Про Фармудзь Івана

— Згода!

— Договір підпишете?.. А коли ні, знову вас прив’яжу… Цей до­говір не на два-три роки, а довіку.

— Підпишемо, підпишемо!

Так Ніч і Днина помирилися і підписали договір. Цей договір діє і донині: влітку Днина старша, зимою — Ніч. І більше дві жінки не сва­ряться, живуть спокійно, а в світі — мир.

Іван залишив жінок і повернувся до своїх братів. Вийняв шаблю і почав кров розтинати, бо застигла — ходив по ній, як по сухій землі. Обрубав кров довкола братів і розбудив їх. Коли побачили брати, що за трупи валяються на землі, скільки крові — помліли од страху.
Брати зібралися й повернулися додому. Іван Попіляник перебрав царство і став царювати. Життя для народу стало легшим, бо Іван був не з гордих панів, а з бідних, з попіляників.
Брати довгий час жили разом. Іван правив державою, старші йому допомагали.

Іванів батько перед смертю наказав:

— Коли хтось прийде за твоєю сестрою, не переч, віддай її.

І дійсно, одної ночі, біля дванадцятої години, з’явилися на цар­ському дворі музики: грають, співають, кричать. Під вікном почали гу­кати:

— Іване! Віддай те, що тобі батько велів! А коли ні — камінь на камені не залишиться…

Іван вхопив сестру на руки й кинув з вікна… На дворі нечисті під­хопили дівчину — не дали їй упасти на землю… Музики радісно загра­ли, вітер завіяв, і все ураз зникло. Понесли царівну через долини, через гори, ліси і моря. На однім місці по дорозі прорубали в товстелезному дереві тунель. І крізь дерево пролетіло сто бричок…

А Фармудзь Іван далі царює в своїй державі. Та най він собі царює, а ми ходім до царя, де залишилися зарубані опришки.

Той цар пообіцяв свою дочку і своє царство тому витязю, котрий поборе опришків.

Рано, на зорях, царський слуга-циганин спустився до пивниці, в якій лежали побиті опришки. Вийняв багнета і почав колоти трупи. Коли по­кривавив одяг, лице, руки, ноги, гойкнув:

— Гей, на допомогу! Тут розбійники!

Прибігло військо, а за ним панство і сам цар, цариця, їх дочка. Див­ляться і видять: на землі валяються мертві, а циганин над ними з кри­вавим багнетом. Звідають його:

— Ти побив опришків?

— Ой, я! А хто інший?

Циганові повірили. Цар задумався, зажурився, бо треба віддати доч­ку за витязя-циганина. Принцеса посмутилася, бо циганисько був дуже бридкий — чорний, вісплявий, у ластовинні.

«За чорного вісплявого чорта мушу віддаватися!» — шепче собі зажурена дівчина.

Та що чинити. Рятунку нема. Цар дав слово, а його поламати не можна…

І почали готувати весілля. Оголосили по цілій державі, що царева дочка віддається за такого и такого — за циганиська!

Покликав цар мудрих лікарів, чи не могли б вони зробити таку операцію, щоб циганин був кращим. І лікарі облупили з цигана шкуру. Та це не допомогло. Циганище став ще бридкішим, ніж був. Але ци­ганин не сумує, він веселий, радий — буде царським зятем. Дуже поспі­шає, щоб весілля чим швидше справили, щоб уже сів на золотого трона.

Коли все було приготовлене, назначили день весілля. Розіслали теле­грами царям сусідніх держав, графам і міністрам з повідомленням, на який день запрошуються гостями.

Дістав телеграму і Фармудзь Іван. Здивувався: «Певно, тут якась омана!» І каже своїм братам:

— Я мушу йти туди й туди. Ви залишайтесь на моєму місці, управ­ляйте державою так, щоб людям не було кривди…

В давні часи літаки не літали, машин і поїздів не було. Треба було добиратися на возах чи на конях

Іван осідлав свого коня, відклонився від родини і рушив у до­рогу.

В царській телеграмі було точно вказано, доки стражі мають право впускати гостей на весілля. А коли дехто з’явився пізніше вказаного часу, вартові вже не мають права його впускати.

Іван спізнився всього на десять хвилин. Сторожі на царських во­ротах його не пустили. Марно говорив, що прибув на весілля

— До того й того часу ми впускали, а зараз ворота закриті!

Іван просить:

— Ви тільки передайте царю моє вітання. Скажіть, що я тут, не погордував з’явитися на весілля. Аби цар не подумав, що я не захотів прибути.

Вартові послухали Івана і передали його слова.

Жених-циганисько сидів у палаті на золотих подушках так високо, що головою сягав до самого пода, й кричав:

— Не пускайте нікого!

Він все боявся, що хтось піймає його на брехні.

Старий цар розсердився:

— Го-го-гов! Ти ще не цар, а вже всім наказуєш? Нині я ще по­рядкую у своєму домі! Я думаю, що далекого гостя треба прийняти! То не біда, що він спізнився на десять хвилин. А коли такого гостя не зустріти, ганьба буде не тільки для нього, але й для нас! А врешті він може прогніватися и оголосити нам війну. А кому нині на руку проли­вати кров?
Велів цар зустріти Івана музиками, прапорами й просити на ве­сілля.

Фармудзь Івана з великими почестями привели до царських палат.

— Де молодий, де молода? — питає.

— Там і там.

І пішов Іван привітатися з ними. Ураз він впізнав дочку царя, та чиниться, ніби нічого не знає.
Іван втямив, що молода заплакана. Глянув на молодого і не втримався від сміху:

— Який ти шкарадний!

Ці слова почули пани, а за образу честі царського зятя жандарми відразу Івана схопили й повели до темниці. І вчинили вони над ним суд. Засудили до страти за образу честі царського молодого.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9