, так ласкаво муркотів, а коли починав битись з анґлійською хатньою собачкою Чарлі, то Віруня так сміялася, що аж сльози набігали їй на очі Треба додати до цього ще те, що Василь Іванович був дуже розумний і дуже поважний кіт. Він, наприклад, розумів, що Чарлі гавкає на його й удає ніби хоче вкусити — просто з пустування.
— Ну, ти, брате, не дуже теє.. бурчав иноді Василь Іванович на веселого Чарлі. — Я не люблю, коли мене хапають зубами.
Чарлі теж дуже добре розумів, що з Василем Івановичем можна шуткувати й дуріти тілько до певної міри, а то Василь Іванович умів дуже боляче дряпатись. Так дряпоне кіхтями, що аж заскавчиш, та ще наміряється дряпнути просто по морді.
— Яка в тебе погана звичка, Василю Івановичу, — дорікав йому Чарлі, здобувшися такого прочухана. — Адже ж так можна обезвічити найвеселішого собаку…
— А ти не в’язни! . . .
— А як мені завсігди гратись хочеться?
Чарлі хитрував. Він знав, що Василеві Івановичеві найдужче можна дошкулити, вхопивши його за хвіст, і що саме за хвіст його не можна займати; та знов, як не спокуситися й не смикнути Василя Івановича саме за хвіст! Василь Іванович в таких випадках просто скаженів і прожогом кидався наздоганяти Чарлі. Справа кінчалася великим прочуханом, і Чарлі довго скавучав, сховавшись кудись у куток.
— Я з тобою ніколи не буду гратися більше, — запевняв Чарлі, облизуючи подряпані місця. — Хіба це гарно — дряпатися? . . .
Василь Іванович удавав, ніби нічого не чув й нічого не розумів. Він сідав десь проти сонечка, підгортав під себе лапки й хвіст, щулив очі й солодко дрімав так, наче кіт з цілком чистою совістю. Чарлі розумів його хитрування й страшенно обурювався.
— Ах, який ти хитрий кіт, Василю Івановичу! — докоряв йому Чарлі. — Мені просто сором за тебе… То правда, ти вмієш дуже боляче дряпатися, а проте я не хотів би бути на твоїм місці. Коли вже казати правду, так ти — просто старий дурисвіт .. .
Через свою собачу легковажність Чарлі не вмів сердитися насправжки. Він був запальноі вдачі. Як Василь Іванович дряпав та кусав його, Чарлі давав собі слово, що одірве проклятому котові хвіст при першій добрій нагоді, і наперед укладав найлютіші плани кривавої помсти. Або — тільки Чарлі заплющить очі, то він уже бачив Василя Івановича в наймізернішому становищі: одно вухо одгризене, спина погризена, од хвоста лишився тільки маленький недогризок. Звісно, призвів до такого становища лукавого кота він, Чарлі. А потім ніби Василь Іванович низко кланявся йому, просив простити, а всі сусідні собаки й кицьки казали в один голос:
— Тт-так! З Чарлі жартувати небезпечно! Він завзятий собака! …
Та все це були тільки собачі мрії, а справді і хвіст і вуха у Василя Івановича зоставались цілі. Навіть більше: ображений Чарлі втрачав апетит, а безсоромний Василь Іванович виїдав з його миски усе найкраще. Взагалі кіт був ненажерливий, хоч і ховав він цю ваду від інших.
А як він умів удавати з себе доброго! . . . Чарлі просто сором ставало за нього . . . Звісно, найбільш Василь Іванович дурив своїх хазяїнів. При них він ніколи не бив Чарлі й дозволяв виробляти з собою всякі штуки. Чарлі міг хапати його навіть за хвіст і тягать по всій хаті, хоч і знав, що потім він за це ой-ой як відбуде!
— Який добрий у нас Василь Іванович, — дивувалась маленька Віруня. — Другого такого кота ніде немає.
Добре це було говорити Віруні, бо її Василь Іванович не смів бити й дряпати. Старий дурисвіт
удавав ніби він любить дітей, і навіть штукарив, щоб їх звеселити. Хіба не смішно було дивитись, як гладкий кіт скакав через руки, наче акробат у цирку? Потім Віруня любила його гладити, а коли Василь Іванович починав дрімати, кричала:
— Миша! . . .
Хоча Василь Іванович був дуже гладкий і лінивий, він зараз схоплювався, кидався кудись під комод і починав дряпати своїми пазурями підлогу. Старий комедіант а ні трохи не соромився показувати всі ці нерозумні штукарства.
— Ах, який він потішний! Який кумедний! — раділи діти, ляскаючи в долоні.
Чарлі теж скакав, шалено гавкав і страшенно всім надокучав: та ніхто не хотів бачити, що він, Чарлі, не вдає й не обдурює, як Василь Іванович, а пустує й радіє від щирого серця.
2

Ми вже сказали, що навіть хитрому котові не­легко жити на світі Божому. У Василя Івановича бу­ло кілька сумних пригод, головним чином тоді, як він ходив кудись з дому. Хлопці на вулиці влучали в нього камінням; великі вуличні собаки загонили його кудись на тин; а скільки запеклих бійок мав він з іншими котами, — того не можна й злічить! Додому він вертався худий, обідраний і починав нявчати як найжалібніше.
— Бідний Василько! — жаліли його діти. Ах, який бідний . . .
Щиро жаліючи кота, Віруня давала йому навіть свій улюблений шоколад.
Василь Іванович, зворушений такою щирістю, по­чинав нявчати ще жалібніше, так що Чарлі навіть за­здрив йому. Чого справді, коли він, як йому часом ставало сумно, починав вити, його не тільки ніхто не жалів, а ще й виганяли на вулицю. Чому краще людям чути нявчання, ніж виття? Як казати правду, так собаче виття куди жалісливіше, ніж котяче нявкання. Та люде трохи несправедливі, й за це їх навіть не можна було винуватити, бо вони просто не могли ніяк зрозуміти, що жалісливіше.
Проте був один випадок, коли Чарлі навіть по­жалів Василя Івановича, тим більше, що трохи таки й сам був винен.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Поганий день Василя Івановича”

Дмитро Мамін – Сибіряк

Видавництво: “Українське видавництво в Катеринославі“,

1919 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: