ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Повернення анаконди

Орасіо Кіроґа

Коли Анаконда, змовившись із іншими мешканцями тропічного краю, надумала відвоювати річку, їй щойно виповнилося тридцять років.

Вона була молодою десятиметровою змією в розквіті сил. Хоч би де вона полювала, жоден ягуар чи олень не могли опиратися її задушливим обіймам.

Коли її м’язи стискалися, життя повільно залишало тіло жертви, поступаючись місцем смерті. І щойно трава своїм шелестом сповіщала про появу голодної гігантської змії, вся навколишня живність нашорошувала вуха. А коли западала надвечірня тиша, й Анаконда лежала, гріючи тем­не оксамитове тіло під червонастим промінням при­західного сонця, її огортав ореол безгоміння.

Втім не завжди поява Анаконди була згубною, наче задушливий газ. Вона здаля являла тваринам ознаки мирних намірів, незрозумілі людям. І робила це в такий-от спосіб:

— Добридень, — промовляла Анаконда до крокодилів, плазуючи мочарами.

— Добридень, — лагідно озивалися ті, лежачи на осонні й насилу продираючи очі через налиплу на повіках твань.

— Сьогодні буде спекотно! — гукали з дерев мавпи, завваживши плазуючу в чагарнику гігантську змію.

— Авжеж, спекотно, — відповідала Анаконда й повзла далі під гамір та блазнювання наполоханих мавп.

Адже мавпа та змія, птах і удав, щур та гадюка — пари, приречені на смертельну ворожнечу, яку вгамовує лише страх перед потужними ураганами й спустошливою посухою. Тільки досвід споконвічного співжиття в одному довкіллі дозволяє їм під час великих природних катаклізмів вижити попри убивчий голод. Тож перед лицем страшної посухи горе фламінго, черепах, щурів та змій стає спільним горем і спільним благанням про бодай одну краплину води.

В ті часи, про які йдеться у нашій оповіді про Анаконду, потерпаюча сельва була ладна відновити це сумне братерство.

Вже два місяці дощ не омивав запорошене листя. Не було навіть роси, яка б живила посохлі рослини. Від вечора до вечора, від заходу до заходу край всихав, усе довкола мовби перетворилося на вогнедишну піч. Там, де донедавна в затінку текли ручаї, тепер лише біліло розжарене під сонцем каміння; затони, в яких стояла чорна вода та буяли зарості водяних лілій, перетворилися на суху, потріскану глиняну пустку, а розкішні підводні рослини повсихали. На узліссі колись виструнчені, немов свічки, кактуси тепер стояли похилені, простягнувши наче руки, безживні стебла до виснаженої землі, такої твердої, що найменший дотик до неї відлунював глухим гулом.

Минали дні й танули в серпанку далеких міражів, під сліпучим сяєвом бляклого неба, по якому рухалося жовте, без променів сонце, що надвечір величезною жариною починало закочуватися за обрій, огорнуте задушливими випарами.

Звикла до мандрівного життя Анаконда, якби тільки захотіла, не відчувала б так на собі наслідків посухи. Ген за затоном та мочарами, там, звідки сходило сонце, текла її рідна велична Паранаїба — річка, до якої вона могла б доповзти за півдня.

Однак рідна річка вже не принаджувала Анаконду. З давніх-давен Паранаїба належала її предкам. Вода, водоспади, риби, бурі та самотність — усе належало їм.

Тепер ні. Людина, з її жалюгідною пристрастю бачити, хапати й нищити геть усе, з’явилася з-за піщаного мису на видовженому човні. Згодом припливли інші люди, а тоді ще, і ще — з кожним разом їх ставало дедалі більше. Всі вони пахли брудом, мачете, згарищами. І завжди припливали з Півдня…

На відстані багатьох денних переходів звідси Паранаїба називалася інакше, й Анаконда чудово це знала. А ще далі, там де бурхливі потоки незбагненним чином весь час зриваються вниз, невже там не було річці якогось упину, величезної мілизни, яка б обернула цей плин на спокійну заводь?

Це ж бо звідти з’являються люди зі своїми підіймачами та мулами, отруюючи сельву. Якби їй вдалося перекрити Паранаїбу, повернути їй первісну тишу й знову втішатися, як колись, перепливаючи річку з гучним шипінням, із гордо задертою на три метри над поверхнею води головою!..

Авжеж, треба спорудити загату, яка перекриє річку…

І тут Анаконда згадала про зарості ейхорнії.

