TOU

Про хитрого Пекале та чарівну шкуру

Йоан Славич

Схопили його, вкинули, мовби кота, в мішок і понесли на погибель.

Ото була процесія!
Попереду несуть Пекале в мішку, поруч котять жорно, слідом чимчикують усі селяни, навіть старі й малі, під про-водом старости. Вийшли за село, прямують до Дунаю — широкого та глибокого.

— Гей, зупиніться! — закричав один із сільських розум-ників.— Ми ж забули одну важливу річ!
Усі зупинилися.

— Що ми забули? — питають.

— Жердину, щоб міряти глибину Дунаю.

— Так, ми справді забули жердину, щоб міряти глибину Дунаю!

Як же вони кинуть Пекале в річку, не знаючи, де найглибше?

Повернулися всі до села, вибрали найдовшу жердину і знову рушили до Дунаю: попереду несуть жердину, за нею  мішок із Пекале, котять жорно, а слідом біжить усе село на чолі зі своїм мудрим старостою.

— Гей, зупиніться! — знову загорлав той самий розумник.— Прив’яжімо Пекале до жорна, щоб не втік, поки будемо вимірювати жердиною Дунай!

— Еге ж! — погодились усі.— Треба прив’язати, щоб не втік!

Прив’язали Пекале до величезного каменя, залишили на дорозі, а самі подалися шукати якнайглибшого місця.

Той із багатіїв, чию голову найбільше осявав розум, сам узяв жердину, проплив трохи й опустив її, та не дістав дна.

— Тут,— сказав він,— у Дунаї немає дна. Пошукаймо іншого місця!

— Авжеж,— загукали всі,— пошукаймо іншого місця!

Інакше й не можна. Адже було домовлено, що жорно покотиться й зупиниться на дні Дунаю, а де ж йому зупинятися, коли в Дунаї немає дна? Вони мусять напевне знати, де саме зупиниться жорно. Кинулися всі шукати дно Дунаю, щоб не кинути Пекале на мілке місце, з якого він би міг урятуватися.

А Пекале, бідолаха, сидить у мішку, прив’язаний до найбільшого жорна, яке тільки змогли знайти за три дні його односельчани.

— Стривайте! — крикнув їхній розумник.

Знову всі зупинилися.

— Треба порадитись, чи вище по течії його кидати, чи нижче.

Одні стояли на тому, що вище кинути краще, там більша вода, вода звідти тече, якби її було мало, то не текла б.
Інші схилялися до того, що краще нижче, бо сюди вода притікає, і коли Пекале вилізе з мішка, вона його відразу і заллє.

Зібралися всі докупи, радяться. Врешті-решт вирішили знайти найнижче місце: нехай уся вода тече на голову Пекале!

А поки вони шастали з довжелезною жердиною, шукаючи дно Дунаю, тією дорогою, де лежав мішок з Пекале, гнав на базар велику череду один багатій. Як побачив мішок, здивувався. Та й хто б не здивувався, побачивши таке?

— Як це ти,— питає багатій,— уліз у мішок і що там робиш?

— Я не сам уліз,— одказує Пекале,— мене люди вкинули в мішок.

— А чого вони вкинули?

— Щоб утопити в Дунаї.

— А чого вони хочуть тебе втопити?

— Бо вони зажадали, щоб я став їхнім старостою, а я не схотів.

— Гай, гай, ти, як бачу, трохи пришелепуватий,— каже багатій.— Розумний чоловік ухопився б за таке діло обома руками.

— Та воно так, мудрий чоловік на те і зветься мудрим, що не є дурнем,— відповідає Пекале.— Слухай-но! Коли ти відчуваєш, що здатен упоратись з цим ділом, лізь у мішок, а як понесуть тебе кидати в Дунай, скажеш, що згоден бути в них старостою.

— А вони й мене візьмуть?

— Авжеж, обома руками!
Багатій розв’язав мішок, витяг Пекале, а сам уліз.

Пекале полегшено зітхнув, міцненько зав’язав мішок, зайняв багатієву череду та й погнав у свій двір.

А багатій у мішку сидить і всміхається, коли подумає, що люди хотіли мати за старосту такого тупака, як Пекале.

Ще дужче сміявся він, коли відчув, що його піднімають і несуть, аби кинути в Дунай, туди, де найглибше. Лише тоді, як почали розгойдувати мішок перед тим, як кидати, багатій закричав:

— Гей, зупиніться!

Всі остовпіли, охоплені жахом та подивом, бо почули, що голос, який лунав із мішка, не належав Пекале.

— Розв’яжіть мене! — кричав багатій.— Я згоден бути вашим старостою!

— Нічого собі! — заволав сільський староста, що першим опам’ятався.— Ще й голос перемінив, аби ми його не впізнали. Яке нахабство — хоче бути старостою! Іще скаже, що він зовсім не Пекале!

— Певно, що я не Пекале! — відповів багатій.

Почувши це, люди не могли втихомиритись від гніву. Ви ж подумайте — всі своїми очима бачили, як укидали Пекале в мішок, зав’язували, а він сміє отак патякати!

Вхопили мішок, прив’язаний до жорна, розгойдали що¬или і пошпурили в Дунай.
Тепер уже Пекале світу білого не побачить! Нарешті спекалися цього пройдисвіта!

Покрили його хвилі — та й по всьому! Не тямлячись від радості, рушили багатії до села. А Пекале сидить на високому ганку з люлькою в зубах і милується волами, що тягнуть воза до просторого двору. А в дворі худоби видимо-невидимо!

— Гей, зупиніться! — крикнув хтось.

Від подиву всі так і скам’яніли, ніхто слова не міг вимовити. Першим знову опам’ятався староста.

— Як ти опинився тут? — питає в Пекале.

— Еге ж,— приголомшено озвалися інші,— як ти сюди добрався?

— Велике діло! — відповідає Пекале.— Прийшов — та й край.

— Але ж ти мертвий! Ми ж тебе у Дунай кинули!

— У Дунаї вода цілюща, я ще й поздоровшав!

— Диво дивне, люди добрі! — закричали всі.— Як то можливо?! Він був прив’язаний до жорна і повернувся з дна Дунаю швидше, аніж ми дійшли!

— А худоби такої ситої та здорової де ти набрав?

— Де ж іще, як не там, куди ви мене кинули?

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.3 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки“
Збірка
Редактор – Т. Г. Сидоренко
Видавництво: “Веселка”
1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: