Помста дятла

Звив собі дятел гніздечко, зніс яєчка і вивів діток — трьох крихітних дятленят. Радіє дятел: «Вигодую, думає, діток собі на втіху і буде підмога на старість».

Та не дарма люди кажуть: «Хто б дятла знав, якби не його довгий ніс!»

Не вмів він язика за зубами тримати і розтрубив по всьому лісу, що послав йому бог діток — кого не зустріне — запрошує на хрестини.

Зібралися гості, відсвяткували хрестини і так напригощались, що ледь доплентались додому. І пішла по всьому лісу слава про те, які пишні хрестини справив дятел.

Почула про це лисиця. «Стривай же, поганець, — думає вона, — не покликав мене на хрестини, — будеш мене пам’ятати!»

Плекає дятел діток, годує їх, поїть, а лисиця під його гніздом походжає, зуби скалить, роздумує, як би їй пташенят з світу зжити. І надумала.

Підходить вона раз до того дерева, де було гніздо, і давай стукати по дереву хвостом.

— Що ти, лисиця, робиш? — запитує у неї дятел.— Навіщо моїх діток лякаєш?

— Он як, — каже лисиця, — у тебе і дітки є? А я й не знала. Ну, давай, виганяй їх з гнізда, та швидше, мені це дерево потрібне на дрова…

— Ой, лисоньку, ой, кумасю, — став просити її дятел, — дай ти мені вигодувати моїх маляток, а тоді вже й рубай дерево!

— Не можу я чекати, — відповідає лисиця, — хто ж винен, що ти тут звив гніздо! Мало тобі дерев в лісі?

— Воно правда, дерев чимало, — каже дятел, — так хто ж знав, що ти це дерево збираєшся рубати?

— Треба було спитати. У тебе що, язика немає? — відповідає лисиця.— Сам винен, нарікай на себе.

— Що ж мені робити, кумасю? Порадь! — просить її бідолаха.

— Ти ради просиш? Так ось тобі моя порада: не тримай дітей при собі, розпестяться вони, розледачіють. Віддай ти їх краще в люди, на науку. Коло людей потруться, працювати навчаться, самі людьми стануть. І тобі будуть дякувати і оберігати під старість.

— Що ж, може й твоя правда, — говорить дятел, — так от лихо: я не знаю таких людей, кому б можна було віддати моїх дітей на вишкіл.

— Віддай їх мені, я тобі допоможу їх прилаштувати.

— Спасибі тобі, моя кумасю, за те, що виручаєш мене з біди. Сто років буду дякувати.

— Після подякуєш, — каже лисиця, — а тепер кидай їх до мене.

Кинув дятел одне пташеня; лисиця підхопила його, забігла за кущ і з’їла. Облизала і йде до дятла.

— Прилаштувала, — каже, — вчитися ковальського ремесла: прибуткова робота. Кидай іншого!

Скинув дятел і іншого. І його схопила лисиця і за кущем з’їла. Потім знову вертається до дятла.

— Віддала, — каже, — вчитися столярній справі. Сама відповідна робота для дятла: матиме шматок хліба. Давай третього: віддам його в бондарі, — дятли здатні до бондарного ремесла.

Кинув їй дятел і третє пташеня та ще подякував лисиці за турботу про його дітей.

З’їла лисиця третього, як і двох перших. Знову приходить до дятла:

— Кидай ще, коли є!

— Нема, — відповідає дятел.

— А коли все, то поцілуй мене в ніс — я твоїх дітей поїла. Нічого було чванитися.

Як почув це дятел, заплакав з горя, проголосив: і діток йому шкода, і злість його розбирає, що лисиця так над ним насміялась. Так і розірвав би її, погану, на шматки, та бог сили не дав. А лисиця знущається, зуби скалить.

«Що я зробив поганого? — думає він.— знедолила мене лисиця, поглумилася наді мною, так постривай же, і я над тобою поглумлюся, будеш мене пам’ятати!»

І полетів дятел шукати, на кому б йому злість зірвати. Летить він, летить, бачить — їде по дорозі хлоп; везе щось в бочці.

«Ось на кому я злість зірву, — на хлопові, ніхто, як він, у всьому винен».

А хлоп віз в бочці дьоготь продавати, хотів солі купити.

Сів дятел на бочку з дьогтем і давай її довбати носом. Глянув мужик, подумав: продовбає, чого доброго, бочку, дьоготь вильється. Вихопив він сокиру з-за пояса та як тарахне обухом! Та тільки не по дятлові, а по бочці. Бочка вщент… Не встиг ще хлоп отямитися, а дятел вже сидить у коня на лобі і знай довбе. Хлоп розмахнувся сокирою, хотів вбити дятла, а рубонув коня по лобі, той і ноги простягнув, а дятел — фур! — І полетів.

Плаче хлоп: «Бочку розбив, дьоготь вилив, коня загубив, — і все через проклятого дятла. От би зловити його, запам’ятав би він!»

А дятел полетів до хлопової хати. Дружина його як раз хліб місила, а ногою люльку з дитиною качала. Влетів дятел в віконце, сіл в люльку і давай дитину в лоб клювати. Заплакала дитина. Глянула баба — бачить, що дятел клює її дитя.

— Ах! Щоб ти здох! — закричала вона і хвать половником, та тільки не по дятлові, а по дитині. З тої і дух геть … Розлютилася вона на дятла, кинулася його ловити. Зловила і посадила під горщик.

І стала вона думати — якою смертю дятла стратити?

А тут якраз і чоловік підходить, йде і плаче.

— Чого ти плачеш? — запитує баба. А той розповідає: так і так…

— А я хоч дитя і вбила, та проклятого дятла зловила! — каже мужику дружина.

— Де він? Покажи, я його живцем з’їм! — кричить чоловік.

— А он під горщиком!

Підняв хлоп горщик, взяв дятла в руки.

— Ось я тебе з’їм, гад ти такий! І рота роззявив. А дятел — пурх! — і прямо йому в рот, а з рота в живіт проліз. Тріпається в животі. Не знає хлоп, що йому і робити: болить живіт — довбає там дятел. І ніяк його звідти не дістати.

Здогадався-таки хлоп.

— Іди-но сюди, бабо! — каже він дружині, — візьми косу і, як тільки дятел висуне голову, січи його косою!

Взяла баба косу, дивиться пильно, підстерігає дятла. А той покаже голову та знову відразу ж сховається, ніби дражниться. Але приловчилася все—таки баба: трохи він висунув ніс вона його чик косою!

— А-а-яй! — заверещав хлоп: баба йому косою шмат м’яса відрізала, а дятел живісінький вилетів і був такий.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Белорусские народные сказки”
Видавництво: “Гослитиздат”, м.Москва, 1958р.
Упорядкування: Васіленок С.І.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: