Про Фармудзь Івана

— Котрий з вас кинув на мене вогонь?

— Ми ні. Ми спали і не рушалися з місця. Що сталося?

— Головня впала на моє черево!

Опришки нічого не знають і дивуються.

— Ану, скоро встань і подивися, чи хтось не брав з ватри?

Молодший скочив на ноги, подивився на всі сторони.

— Нікого не видно

Старший гукнув до середущого.

— Ану, ти подивися!

Середущий глянув на всі чотири сторони і не видить нікого.

— Виджу, що мушу сам встати. Я його увиджу, де б він не знахо­дився.

Старший встав, а голова його знялася високо над деревами. Дивить­ся в один бік — не видить нікого, дивиться в інший бік — не видить нікого, дивиться в третій — нікого. Глянув у четверту сторону:

— Ага, тут є! Несе вогонь і махає ним, щоб не загас… Ну, зараз він буде тут.

Кілька разів ступив, наздогнав Івана, поклав його на свою долоню – й приніс до ватри. Дивиться на нього:

— Ти, мурахо! Тебе не є чого бити. Але мусимо тебе забити тому, бо ти вкрав від нас головню. Але я хотів би скоріше знати, що ти за один?

— Я найбільший злодій на світі! — відповідає Іван.

— Коли ти найбільший злодій на світі, допоможеш нам вкрасти цар­ську дівчину. На ту дівчину ніколи сонце не загріло, ніколи вітер не по­дув. У тої дівчини золота звізда на чолі, на голові — золоте волосся. Нема того на цілому світі, хто б розповів про її красу, така вона пре­красна. Ми вже три роки за нею ходимо — хотіли б викрасти. Та вчи­нити це не можемо. Тільки наблизимося до царського палацу, коли на царських воротах починає кукурікати золотий когут. А світить він ясніше за електрику. Кукурікає голосно, царське військо поспішає на страж, стріляє з гармат, кулеметів, з рушниць.

Старшин опришок показав своє тіло.

— Дивися, яке шмаття з нас кулі повиривали. Мусимо тікати. А ти берешся царівну викрасти?

— Беруся, тільки приведіть мене на те місце, звідки видно когута. Далі я поповзу на колінах і ліктях и когута застрелю.

Вони повели Івана на місце. Звідти він поповз на череві до півня, прицілився і застрелив його. Когут тільки крилами тріпнув і впав на; землю. Світло відразу згасло.

Царське військо чуло постріл, та не рушило з місця. Іван повер­нувся до опришків і каже:

— Когут мертвий! Можемо йти до царського палацу.

Опришки пішли. Дивляться: золотий півень дійсно лежить мертвий.

«Та це справді найбільший злодій на світі, — подумали собі. — Бо досі ніхто не міг півня-віщуна забити».

Прийшли до воріт. Іван каже:

— Ці ворота розломіть.

Опришки легко розтрощили ворота й підступили до царського пала­цу. Тут стояла залізна огорожа. Поламали й огорожу. Далі необхідно було спускатися східцями до пивниці.

Іван говорить:

— Ви стійте, а я східцями спущуся до царського палацу і дізна­юся, де царівна. Потім повернуся за вами. Віднесемо її разом з ліж­ком.

І знайшов кімнату, де дівчина спала. Коли відчинив двері, зоря вдарила йому в лице. То було світло від зірки на чолі царської доньки.- Воно так сяяло по цілому палацу, що не потрібно було й електрики. Аж очі сліпило.
Сів коло прекрасної дівчини і любується. «Шкода такої краси оприш­кам… Не віддам її!» — думає.
Повернувся до опришків і каже:

— Я спущуся східцями до палацу, буду вас по одному кликати. Та ви ідіть обережно, щоб не почули слуги, бо тоді вони почнуть просити допомогу.

Спустився хлопець до пивниці и сховався за стіною. Вийняв шаблю й гукнув:

— Перший!

Опришок посунувся східцями униз — поповз гадюкою… Коли захо­див до пивниці, Іван змахнув шаблею й відрубав йому голову. Труп по­чав бити собою, та Іван хутко затягнув його до пивниці и гукнув:

— Другий!

Другий опришок поліз униз східцями… Йому Іван теж відрубав го­лову.

— Третій!..

Останнім спустився старший. Не знав, що його чекає смерть. Іван махнув шаблею, и голова відлетіла від тулуба.

Іван залишився один. Східцями піднявся до царської дочки. А донь­ка твердо і солодко спала. Зняв Іван з її пальця перстня й надів на свій. Свого перстня натягнув на палець дівчині. Не почула вона нічого. Іван сів собі за стіл, взяв папір і написав: «Іван Фармудзь зарубав трьох зміїв. Ніч і Днину прив’язав до дерев. Золотого когута застре­лив, повідрубував голови опришкам, від принцеси зняв з пальця перстня, надів собі. Свого перстня передав принцесі…»

Листа Іван поклав до конверта, заліпив, написав адресу. Надрізав на лівій руці пальця, своєю кров’ю поклав печать і заховав дівчині до кишені. Потім парубок пішов собі до братів.

По дорозі Іван зустрівся з жінками, котрих прив’язав мотузками до дерева. Ніч і Днина здаля до нього гукнули:

— Швидко відпускай нас! Коли б ти рівно на десять хвилин спіз­нився, світ би зарвався. Вже сім діб минуло, як ти нас пов’язав. Селами люд процесіями ходить і молиться, щоб настала Днина…

І дійсно, Ніч тривала з того часу, відколи Іван прив’язав до буків двох жінок — Днину і Ніч.

Відв’язав їх і каже:

— Нелегке діло відповісти, котра з вас старша. Довго треба ду­мати. І так я розсудив: коли літо — тоді має бути велика Днина, а коли зима — тоді має бути велика Ніч. Бо літом багато роботи на полях, та и треба, щоб урожай ріс, вистигав. Треба так вчинити, щоб ви не знали кривди ні одна, ні друга. Тому я поділю вас. Ви згодні?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9