Про Фармудзь Івана

Іван гойкнув:

— Батькові кості не можна рушати! Скоріше треба кров пролити.

— Та як хочеш битися: чи боротися, чи їстися, чи шаблями рубатися?

— Я боротися не хочу, їстися не знаю. Будемо шаблями руба­тися!

Повиймали шаблі и почали рубатися так, що аж земля колишеться. А старші брати сплять і нічого не чують.

Довго билися. Нарешті вдалося Іванові одним махом відітнути всі три голови змія. Коли відрубав, кров полилася потоком, вогонь зали­ває, сплячих парубків затопляє Іван підняв братів і підпер дровами. Наклав на вогонь, щоб дужче горів. Кров довкола ватри тече, ки­пить.

Дуже мало встиг відпочити, коли знову чує страшенний шум. Ди­виться: ліс на десять кілометрів падає, тріщить, горить. А з пащ змія пломінь хмарою сапає під саме небо.

Прилетів шестиголовий змій. Здалеку риче:

— Песій сину! Пси би твою кров хлебтали! З’їв ти мою молодшу сестру Думаєш, що і мене з світу зведеш? Дивися, шість пащ маю, котрою захочу, тою тебе з’їм! Кості твого няня ще в маминій утробі нам були продані. Ми їх мусимо рознести по сімох державах!

— Батькові кості не руште! Скоріше кров мусимо пролити!

— Ну, як хочеш битися: чи боротися, чи їстися, чи шаблями ру­батися?

— Боротися не хочу, їстися не знаю. Будемо шаблями рубатися!

Коли почали рубатися, аж земля задрижала. Довго рубалися. На­решті Іван влучив момент і одним махом стяв змієві всі шість го­лів.

І потекла кров. Заливає вогонь, затопляє сплячих.

Попіляник підняв голови братів і підпер їх дровами так, наче б си­діли. Кинув на вогонь багато дров, а сам сів відпочивати. Та не встиг віддихатися, як чує знову страшенний гук: на п’ятнадцять кілометрів ліс падає, тріщить, ломиться, горить. Скелі, каміння кришаться, розпадаються, котяться… Гримить, блискає. Летить дванадцятиголовий змій, здалеку реве, рикає:

— Песій сину! Пси би твою кров хлебтали! Згубив ти моїх двох сестер! Думаєш, що і мене з світу зведеш? Дивися! Я маю дванадцять пащ, котрою захочу, тою тебе з’їм. Такий, як ти, може впасти до мого ока, а я не буду й чути. А ти зі мною думаєш боротися? Кості твого батька ще в материній утробі нам були продані! Ми мусимо їх рознести по сімох державах!

— Нянькові кості не можна рушати! Скоріше треба кров пролити.

— Та як хочеш битися: боротися, їстися чи шаблями рубатися?

— Я боротися не хочу, їстися не знаю! Будемо рубатися!

Почали вони рубатися шаблями так, що аж земля дрижить. Дов­го боролися. Іванові пощастило одним махом відрубати шість голів, по­тім влучив і відрубав ще шість голів. Та одна голова знову скочила на своє місце, приросла і крикнула:

— Відрубав ти одинадцять голів, а мене не відрубаєш! Я тебе мушу з’їсти!

Дуже змучився хлопець. Вже не може и шаблею махати. Скільки разів голову не зрубає, стільки разів вона скочить на своє місце й знову приросте. Думає собі Іван: «Ну, тут прийдеться загинути. Та ще раз спробую!»

Махнув шаблею, стяв голову, горло змієві ураз проткнув шаблею і притиснув до землі. Доки голова вирвалася, кров уже охолола. Скочи­ла голова на своє місце, а прирости вже не могла. Кров тече весняною рікою, так тече, наче відкрили загату Закарпатської гідроелектростанції у Вільшанах.

Іван попідкладував своїх братів, немовби стояли, інакше вони пото­нули б у крові.

Погана кров змій залила ватру, і вогонь погас. Іван бреде в -крові — який високий, така кров глибока. Сів мало відпочити і почав замерзати, бо увесь мокрий. Пробує розпалити вогонь, та не може — запалки промокли. Ніяк закурити. Думає собі: «Як би дрова підпалити?»

Оглядається, чи не видно десь світла. Та ніде нічого. А на цвинтарі ріс височенний ясен. «Вилізу на ясеня, — думає собі, — звідти увиджу десь світло».

І вибрався він на дерево. Дивиться в один бік, дивиться в другий бік, дивиться в третій. Ніде нічого не видить. Дивиться в четверту сто­рону — побачив маленьке світло.

— Поки злізу з дерева, в моїй голові закрутиться, не буду знати, куди йти, — говорить сам з собою. Додумався кинути шапку на землю в той бік, звідки світилося.

Зліз на землю, знайшов шапку, рушив за світлом. Іде, іде, іде… Але це не так близько, як здається, йшов доти, доки не потрапив до вели­кого, густого пралісу.

Ураз чує: сваряться дві жінки. Коли приступився ближче, вони покликали його:

— Чоловіче, тебе сам бог сюди привів. Ти і розсудиш: котра з нас старша? Ми давно сваримося на цьому.

— А що ви за одні?

— Ми — Ніч і Днина. Вадимося, чи Ніч старша, чи Днина?

Іван вирубав дві жердини, скрутив дві мотузки. Одну жінку при­в’язав до одного бука, другу до другого так, щоб одна від одної була на віддалі ста метрів. І пригрозив:

— Аби я не чув вашого голосу! Подумаю над тим, як вас справед­ливо розсудити. Ви чекайте мене і тихо сидіть А якщо будете сва­ритися, повернуся і голови вам повідрубую.

Жінки настрашилися и тихо чекають.

А Іван дорожить далі. І приходить він на місце, де горів великий вогонь. Триста сажнів дров було скидано на громаду й підпалено. Довкола ватри лежать колесом опришки і сплять — так розклалися, що де їм ноги, там їм і голова.

Іван дивиться на них і думає собі: «Облягли довкола ватру так, що підступити не можна до неї. Як дістати головню? Лізти через них. Про­будяться». Додумався зрубати малого бучка, розколоти кінець надвоє і вчинити розкіп. Розкіпом сягнув з ватри головню, тихо поніс над опришками. Та жарина впала старшому на черево. Іван на це не дивиться, швидко з вогнем тікає. Тим часом жарина почала пекти опришка. Але той був повним і не почув відразу. А як почув,., прокинувся, схопився на ноги й гукнув:

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9