Про двох курчат
Циферов Геннадій
Лежали на високому дивані двоє яєчок. Гріло їх тепле сонечко, обвівав легенький вітерець. Потім з одного яєчка вилізло курчатко.
— Доброго ранку, — привіталося воно з сонечком.
Сонечко усміхнулося. А проворне курча підійшло до другого яєчка й… клюнуло його дзьобом.
— Ану вилазь!
— Треба подумати, – почулося з яйця
— Та що тут думати, — обурилося перше курча. — Така чудесна погода.
— Ну й що, — відповіло друге. — Думати все-таки треба, бо навіщо ж тоді голова?
— Не знаю, не знаю, — заторохтіло перше. — Пішли краще погуляємо.
І пішли вони по стежинці, по зеленому лужку. Йшли, йшли і раптом побачили хлібну крихту.
Що це таке? — запитало перше.
— Треба подумати, — відповіло друге.
— Та що тут думати? – перше клюнуло, а друге зосталося без сніданку.
Пішли брати далі. За гіркою струмок дзвінкий…
Перше курча розбіглося й перестрибнуло. А друге думало-думало — і придумало місточок. Та впало з нього.
— От бачиш, — сказав спритний брат, — якби ти не роздумував довго, то все було б добре.
І тут вони вийшли до моря.
— Ну що, попливемо? – спитало перше курча.
— Постривай, треба подумати. Он бачиш на березі порожню коробку?
— Бачу, – сказало курча.
— Якщо до цієї коробки зробити з листка вітрило, то вийде чудовий корабель.
Приладнали вони вітрило і попливли.
Спритне курча ще й кукурікати намагалося та розмахувати прутиком. Це він так пас китів. А кити, от дивина, були страшенно задоволені. Їх ніколи ніхто не пас. Та раптом…
Раптом подув холодний вітер. Щасливі кити сказали “до побачення” і попливли в теплі моря. А в курчат зів’яло вітрило.
І хвилі понесли їх до холодного острова. Найбільша хвиля піднялася до неба і викинула їх на берег.
— Що нам робити?! — закричало на березі перше курча.
—Треба подумати, – сказало друге. Така холоднеча, а ти ще хочеш про щось думати. Ти просто дурненьке! – вигукнуло спритне курча й побігло. Щоб зігрітися, воно цілий день бігало по голому острову туди-сюди.
Ну, а друге курча? Те, що любило думати? Що ж воно робило?
А ось що. Подумало-подумало — із коробки-кораблика змайструвало хатку. А потім сіло й дивилося у вікно. А за вікном було холодно, літали білі холодні сніжинки.
Та тут почувся стукіт у двері, і зайшло перше курча.
Дзьобик у нього тремтів, і схоже воно було на снігову грудку з двома ніжками.
— Я, мовило тремтячим голосом курча, — я все – таки подумало…
— Ти подумало? – здивувалося друге.
— Так, — сказало перше, — я все таки подумало. Надворі холодно. А в тебе в хатинці краще. Ти молодець.
З тих пір брати жили дружно. Курча зрозуміло: іноді все – таки корисно думати. Бо навіщо ж тоді голова? Не тільки ж для того, щоб кукурікати!
Джерело:
“Про двох курчат”
Геннадій Циферов
Видавництво: “Махаон – Україна”
м. Київ, 2002 р.