Пошукове бюро “Кузя, Зюзя і компанія”

Нестайко Всеволод Зіновійович

Про комарика Зюзю

— Жив на світi комарик Зюзя. Звичайнісінький собі комарик-дошколярик. Але дуже непосидючий і неслухняний.

Всі комарики-дошколярики в комариному дитсадку слухаються виховательку Комарію Комарівну, не пустують, не бешкетують. А Зюзя слухатись не хоче й тільки дзижчить зухвало:

— Я с-сам вс-се з-знаю! I вз-загалі, дуж-же с-слухняні нічого в ж-житті не дос-сягають. А дос-сягають с-саме нес-слухняні!

Це так його знайомий хуліган Трутень із сусіднього вулика навчив…
Одного разу полетів комариний дитсадок на прогулянку до лісу. Летять гарненько парами. Комарія Комарівна попереду. Весь час озирається і научає:

— Будьте, дітки, обережні! Не розлітайтеся! В лісі стільки всякої небезпеки…

А Зюзя, що летів, як завжди, позаду, без пари, на ті слова — аніякісінької уваги!

— Я с-сам вс-се з-знаю! — І гайнув між кущів.

Та раптом — тиць у щось! І — приліпився. Хотів одліпитись, але ще більше заплутався. Ой леле! Та це ж павутиння. Його павук Павуло Павулович між кущами напнув — на поживу чатує. Побачив він Зюзю, лапки радісно потер, захихикав:

— Хи-хи-хи! Попався! Дрібнота, правда, але на закуску для апетиту згодиться.

І вже йде, на павутинні погойдуючись, до Зюзі.

— Ой-ой! — закричав Зюзя. — Рятуйте!

Але Комарія Комарівна з дитсадком далеченько одлетіли, не чують.
Плаче Зюзя, репетує. А павук Павуло Павулович усе ближче та ближче…
Аж тут Комарія Комарівна обернулася:

— Де Зюзя?!

Комарики-дошколярики на всі боки роззираються. Нема неслуха. Зник, як булька на воді. Повернули вони щодуху назад.
А павук уже лапу до Зюзі простягає.

— Ой-ой-ой! — відчайдушне заволав Зюзя. — Пропадаю!

Почула Комарія Комарівна. Почули комарики-дошколярики. Почули та вже й побачили.

— Не підлітайте, дітки, близько! Це небезпечно! Я сама! — загукала Комарія Комарівна і мерщій до Зюзі.

Схопила за крильця, тягне щосили. Та не може його з липкого павутиння вирвати.

А павук наближається й наближається. Радий, задоволений!

— Зараз і вихователькою, і всім дитсадком пообідаю! Хи-хи-хи!

— Хлопчики й дівчатка! — вигукнув тут найслухняніший комарик Макарик. — Нумо всі гуртом! За лапки берімося швидше!

Взялися всі комарики-дошколярики за лапки, Макарик за виховательку вчепився. Та я-ак смикнуть! Вирвали Зюзю з павутиння.
Павучисько тільки щелепами клацнув з досади…

Тепер Зюзя не пустує, не бешкетує, у парі з комариком Макариком літає і міцно його за лапку тримає.

Несподіваний клієнт

Цей день у казковому пошуковому Бюро Знахідок «Кузя, Зюзя і компанія» почався з великої несподіванки. Прилетів клієнт, точніше клієнтка – муха Інфекція.
Кого-кого, а її вони не чекали аж ніяк. І жучок-світлячок Кузя, і комарик Зюзя, і коник-стрибунець Гоша навіть уявити собі не могли, що муха Інфекція звернеться до них по допомогу. З мухою Інфекцією вони, прямо скажемо, не дружили. А вірніше – просто ворогували. Муха Інфекція була дуже зловредна і завжди дражнилася. Кузю вона називала «світлячок-дурачок» (вона ще й мову погано знала, бо правильно «дурник»), Гошу вона називала «Гоша-воша», а Зюзю – «Зюзя-пузя» (хоча який же він «пузя», коли в нього зовсім немає живота?). Але кепкуни-брехуни ніколи не зважають на правду-істину. Для них головне – аби римувалося й дошкуляло. Втім, Зюзя теж у боргу не лишався – склав про муху пісеньку:

«Інфекцію-заразу
Впізнаємо відразу,
Бо муха ця – і набридуха,
І нечупара, і брехуха!»

Все це була чистісінька правда. Але художнє слово на муху не діяло. Вона й далі дражнилася й кепкувала. І от… Ще вчора вона обзивалася, кричала противним голосом: «Зюзя-пузя!», «Гоша-воша!», «Світлячок-дурачок» – а сьогодні, бач, із сльозами на очах просить:

– Рятуйте, хлопці дорогі! Зникла-пропала моя кохана сестра Жужа! Знайдіть її, будь ласка! Благаю! Перезирнулися Кузя, Зюзя і Гоша. Коли біда, хіба можна згадувати старі образи?

– Роз-з-зказуй, як вона зникла, – продзижчав Зюзя.

– Жужа залетіла в печеру і не вилетіла. Просто ж-жах! Там така темінь – я нічого не бачу. А у світлячка ж зелений ліхтарик… Знайдіть мою кохану Жужу! – муха так благально дивилася на них, що навіть Зюзя, якому вона чогось найбільше дошкуляла, щиро пожалів її.

– Показ-з-зуй ту печеру! – рішуче сказав він.

І вони полетіли, а Гоша пострибав за ними.

Печера була край Казкового Лісу в горі Синій Бескид.

– Ви летіть з ліхтариком уперед, а я за вами, – сказала муха.

Кузя та Зюзя полетіли в печеру, а Гоша стрибнув за ними… І раптом…

– Ой! Ой-йой! – одночасно вигукнули усі троє.

Бо з розльоту вгналися в павутиння.

Ха!Ха!Ха!…
От прикол, так прикол –
як забитий влучно гол!
Ха!Ха!Ха!

– зловтішно зареготала підступна муха. Вона й не збиралася летіти за ними, позаяк добре знала, що павук Павуло Павулович заснував усю печеру павутинням.

– Обдурила дураків на шістнадцять кулаків! Тепер вас Павуло Павулович з’їсть! Ха-ха! З’їсть! З’їсть! Так вам і треба! Щоб не складали про мене гидких пісень!

– Так ти ж перша, перша почала! – вигукнув Зюзя.

– Ну і що? Вам капець, бо урвавсь мені терпець! – і муха полетіла геть.

А Кузя, Зюзя і Гоша засмикалися в павутинні, намагаючись вирватися.

Та павук Павуло Павулович не для того снував павутиння, щоб з нього можна було вирватися.

Оно він уже наближається до них, похитуючись на своїх довжелезних тонких ногах.

Ближче, ближче, ближче… Ну все! Гаплик!

Завмерли Кузя, Зюзя і Гоша, чекаючи загибелі. А тут павук Павуло Павулович раптом усміхається і каже:

– Спокуха, панове! Не смикайтесь! Дихання рівне, спокійне! М’язи розслабленні! Вдих-видих!… Не бійтесь! Я вас не їстиму! Ми, павуки, не просто з комахами боремося, а зі злісними рознощиками інфекцій, бактерій. Ви ж на хліб не сідаєте, харчів людям не псуєте… Тож летіть, хлопці, додому! – і Павуло Павулович швиденько звільнив їх із павутиння. – А з мухою я розберуся.

Як розбираються, як балакають павуки з мухами – вам відомо.

Більше мухи Інфекції в Казковому Лісі ніхто не бачив. Так несподівано закінчилося це замовлення – клієнт зник сам.

Ото як кажуть у народі: не смійся з другого, щоб тобі не було того!

Фейхоа і книга скарг

Настала така пора, що лісові звірі, аби вижити в цей непростий час, зайнялися бізнесом. Пан Вовк торгував м’ясом, пан Заєць капустою, пані Білочка горіхами, пан Ведмідь медом. Пані Коза відкрила лісову аптеку, продавала лікарські трави, корінці та ягоди. Але найбільшою популярністю в Казковому Лісі користувалася крамниця пані Лиски «Хитро-шоп», де можна було придбати різні заморські фрукти-продукти: банани, ананаси, хурму, ківі і все інше. У «Хитро-шопі» завжди юрмилися покупці. Конкуренти Вовк, Заєць і Ведмідь аж зубами клацали від заздрощів.

Та таку вже дехто має вдачу, що коли справи стрімко йдуть угору, чомусь в успішного комерсанта з’являється потяг до зловживань. І поповзли по лісових стежках чутки, що Лисиччині товари бувають неякісними, а то і зовсім шкідливими для звірячого здоров’я. Подейкували, не раз звірі викликали швидку допомогу через харчове отруєння тим чи іншим заморським фруктом. Проте Голова Лісової Адміністрації Левко Левович Лев (колишній цар звірів), який спеціальним указом зобов’язав усіх торговців завести Книгу скарг і пропозицій, ніяк не міг упіймати Лиску на гарячому. У її Книзі скарг були тільки схвальні відгуки. А нема скарги – нема приводу карати недобросовісну продавчиню.

Та от якось у «Хитро-шопі» відбулася надзвичайна подія – зникли заморські плоди з таємничою назвою «фейхоа». Реклама дивовижних дарів природи була розміщена на всіх деревах Лісу. Про ці диво-фрукти говорили не один день. І раптом товар зник!..

Пані Лиска у відчаї заламувала лапки. Конкуренти глузували і подейкували, що ніякої фейхоа в Лиски взагалі ніколи не було, що це звичайне окозамилювання і рекламний трюк. Лиска била себе в груди і присягалася, що був-був-був заморський продукт! Та тільки спробуй доведи, коли його і слід охолов!

Тут і згадали про Бюро Знахідок.

– Чому ж ви, пані Лиско, не звертаєтесь до Бюро Знахідок? – уїдливо спитав пан Вовк.

– От-от! – підхопив пан Ведмідь. – Нехай би пошукали.

Так пані Лиска несподівано і не з власної волі зробилася першою офіційною Клієнткою пошукового Бюро Знахідок.

Кузя, Зюзя та Ігогоша навіть розгубилися, коли вона до них звернулася. Кузя механічно ввімкнув свого ліхтарика, хоч був ясний сонячний день. Зюзя нервово пискнув. А Ігогоша несподівано підстрибнув до стелі. Нарешті вони оговталися, і Кузя спитав:

– А як хоч вона виглядає, та фейхоа?

– Темно-зелена така, як гора! – проридала пані Лиска. – Завдовжки п’ять сантиметрів, завширшки три. Пахне ананасом і суницями, а на вигляд подібна до гранати-лимонки. Знаєте?

– 3-знаємо, з-знаємо! – зрадів Зюзя. – По телевіз-зору не раз-з бачили в бойовиках-трилерах!

– Знайдіть, хлопці! Я вам добре заплачу. Адже від цієї клятої фейхоа залежить репутація моєї фірми. Бачите – конкуренти сміються. Лежав товар під прилавком – і вмить зник, як булька на воді.

– Спробуємо, – зітхнув Кузя. Адже від успіху операції тепер залежала і репутація їхньої фірми.

І вони розпочали пошуки. Передусім вирішили оглянути місце, де сталася подія. Кузя і Зюзя літали над «шопом», а Ігогоша обскакав його з усіх боків.

Лисці це чомусь не сподобалось.

– Ану, не літайте мені тут! Не стрибайте! Я вже не раз обнишпорила усе довкола – нічого тут нема. Шукайте в другому місці! – і вона роздратовано махнула в їхній бік хвостом.

Отак!

Тому Зюзя і Кузя полетіли навмання, а Ігогоша пострибав за ними по землі. Та хіба можливо знайти незнайомий плід, якщо ніколи його в очі не бачив? Присіли вони перепочити, порадитись.

– Кажуть до гранати, або маленької бомбочки подібна ця ягода, – задумливо почухав задньою ногою потилицю Ігогоша. – Може, спитати про неї в Бомбуса?

