Про їжачка та його молоду дружину

Пятрас Цвірка

Був собі такий чо­ловік, котрий умів мітли в’язати. Одного разу пішов він у ліс по гілляки. Раптом з-під його ніг виринув їжачок.

Настав час чоловікові обідати. А їжачок все під ногами плутається: то розсипані крихти хліба під­бере, то краплинки молока з чобота злизне. Сподоба­лася чоловікові тваринка, вирішив він її з собою за­брати. Посадив у шапку й приніс додому.

Рано-вранці прокинулися господарі і бачать: посуд чисто вимитий і складений, чисті горщики аж бли­щать, підлога підметена та ще й пісочком посипана, вода принесена, у пічці дрова горять. А їжачок тільки сопе та своїми голочками господарю штани латає.

Сподобалася господарям їжачкова робота, і вирі­шили вони їжачка за сина взяти. Назвали його Ко­лючий.

Коли Колючий підріс, то задумав оженитися, тіль­ки не на якійсь там простій дівчині, а на дочці короля тієї країни. Просить, молить їжак свого батька, щоб він ішов до короля свататися. Дуже любив батько свого сина, тому пішов до короля й каже:

– Ваша світлість, чи не погодитесь ви свою коха­ну доньку за мого сина віддати?

Король відповідає:

— Приведи й покажи свого нареченого!

Повернувся додому батько і про все розповів синові.

Подумав Колючий хвильку та й мовить:

— Правильно король сказав. Ходімо до нього.

Пов’язав батько їжачка шовковою стрічкою, уквіт­чав його голову білою конюшиною, посадив у шапку та й поніс до короля. Король побачив нареченого і став сміятися. Сміється король — аж сива борода труситься, і вгамуватися не може.

— Ну й нареченого ти мені привів,— каже король.

Став батько вихваляти їжачків розум та працьови­тість, а король і мовить:

— Добре, я погоджусь віддати свою дочку за твого сина, якщо наречений за одну ніч вивезе з мого хліва гній, що за п’ять років там назбирався, розкидає йо­го, поле виоре, засіє, виростить і скосить пшеницю, змолотить її, змеле і принесе мені зі всього борош­на коровай!

Почув таке батько та й засумував. А їжачок його заспокоює:

— Не сумуй, таточку! Якось упораюся з тією ро­ботою. Неси мене у королівський хлів.

Приніс батько їжачка у хлів, а він уже й загадує:

— Гною, гною, лізь на воза, їдь у поле!

Гній піднявся, упав на воза й поїхав у поле.

Біжить їжачок полем та й гукає:

— Орися, ниво! — та й зоралася.

— Боронися, широке поле! — і заборонувалося поле, аж до неба курява стала.

— Ляжте, борозни, струнами! — і пролягли бо­розни, наче струни.

— Посійся, пшеничко! — і пшеничка сама посія­лася.

— Зійдіть, підніміться, золоті хліба! — виросло стебло, дозріло зерно.

— Скосися, стань у снопи, пшеничко! — пшенич­ка скосилася і у снопи стала.

— Висуши, сонечко, снопи! — сонечко і вису­шило.

— Зберіться на току, колосочки! — ті й зібралися.

— Обмолотися, пшеничко! — та й обмолотилася.

— Змелися, спечися, смачний короваю, у візок за­берися і аж до короля явися!

Як сказав їжак, так і сталося: хліб сам змолотився, змоловся, спікся запашний, рум’яний коровай, ско­чив у візок і поїхав до короля. їде валка у сто возів, а їжачок попереду шлях показує.

Побачив король, що їжачок його умову виконав, і не може вже відмовитися від свого слова. Покликав король свою доньку, показав шпичкуватого нарече­ного і звелів до весілля готуватися. Що вдіє коро­лівна, коли батько наказує?

Заручилися й побралися їжак з королівною.

Вночі, після весілля, як тільки наречена пішла спа-

Прокинулася молода дружина від сердечного не­спокою, побачила замість бридкого їжака вродливого хлопця, несказанно зраділа.

Вранці їжак у свій колючий одяг уліз, по хоромах бігає та тільки сопе.А як тільки стемніло, їжачок знову свої голки ски­нув і став юнаком.

Одного ранку слуга, що кімнату прибирав, знайшов їжакову шкурку й кинув її зі всім сміттям у вогонь. Прокинувшись, Колючий довго шукав своє денне вбрання та ніде не міг його знайти. Розгнівався він і каже королівні:

— Чарівник мене у їжака обернув. Тепер я мушу іти у море. Сім років ти мене не побачиш. Я піду, а ти до чого не торкатимешся, все залізним ставатиме.

Пішов їжак до далекого моря, а його молода дру­жина до чого тільки не доторкнеться, все залізною бронею покривається. Доторкнулася до ніг — ноги стали залізними. Забулася й доторкнулася до чола — чоло залізним стало. Сумувала та страждала королів­на від їжакової кари.

Проклинаючи свою гірку долю, ледве сновигаючи, пошкандибала королівна до їжакового батька та ста­ла просити, щоб той пішов сина шукати, поради запи­тати, як їй бути, чи заживо залізом затисненій умерти?

Пожалів батько невістку, пішов сина шукати. Ба­гато років мандрував, як старий пень, мохом обріс, посивів. Дістався до моря. Став батько на березі та гукає:

— Колючий, виплинь!

Обернувся син морською піною, принесла його хвиля до берега:

— Чого ти, батьку, прийшов? Чого не даєш мені спокою?

Розповів батько про невістчине нещастя, а Колю­чий послухав і каже:

— Нехай королівна сама мене шукає!

Повернувся батько додому через багато літ, зовсім

постарів, став немічний. Звелів він невістці самій іти Колючого шукати.

Скована залізом, важко переставляючи ноги, по­мандрувала королівна. Поки дійшла до моря, вся мо­хом обросла.

Виплив з моря її чоловік, у білу піну обернувся, привітався й каже:

— Як звечоріє, побачиш біля берега білу і червону піну. Дочекайся, поки з’явиться місяць на небі, набе­ри тієї білої піни в пригорщу.

Мовивши це, Колючий зник у морській глибині, а його дружина, дочекавшися вечора, зробила, як він велів. Тільки-но місяць зійшов, набрала королівна бі­лої піни, а з її пригорщі вийшов вродливий юнак — її чоловік та й питає:

— Хочеш бути мені вірним другом? Чи попливеш зі мною?

— Попливу! — відказує дружина.

Обняла його за шию, і так вони перепливли море.

— А тепер мусимо іти через пекельний вогонь, який розпалили нам злі дракони. Чи підеш?

— Піду! — каже дружина.

— Тоді обхопи мене за пояс.

Обняла королівна свого чоловіка, і перейшли вони вогонь.

— Бачиш той великий дуб? Як тільки ми до нього дістанемося, оберне нас відьма на жаб. Чи згодна ти стати жаб’ячою дружиною і два роки жити під ган­ком?

— Згодна! — ствердно відповіла дружина.

Обернула їх відьма на жаб, і два роки вони обоє жили під ганком, поки не обернулися в людей.

А згодом вони веселі та щасливі повернулися додо­му. Старий король влаштував гучний бенкет.

І я на тому бенкеті був, вина, меди пив. Була на ме­ні масляна шапка, паперова свитка та скляні череви­ки. Ніс я до вітальні вино, посковзнувся, чарки мені на черевики впали, черевики розбилися, шапка з го­лови спала, то її собаки з’їли.

З сорому і образи я втік до клуні, у полові влігся. Прибігли слуги, взяли мене разом з половою, заштов­хали в гармату. Як стрельнуть мною, я як полечу! Лечу, лечу, тоді бух на дах, потім пробив дах та до попа в хату. Піп у такому страсі забув, що він у рясі, під ліжко заліз. Так ми й проспали: я в ліжку, піп під ліжком.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.8 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Звірі музиканти“
Пятрас Цвірка
Збірка
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: