TOU

Повернення анаконди

Орасіо Кіроґа

Коли Анаконда, змовившись із іншими мешканцями тропічного краю, надумала відвоювати річку, їй щойно виповнилося тридцять років.

Вона була молодою десятиметровою змією в розквіті сил. Хоч би де вона полювала, жоден ягуар чи олень не могли опиратися її задушливим обіймам.

Коли її м’язи стискалися, життя повільно залишало тіло жертви, поступаючись місцем смерті. І щойно трава своїм шелестом сповіщала про появу голодної гігантської змії, вся навколишня живність нашорошувала вуха. А коли западала надвечірня тиша, й Анаконда лежала, гріючи тем­не оксамитове тіло під червонастим промінням при­західного сонця, її огортав ореол безгоміння.

Втім не завжди поява Анаконди була згубною, наче задушливий газ. Вона здаля являла тваринам ознаки мирних намірів, незрозумілі людям. І робила це в такий-от спосіб:

— Добридень, — промовляла Анаконда до крокодилів, плазуючи мочарами.

— Добридень, — лагідно озивалися ті, лежачи на осонні й насилу продираючи очі через налиплу на повіках твань.

— Сьогодні буде спекотно! — гукали з дерев мавпи, завваживши плазуючу в чагарнику гігантську змію.

— Авжеж, спекотно, — відповідала Анаконда й повзла далі під гамір та блазнювання наполоханих мавп.

Адже мавпа та змія, птах і удав, щур та гадюка — пари, приречені на смертельну ворожнечу, яку вгамовує лише страх перед потужними ураганами й спустошливою посухою. Тільки досвід споконвічного співжиття в одному довкіллі дозволяє їм під час великих природних катаклізмів вижити попри убивчий голод. Тож перед лицем страшної посухи горе фламінго, черепах, щурів та змій стає спільним горем і спільним благанням про бодай одну краплину води.

В ті часи, про які йдеться у нашій оповіді про Анаконду, потерпаюча сельва була ладна відновити це сумне братерство.

Вже два місяці дощ не омивав запорошене листя. Не було навіть роси, яка б живила посохлі рослини. Від вечора до вечора, від заходу до заходу край всихав, усе довкола мовби перетворилося на вогнедишну піч. Там, де донедавна в затінку текли ручаї, тепер лише біліло розжарене під сонцем каміння; затони, в яких стояла чорна вода та буяли зарості водяних лілій, перетворилися на суху, потріскану глиняну пустку, а розкішні підводні рослини повсихали. На узліссі колись виструнчені, немов свічки, кактуси тепер стояли похилені, простягнувши наче руки, безживні стебла до виснаженої землі, такої твердої, що найменший дотик до неї відлунював глухим гулом.

Минали дні й танули в серпанку далеких міражів, під сліпучим сяєвом бляклого неба, по якому рухалося жовте, без променів сонце, що надвечір величезною жариною починало закочуватися за обрій, огорнуте задушливими випарами.

Звикла до мандрівного життя Анаконда, якби тільки захотіла, не відчувала б так на собі наслідків посухи. Ген за затоном та мочарами, там, звідки сходило сонце, текла її рідна велична Паранаїба — річка, до якої вона могла б доповзти за півдня.

Однак рідна річка вже не принаджувала Анаконду. З давніх-давен Паранаїба належала її предкам. Вода, водоспади, риби, бурі та самотність — усе належало їм.

Тепер ні. Людина, з її жалюгідною пристрастю бачити, хапати й нищити геть усе, з’явилася з-за піщаного мису на видовженому човні. Згодом припливли інші люди, а тоді ще, і ще — з кожним разом їх ставало дедалі більше. Всі вони пахли брудом, мачете, згарищами. І завжди припливали з Півдня…

На відстані багатьох денних переходів звідси Паранаїба називалася інакше, й Анаконда чудово це знала. А ще далі, там де бурхливі потоки незбагненним чином весь час зриваються вниз, невже там не було річці якогось упину, величезної мілизни, яка б обернула цей плин на спокійну заводь?

Це ж бо звідти з’являються люди зі своїми підіймачами та мулами, отруюючи сельву. Якби їй вдалося перекрити Паранаїбу, повернути їй первісну тишу й знову втішатися, як колись, перепливаючи річку з гучним шипінням, із гордо задертою на три метри над поверхнею води головою!..

Авжеж, треба спорудити загату, яка перекриє річку…

І тут Анаконда згадала про зарості ейхорнії.

Анаконда ще недовго жила на світі, проте пам’ятала два чи три водопілля, що скидали в Парану безліч вирваних із коренем дерев та водоростей і гори мулу. Де все це дівається? Який цвинтар рослин здатний умістити всю цю глейку масу, що її могутня повінь жбурляє в неймовірний вир?

Вона добре пам’ятала водопілля 1883 року, повінь 1894… Тож після одинадцяти років, що минули без великих злив, тропічна природа повинна була відчувати таку ж спрагу, що й вона своєю горлянкою.

Зміїне чуття однак сповнювало її надією, напинало луску. Щось таки витало в повітрі, й Анаконда передчувала добру хлющу. І мов Петро Пустельник Анаконда почала волати побіля ручаїв та джерелець, закликаючи до хрестового походу.

Зрозуміло, що посуха не поширилася по всьому басейну річки.

За кільканадцять денних переходів звідси Анаконда вчувала густу вологу вкритих заростями вікторії-регії мочарів та різкий запах маленьких мурашок, котрі будували в них свої лазівки.

Анаконді недовго довелося вмовляти тварин. Людина була, є та завжди буде найлютішим ворогом сельви.

— Якщо перекрити річку, — підсумувала Анаконда, виклавши перед тим свій план, — люди не дістануться сюди.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: