Про Фармудзь Івана

— Ой, я їв і пив, але Фармудзь Іван твою кухарку поніс!

— Чи можу я два вагони горіхів потрощити і з’їсти. Чи можу; я два вагони тютюну викурити та й дві години поспати, аби його догонити?

— Можеш чинити, що тільки хочеш, щоб тебе й сам чорт забрав, а Івана вже не доженемо.

Поганин дуже розізлився. Скочив до хати, не їв, не курив, тільки озброївся. Поклав на чоботи страшенні шпори — кожна по сто кілогра­мів. Осідлав коня і як почав його шпорами колоти, кінь понісся вихром.

Іван почув вогонь.

— Щось мене пече в плечі! — гукнув.

— Пече, бо за нами женеться Поганий цар.

— А чи дожене нас?

—Ой, він нас ніколи не дожене! Я його тільки дурю, щоб нас не видів.

Коли поганин наближався, кінь і кобила швидше полетіли. Все ско­ріше, скоріше. Кінь поганина почав ржати й кликати свого батька і свою маму:

— Няньку, мамко! Бійтеся бога, чекайте, бо цей душу з мене шпо­рами вижене.

— Даремно просиш нас! Ти ніколи не доженеш. Ми тебе не поче­каємо.

—Та що чинити? Поганин дорогою замучить! Я погину!

— Та що чинити?

— Полети в небо, там перевернися уверх ногами і кинь з себе поганина… Коли так вчиниш, ще й порох з нього на землю не впаде.

Кінь так і вчинив. Полетів з Поганим царем високо, як тільки міг, перевернувся уверх ногами, потряс собою и кинув поганином… Хоч це було дуже давно, прадавно, може, поганин і зараз ще паде. А коли впав би, на світі загуркотіло б всіма громами так, що земля розсипалась би.

Кінь звільнився від поганого вершника и помчав за своїм батьком, за своєю мамою. І вже всі троє летіли разом.

Велике сяйво обійняло небо. Люд в цілому світі здивувався і настра­шився, чи не прийшов кінець.

Коли Іван та його жінка на чарівних конях спустилися до своєї дер­жави, люди помліли від страху, бо думали, що світ горить. Далеко, да­леко світилося так, якби самі сонця падали на грішну землю.

В столичному місті, де жив Іванів тесть, весь народ так переля­кався, що протягом трьох днів не міг отямитися. Немало людей від стра­ху померло. Старий цар теж ледве опам’ятався. А коли увидів свого зятя і свою дочку, з радості щиро заплакав.

Приготували велику гостину. Зібрали весь народ. Іван дав своїм братам телеграму: «На тоді и тоді будьте у мене, бо я вже повернувся з довгої і далекої дороги».

Брати прибули, гостилися, веселилися, бо радості не було кінця. Іван з своєю жінкою щасливо жив і справедливо управляв держа­вою. Може, ще й зараз обоє живуть, коли не померли.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9