TOU

Про Фармудзь Івана

Українські народні казки

— Ой, я так сильно заснув!

— Заснув би ти навіки… Чи пам’ятаєш, що сталося з тобою?

Іван досить довго пригадував. Та згадав він тільки те, як Поганий цар його рубав.

— Мене порубав Поганий цар.

— Так… Але тепер знай: я тебе оживив, бо в мене були дві душі! З цього часу міркуй: коли ще раз погинеш, я тобі вже не поможу.

Але у Фармудзь Івана тільки одна думка: як би звільнити жінку. І просить він свого швагра:

— Порадь мені, що чинити? Коли не освободжу своєї жінки, і сам жити не хочу.

— Я не можу тобі порадити. Може би, порадила тобі моя мама. Во­на над півсвітом старша. Знає багато. Та боюся, що тебе з їсть, як тільки увидить Не дасть тобі и слова сказати.

— Порадь мені, що чинити? Коли не освободжу своєї жінки, і сам жити не хочу.Я не гадаю, най з’їсть! Мені все одно. А може, таки дещо й порадить. Чи далеко і довго до неї?

— Порадь мені, що чинити? Коли не освободжу своєї жінки, і сам жити не хочу.Шість місяців дороги.

Іван взяв на дорогу їжі. Сестра приготувала йому стільки, що ледве ніс. Відклонився і рушив світом.

Йде, йде, йде місяць, два, три, чотири, п ять. Цілих шість місяців Іван вже в дорозі. Наблизився на віддаль п’ятдесяти кілометрів до ба­биної хати. А баба на цій віддалі чула земного чоловіка. Вийшла з хати и грізно заревіла:

— Ходи, ходи сюди, песій сину! Я вже десять тисяч літ живу на цьому місці, а земного чоловіка тут ще не виділа. Три тисячі літ я не їла свіжого людського м’яса. Я вже дуже жадна. Тепер тебе з’їм.

Іван почав просити, молити злу бабу:

— Мамко моя солодка! Свашко моя люба! Та я подарував вашому синові свою сестру. Тепер я у великій нужді. І прийшов я до вас за по­радою. Скажіть мені, люба, що маю чинити? Послав мене сюди ваш син, мій дорогий родич.

Так він просив, так він благав грізну бабу. А коли баба почула ласкаві й добрі слова чоловіка, сказала:

— Ходи ближче, най я тебе увиджу. Дуже мило і любезно знаєш говорити. Та все одно я тебе з’їм, бо я дуже жадна до людського м’яса.

І взяла баба дві залізні жердини — по десять метрів кожна, — під­клала свої вії на очах, щоб могла видіти, бо вії так упали, що вже й не держалися доверху.

Іван приступився ближче до баби. І знову ласкаво просить, молить стару, щоб помогла в біді.

— Ну, мудрий ти чоловік і дуже красно, мило знаєш говорити. Та хочу я знати, в якому ділі ти сюди прийшов? А далі вже тебе з’їм….

Іван розповів про всю свою біду. Розповів, як добився прекрасної царівни, як її взяв за жінку, як повітруля її понесла, як він блукає по світу в пошуках… Доти просив бабу, що вона розжалобилася над ним.

— Скажу тобі чесно. На землі ще не жив чоловік, до якого був би у мене жаль. Тебе я пошкодувала і дам пораду. Я старша на півсвіту, а в твоїм ділі помогти не можу. Та я тебе відправлю до свого чоло­віка Якщо ного допросишся, аби він тебе не з’їв, аби тебе пошкодував, він тобі допоможе. Але мало маю надії, щоб він пожалів тебе. На кожного земного чоловіка він має ще більшу злість.

— Та чи далеко до вашого чоловіка?

— Шість місяців дороги.

— Я піду до нього.

— Спершу ходи до хати, я тебе погодую. Ти вже голоден. Якщо ти мене допросив, щоб я тебе не з’їла, я мушу сама тебе погодувати.

Баба наварила олов’яних галушок і поклала на стіл перед Іваном. А той такого ніколи не їв. Та боявся не їсти, щоб стара не розізлилася. Гірко, нелегко, з бідою поїв галушки. Уже й ситии був, та все ще їв, бо мусив.

Подякував бабі, відклонився від неї і рушив у дорогу. Ті галушки його тримали шість місяців, бо протягом шести місяців не чув голоду.

Минуло шість місяців, Іван на сто кілометрів приблизився до дідо­вої хати. А дід з такої віддалі чув земного чоловіка. Вийшов і так заре­вів, що з дерев листя посипалося.

— Ходи сюди, песій сину, тут я жив}’ п’ятнадцять тисяч літ, а земного чоловіка ще не бачив. Ходи, ходи! Я п’ять тисяч років вже не їв людського м’яса, а тепер буду їсти.

Коли Іван почув ці слова, настрашився і почав просити:

— Няньку мій милий, сватику мій любий, я вашому синові подару­вав свою сестру. У моїй великій нужді, у моєму великому горі ваш син послав мене до вашої любої жінки, щоб вона дала мені пораду. Та й вона хотіла мене з’їсти, бо вже давно не живилася людським м’ясом. Та по­шкодувала мене, розжалобилася наді мною, коли я розповів їй про своє велике лихо. Любезно вислухала мою бесіду и прислала до вас, щоб ви дали свою пораду, бо вона не може допомогти. Тепер маю всю надію на вас одного. Думаю, що ваше серце добре, будете мати жаль до мене. А ви один найстарший на цілому світі. Поможіть мені!

Дід сказав:

— Мільйони людей я вже з’їв за своє життя, а такого ласкавого, милого чоловіка ще не зустрічав. Хотів би я видіти своїми очима, хотів би я послухати, що тебе сюди принесло. Подивлюся на тебе, а потім вже з’їм.

І дід підпер свої вії залізними стовпами — по двадцять метрів дов­жиною. Тільки побачив Івана, як гукнув:

– Прекрасний ти чоловік! Любо на тебе дивитися. Та скажи мені про своє діло… А потім я вже тебе з’їм.

Іван почав розповідати про свою біду: про те, як добився прекрас­ної дівчини, як взяв її за жінку, як повітруля викрала молодицю, як обійшов цілий світ. Так красно, так прикладно розповідав, що дідове серце здригнулося і жалем взялося до хлопця.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки з зелених гір”
Запис, упорядкування та редакція –
– П.В. Лінтура, І.М. Чендея
Видавництво: “Карпати“
м. Ужгород, 1965 р.

 

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: