<

Про дівчинку із запасною головою

Казки Мілоша Мацоурека

Голова – це така шафка, в якій повно маленьких висувних скриньок і поличок. Туди складають знання, як носові хустки в шафу. Коли мама каже нам:— Діти, їжте овочі, вони корисні для здоров’я! – Слова її через вуха – скік-скок! — і дострибують до цих поличок. І якщо потім хтось запитає у нас про овочі, ми пориємось у голові і відповімо закінченою пропозицією:

— Будь ласка. Овочі корисні здоров’ю.

Зрозуміло, в голові у нас має бути повний порядок, тоді все, що нам раптом знадобиться, можна буде знайти на потрібній поличці, інакше пройде ціла вічність, перш ніж ми видавимо з себе відповідь про овочі. Тому ми вчинимо правильно, якщо будемо складати в голову тільки найголовніше, щоб якась там дурість нам не заважала. Той, у кого в голові повно всякої нісенітниці, зрештою і сам у ній заплутається. І якщо його раптом хтось запитає: “Скажіть, будь ласка, ви випадково не знаєте, скільки ніг у собаки?” — бідолаха розгубиться, стоятиме, дивитиметься, стукатиме пальцем по лобі і бурмотітиме: «Треба ж? Що це зі мною? На язику крутиться, а згадати ніяк не можу!»

Тільки це зовсім неправда! У такої людини на язику взагалі нічого не крутиться! Зате в голові у нього повний бедлам, усе п’яте через десяте, і розібратися в цьому він не в змозі. У таких людей у ​​голові стільки зайвого, що коли врешті-решт є щось потрібне, воно туди вже не вміщається.

Ось наприклад. Жила-була одна дівчинка, звали її Матильда. Виглядала вона, як усі дівчата, нічого особливого, крім того, що у вухах у неї були сині сережки. У Матильди голова була наповнена всякими там літерами, крапками, комами, розділовими знаками та зайвими словами на кшталт «так би мовити». А це було тому, що вона все вчила напам’ять. Щоразу вона вчила і повторювала доти, доки не запам’ятовувала все до останньої літери, до останньої коми. А за це мама давала їй шоколадні цукерки у срібній обгортці і говорила:

– Я дуже задоволена тобою! Якщо завжди будеш так добре вчити уроки, то станеш найрозумнішою дівчинкою на світі.

Не дивно, що в школі вона одержувала одні п’ятірки. Окрім фізкультури. Тому що навчитися перекидатися по книжках не можна. Але вона була найкращою ученицею у школі. І коли пані вчителька викликала її і казала:

— Ну, Матільдо, стань як слід, прямо, і розкажи нам, що ти знаєш про крокодилів! — то за дверима, послухати її, зупинявся навіть сам пан директор школи, якщо він випадково проходив повз. Тому що Матильда розповідала про крокодилів так гарно і так довго, як це було написано в книжці, і навіть те, що стояло в дужках. Не забувала підкреслити кожну крапку і кому, навіть розділові знаки. Тож багато хто подумки ставив собі запитання: «Чи можливо таке взагалі?» А коли вона закінчувала, пані вчителька гладила її по голові і казала:

— Ну що ж, Матільдо, мені подобається. Відразу видно, що вдома ти вчиш уроки по-справжньому. А ви, діти, беріть із Матильди приклад. Треба буде запросити на урок пана інспектора, щоб він послухав і побачив, яка зразкова учениця є у нас у класі.

І ставила Матільді п’ятірку із плюсом.

Інші діти теж вчили, і про крокодилів — як вони виглядають, де живуть і чим харчуються, але коли пані вчителька викликала їх, відповідали абияк, говорили все, що тільки спадало на думку, і це вже було не так гарно, ніхто за дверима не зупинявся, і лише іноді дехто з них отримував п’ять із плюсом, тоді як Матильді їх ставили щоразу.

Самі розумієте, п’ятірками цими вона пишалася і так просто з ким небудь не водилася. Лише іноді, коли бувала у гарному настрої, говорила хлопцям:

— Ось побачите, одного прекрасного дня я стану найрозумнішою дівчинкою на світі, ясно?

Зі школи вона йшла прямо додому і потім уже нікуди не виходила, навіть у двір пограти. Була вона трохи зелена, але їй це не заважало, вона все сиділа і вчила, сиділа і вчила, сиділа і вчила. Скажімо, вивчила напам’ять цілком підручник арифметики або, наприклад, книгу для читання. А якось, уявіть собі, вивчила повністю розклад поїздів разом із часом прибуття автобусів, разом із доповненнями до розкладів, тож знала, коли відходить швидкий на Колін, а коли на Ліберець, коли відправляється пасажирський на Фрідлянт, а коли з Оломоуца, і де потрібно робити пересадки. Суцільно номери, години, хвилини. А мама за це її дуже похвалила і сказала:

— Ти дуже гарна дівчинка, Матільдо. У розкладі розібратись важко, потрібне доводиться довго шукати. А тепер усе буде набагато простіше. Коли ми в неділю поїдемо на день народження до тітоньки Клотільди, я запитаю тебе: «О котрій їде поїзд?» Ти мені відповіси, і готово!

І вона погладила Матильду по голові, дала їй шоколадну цукерку у срібній обгортці, а розклад поїздів та автобусів викинула у вікно. У школі Матильда сказала хлопцям:

— А я знаю напам’ять розклад поїздів та автобусів, знаю, коли відходить швидкий поїзд на Колін, а коли на Ліберець, коли відправляється пасажирський на Фрідлянт, а коли на Гулін, коли виїжджає автобус із Кошиць, а коли з Оломоуця, а ви нічого не знаєте, ось!

Діти хотіли відповісти їй на це: «Дурна, навіщо ти все це вчиш? Для чого тоді існують розклади руху поїздів та автобусів?» — але не встигли, бо пролунав дзвінок на урок, прийшла пані вчителька, почала розповідати про білих ведмедів і наприкінці уроку сказала:

— Ну, діти, вдома добре повторіть за підручником про білих ведмедів, а завтра почуємо, що ви про них знаєте.

А Матільда ​​подумала: «Що там вчити про білих ведмедів, з цим я швиденько впораюся. А потім вивчу ще щось напам’ять, ну, скажімо, телефонну книгу». Та коли вона прийшла додому, мама сказала їй:

— Мила Матильдо, сьогодні п’ятниця, а в неділю ми їдемо до тітоньки Клотільди. Я тут написала привітання, вивчи його, щоб прочитати без заминки.

Матильда стала прямо, як належить, і завела:

— На білих просторах далекої Півночі, куди людська нога, так би мовити, майже не ступала, серед вічних снігів та льодів живуть білі ведмеді, які цілком…

І все! Кінець. Мама сказала:

— Ну, Матільдо, продовжуй же! Зрозуміло, що білі ведмеді цілком! Не бігають же білими просторами половинки ведмедів! До цього ти маєш додати «які цілком білі», розумієш? А тепер повтори як слід ще раз.

І Матильда почала розповідати все з самого початку:

— На білих просторах далекої Півночі, куди майже не ступає нога людини, серед вічних снігів та льодів живуть білі ведмеді, які цілком…

І все! Далі Матільда ​​вже не вимовила жодного слова. Зависла. Мама подумала: «Нічого собі, гарне діло, мабуть, щось із нею трапилося. Раніше їй саме все йшло в голову, може, там більше не залишилося місця?»

І тут її осяяло, що з учорашнього дня всі скриньки та полички в голові Матильди заповнені розкладами швидких та пасажирських поїздів, автобусів, номерами, годинами та хвилинами і що швидше за все в голові в неї справді нічого не вміщається. Як тільки її осяяло, вона заломила руки і закричала:

— Ой, нещасна ти моя Матільдо! Ой, голівонько ти моя бідна! Підручник арифметики знаєш напам’ять, але ніколи вже не запам’ятаєш, що білі ведмеді цілком білі!

І обидві — мама й Матильда — посідали біля кухонної шафи і почали плакати. Раптом маму знову осяяло, вона витерла сльози і каже:

— Не плач, Матільдо. Якщо можуть бути запасні камінці для запальничок, запасні гудзики до пальто та запасні колеса до автомобілів, чому б не бути запасним головам для дівчаток?

Взяла вона телефонну книгу і почала шукати номер телефону універмагу. Тривало це досить довго, тому що вона нервувала, але нарешті таки знайшла те, що потрібно, і сказала:

– Алло, це універмаг? Чи немає у вас якихось запасних голів для дівчаток?

А продавщиця відповіла:

— Звичайно, є. Голови у нас різних відтінків, тільки ви поспішіться, ми о шостій годині закриваємося.

Мама глянула на годинник, взяла парасольку і побігла, а коли повернулася, сказала:

— Поглянь, я вибрала голову із зеленим відтінком.

І вона вийняла з коробки запасну голову, яку можна було пригвинтити. То була голова, як у всіх дівчаток, нічого особливого. Варто було прикріпити до неї сині сережки, і вийшла вилита Матильда. А мама каже:

— Ось бачиш, Матільдо, знову в нас усе гаразд. Тепер у тебе нова голова, зовсім порожня, можеш вчити, скільки влізе.

І Матильда знову почала вчити. Незабаром вона знала про білих ведмедів все-все, до останньої літери, до останнього розділового знаку. Вона була задоволена тим, як чудово у неї все виходить, і подумки сказала собі: «Ну ось, а тепер я вивчу напам’ять всю телефонну книгу». І справді вивчила. А це вже дещо! Телефонна книга штука товста, там безліч прізвищ, і проти кожної свій номер телефону. Але Матільда ​​здолала її менш ніж за дві години. Мама була щаслива:

Матильдо, ти мене дуже порадувала. У телефонній книзі щось знайти досить важко, погано видно. Поки знайдеш те, що потрібно, минає ціла вічність. А тепер усе буде просто. Коли мені знадобиться якийсь номер, спитаю тебе і готово!

Вона погладила Матильду по голові, дала їй шоколадну цукерку у срібній обгортці, а телефонну книгу викинула у вікно.

Вранці Матильда сказала хлопцям у школі:

– А в мене нова голова! А у вас нічого такого нема! Ось!

Хлопці хотіли їй дещо сказати, але не встигли, бо пролунав дзвінок на урок, у клас увійшла пані вчителька, а разом із нею пан інспектор. Пані вчителька і каже:

— Дорогі діти, сьогодні я хотіла запитати у вас, що ви знаєте про білих ведмедів, але натомість краще повторимо про крокодилів. Отже, ну хоч би ти, Матильдо, стань як слід, прямо, і починай. Пан інспектор послухає тебе.

Стала Матильда як личить, прямо, і на цьому все скінчилося. Після цього вона лише витріщила очі і не вимовила ні «а», ні «б». Пані вчителька витріщала очі до стелі і шепотіла:

– Ну, Матільдо, почни нарешті!

А пан інспектор стояв і чекав, стояв і чекав і час від часу покашлював. І оскільки минуло вже двадцять чотири хвилини, пані вчителька сказала:

– Сідай, Матільдо, ставлю тобі одиницю! Ну, я тобі покажу! Яка ганьба!

А Матильда заплакала, схлипувала і голосила:

– Ну, будь ласка, не ставте мені одиницю! Я знаю про крокодилів все-все до останньої літери. Тільки крокодили залишилися у мене в старій голові, а в цій самі білі ведмеді та телефонна книга!

Тоді пані вчителька каже:

— Як нам не пощастило, пане інспектор. Адже це найкраща наша учениця! Вона розповідає про крокодилів без запинки, але сьогодні прийшла до школи, на жаль, із новою головою. У неї там лише білі ведмеді та телефонна книга.

Пан інспектор і каже:

— Шкоди не буде, якщо ми переконаємося, чи сказала учениця правду.

І спитав у Матильди, який номер телефону його сусідки пані Ящухової. І Матильда відповіла:

– Ящухова Ярмила, 63 74 85 96.

А пан-інспектор сказав:

– О, це просто неймовірно!

А пані вчителька посміхнулася до пана інспектора і сказала:

— Матильда урочисто обіцяє нам, що з понеділка приноситиме до школи обидві свої голови — і стару, і нову. А крокодилів ми їй сьогодні пробачимо.

А пан інспектор відповів:

– М-да …

Матільда ​​була рада, що все так скінчилося, і вдома сказала мамі:

— Я маю носити в портфелі і стару голову, сьогодні мало не зганьбилася  перед паном інспектором.

Але мама слухала Матільду напіввуха, бо в передпокої вона чистила щіткою свій костюм, у ванній розчісувала волосся, у кімнаті малювала лаком нігті, бігала то туди, то сюди і кричала Матильді:

— Ворушись, ми їдемо до тітки! Вимий шию та вуха! Одягни білі панчохи! Часу мало. Коли відходить наш поїзд, Матільдо? — Але Матільда ​​не розуміла, про що йдеться, розклад поїздів був у старій голові, що лежала в кухонній шафі. А мама почала кричати: — Ти весь час затримуєшся! Саме зараз я мушу міняти тобі голову!

Але нічого не вдієш, ніякого розкладу поїздів у голові не було, і мамі хочеш не хочеш довелося пригвинтити Матильді стару голову. Коли голова опинилася на місці, Матільда ​​сказала:

— Наш поїзд іде за п’ять хвилин, і другого сьогодні вже не буде.

Вона хотіла знову пригвинтити нову голову, але мама сказала:

— Не божеволій, Матільдо! В нас немає часу! Поїдеш зі старою головою, і все! Добре, якщо на таксі встигнемо, скажи, будь ласка, за яким номером викликати?

Але Матильда не розуміла, про що йдеться: телефонна книга була в неї у новій голові. А мама закричала:

— Це вже переходить усі межі! Саме зараз я мушу ставити тобі нову голову! Тепер вже точно поїзд піде без нас!

Але нічого не вдієш, оскільки телефонної книги вдома не було, мамі довелося замінити Матільді голову. А коли голова опинилася на місці, Матильда сказала:

– Номер виклику таксі 87 65 43 21.

Мама набрала номер і сказала:

— Будь ласка, зараз же під’їжджайте на Квіткову вулицю, ми спізнюємося на поїзд!

За мить таксі стояло перед будинком. Мама взяла капелюх, пальто, парасольку, рукавички, маленьку сумочку, валізку і сказала Матильді:

— Ходімо!

Потім замкнула двері. Обидві вони сіли в таксі і помчали на вокзал, не зважаючи на те, яке світло горить на світлофорі — червоне, чи зелене. Раптом на найбільшій швидкості мама закричала:

– Стій! Назад! Матильдо, ти роззява! А привітання тітоньці Клотільді? Адже воно в старій голові, що лежить в шафі!

І вони помчали назад, не звертаючи уваги на світлофори, на те, яке там світло горіло — червоне, чи зелене. Прибігли на кухню, схопили голову з шафи, і мама сказала:

— Кидай голову швидко в сітку, я її заміню тобі в таксі.

Побігли назад, сіли в машину і помчали на вокзал. По дорозі мама міняла Матильді стару голову на нову, із синіми сережками, а водій таксі подумав: «Обидві вони ненормальні». Але вголос цього не сказав і продовжував їхати швидко, як тільки міг. Однак, коли він зупинився біля вокзалу, поїзд давно вже пішов і тепер був далеко-далеко.

— Так, — сказала мама, — поїзд пішов, іншого не буде.

А оскільки тепер уже поспішати не було куди, додому поїхали трамваєм. Почувалися вони страшенно втомленими і тому у вагоні сіли. У цей час у трамвай увійшла одна товста пані в окулярах, в сітці у неї був качан капусти. Вона теж хотіла сісти, але вільних місць не було, і кондукторка сказала Матільді:

— Дівчинко, коли ти сидиш, візьми в пані хоча б сітку і поклади до себе на коліна.

Матільда ​​насупилася і подумала: «У мене вже є одна сітка, куди мені ще». Але так як на неї всі дивилися несхвально, вона взяла й другу сітку. Трамвай усе їхав і їхав, мама глянула на капусту і спитала:

— Де ви купили таку велику капусту?

А пані в окулярах і відповідає:

— Та взяла й зателефонувала до магазину на Кленовій вулиці, мені й відповіли: щойно привезли гарну капусту.

А мама сказала:

– Ага!

Трамвай усе їхав і їхав, а коли приїхав на Квіткову вулицю, Матильда віддала товстій пані сітку, пані подякувала їй, сказала: «До побачення!», Матильда з мамою зійшли і попрямували додому. А коли прийшли на кухню, Матильда раптом заплакала і каже:

– Мамо, ти подивися, що в мене в сітці!

Мама подивилася і сплеснула руками: це була не Матильдина сітка, а тієї товстої пані в окулярах. В сітці лежав качан капусти. І мама сказала:

– Матильдо, ти розз’ява, як же ти не подивилася? Не можеш ти носити замість голови качан капусти! Потрібно будь-що знайти твою сітку. Зателефонуй до бюро знахідок забутих речей. Ну, скажи мені номер телефону.

Але Матільда ​​не розуміла, про що йдеться, бо телефонна книга була в голові, яка залишилася в сітці. За телефонною книгою мамі довелося йти до сусідів, але ті їй сказали:

— Значить так, люба пані, ви викидатимете телефонні книги у вікно, а ми позичати вам свою? І не подумаємо!

Мамі нічого не залишалося, як йти до телефонної будки і там дивитися телефонну книгу. З сумки, кишень, ящиків столу, гаманця, чашок і скарбничок вона вигрібла всі монети по двадцять п’ять копійок — для автомата — і пішла дзвонити. Вона обдзвонила всі бюро знахідок, але безрезультатно. І тоді мама задумалася: Що ж робити далі? Сьогодні неділя, всі магазини зачинені. Нової голови я не дістану, а в понеділок Матильда повинна принести до школи і нову, і стару голови, інакше буде погано. Дзвонитиму по всіх телефонах. Адже в тієї пані, напевно, є телефон, потраплю ж колись на неї». Вона кидала в автомат монету за монетою і все дзвонила та дзвонила. А оскільки списки абонентів розташовані в алфавітному порядку, то вона говорила спершу з пані Абвовою, потім з пані Абговою, потім з пані Абдовою, потім з Абжовою, Абзовою, Абковою, але жодна з них про Матильдину голову нічого не знала. Перед будкою зібралося вже багато людей, які хотіли зателефонувати, і всі вони чекали, коли мати закінчить розмови, коли вона нарешті припинить їх. Але мама не припиняла і дзвонила пані Авбовій, Аввовій, Авговій, Авдовій… Перед будкою зібралося вже чоловік — чотириста, і всі кричали на маму. Але мама сказала їм:

– Вибачте, але ми загубили голову. Тут уже нічого не вдієш!

А люди кричали:

– З такою, як ви, ми теж загубимо свої голови!

І розмахували парасольками. Але мама зачинила двері й дзвонила пані Аджовій, Адзовій, Адковій, Адловій, Адмовій… А Матильда вдома все чекала і чекала. Вже вечір настав, а мами все немає. Була дев’ята година, Матільда ​​позіхала і думала: «Не може бути, щоб мама не повернулася, вона повинна прийти з хвилини на хвилину». Але ж куди там! Мама опускала в автомат одну монету за іншою і дзвонила пані Башбаовій, пані Башгаовій, пані Башдаовій.

Перед будкою зібралося майже дев’ять тисяч чоловік, а вдома як бабак спала Матильда. Вона заснула прямо в сукні, навіть не почистивши зуби, і все спала і спала, а коли розплющила очі, була за чверть восьма, за вікном світило сонечко, у передпокої стояла мама і говорила:

— Матильдо, уяви собі, як мені пощастило. Нарешті я все ж таки цю товсту пані відшукала. Вона називається Ярмила Ящухова, вона була останньою в телефонній книзі. Номер її телефону 63 74 85 96. Вона обіцяла негайно приїхати, щоб ти не запізнилася до школи.

І тільки вона це сказала, як хтось подзвонив у двері, і ввійшла пані Ящухова в окулярах. Вона тримала в руках сітку, а в тій сітці була нова Матильдина голова. Пані Ящухова сказала:

— Уявляєте, ми мало не з’їли її. Справа в тому, що я погано бачу, і думала, що це качан капусти, вона ж зелена. Свою помилку я зрозуміла, на жаль, трохи пізно, коли голову вже зварили. Але на щастя нічого поганого з нею не сталося. От тільки, може, вона трохи почервоніла.

А мама махнула рукою:

— Та це неважливо, так голова виглядає навіть здоровішою.

Вона повернула товстій пані її сітку, надягла Матильді нову голову і сказала:

— А тепер біжи швидше, щоб вчасно встигнути до школи.

Матильда одразу вибігла з дому. Надворі було повно людей, які стояли в черзі перед телефонною будкою. Матильда побігла з усіх ніг і встигла. Вже задзеленчав дзвінок, і пані вчителька, увійшовши до класу, сказала:

— На сьогодні, діти, ви мали вивчити про білих ведмедів. Зараз ми побачимо, що ви про них знаєте. Встань, Матильдо, востаннє з крокодилами в тебе вийшло не дуже добре, сподіваюся, сьогодні розповідь буде на п’ятірку. Встань гарно, прямо, і починай.

І Матильда стала як слід, прямо, і почала:

— На білих теренах далекої Півночі, куди майже не ступає нога людини, між вічних снігів і льодів живуть білі ведмеді, які цілком варені.

А пані вчителька каже:

— Ну, годі, Матільдо, що ти мелеш? Білі ведмеді які? Почни знову і думай, що кажеш.

І Матильда почала знову:

— На білих теренах далекої Півночі, куди майже не ступає нога людини, між вічних снігів і льодів живуть білі ведмеді, які цілком варені.

А пані вчителька сказала:

— Досить з мене твоїх витівок, Матільдо! Сідай, ставлю тобі одиницю! Білі ведмеді мешкають на льоду, а не на плиті.

А хлопці почали сміятися:

— Матільда ​​того! Чокнулась вона, чи що?

А Матільда ​​сіла і дивилася на них, як дурна. Чому їй поставили одиницю? «Адже я так чудово вивчила напам’ять про білих ведмедів, — думала вона, — адже я сказала тільки те, що в мене в голові».

І це була свята правда: говорила вона те, що було в її голові. Тільки в голові у неї, бідолахи, все було трохи варене. Було в неї там повно «милих варених тітоньок», безліч «улюблених варених тітоньок» і навіть кілька «дорогих варених тітоньок». Там було ціле варене вітання та вся варена телефонна книга.

Коротше кажучи, все в її голові було кручено і перекручено, варено і переварено. А вже коли у кого варена голова, то в ній і білі ведмеді варені. Тут уже нічого не вдієш!

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1.7 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Плохо нарисованная курица”

Видавництво: “Средне –Уральское книжное издательство”, 1989 р.

Залишити коментар