TOU

Про Фармудзь Івана

Українські народні казки

Давно-предавно жив один цар. Він мав трьох синів і одну доньку. Старші сини були мудрі, вчилися в школі добре, а молодший — дурнуватий, Попіляник.

Одного разу старші брати зібралися до громади і почали гово­рити:

— Ми хотіли б знати, чому у нашого нянька одне око плаче, а друге сміється?

І порадилися піти до свого батька позвідати його.

— Котрий з вас піде перший?

— Та тільки ти підеш перший, бо ти старший.

І старший пішов. Постукав у двері.

— Herein! Вільно!

Хлопець відчинив двері.

— Пресвітлий царю і мій няньку! Чи можу я вам два-три слова сказати?

— Можеш, синку! Чому ні?

—Я хотів би знати, чого ваше одне око плаче, а друге сміється?

Цар читав газету, а перед ним на столі лежала шабля

Коли почув слова сина, вхопив шаблю, скочив на ноги і замахнувся на хлопця Але той втік з кімнати. Цар кинув за ним шаблею, шабля полетіла и забилася до дверей.
Цар мало заспокоївся. Вийняв шаблю з дошки, витер і поклав на стіл перед собою. Взяв газету й читає далі.

Тільки вибіг старший брат, як його вже чекав середущий:

— Ну, що тобі повів нянько?

— Іди сам, дізнаєшся!

Не хотів признатися, що дуже напудився і втік від свого батька. Середущий образився:

— Ти загордився и не хочеш зі мною говорити. Але я піду теж до нього. Адже він мені такий нянько, як і тобі. Про що довідався ти, про те дізнаюся і я.

І поспішив до дверей Постукав.

— Herein! Вільно!

— Пресвітлий царю і мій няньку! Чи можу я вас дещо спитати?

— Можеш, синку! Чому ні?

— Ви сказали старшому брату, чому одне ваше око плаче, а друге сміється. Скажіть і мені.

Цар вхопив шаблю з стола, скочив на хлопця, замахнувся. Той ноги під себе і довтеку. Цар кинув шаблею за ним, а та забилася до дверей. Як заспокоївся, вийняв шаблю з дверей, витер, поклав на своє місце, сів за стіл і засмучений почав читати газету.

Молодший брат — Попіляник — чув, що говорили між собою стар­ші. Він хотів і собі знати, чому у його батька одне око плаче, а друге сміється.

Приступився до братів і звідає:

— Ну, що вам сказав нянько?

— Іди і ти, почуєш…

— Я піду. Він для мене такий нянько, як і для вас. Сказав вам, повість і мені!

Повернувся й пішов. Постукав у двері.

— Herein! Вільно!

Відчинив двері, став струнко.

— Ви сказали старшим братам, чою ваше одне око плаче, а друге «сміється. Скажіть і мені.

Цар вхопив шаблю, скочив з-за стола, замахнувся на хлопця. Але той спокійно поклав голову на стіл і повів

— Рубайте! Ви цар, маєте право мене вбити.

Бачачи таку сміливість сина, цар здивувався і задумався. Далі взяв «стільця, присунув до стола і каже:

— Сідай, синку!

А сам сів за стіл.

— Я твоїм старшим братам нічого не повів, бо не було кому… А тобі скажу: коли я ще знаходився в маминій утробі, мене продали нечи­стому Як помру, мої кості чорти рознесуть по сімох державах. Тому «одне моє око плаче. Але я надіюся, що ви мене обороните. Тому друге моє око сміється. Я виджу, що на старших синів мені нічого надіятися. Вся моя надія на тебе. Приготуй сім сажнів дров, дуже сухих. Завези їх на кладовище, де буде моя могила. Коли помру, викопай яму — глибоку на сім сажнів — і закопай мене. Коло моєї могили будете ночувати і вогонь палити. Візьмете з собою шаблі. Вночі прилетять три змії.
О дев’ятій годині прилетить триголовий, о десятій — шестиголовий, опівночі — дванадцятиголовий. Коли їх поборете, мої кості будуть спо­кійно лежати в землі… Тільки ви, мої сини, можете коло мене ночувати вартувати. Нікому іншому робити це не дозволено.

Довго Іван говорив з своїм батьком Старші брати вже думали, що загинув, що цар, певно, зрубав йому шаблею голову. .
Ураз Попіляник вийшов, приступився до братів і каже:

— Вам няньо не повів, чому його одне око плаче, а друге сміється, а мені все сказав.

І відкрив їм таємницю. Найняв робітників, щоб приготували сім саж­нів дров. Робітники дрова нарубали, завезли на царський двір, склали на таке місце, де вони могли добре просохнути.

Незадовго цар помер. Іван наказав викопати глибоку на сім саж­нів яму. Дав завезти сім сажнів дров на кладовище. Коли погребли царя, три брати залишилися ночувати на свіжій могилі.

Розпалили великий вогонь. Сухі дрова горять, а вони посідали дов­кола ватри й чекають, що буде. Припалили цигарки й покурюють. Стар­шому здрімалося:

— Брати, я би дуже спав!

— І я би спав, тільки ганьблюся сказати. Аж серце мене болить… Хоче тріснути! — каже середущий.

— А ти не спав би? — питають молодшого.

— Я — ні. Я такий легкий, що, здається мені, скочив би з одної тори на другу. А коли ви спали би, лягайте. Я вас розбуджу, як тільки дещо почую.

Старші брати полягали и твердо поснули А Іван походжає довкола вогню. То сяде, посидить, то припалить, закурить.

Ураз коло півночі чує страшенний гук. Аж земля дрижить. Дивиться, а з-за гір, з-за лісів показалося велике світло. Ліс аж на п ять кіло­метрів ломиться, паде, тріщить, горить. Летить змій з трьома голо­вами. Здалеку риче:

— Песій сину! Бодай твою кров пси хлебтали! Кості твого батька ще в материнській утробі нам були продані. Ми маємо право рознести їх по сімох державах! А ти сюди прийшов боронити їх? Дивися: три пащі у мене! Котрою захочу, тою тебе з’їм.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки з зелених гір”
Запис, упорядкування та редакція –
– П.В. Лінтура, І.М. Чендея
Видавництво: “Карпати“
м. Ужгород, 1965 р.

 

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: