TOU

Повернення анаконди

Орасіо Кіроґа

— А чи проллються жадані дощі? — запитали водяні щури, не приховуючи сумнівів. — Ми цього не знаємо!

— Проллються! Навіть раніше, ніж ви гадаєте. Я знаю!

— Вона знає, — підтвердили гадюки. — Вона жила серед людей і розуміється на цьому.

— Авжеж, розуміюся. І знаю, що одного плавучого острівця, одного-єдиного острівця досить, щоб — зробившись її могилою — унести за течією Людину.

— Ще б пак! — посміхнулися гадюки. — А може, й дві!..

— Або навіть п’ять, — роззявивши пащу, мовив утробним голосом старий ягуар. — Але скажи мені, — звернувся він до Анаконди, — ти певна, що зарості ейхорнії зможуть перекрити річку? Я це запитую просто з цікавості.

— Звісно, тутешніх заростей та й усіх, що розпросторили­ся на відстані в двісті миль, буде замало… Правду сказати, ти поставив те єдине питання, що мене й саму непокоїть. Ні, побратими! Всіх заростей ейхорнії в басейнах Паранаїби та Ріо Гранде з усіма їхніми притоками замало, щоб спо­рудити десятимильну загату й перегородити річку. Якби я розраховувала тільки на них, то вже б давно простяглася біля ніг першого-ліпшого селюка з мачете в руці… А проте я дуже сподіваюся, що дощі проллються повсюдно, і вода затопить ще й долину річки Парагвай. Ви не чули про неї… Це велика річка. Якщо там так само литимуть дощі, як і тут, — а щодо цього я не маю жодного сумніву — ми неодмінно переможемо. Побратими! Там є такі зарості ейхорнії, що нам усім не вистачить життів, щоб їх обійти!

— Гаразд… — озвалися крізь сон крокодили. — Той край справді чудовий… Але як ми взнаємо, дощить там чи ні? У нас надто кволі ноги…

— Не турбуйтеся, — посміхнулася Анаконда, лукаво підморгнувши водосвинкам, які розважливо вмостилися за десять метрів од неї. — Ми не змусимо вас чимчикувати так далеко… Гадаю, будь-який птах дістанеться туди за три перельоти й принесе нам добру звістку.

— Ми не будь-які птахи, — озвалися тукани, — і зможемо дістатися туди за сто перельотів, бо кепсько літаємо. Але ми нікого не боїмося. І полетимо самохіть, бо ніхто не може нас змусити. Ми нікого не боїмося.

Випаливши це, тукани незворушно озирнули всіх золотавими з блакитним обідком очима.

— Це ми всього боїмося… — оговтавшись од сну, стиха промимрила попеляста гарпія.

— А ми нікого. Ми літаємо на короткі відстані, але не знаємо страху, — торочили своє тукани, прикликаючи всіх у свідки.

— Гаразд, гаразд, — втрутилася Анаконда, завваживши, що пристрасті розпалюються, як це завжди траплялося в сельві, чиї мешканці любили похвалитися своїми чеснотами. — Ніхто нікого не боїться, ми всі це чудово знаємо… Отже шановні тукани полетять і принесуть нам звістку про погоду в сусіднім краї.

— Ми зробимо це з власної волі, ніхто не змушує нас до цього, — не вгавали тукани.

Анаконда зрозуміла, що коли так триватиме далі, всі швидко забудуть про план боротьби.

— Побратими! — гучно прошипіла вона, високо звівши голову. — Ми марно гаємо час. Ми всі рівні, коли разом. Кожен із нас сам по собі не велика важниця. А разом ми сила всіх тропіків. Спрямуймо цю силу проти Людини! Вона все руйнує! Все вирубує та бруднить! Рушаймо річкою всіма тропіками з нашими зливами, звірами, заростями ейхорнії, лихоманкою та зміями! Скиньмо в річку цілу сельву, поки не перепинимо її плин! Вигубімо, вирвімо з корінням геть усе, але пустимо тропіки за течією!

Зміїна мова завжди спокуслива. Збуджена сельва озвалася одностайно:

— Так, Анакондо! Твоя правда! Скиньмо тропіки в річку! Вперед! Вперед!

Нарешті Анаконда полегшено зітхнула: битву було виграно. Душу, сказати б, цілого краю з його кліматом, тваринним та рослинним світом важко розчулити; але коли невблаганна посуха до межі напружує нерви, виникає упевненість, що розрадить її благодатний дощ.

У кублі, до якого поверталася гігантська змія, також було нестерпно спекотно.

— Як справи? — запитували її засмучені тварини. — Вони там згідні з нами? А дощ справді проллється? Ти певна, Анакондо?

— Авжеж. Перш ніж у небі на зміну цьому з’явиться новий місяць, ми почуємо, як злива загуркоче по всьому лісу. Злива, побратими, яка довго не вщухатиме! Вода!

Це чарівне слово — вода! — промовляла ціла сельва; безсонними ночами відлунням розпачу виривалося воно у звірів, які забули думати про голод:

— Вода! Вода!

— Так! Багато води! Але ми не рушимо вперед, щойно загуркоче! Ми маємо вірних спільників, вони пришлють до нас гінців, щойно надійде час. Пильно вдивляйтеся в небо. З північного заходу повинні прилетіти тукани. Коли вони прилетять, перемога буде нашою. А доти — терпіння.

Але як вимагати терпіння від створінь, чия шкура порепалася через сухість, запалені очі почервоніли, а самі вони брели навмання, насилу пересуваючи ноги?

День за днем сонце сходило над сяйливим ґрунтом і, немов задихаючись, ховалося за кривавими випарами, не залишаючи жодної надії. Ночами Анаконда плазувала до Паранаїби, намагаючись розрізнити в пітьмі бодай найслабший повів дощу, що мав долинути з безжальної Півночі. До берега приповзали тварини, які ще могли рухатися. Безсонними ночами вони сиділи всі разом, вдихаючи, наче саме життя, легкий вітерець, в якому їм вчувалися пахощі вологої землі.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: