Про дощі

Казки Юйї Вісландер

Літо добігало кінця. Діти іноді ще купалися в озері, але вода ставала все холоднішою. Пішли дощі.

Ворон літав над пасовищем і видивлявся Маму Му.

– Кар-р-р, де ти, Мамо Му?

Гілки великої ялинки заворушились.

– Привіт, Вороне. Я тут, під ялиною.

– Привіт, Мамо Му. Дощ іде, я полечу додому.

– Як додому? Ти щойно прилетів.

Промоклий Ворон був похмурий.

– Я мокну. Але можу трохи посидіти з тобою під ялиною.

– Можеш? Як це приємно. Заходь, — сказала вона і підняла гілку.

Ворон підлетів до Мами Му.

— Приємно, кажеш? Але нічого приємного немає. Я промок, я промок, я промок!

Мама Му зіщулилася під ялиною.

— І я також, промокла. Але сидіти під ялиною з тобою, Вороне приємно.

Пір’я на Вороні злиплося. Він сів якнайближче до стовбура і затужив.

Мама Му спробувала його підбадьорити:

— Коли дощ невеликий, це безпечно. Іноді я гуляю, навіть якщо дощ ллє сильніше, ніж цей.

Ворон так і підскочив.

– Небезпечно! Кар-р-р. А я літаю, коли дощ ллє набагато сильніше за цей.

– Му-у, Ворон…

– Дощ! Ти називаєш це дощем? Кар-р-р! Що ви знаєте, корови! Якось… Давним-давно… Я був під таким дощем! Дощ йшов та йшов. Я вже не міг залишатись у своєму домі. І я жив у човні! Кар-р-р! Але води в човен набралося так багато, що він потонув.

– Му-у, Ворон…

Ворон почав ходити під ялиною і розмахувати крилами.

— Дощ мав таку силу, що я не зміг більше літати. І плавав повітрям! Вдягнув для цього ласти.

– Ласти? Ого! – сказала Мама Му.

— Мені довелося навіть гребти повітрям. Я плив, сидячи в себе в хаті.

— Невже так було, Ворон? – Похитала головою Мама Му.

Ворон зітхнув і розкинув крила.

— Отоді я промок. Так промок, що стрибнув у озеро. Бо там було сухіше, ніж на повітрі. Оце я називаю дощем.

– Му-у. Ну, це занадто, Ворон.

А дощ усе йшов. Ялина наскрізь промокла. З гілок капало.

– Допоможіть! Крапля! – крикнув Ворон. – На мене впала крапля дощу! Я промок! Ялина пропускає воду. Відремонтуйте цю ялинку! Я промок, промок, я промо-о-ок!

З пасовища долинув якийсь гуркіт. Ворон висунув голову і глянув на небо.

– Так, так. Починається гроза!

— Ні, це не гроза, Вороне, — спокійно сказала Мама Му.

– Кар-р-р! Не сперечайся. Це гроза. Послухай, як гримить.

– Це бик, Ворон.

Ворон підскочив:

— Ви-и-к?

— Ну, це молодий бичок і він іде сюди, — м’яко сказала Мама Му.

– Де він? — спитав Ворон і швидко подивився на всі боки.

Мама Му подивилася з-під гілок.

— Іде сюди, Ворон. Він також промок. І, звичайно, хоче сховатися під великою ялиною.

Малятко, — сказала Мама Му ласкавим голосом.

Ворон злякався, підскочив і витріщився з-під гілок.

– Малятко? Не такий він і маленький. Розміром із господарську машину!

– Так, він великий, – сказала Мама Му. – Але він все ще дитина.

– Му-у! — почулося з пасовища.

Ворон сховався під ялиною за Мамою Му і обережно визирнув.

– Він сказав “му”, і дуже голосно, – з переляком сказав Ворон. – Дуже голосне “му”!

– Дивись, – сказала Мама Му. – Він скаче, Ворон. Йому хочеться пограти, і все йому цікаво.

— Але ж він іде сюди! – закричав Ворон.

– Так, він тебе побачив, – сказала Мама Му.

Ворон відразу зіщулився і зашепотів:

– Мене? Такого малого? Як він міг побачити мене?

— Він тільки вітається з тобою.

Бик підскочив до ялинки. І заревів на все пасовище. Ворон спробував сховатися за стовбуром.

– Не треба сюди підходити. Він може помахати мені здалеку. Привіт, привіт, бичок. Ось ми й привіталися. Можеш йти. Бувай!

Мама Му підняла гілку. Бик засунув голову під ялинку і пирхнув так сильно, що хвоїнки полетіли по пасовищу. Ворон закашлявся.

– Кха-кха. Не підходь ближче. Кха-кха. Я трохи застудився, розумієш, бичок? Кха-кха.

— Він тільки понюхає тебе, крихітко Ворон, — радісно сказала Мама Му.

– Бик? Понюхає? Мене?

Мама Му з подивом дивилася на Ворона.

— Ти весь трясешся? Невже ти злякався, Вороне?

— Злякався? О-о-о, ні, — сказав Ворон. — Це не я тремчу. Це земля трясеться.

Ворон прикрив крилами вуха і заплющив очі. Під ялиною почувся тріск і сопіння величезного носа.

– Він понюхав твою голову, Ворон. Як мило! А тепер іде, — ніжно сказала Мама Му.

Ворон розплющив очі. Він сидів нерухомо і дивився прямо перед собою.

– Кар-р-р! Він понюхав мій ніс… О-о… Понюхав мою голову! А пір’я на мені ще ціле?

Мама Му подивилася вслід бику.

— Він дуже грайливий. Тепер буде обнюхувати щось інше!

— А я ще зачісувався і таке інше! Мені час додому!

— Але дощ пішов сильніше, Вороне. Ти промокнеш.

– Я не залишусь тут. І цього дощика не боюсь. Я взагалі нічого не боюсь! Бувай!

Хоп-хоп-хоп. Ворон полетів.

— Бувай, Вороне. Ой, які бризки літають навколо тебе, коли ти летиш, — сказала Мама Му.

Але Ворон цього не чув. Він був уже далеко у своєму Воронячому лісі.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.4 / 5. Оцінили: 11

Поки немає оцінок...

“Мама Му на дереве”

Джуджа Висландер

Видавництво: “Азбука”, 2009 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: