TOU

Покарана пиха

Казки Божени Немцової

Якось до королівського замку запросили художників, щоб вони намалювали портрет молодого короля Мирослава, який надумав женитися. На одному з численних портретів, які він одержав від принцес і князівен, була зображена дівчина такої краси, що Мирослав закохався в неї з першого ж погляду й про жодну іншу не хотів навіть чути. Через те й замовив художникам свій портрет, щоб послати його цій красуні й заодно попросити її руки. Коли художники зібралися, король сказав:

— Славетні майстри! Я звелів покликати вас для того, аби кожен намалював мій портрет. Але я не хочу, щоб ви прикрашали мене. Мені швидше сподобається, коли на портреті я буду навіть гірший, ніж у житті.

— Навіщо тобі, наш ласкавий володарю, додавати краси? Ми будемо раді, якщо наш пензель зобразить тебе таким, який ти є насправді,— відповіли художники і з запалом узялися до роботи.

Невдовзі в парадній залі було виставлено кілька портретів короля, і він разом зі своїми радниками прийшов їх оглянути, щоб вибрати серед них найкращий і послати принцесі.

— Я гадаю, ласкавий володарю,— мовив один із придворних,— що ви набагато вродливіші, ніж вас зображено на цих портретах. Жоден з них, здається мені, не відтворює краси вашої величності.

— А я й не хочу, аби схожість була цілковита. Думаю, принцеса не розчарується, коли виявиться, що в житті я гарніший, ніж на портреті.

Сказавши це, король вибрав той портрет, який подобався йому найменше, звелів узяти його в золоту, оздоблену коштовним камінням раму і послав своїх найзначніших придворних з великим почтом та дарунками до батька прекрасної принцеси просити її руки.

Немає слів, щоб описати, з яким нетерпінням чекав король, поки вони повернуться. Але обличчя в посланців були такі засмучені, що Мирослав зрозумів — утішних новин чекати від них марно.

— Ласкавий наш володарю! — мовили посланці, ставши перед очі свого короля.— Нам завдано нечуваної образи, і ми боїмося навіть казати це вашій милості.

— Кажіть усе, як є, нічого не приховуйте.

— Король люб’язно й гостинно прийняв нас, і весь двір зрадів, що ваша королівська величність хоче взяти за дружину принцесу Красомилу. Другого дня ми пішли вклонитися принцесі; нікому ніколи не було ще дозволено торкнутися її руки, отож і ми могли тільки поцілувати край її одежі. Гордовито глянула вона на портрет вашої величності і, повернувши його назад, мовила: «Король, зображений тут, не достойний навіть зав’язувати шнурки на моїх черевиках». Гаряча хвиля гніву залила нас, але старий король попросив, щоб ми нічого не казали вашій величності, мовляв, він і сам не раз терпить образи від своєї вередливої дочки, але сподівається, що все якось уладнається і принцеса зрештою дасть згоду на шлюб. Та нам здалося, що така гордячка недостойна вас, і ми воліли покинути палац.

— Ви вчинили мудро, і я вашою поведінкою цілком задоволений. А про все інше я подбаю сам,— відповів король, почервонівши від гніву.

Він довго думав, що тепер робити, і нарешті зметикував, як йому повестися далі. Він покликав свого давнього вірного радника й тільки йому одному довірив те, що задумав. Радник його намір схвалив.

Другого дня в замку загуло, мов у вулику,— це король ладнався в дорогу; керувати країною він доручив своїм радникам, а замок — управителеві. На третій день король поїхав. На кордоні своїх володінь він одіслав назад дружину з усім спорядженням і, взявши з собою одежі та грошей, сам-один пішов далі.

Був гарний весняний день, і принцеса Красомила сиділа в саду. Безперечно, вона була гарна, як богиня Лада[1], а серце її було, мов та штучна троянда без запаху. І все ж таки в глибині її душі панували хороші почуття, бо вона часто плакала над нещастям бідарів і подавала їм щедру милостиню; проте близько підійти до неї не смів жоден жебрак, щоб ненароком не торкнутися її своєю брудною рукою.

Багато вельмож пробувало домогтися її руки, але вона всіма нехтувала. Її мрії витали на орлиних крилах і прагнули злетіти аж до самого сонця. Старий король часто докоряв їй і погрожував, що доля покарає її за надмірну пиху. Але вона йому на це відповідала: «Мій жених має переважити всіх красою, розумом і шляхетністю, інакше я ніколи не погоджуся стати його дружиною».

І ось одного разу, коли принцеса гуляла в саду, до неї підходить батько й каже:

— Дочко моя, я взяв на службу юнака і призначив його старшим садівником. Але мені здається, що він надто вчений для цього: він однаково добре тямить у садівництві, у грамоті й музиці; я просто-таки здивувався його освіченості й з радістю взяв його до свого двору. Такого вченого мужа в нас ще не було. Що ти на це скажеш?

— Я нічого не можу сказати, бо я його ще не бачила. Але гадаю, що ви, тату, вчинили правильно: така людина при дворі — скарб. Якщо він і справді обізнаний з музикою, як ви кажете, до того ж шляхетно вихований, то міг би навчити мене гри на арфі; я досі не можу забути мого покійного вчителя. Пришліть до мене цього чужинця.

Король радо погодився, а принцеса пішла до своїх літніх апартаментів, куди незабаром увійшов Мирослав.

— Мій вам низький уклін, ласкава пані. Чекаю ваших наказів,— мовив він і, схиливши голову до її ніг, поцілував край дорогої одежі; при цьому він подивився на неї так поштиво, що горда принцеса зашарілася й зупинила свій погляд на троянді, яку щойно зірвала в саду.

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 11

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки»

Збірник казок Божени Немцової

Переклад – Д. Андрухіва

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: