TOU

Про хлопчика, який не хотів їсти

Анатолій Дімаров

Був собі хлопчик Сергійко. Мав тата і маму, старшого брата Івася і стареньку бабусю. Тато ходив на роботу, брат учився в школі, а мама і бабуся залишалися вдома з Сергійком.
Весь день вони тільки й знали, що ходили слідом за Сергійком.
— Сергійку, йди борщ їсти!
— Не хо-очу, він ки-ислий!
— Сергійку, на молока випий!
— Не хо-очу, воно бі-іле!
— Сергійку, трохи медку з’їж!
— Не хо-очу, він солодкий!
Тільки й чули від нього оте: «Не хочу!» Що мама не купувала, що бабуся не пекла та не варила — все Сергійкові не так. Старший брат їсть, аж за вухами лящить,а Сергійко ложки з тарілки не підійме. Івась уже другу котлету уминає, а Сергійко ще в першій виделкою колупається. Рота скривить, очі заплющить і все своє: «Не хо-очу!»
Бідкались, бідкались мама й бабуся, врешті вирішили лікаря покликати.

Прийшов лікар: окуляри, як коліщата, борода до пояса.
Протер лікар окуляри, бороду за плече закинув, трубку холодну до Сергійкового живота приставив. Слухав, слухав, так і не почув нічого.
Покликали іншого лікаря. В цього окуляри вже були, як обручі з великої бочки, борода по коліна, а трубку на плечі ніс — така важка була.
Слухав, слухав той лікар, теж не знайшов нічого.
На третій раз вирішили бабуся і мама самого професора покликати.
У професора такі окуляри були, що на маленьких коліщатах по підлозі котилися. Борода до землі, а трубку два помічники несли.
Приставили ті помічники трубку до Сергійка, слухав, слухав професор та й каже:
—Випишу я йому ліки.
Дістав довжелезну стрічку паперу, розстелив по підлозі — всю літерами латинськими списав.
— Нате,— каже бабусі і мамі,— оцей рецепт та підіть в аптеку. Там дадуть вам капель зелених. От будете давати їх Сергійкові по три каплі тричі на день. Вип’є всю пляшечку Сергійко, і апетит у нього появиться. Тільки перед тим, як оті каплі приймати, Сергійко повинен повну тарілку борщу виїдати. Бо інакше ще гірше йому стане.

Подякували бабуся і мама, побігли в аптеку.
А Сергійко сидить і журиться. Так не хочеться йому борщ їсти.
Врешті от що придумав: узяв і вилив той борщ у помийницю.
Мама прийшла — сина хвалить.
Бабуся прийшла — онуком не нарадується.
А Сергійко сидить і сміється тихенько: так він їх обох обдурив!
Дали йому ліки. Хотів — не хотів, а випив. Випив і почав прямо на очах зменшуватися. Спершу став, як віник. Потім — як плюшевий ведмідь. Згодом — як іграшка ванька-встанька. Ще згодом — як яблуко. Далі як квасолина. І нарешті на горошинку став схожий.
Сергійко спершу не зрозумів нічого. Йому просто здавалося, що кімната і всі предмети у ній почали дуже швидко рости.
Стіл почав відсуватися від нього і підійматися все вище і вище.
Стеля зникла десь угорі.
Вікна і стіни відсунулися на багато кілометрів.
Бабуся і мама десь у хмарах головами загубилися.
А стілець, на якому він сидів, став наче велике поле з високим дерев’яним парканом.
Злякався Сергійко.
— Ой, зніміть мене додолу! — закричав він.— Ой, я дуже боюся!
Та як не кричав, не почули його ні бабуся, ні мама. Воно й зрозуміло: адже він тепер маленький, як горошина, то й голосок у нього став тоненький, нечутний.
А мама й бабуся вже по кімнаті метушаться, Сергійка шукають.
Заглянула мама під стіл — немає Сергійка.
Зазирнула в кожен куточок — пропав Сергійко.
Аж уже потім догадалася на стілець подивитися. Бачить: стоїть її синок, як горошинка, на ногах-соломинках, рученятами розмахує, ротик, наче голкою проколотий, розкриває: кричить щось до неї. Нахилила мама голову до стільця — все одно не чує нічого. Пищить щось, наче на тоненькій волосинці грає, а що — не розбереш.
Взяла мама коробку скляну з-під пудри, підділа Сергійка на папірець і посадила в коробочку, щоб він не загубився. А налякана бабуся за професором побігла.
Прийшов професор. Окуляри попереду на коліщатах котяться, борода поміж ногами плутається, два помічники трубку несуть.
Тільки побачив професор Сергійка, що в скляній коробочці підстрибував, то і запитав відразу:
— Він тарілку борщу виїв?
— Виїв, виїв,— відповідають мама й бабуся.
— А якою ложкою їв?
Кинулися мама й бабуся, щоб показати, а ложки й немає. Тарілка стоїть, а ложки всі чисті.
Тут і зрозуміли всі, що Сергійко борщу того не їв.
Розгнівався дуже професор. Брови кудлаті насупив, носом засопів, трубкою по підлозі застукотів низьким голосом заговорив:
— Як посмів він усіх нас обдурити? Нехай же тепер, коли не захотів їсти, отак, горошинкою і залишається!
Тут мама у сльози, бабуся у сльози, і навіть Івась, що саме із школи прийшов, теж почав плакати:
— Ой, дідусю професоре, пожалійте Сергійка, він більше не буде! От чесне слово, що не буде!
— Ну, гаразд,— подобрішав професор,— коли вже ти чесне слово даєш, то повірю. Знайте: хворобу Сергійкову можна вилікувати, але тепер уже я нічим допомогти не можу. А далеко в Сибіру живе славетний лікар. Живе він у тайзі, різні трави збирає і з них дивовижні ліки готує. То тільки він і зможе вилікувати Сергійка.
— Як же до нього дістатися? — запитали в один голос бабуся, мама й Івась.
— Спершу літаком, а потім уже пішки тайгою,— відповів професор.— Ось нате вам компас. Компас цей не звичайний, в нього стрілка прямо на того лікаря намагнічена, вона і не дасть вам з дороги збитися.
Подякували бабуся й мама професорові, провели його аж до машини з відкритим верхом. В іншій не міг професор їздити: окуляри не вміщалися.
Повернулися вони до кімнати та й журяться. А тут і Сергійків татко прийшов. Радилися вони, радилися і вирішили так: везти Сергійка до того лікаря аж через два місяці, коли тато відпустку дістане.
Почув те Івась та й засмутився: жалко йому стало брата. Адже кому сподобається, коли його на два місяці до скляної коробочки посадити!
І вирішив Івась потай від бабусі, мами і тата Сергійка до лікаря відвезти.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.4 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: