Полювання на лисицю

Петсон і його кошеня Фіндус живуть у невеликому будиночку в одному маленькому селі. У курнику у них живуть кури, у дров’яному сараї лежить запас дров, а в столярні – купа корисних речей. Гості до них заходять нечасто, але Петсон за ними не дуже й сумує.

І ось одного разу прийшов на подвір’я до Петсона та Фіндуса сусід Густавсон із собакою на повідку та рушницею за спиною. Вигляд у нього був вкрай незадоволений.

– Послухай, Петсоне, – похмуро сказав Густавсон. – До вас лисиця не навідувалася?

– Та ні, не було в нас тут лисиці. Я принаймні не бачив, – відповів Петсон.

– Якби тут побувала лисиця, ти б точно помітив, – пробурчав Густавсон. – Вона краде курей! Вчора вночі вона потягла в мене курку, але їй більше не вдасться це зробити! Нехай тільки попадеться мені на очі, я її відразу пристрелю. Тобі теж варто придбати рушницю, Петсоне.

Коли лисиця дізнається, що всі мої кури замкнені, вона, напевно, прийде до тебе. І Густавсон пішов.

– Ось воно що. Значить, сьогодні ввечері до нас прийде лисиця… – пробурмотів Петсон, дивлячись услід Густавсону. – Знаєш, Фіндусе, мабуть, нам варто варто замкнути наших курей.

Коли прийшов сусід зі своїм собакою, кошеня завбачливо залізло до господаря на капелюх.

– На мою думку, замкнути варто Густавсона, – пирхнув він. – Не вірю я людям із рушницею.

Петсон засміявся.

– Ти не хочеш, щоб він пристрелив лисицю? – спитав він. – Але ж вона може покрасти наших курей.

– Не треба вбивати лисицю. Її треба перехитрити. Особисто я завжди так роблю, – сказала кошеня.

– Можу собі уявити… – посміхнувся Петсон. – Але я згоден з тобою, Фіндусе. Мені теж шкода лисицю. Треба вигадати щось таке, щоб злякати її, і назавжди віднадити красти курей.

І Петсон почав роздумувати і міркувати. Іноді він усміхався і щось тихенько бурмотів собі під ніс, коли йому здавалося, що в головув прийшла непогана думка. Або хмурився і хитав головою, якщо вирішував, що витівка не вдасться. Потім Петсон трохи загарчав, покусав зубами повітря, нарешті він забурчав, злякано скрикнув «Ох!», тихо засміявся і спитав:

– Фіндусе, у нас є перець?

– Ну, кілька кілограмів точно знайдеться, – відповів Фіндус.

– Тоді я йду робити курку, – заявив Петсон. – І тобі раджу піти зі мною. Бо тебе лисиця схопить.

– Та хай тільки спробує! – грізно вигукнуло кошеня. Але таки пішло за господарем.

У сараї було все необхідне, щоб відлякати лисицю. Петсон знайшов невелику білу повітряну кулю і дістав із взуттєвої коробки моток дроту. Потім він почав ритися в старій валізі, що стояла на полиці.

– Де перець, Фіндусе? – сердито спитав господар. – Ще недавно він був тут. Ти ж знаєш, я люблю, коли все на своєму місці.

— Взагалі перець ніколи не лежав у цій валізі, — спокійно відповів Фіндус. – Він усе життя лежав у багажнику велосипеда, міг би вже запам’ятати.

– Справді, ось він, – здивувався Петсон і дістав великий пакет із перцем із багажника.

Петсон через лійку насипав у кулю перець. Потім він надув кульку.

– Тепер нам потрібне пір’я. Ти маєш пір’я, Фіндусе?

– Петсоне, ти коли-небудь бачив кота в пір’ї? – обурилося кошеня. – Попроси у Пріллан.

Пріллан – старша курка в курнику Петсона. Зараз вона сиділа біля дверей між курником і сараєм і стежила за тим, що робить господар.

– Пріллан! Нам потрібне пір’я, щоб відлякати лисицю. Вам доведеться поділитись з нами. Це для вашої ж користі!

Пріллан насупилась і пішла до інших курей. Поки вони кудахкали, квохкали та радилися, Петсон обмотав кулю дротом і приладнав курці шию та голову.

Через деякий час Пріллан принесла торбинку з пір’ям.

– Тільки потім все повернути назад! – рішуче заявила вона.

– Обов’язково поверну, – сказав Петсон і приклеїв пір’я до кулі. Потім він зробив хвіст, червоний дзьобик та гребінець. Фіндус допомагав господарю. Коли вони закінчили, курка виглядала як справжня.

– Симпатична вийшла курочка, – сказав Фіндус. – І що ми з нею робитимемо?

– Її вкусить лисиця, – відповів задоволений Петсон. – Вночі вона прошмигне до курника. Ось так: шмиг, шмиг… Потім побачить нашу курку, яка самотньо стоятиме посеред двору, підбіжить, накинеться на неї, загарчить: «Р-р-р-р-р», вчепиться зубами в кулю, і та вибухне: «Ба -Бах !!! » Лисиця злякається, глибоко зітхне: «Ух!» – Перець потрапить їй у ніс, вона почне чхати і кашляти і більше ніколи в житті не захоче тягати курей.

Кури зааплодували. Фіндус з гордістю глянув на господаря.

– Як ти чудово все придумав, Петсоне! – сказав він.

Вони поставили курку на траву посеред двору і витріщилися на неї.

– Чудово зроблено, – сказав Фіндус.

– Так, – погодився Петсон. Вони помовчали.

– Але чи вистачить цього? – пробурмотіло кошеня. – Може, нам ще запалити ілюмінацію? Тоді вже лисиця точно зрозуміє, що настав час їй провалювати по доброму.

– Знаю, як ти любиш салюти та феєрверки. – Петсон примружився і подивився на Фіндуса.

– Ну не так щоб дуже … – байдуже відповіло кошеня. – Просто я за курочок хвилююся.

– Розумію, що хвилюєшся, – сказав Петсон. Він схопився за ніс і замислився. – Але, мабуть, ти маєш рацію. Ми можемо про всяк випадок запалити ілюмінацію, щоб лисиця точно все зрозуміла. Ходімо зі мною, щоб курка випадково не вибухнула раніше часу.

– Ось ще! Я ж не якась там лисиця! – образився Фіндус, але все ж таки пішов за господарем.

Петсон повернувся в сарай і оглянув порожні банки з-під фарби, що стояли на грубці.

– А куди поділися хлопавки, хотів би я знати. – Петсон сердито глянув на Фіндуса. – Ще кілька днів тому тут було повно хлопавок, а зараз немає жодної. Фіндус!

– Хлопавки, наскільки я знаю, завжди лежали в коробці з-під капелюха біля дверей, – терпляче пояснило кошеня.

– Подивимося … Так, дійсно, знайшов, – пробурмотів Петсон і поклав у кишеню хлопавки, бенгальські вогні та мотузку, щоби все це зв’язати.

Вони розклали хлопавки по всьому подвір’ю. Через щілину під дверима Петсон простягнув кінець мотузки до спальні, а поруч поклав сірники.

– Ну ось. Тепер точно подіє, – сказав він. – Коли лисиця вкусить надувну курку, ми почуємо вибух. Я підпалю шнур, і в ту ж мить у дворі спалахнуть хлопавки та вогні. Якщо лисиця не бояться цього, то я вже й не знаю, чим їх налякати.

Фіндус мовчки дивився на мотузку.

– Лисиці – досить дурні тварини. Не знаю навіть, чи зрозуміють вони, що красти курей не можна, якщо спалахне кілька хлопавок. Я ось думаю, може, їх заразом і привидами налякати? – Запропонувало кошеня.

– Вічно ти зі своїми привидами! – пробурчав Петсон. – Ми вже достатньо зробили.

Але все ж таки він задумався: чи не налякати і справді лисицю привидом? Чим довше він думав, тим більше йому подобалася ця витівка. Він повернувся на подвір’я, почав ходити кругами і щось бурмотіти собі під ніс, дивитися на всі боки, вгору, вниз і нарешті сказав:

– Побудуємо ми з тобою канатну дорогу. Ходімо зі мною, Фіндусе, бо як би наша гірлянда не вибухнула просто в тебе під ногами.

– Та нісенітниця! – посміхнулося кошеня, але про всяк випадок побігло за господарем.

У сараї Петсон здивовано дивився на стіну.

– У мене була довже-ле-з-на мотузка. Я сам її акуратно склав. Сам повісив її на цей цвях. А тепер там висить скрипка! Це ти тут начарував, Фіндусе?!

Фіндус втомлено застогнав:

– Петсоне, ти ніколи не вішав мотузку на цвях. Ти поклав її у автомобільну шину.

– Начебто так, а може, й ні, – пробурмотів Петсон і дістав мотузку з шини.

Ще він дістав простирадло для привидів і залізне колесо.

Петсон вийшов надвір і натягнув мотузку від даху до дерева на протилежному кінці подвір’я. На мотузку він закріпив коліщатко.

– Іди сюди, Фіндусе, – покликав кошеня господар. – Дивись, я зробив тобі канатну дорогу.

Фіндус піднявся сходами, Петсон одягнув на нього простирадло і показав, за що треба триматися. І кошеня покотилося.

Вжи-и-и-и-к ! Кіт-примара миттю пролетів через двір і опинився на дереві.

– От і добре, – сказав Петсон. – Коли я вночі підпалю мотузку, ти з усіх ніг побіжиш на горище і одягнеш на себе простирадло. Як тільки почнуться вибухи, ти вистрибнеш з вікна, схопишся за мотузку, пролетиш прямо над лисицею і закричиш моторошним голосом: «Не чіпай кур!» Тоді лисиця точно все зрозуміє.

– Так, мабуть, – погодився Фіндус. Він був дуже задоволений. Він одразу отримав і феєрверк, і привида, і канатну дорогу.

– Тепер достатньо, – сказав Петсон. – Ходімо пити каву.

І вони пішли пити каву.

Коли почало темніти, Петсон замкнув курей у кухні. Він звелів їм усю ніч по черзі чатувати біля вікна, сховавшись за квітковим горщиком. І якщо прийде лисиця, курям треба було відразу розбудити господаря.

Петсон кілька разів обійшов двір, щоб переконатися, що надувна курка стоїть на своєму місці і що все гаразд з хлопавками та канатною дорогою.

У ліжку вони ще раз обговорили свій план. Посеред ночі, коли всі міцно спатимуть, прийде лисиця. Вона накинеться на курку і вчепиться в неї зубами. Куля лусне, пролунає вибух. Петсон з Фіндусом прокинуться. У цей момент Петсону треба буде запалити мотузку, а Фіндусу – бігти на горище. Як тільки пролунає найгучніший вибух, кошеня має пролетіти над лисицею і закричати: «Не чіпай кур!» Лисиця злякається, втече і більше ніколи не з’явиться.

“Ось така нас чекає ніч”, – думали Петсон з Фіндусом.

Через кілька годин.

Чи, може, за кілька хвилин? Чи вже зараз?

Фіндус так втомився від хвилювання, що нарешті заснув. Але Петсон не міг заснути. Він лежав, прислухався і чекав. Навколо було тихо.

Але що ж це? Петсон почув якийсь шерех. Може, йому здалося? Петсон вибрався з-під ковдри, пройшов до сусідньої кімнати і підкрався до вікна. Він обережно визирнув надвір і побачив лисицю!

Лисиця тихенько обійшла курник, боязко обнюхуючи повітря. Видно було, що вона дуже боїться. Це була зовсім маленька лисичка, яка трохи кульгала на задню лапу.

«Можливо, вона тому й украла курку? Вона, мабуть, не може бігати за зайцями… – пошкодував лисицю Петсон. – Наш феєрверк її налякає до смерті. Не буду я, мабуть, підпалювати шнур».

Нарешті лисиця побачила самотню надувну курку посеред двору. Повільно-повільно вона підкралася ближче… Потім різко кинулась уперед! Але зупинилася, принюхалася і втекла до будинку.

Петсон підійшов до іншого вікна, щоб подивитися на лисицю. Вона перестрибнула через паркан і сховалась у кущах. Петсон пошкодував лисицю. Жаль буде, якщо Густавсон пристрелить її.

Лисиця все ще ховалася за будинком. Годинник цокав на стіні. Навколо була тиша і спокій.

І тут пролунав гуркіт.

Куля трісла! Хтось голосно пчихнув. Фіндус підскочив як вжалений і заволав:

– Петсон, підпалюй!

Коли він побачив, що господаря немає в спальні, він сам підпалив мотузку, і за дві секунди у дворі почулися вибухи.

Фіндус побіг на горище, натягнув на себе простирадло, – відчинив вікно, схопився за мотузку і полетів.

– Не чіпай лисицю! – заволав він що було сили.

Ой! Що ж він сказав? Адже він мав крикнути зовсім не те. Він помилився!

Але не схибив. Бо посеред двору стояла зовсім не лисиця, а Густавсон! З рушницею та собакою! Зляканий пес вив, а Густавсон з жахом витріщив очі на привида і заскавулів:

– Обіцяю, я більше ніколи не полюватиму на лисиць. Припиніть! Відпустіть мене!

Раптом настала цілковита тиша. Ракети догоріли, кіт-примара зник на дереві. Собака втік, а Густавсон ніяк не міг прийти до тями і розгублено озирався на всі боки.

Остання маленька хлопавка ще тліла на землі, тихо шипіла, потім клацнула: «Ш-ш-ш-ш-ш… Хлоп!» Густавсон застогнав від страху і з усіх ніг кинувся геть.

Коли нарешті все стихло, Фіндус зіскочив із дерева і побіг на кухню. Петсон сидів за столом і сміявся.

– Класно в тебе вийшло, Фіндусе, – сказав він. – Хоча й не зовсім так, як ми задумали. Але лисицю ми відвадили!

– Це ж був Густавсон … – розчаровано пробурмотіло кошеня.

– Так, я бачив його. Але лисиця тут теж побувала, коли ти спав.

Їй не сподобалася наша надувна курка. Вона сховалася за парканом, бачила весь цей безлад і точно чула, як вибухнула курка. Бо коли шум припинився, лисиця залізла сюди, на кухню, і побачила десяток курей. Лисиця дуже злякалася, що  й вони зараз вибухнуть, і втекла подалі. Щоправда, дорогою вона потягнула наш шоколадний пудинг, який ми приготували до чаю.

– Яка хитра лисиця! – сказав Фіндус. – Ну нічого. Можемо її пригостити. Ти ж зробиш ще один пудинг?

Звісно, Петсон зробив ще один пудинг.