Про Фармудзь Івана

Поставили на дворі шибеницю, привели засудженого. Кат вже че­кав, щоб кинути Іванові на шию мотуз. Головний суддя сказав:

— Засудженому до страти Івану Фармудзю дається сказати останнє слово.

Іван взяв слово:

— Я засуджений до страти… Моє серце дрижить, тому я не можу говорити скоро. Буду говорити помалу. Та скажу вам всі новини: Фармудзь Іван зарубав трьох зміїв, Ніч і Днину прив’язав до дерев, золотого когута застрелив, повідрубував голови опришкам, від принцеси зняв з пальця перстня, одягнув собі. Свого перстня передав принцесі. Іван Фармудзь написав письмо і кров’ю лівої руки поставив печать. Письмо Іван Фармудзь поклав принцесі до кишені…

Пани здивовано слухали й думали собі: «А може, чоловік правду каже? Треба перевірити».

Іван зняв з свого пальця перстня й передав міністрові. Той про­читав напис. На обручці було виписано ім’я царської дочки.

Довкола шибениці зібралося багато люду глянути, як будуть віша­ти чоловіка. Тільки принцеса не прийшла сюди — вона закрила за собою двері в палаті й плакала. Аж помирає, небога, з жалю, — волосся рве на голові, б є головою в стіну, руки ломить.

Міністр постукав у двері до царської дочки:

— Не плач, вже можеш радіти!

Але дівчину нелегко потішити. Коли мало заспокоїлася, опам’ята­лася, міністр показав перстня:

— Глянь! Чий це перстень?

Царська дочка свій перстень впізнала

— Це мій перстень.

— А як він попав до рук чужого хлопця? У тебе на руці є свій перстень?

— Є!

— Ану, добре глянь на нього!

Дивиться царівна і каже:

— Це не мій… На ньому написано: «Фармудзь Іван». Я цього хлоп­ця не знаю, ніколи я з ним не зустрічалася…

— Тепер його впізнаєш. Ходи зі мною.

Міністр повів царівну на двір, де товпився народ. Сягнув до кишені і знайшов листа. Прочитав: «Іван Фармудзь зарубав трьох зміїв. Ніч і Днину прив’язав до дерева, золотого когутика застрелив, повідрубував голови опришкам, з принцеси зняв з пальця перстня, надів собі. Свого перстня передав принцесі… Іван Фармудзь написав письмо і кров’ю лівої руки поставив печать. Письмо Іван Фармудзь поклав принцесі до ки­шені».

Почувши таку вістку, весь народ загомонів:

— Ура! Іван Фармудзь!

А на царське весілля зібралося багато циган. Цигани і собі почали гомоніти. Та царське військо, царські слуги розігнали їх.
Над молодим тут, на місці, вчинили суд. Кинули на шию мотуз і повісили.
Івана посадили коло молодої и справили весілля. Принцеса вже не плаче, вона рада, щаслива.
Весілля було славне-преславне..

Весілля закінчилося. Молоді живуть собі щасливо, весело. Іван пе­ребрав царство, зробив порядок у державі, судив справедливо, за бідних заступався.

Одного разу йому захотілося провідати своїх братів.

— Няньку, — каже він старому цареві, — я хотів би побувати у своєї родини. Давно я не був у своєму домівстві.

Іван вже правив двома державами разом, бо два царства об’єднав

— Сину, я тобі не забороняю. Іди, подивися на своїх. Але нашу дочку брати з собою ти не можеш, бо на неї ніколи сонце не світило, на неї ніколи не дув вітер.

Та Іван один, без жінки, йти не хоче:

— Як я покажуся додому без жінки? Мене люди висміють. Во­ни подумають, що я ганьблюся своєю жінкою.

— Знаєш, Іване, станеться нещастя. Коли повезеш жінку з міста в поле, її від тебе вкраде повітруля.

Іван стоїть твердо на своєму. Не допомогла і погроза:

— Не хочеш нас слухати, то пам’ятай: коли станеться біда, повис­неш на шибениці!

Велів Іван приготувати бричку, сів з жінкою і рушив у дорогу. Тільки вибралися з міста на широке поле, коли знявся вихор. Принцесу вхопило и почало нести. Іван схопив жінку, не пускає. Та повітруля під­няла і його високо в повітря. Коли увидів, що спасти жінку не може, пустився руками, упав на землю і так гепнув собою, що ледве зали­шився живим.

Майже мертвого Івана кучер повіз додому. Старий цар дуже розлю­тився на свого зятя. Зібрав суд. Засудили Івана до шибениці

На суд прийшла і цариця. А вона мала добре серце. Пошкодувала молодого чоловіка й написала таку просьбу: «Івана погубити не треба. Він звершив славні діла. Іван може знайти свою жінку, а нашу дочку. Коли його повісимо, пропаде не тільки він, але й наша дочка, бо ніхто інший її не спасе. Най він рушає у дорогу і шукає її протягом трьох років. Приготуйте йому такі документи, по яких міг би пройти цілим світом. Дайте йому таку правду, по якій міг би в будь-якому банку дістати гроші».

Судді прийняли слово цариці. Вчинили Іванові документи, дали по­свідчення, і він пустився світом шукати жінку.

Йде, йде, йде через широкі поля, густі ліси, високі гори, глибокі ріки й моря. Ураз попав до страшенного лісу. Такого на світі ще не видів. У цьому лісі ріс дуб-велет. У дубі був прорубаний тунель, а над тунелем зроблений напис: «Сюди проходила свадьба з Фармудзь Ма­рійкою».

Іван прочитав написа й зажурився… Мало постояв під дубом, а далі рушив своєю дорогою. Тяжко, дуже тяжко проходив він пустелями й бо­лотами, полями й хащами. Ураз він вийшов на високі гори. Місцями скелі минає, а де обійти не може, там через них перебирається. Мучиться, неборак, бідує. «Ну, — думає Іван, — тут доведеться загинути».

Накінець Іван видерся на таку високу полонину, що вже вищої у цілому світі ніколи й не було. Збився він з доріг, з доріжок і попав у такі бідні місця, де й окрушка хліба годі дістати. З голоду погибає, бо ноги під ним дрижать — стояти не може. Вибрався Іван на самий верх полонини і сів відпочити. Дивиться і видить: ген-ген далеко щось таке, як хата. Та воно дуже мале, не більше за шкатулочку.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9