Анаконда ще недовго жила на світі, проте пам’ятала два чи три водопілля, що скидали в Парану безліч вирваних із коренем дерев та водоростей і гори мулу. Де все це дівається? Який цвинтар рослин здатний умістити всю цю глейку масу, що її могутня повінь жбурляє в неймовірний вир?

Вона добре пам’ятала водопілля 1883 року, повінь 1894… Тож після одинадцяти років, що минули без великих злив, тропічна природа повинна була відчувати таку ж спрагу, що й вона своєю горлянкою.

Зміїне чуття однак сповнювало її надією, напинало луску. Щось таки витало в повітрі, й Анаконда передчувала добру хлющу. І мов Петро Пустельник Анаконда почала волати побіля ручаїв та джерелець, закликаючи до хрестового походу.

Зрозуміло, що посуха не поширилася по всьому басейну річки.

За кільканадцять денних переходів звідси Анаконда вчувала густу вологу вкритих заростями вікторії-регії мочарів та різкий запах маленьких мурашок, котрі будували в них свої лазівки.

Анаконді недовго довелося вмовляти тварин. Людина була, є та завжди буде найлютішим ворогом сельви.

— Якщо перекрити річку, — підсумувала Анаконда, виклавши перед тим свій план, — люди не дістануться сюди.

— А чи проллються жадані дощі? — запитали водяні щури, не приховуючи сумнівів. — Ми цього не знаємо!

— Проллються! Навіть раніше, ніж ви гадаєте. Я знаю!

— Вона знає, — підтвердили гадюки. — Вона жила серед людей і розуміється на цьому.

— Авжеж, розуміюся. І знаю, що одного плавучого острівця, одного-єдиного острівця досить, щоб — зробившись її могилою — унести за течією Людину.

— Ще б пак! — посміхнулися гадюки. — А може, й дві!..

— Або навіть п’ять, — роззявивши пащу, мовив утробним голосом старий ягуар. — Але скажи мені, — звернувся він до Анаконди, — ти певна, що зарості ейхорнії зможуть перекрити річку? Я це запитую просто з цікавості.

— Звісно, тутешніх заростей та й усіх, що розпросторили­ся на відстані в двісті миль, буде замало… Правду сказати, ти поставив те єдине питання, що мене й саму непокоїть. Ні, побратими! Всіх заростей ейхорнії в басейнах Паранаїби та Ріо Гранде з усіма їхніми притоками замало, щоб спо­рудити десятимильну загату й перегородити річку. Якби я розраховувала тільки на них, то вже б давно простяглася біля ніг першого-ліпшого селюка з мачете в руці… А проте я дуже сподіваюся, що дощі проллються повсюдно, і вода затопить ще й долину річки Парагвай. Ви не чули про неї… Це велика річка. Якщо там так само литимуть дощі, як і тут, — а щодо цього я не маю жодного сумніву — ми неодмінно переможемо. Побратими! Там є такі зарості ейхорнії, що нам усім не вистачить життів, щоб їх обійти!

— Гаразд… — озвалися крізь сон крокодили. — Той край справді чудовий… Але як ми взнаємо, дощить там чи ні? У нас надто кволі ноги…

— Не турбуйтеся, — посміхнулася Анаконда, лукаво підморгнувши водосвинкам, які розважливо вмостилися за десять метрів од неї. — Ми не змусимо вас чимчикувати так далеко… Гадаю, будь-який птах дістанеться туди за три перельоти й принесе нам добру звістку.

— Ми не будь-які птахи, — озвалися тукани, — і зможемо дістатися туди за сто перельотів, бо кепсько літаємо. Але ми нікого не боїмося. І полетимо самохіть, бо ніхто не може нас змусити. Ми нікого не боїмося.

Випаливши це, тукани незворушно озирнули всіх золотавими з блакитним обідком очима.

— Це ми всього боїмося… — оговтавшись од сну, стиха промимрила попеляста гарпія.

— А ми нікого. Ми літаємо на короткі відстані, але не знаємо страху, — торочили своє тукани, прикликаючи всіх у свідки.

— Гаразд, гаразд, — втрутилася Анаконда, завваживши, що пристрасті розпалюються, як це завжди траплялося в сельві, чиї мешканці любили похвалитися своїми чеснотами. — Ніхто нікого не боїться, ми всі це чудово знаємо… Отже шановні тукани полетять і принесуть нам звістку про погоду в сусіднім краї.

— Ми зробимо це з власної волі, ніхто не змушує нас до цього, — не вгавали тукани.

Анаконда зрозуміла, що коли так триватиме далі, всі швидко забудуть про план боротьби.

— Побратими! — гучно прошипіла вона, високо звівши голову. — Ми марно гаємо час. Ми всі рівні, коли разом. Кожен із нас сам по собі не велика важниця. А разом ми сила всіх тропіків. Спрямуймо цю силу проти Людини! Вона все руйнує! Все вирубує та бруднить! Рушаймо річкою всіма тропіками з нашими зливами, звірами, заростями ейхорнії, лихоманкою та зміями! Скиньмо в річку цілу сельву, поки не перепинимо її плин! Вигубімо, вирвімо з корінням геть усе, але пустимо тропіки за течією!

Зміїна мова завжди спокуслива. Збуджена сельва озвалася одностайно:

— Так, Анакондо! Твоя правда! Скиньмо тропіки в річку! Вперед! Вперед!

Нарешті Анаконда полегшено зітхнула: битву було виграно. Душу, сказати б, цілого краю з його кліматом, тваринним та рослинним світом важко розчулити; але коли невблаганна посуха до межі напружує нерви, виникає упевненість, що розрадить її благодатний дощ.

У кублі, до якого поверталася гігантська змія, також було нестерпно спекотно.

— Як справи? — запитували її засмучені тварини. — Вони там згідні з нами? А дощ справді проллється? Ти певна, Анакондо?

— Авжеж. Перш ніж у небі на зміну цьому з’явиться новий місяць, ми почуємо, як злива загуркоче по всьому лісу. Злива, побратими, яка довго не вщухатиме! Вода!

Це чарівне слово — вода! — промовляла ціла сельва; безсонними ночами відлунням розпачу виривалося воно у звірів, які забули думати про голод:

— Вода! Вода!

— Так! Багато води! Але ми не рушимо вперед, щойно загуркоче! Ми маємо вірних спільників, вони пришлють до нас гінців, щойно надійде час. Пильно вдивляйтеся в небо. З північного заходу повинні прилетіти тукани. Коли вони прилетять, перемога буде нашою. А доти — терпіння.

Але як вимагати терпіння від створінь, чия шкура порепалася через сухість, запалені очі почервоніли, а самі вони брели навмання, насилу пересуваючи ноги?

День за днем сонце сходило над сяйливим ґрунтом і, немов задихаючись, ховалося за кривавими випарами, не залишаючи жодної надії. Ночами Анаконда плазувала до Паранаїби, намагаючись розрізнити в пітьмі бодай найслабший повів дощу, що мав долинути з безжальної Півночі. До берега приповзали тварини, які ще могли рухатися. Безсонними ночами вони сиділи всі разом, вдихаючи, наче саме життя, легкий вітерець, в якому їм вчувалися пахощі вологої землі.

І ось нарешті однієї ночі сталося диво. Вістун-легковій, не схожий на жоден інший вітер, приніс змученим тваринам ледь вловимий дух просякнутого вологою листя.

— Вода! Вода! — цей гук знову розбуркав спустошений край. Але радість зробилася остаточною годин через п’ять, удосвіта, коли в тиші почулося ще віддалене, глухе гуркотіння зливи, яка нарешті впала на сельву.

Сонце того ранку виткнулося не жовте, а помаранчеве; опівдні воно зникло з очей. Рясний, непрозірний, білий, мов розплавлене срібло, дощ напував спраглу землю.

Десять днів і ночей лив він безперестану на сельву, здіймаючи над нею випари; і донедавна сяйлива пустка простяглася тепер ген до обрію втішливою моквою. Водорості ожили в низовинних затонах, і зір уже бачив, як вони тягнуться одні до одних над поверхнею води. Минали дні, проте гінці з північного заходу не поверталися, тож учасників майбутнього хрестового походу знову охопила тривога.

— Вони ніколи не прилетять! — чулося звідусіль. — Веди нас на бій, Анакондо! Невдовзі буде пізно. Дощі рано чи пізно вщухають.

— І починаються знову. Терпіння, побратими. В тих краях теж неодмінно ллються дощі. Просто тукани повільно літають, вони самі це казали. Можливо, вони вже в дорозі. Зачекаймо ще пару днів!

Однак Анаконда почувалася не такою впевненою, як удавала. А раптом тукани заблукали в тумані, що огорнув паруючу сельву? А що коли, мов на біду, дощі на північному заході незбагненним чином не пролилися одночасно з потопом на Півночі? На відстані, яку можна було подолати за півдня, насичена притоками Паранаїба ревіла своїми водоспадами.

Немов мешканці Ноєва ковчега, які чекали на голубку, тварини нетерпляче втуплювали зір у небо, вдивляючись в бік північного заходу, звідки чекали сигналу розпочати великий похід. Але марно. Аж ось нарешті з-за хмар з’явилися мокрі змерзлі тукани.

— Велика злива! — кричали вони. — Злива над усією річкою, з усіма її притоками! Все побіліло від води!

І цілий край стрепенувся від несамовитого войовничого поклику:

— Вперед! Перемога буде за нами! В атаку!

І це було слушно, бо ціла Паранаїба вийшла вже з берегів. Від самої річки до великого затону розлилося справжнє море, на поверхні якого погойдувалися зарості ейхорнії. З Півночі, під напором повені, зелене море широкою водяною масою обступало нетрі й, підхоплене течією, повільно сунуло на Південь.

Надійшла очікувана мить. На очах Анаконди сельва ки­ну­лася в атаку. Новонароджені паростки вікторії-регії та старі побурілі крокодили, мурахи та ягуари, зарості ейхорнії та змії, пінява, черепахи, пропасниця й сама природа, що вивергалася новою зливою — вся сельва, вітаючи Анаконду, кинулася у вир великої повені.

І, забачивши це, Анаконда теж здалася на волю потоку, що підхопив її й потягнув до Паранаїби; там, згорнувшись клубком на вирваному з коренем кедрі, що, кружляючи у водоверті, плив за течією, змія нарешті полегшено зітхнула й, посміхнувшись призахідному сонцю, повільно заплющила скловидні очі.

Вона почувалася щасливою.

І почалася дивовижна подорож до незнаного, бо Анаконда гадки не мала, що знаходиться за величезними рожевими стрімчаками, що ген за Гуайрою стискали річку. Як ми вже знаємо, пливучи водами Такуарі, вона якось дісталася Парагваю. Однак середня та нижня течії Парани були їй невідомі.

А проте, споглядаючи сельву, що в переможному танці рухалася затиснутими в береги водами, гігантська змія, чия голова проясніла завдяки очисному дощу, спокійно пливла собі, заколисувана білими струменями зливи.

Отож вона спустилася за течією водами рідної Пара­наїби, майже не звернула увагу на чорториї Мертвої ріки й насилу прийшла до тями, коли вся плавуча сельва і кедр, на якому вона лежала, і вона сама зірвалися в пінявий по­тік з водоспаду Гуайра, каскади якого завершувалися похилою водною безоднею. Затиснута в своєму руслі річка ще довго бурунила рудаві хвилі. Та за два дні стрімчаки знову розсунулися, і річка заструміла повільно та тихо, наче оливкова олія, зі швидкістю дев’ять миль на годину.

Новий край, інший клімат. Безхмарне небо та про­менисте сонце, лише на короткі вранішні миті огорнуте легким серпанком. Анаконда була ще молодою змією, тож з цікавістю вдивлялася в краєвиди провінції Місьйонес, невиразно згадуючи своє дитинство.

Вдосвіта крізь молочно-білий туман, що повільно танув, причаївшись лише в тінистих заводях, вона розгледіла на березі вологі човни й розвішані на них рибальські сітки. Дивлячись на розлогі відмілини, Анаконда знову відчула запаморочення від нестримних потоків води, що оминала їх, а тоді знову пінилася, почервоніла від риб’ячої крові. Кожного надвечір’я вона спостерігала, як сонце, справжній гартівник, роздмухує призахідне небо, що червонасто тріпотіло на обрії, а тим часом угорі пропливали самотні білі хмарини, крайку яких підпалювала вогняна іскра.

Все це було їй знайомим, але примарним, наче побаченим уві сні. Відчуваючи, особливо ночами, гарячий подих повені, що линула туди, де зникало сонце, змія здавалася на ласку течії, аж раптом зненацька стривожено згорнулася в клубок.

Кедр наштовхнувся на незвичну в річних водах річ.

Багато чого підхоплює й тягне за собою на поверхні чи під водою велика повінь. Часто перед очима Анаконди пропливали потонулі на далекій Півночі невідомі їй тварини, яких раз по раз клювала невситима галич. Бачила вона слимаків, які сотнями дерлися на гілля, що стирчало з-під води, і птахів, що їх дзьобали. В місячному сяйві спостерігала парад дельфінів: ті гойдалися на хвилях, повистромлявши з води спинні плавці, а тоді раптом пірнали всі разом з таким оглушливим шумом, наче стріляли з гармати.

Таке завжди буває під час великого водопілля.

Однак річ, до якої щойно доторкнулася Анаконда, виявилася двосхилим навісом, схожим на покрівлю якогось ранчо, що впала на землю і тепер пливла, підхоплена течією, на щільному плетиві, утвореному заростями ейхорнії.

Ранчо, збудоване в мочарах і зруйноване повінню? Може, там є Людина, якій вдалося добутися до нього й урятуватися?

Дуже обережно, міліметр за міліметром Анаконда обстежила плавучий острівець. Він справді був населеним: під солом’яним навісом лежав якийсь чоловік. На шиї в нього зяяла глибока рана; чоловік помирав.

Анаконда заклякла, не ворушачи навіть хвостом, і довго вдивлялася у ворога.

Колись у цьому ж таки затиснутому серед укритих червонастим піском скелястих берегів затоні Анаконда вперше стикнулася з Людиною. Вона не могла пригадати подробиць тієї зустрічі; проте відчуття відрази, невдоволення собою виникало в неї щоразу, коли в її пам’яті несамохіть виринала невиразна згадка про ту пригоду.

Зробитися знову друзями? Ні, нізащо! Люди — вороги, і проти них зараз спрямована боротьба.

А проте минали години, а Анаконда не ворушилася. Ще не розвиднилося, коли гігантська змія раптом розпросталася, підповзла до краю плетива й занурила голову в темну воду.

Вода тхнула рибою, й Анаконда вчула в ній гадючий запах.

І справді до плавучого острівця наближалося ціле сонмище змій.

— В чому справа? — запитала Анаконда. — Хіба ви забули, що не повинні залишати зарості ейхорнії під час повені?

— Ми не забули, — озвалися нахабниці. — Але тут Люди­на — ворог сельви. Пропусти нас, Анакондо!

— Ще чого? Ні, не пропущу. Ця Людина поранена… Вона помирає.

— А тобі що до неї? Якщо Людина ще не мертва, ми це миттю залагодимо… Дорогу, Анакондо!

Гігантська змія звелася, вигнувши шию.

— Я сказала, не пропущу! Геть звідси! Я взяла цього пораненого під опіку. Якщо хтось із вас підповзе, нехай стережеться!

— Сама стережися! — гучно зашипіли змії, і їхні залози наповнилися отрутою.

— Чого б це я мала стерегтися?

— Сама знаєш. Ти продалася людям!.. Довгохвоста ігу­ана!

Щойно Гримуча Змія прошипіла останнє слово, голова Анаконди, немов грізний таран, метнулася вперед і розтрощила нечемі щелепи; за мить та вже плавала мертва, плюсклим черевом догори.

— Стережіться! — скрикнула Анаконда. — Якщо бодай одна з вас спробує наблизитися, по всій Місьйонес не залишиться жодної живої гадюки! Це я продалася, негідниці!.. Геть у воду! І затямте: ні вдень, ні вночі — ніколи! — не смійте наближатися до Людини. Зрозуміли?

— Зрозуміли! — похмуро озвалася з темряви велика Яраракусу. — Але одного дня ти заплатиш за це, Анакондо.

— Колись, — відповіла Анаконда, — мені вже довелося заплатити одній з ваших… Вона не надто зраділа. Тож стережися краще сама, красуне! А тепер уважайте… Щасливої дороги!

Однак і цього разу Анаконда залишилася невдоволеною. Навіщо вона так вчинила? Що могло пов’язувати її з цим чоловіком, нещасним наймитом, життя якого виходило через відкриту рану?

Благословлялося на світ.

— Пхе! — прошепотіла гігантська змія, востаннє глянувши на пораненого. — Не варто дбати про цього типа. Жалюгідне створіння, як і всі вони, та й жити йому залишилося не більше години…

І, зневажливо струсонувши хвостом, вона згорнулася клубком посеред свого плавучого острівця.

А проте її очі впродовж цілого дня пильно вдивлялися в зарості ейхорнії.

Щойно споночіло, підпливли високі конічні мурашники з мільйонами мурах на борту.

— Це ми, мурахи, Анакондо, — мовили вони, — ми припливли, щоб покартати тебе. Цей чоловік, що лежить на соломі, — наш ворог. Ми не бачимо його, але отруйні змії бачили й сказали, що він тут, спить під цим навісом. Убий його, Анакондо.

— Ні, побратими. Пливіть собі і не переймайтеся цим.

— Ти погано чиниш, Анакондо. В такому разі дозволь зміям його вбити.

— Ні. Ви знаєте закон повеней? Це мій пліт, я пливу на ньому. Заспокойтеся, мурахи.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: