Поле зачарованих хризантем

В давні часи жив в одному селі скупий старий на ім’я Кантаро. Якось весною послала його стара у місто на закупи.

Вийшов Кантаро за село, йде по полю, раптом бачить — лисиця з лисенятами в траві вовтузиться. Придивився краще: лисиця важливою справою зайнята, лисенят своїх розуму вчить. Постояв старий, подумав, та й каже:

— Гей, лисице польова, немає в тебе, сорому! Людей морочиш, з їхніх полів їжу собі тягнеш, а подяки від тебе не дочекаєшся! Ану, пригости мене швиденько чимось смачненьким!

Подивилася уважно лисиця на Кантаро, а в того вже і слинки від жадібності течуть.

— Гаразд,— каже,— покуштуй, старий, моє частування.

Простягла лисицю старому сирників, соковитих, пишних, у олії обсмажених.

— Куди ж ти, старий, ідеш? — питає.

— Та ось,— відповідає Кантаро,— йду до міста на закупи.

Наївся старий від пуза, йому б тепер поспати, та стара не дай бог дізнається. Встав Кантаро і поплентався дорогою, що в місто вела.

Іде й думає: «Ну й ну! Ніколи таких лисиць не зустрічав. Інша все надурити норовить. Та й ця, мабуть, немало людей за своє життя надурила, а я, видно, сподобався їй. До чого ж гарно вона мене пригостила! Пощастило мені

Радісно стало старому від цих думок. Прийшов він у місто, накупив усього, що стара наказала — солодощів та сиру — і у зворотню дорогу пустився.

Смеркати стало. Підійшов старий до поля, на якому вранці лисицю зустрів. Раптом бачить — цвітуть на полі хризантеми, білі-білюсінькі, краси незвичайної! Зупинився Кантаро, очі витріщив: вранці квітів не було!

«Оце дива!— думає,— де це бачено, щоб хризантеми навесні розцвітали… Ну, якщо цвітуть, то так і треба!»

І вітерець по полю ніжний повіває, колишуться квіточки, голівками похитують, ніби кличуть до себе Кантаро. Охопила тут старого жадібність. Що б мені таке зробити? — почав думати він.

Треба квітів побільше нарвати та по одній монеті продавати. Навесні хризантеми миттю розкуплять!

Скинув він з плечей мішок і давай обривати квіти! Нарвав трохи – перелічив, ще трохи нарвав знову перелічив, ще нарвав і знову перелічив, хоче знати скільки грошиків заробить коли спродасть. Та тільки хризантем  видимо-невидимо! Скільки не рви – все не віднесеш!

«Побіжу я додому, стару покличу. Не дозволю, щоб квіточки іншим дісталися! Самі всі зберемо! Вони всі мої! Це я їх знайшов! – думав жадібний Кантаро.

Закинув він мішок на спину і припустився щосили.

Підбіг до будинку, почав стару кликати:

— Стара, стара, біжимо швидше!

– Що трапилося! Куди бігти? — перелякалася стара.

– Куди, куди! За хризантемами! — розгнівався старий. — Он їх там на полі розцвіло, повно! І ніхто про них не знає! Біжимо швидше, збиратимемо!

Скинув він мішок, старій до рук пхає.

— Подивися, дурна,— каже,— які на нашому полі квіти вродили!

Зазирнула стара в мішок.

— Та ти що, старий, язиком своїм дурним мелеш! – Здивувалася вона.— Притягнув повний мішок трави і кричить! Геть здурів, чи що?

— Яка ще трава?! — не зрозумів старий.— Не бачиш хіба, хризантеми там! Я їх на полі, біля села, нарвав.

— Мабуть, лисиця якась тебе обдурити надумала,— здогадалася стара.— А ти й вуха розвісив! Та ще й солодощі, що я тобі купити наказувала, їй на догоду, з мішка викинув!

— Та ні, ні! — не вгавав старий.— Хризантеми це! Ціле поле весняних хризантем!

Вирішила стара йому більше не суперечити. Принесла вона жменю солі, стала нею навколо посипати та примовляти: «Іди, перевертню, геть! Іди, перевертню, геть! Іди, перевертню, геть!»

Тричі вимовила стара заклинання, і повернувся до Кантаро розум.

Рознеслася чутка про весняні хризантеми по всьому селу. Дивувалися люди. Поставили вони на полі маленьку капличку і місцю тому поклонятися стали. А лисицю прозвали Любителькою хризантем.

Старий Кантаро часто потім цю історію розповідав.

І завжди наприкінці додавав із гордістю:

— Як там було гарно! Я єдиний, хто бачив це своїми очима!