Про їжачка та його молоду дружину

Був собі такий чо­ловік, котрий умів мітли в’язати. Одного разу пішов він у ліс по гілляки. Раптом з-під його ніг виринув їжачок.

Настав час чоловікові обідати. А їжачок все під ногами плутається: то розсипані крихти хліба під­бере, то краплинки молока з чобота злизне. Сподоба­лася чоловікові тваринка, вирішив він її з собою за­брати. Посадив у шапку й приніс додому.

Рано-вранці прокинулися господарі і бачать: посуд чисто вимитий і складений, чисті горщики аж бли­щать, підлога підметена та ще й пісочком посипана, вода принесена, у пічці дрова горять. А їжачок тільки сопе та своїми голочками господарю штани латає.

Сподобалася господарям їжачкова робота, і вирі­шили вони їжачка за сина взяти. Назвали його Ко­лючий.

Коли Колючий підріс, то задумав оженитися, тіль­ки не на якійсь там простій дівчині, а на дочці короля тієї країни. Просить, молить їжак свого батька, щоб він ішов до короля свататися. Дуже любив батько свого сина, тому пішов до короля й каже:

– Ваша світлість, чи не погодитесь ви свою коха­ну доньку за мого сина віддати?

Король відповідає:

— Приведи й покажи свого нареченого!

Повернувся додому батько і про все розповів синові.

Подумав Колючий хвильку та й мовить:

— Правильно король сказав. Ходімо до нього.

Пов’язав батько їжачка шовковою стрічкою, уквіт­чав його голову білою конюшиною, посадив у шапку та й поніс до короля. Король побачив нареченого і став сміятися. Сміється король — аж сива борода труситься, і вгамуватися не може.

— Ну й нареченого ти мені привів,— каже король.

Став батько вихваляти їжачків розум та працьови­тість, а король і мовить:

— Добре, я погоджусь віддати свою дочку за твого сина, якщо наречений за одну ніч вивезе з мого хліва гній, що за п’ять років там назбирався, розкидає йо­го, поле виоре, засіє, виростить і скосить пшеницю, змолотить її, змеле і принесе мені зі всього борош­на коровай!

Почув таке батько та й засумував. А їжачок його заспокоює:

— Не сумуй, таточку! Якось упораюся з тією ро­ботою. Неси мене у королівський хлів.

Приніс батько їжачка у хлів, а він уже й загадує:

— Гною, гною, лізь на воза, їдь у поле!

Гній піднявся, упав на воза й поїхав у поле.

Біжить їжачок полем та й гукає:

— Орися, ниво! — та й зоралася.

— Боронися, широке поле! — і заборонувалося поле, аж до неба курява стала.

— Ляжте, борозни, струнами! — і пролягли бо­розни, наче струни.

— Посійся, пшеничко! — і пшеничка сама посія­лася.

— Зійдіть, підніміться, золоті хліба! — виросло стебло, дозріло зерно.

— Скосися, стань у снопи, пшеничко! — пшенич­ка скосилася і у снопи стала.

— Висуши, сонечко, снопи! — сонечко і вису­шило.

— Зберіться на току, колосочки! — ті й зібралися.

— Обмолотися, пшеничко! — та й обмолотилася.

— Змелися, спечися, смачний короваю, у візок за­берися і аж до короля явися!

Як сказав їжак, так і сталося: хліб сам змолотився, змоловся, спікся запашний, рум’яний коровай, ско­чив у візок і поїхав до короля. їде валка у сто возів, а їжачок попереду шлях показує.

Побачив король, що їжачок його умову виконав, і не може вже відмовитися від свого слова. Покликав король свою доньку, показав шпичкуватого нарече­ного і звелів до весілля готуватися. Що вдіє коро­лівна, коли батько наказує?

Заручилися й побралися їжак з королівною.

Вночі, після весілля, як тільки наречена пішла спа-

Прокинулася молода дружина від сердечного не­спокою, побачила замість бридкого їжака вродливого хлопця, несказанно зраділа.

Вранці їжак у свій колючий одяг уліз, по хоромах бігає та тільки сопе.А як тільки стемніло, їжачок знову свої голки ски­нув і став юнаком.

Одного ранку слуга, що кімнату прибирав, знайшов їжакову шкурку й кинув її зі всім сміттям у вогонь. Прокинувшись, Колючий довго шукав своє денне вбрання та ніде не міг його знайти. Розгнівався він і каже королівні:

— Чарівник мене у їжака обернув. Тепер я мушу іти у море. Сім років ти мене не побачиш. Я піду, а ти до чого не торкатимешся, все залізним ставатиме.

Пішов їжак до далекого моря, а його молода дру­жина до чого тільки не доторкнеться, все залізною бронею покривається. Доторкнулася до ніг — ноги стали залізними. Забулася й доторкнулася до чола — чоло залізним стало. Сумувала та страждала королів­на від їжакової кари.

Проклинаючи свою гірку долю, ледве сновигаючи, пошкандибала королівна до їжакового батька та ста­ла просити, щоб той пішов сина шукати, поради запи­тати, як їй бути, чи заживо залізом затисненій умерти?

Пожалів батько невістку, пішов сина шукати. Ба­гато років мандрував, як старий пень, мохом обріс, посивів. Дістався до моря. Став батько на березі та гукає:

— Колючий, виплинь!

Обернувся син морською піною, принесла його хвиля до берега:

— Чого ти, батьку, прийшов? Чого не даєш мені спокою?

Розповів батько про невістчине нещастя, а Колю­чий послухав і каже:

— Нехай королівна сама мене шукає!

Повернувся батько додому через багато літ, зовсім

постарів, став немічний. Звелів він невістці самій іти Колючого шукати.

Скована залізом, важко переставляючи ноги, по­мандрувала королівна. Поки дійшла до моря, вся мо­хом обросла.

Виплив з моря її чоловік, у білу піну обернувся, привітався й каже:

Сторінки: 1 2