– О! Це ідея! – стріпнувся Зюзя. – Відомо ж бо, що джмелі спеціалізуються саме на фруктах і ягодах. Нектар з-з-збирають, квіти з-з-запилюють. Вперед!

Старий джміль Гудило та його внук джмелик Бомбус жили на Суничній Галявині в порохнявому пеньку. Саме в цей час вони були вдома, пили нектар – обідали.

– Ага! Фейхоа! Суницями пахне! – пробасив дід Гудило. – Бачив, бачив я фейхоа! У «шопі». Під прилавком. Точно!

– І я! І я бачив! – підхопив Бомбує. – Два тижні тому. Мене потягло на знайомий суничний запах. Проте ці плоди вже тоді були трохи зіпсовані.

– Так-так! – підтвердив дід Гудило. – Не трохи зіпсовані, а майже гнилі. Це ж продукт, що швидко псується, а Лиска розгорнула рекламну кампанію і, щоб підняти ціну, товар свій притримала, не пустила в продаж, щоб ціну набити – отож усе і погнило.

– Як? Невже Лиска цього не помітила? – здивувався Ігогоша. Нехай гниле, але ж мусило там лишитися.

– Не мусило! – несподівано долинув чийсь голос.

Всі обернулися і побачили жука-гнойовика Скара-бея, який штовхав поперед себе величезну груду перегною.

– Не мусило! – повторив Скара-бей. – Я зліпив із гнилих фруктів грудку і викотив з-під прилавка. Щоб було чисто, щоб антисанітарію не розводити. А Лисці сказати забув.

Скара-бей, хоч і вважався середньоазійським аристократом єгипетського походження, у Казковому Лісі працював головним прибиральником, стежив за чистотою. Кузя і Зюзя здивовано перезирнулись. От тобі й на! Отже, фейхоа знайти вже неможливо. То як тоді вони пояснять усе пані Лисці?

– Не переймайтеся! – заспокоїв їх старий джміль. – Ми всі підемо до неї і про все розповімо. Покажемо місце під прилавком, де лежали фейхоа, і я підтверджу, і Бомбус, і Скара-бей.

– А що? Коли стільки свідків, може, вона нам і повірить? – з надією сказав Кузя.

В «Хитро-шопі», як завжди, було багато відвідувачів: і прості покупці, і бізнесмени, і навіть сам Левко Левович Лев, який поміняв титул царя звірів на сучаснішу посаду Голови Лісової Адміністрації. Усі щось собі вибирали. Пані Лиска дуже зраділа покупцям і запобігливо вильнула хвостом перед Левком Левовичем, що стояв посеред «шопу».

– Ваше Левство! Ваше Львівство! Погляньте ще от на це! І он те скуштуйте! Будь ласочка!

І тут вона раптом побачила Кузю, Зюзю, Ігогошу, діда Гудила, Бомбуса і Скара-бея. Лиска нервово здригнулася і кинулася до них:

– Ні-ні! Сюди не можна! Не можна! Це службове приміщення!

Та пізно. Кузя і Зюзя залетіли під прилавок, а дід Гудило загудів на всю крамницю про те, куди зникли фейхоа.

Усі одразу замовкли, зацікавлено слухаючи його. І щойно старий джміль закінчив свою розповідь, як з-під прилавка вилетіли комарик Зюзя і жучок-світлячок Кузя.

– О! З-з-знайшли! – запищав Зюзя.

– Що? Що? Що знайшли? – почали всі питати.

– Другу Книгу скарг! – тріумфував Зюзя.

– Що-о? Яку ще другу Книгу скарг? – грізно проревів Голова Адміністрації.

І що ж з’ясувалося? Пані Лиска мала дві Книги скарг і пропозицій. Коли хтось бажав записати подяку, власниця «шопу» давала йому одну книгу, а тим, хто скаржився – другу. Першу вона подавала всім, а другу ховала далеко за прилавком, у найпотаємнішому темному куточку. Жучок-світлячок посвітив своїм зеленим ліхтариком і випадково виявив злощасну книгу.

Всі вітали Кузю, Зюзю та Ігогошу. Перше офіційне замовлення пошукове Бюро Знахідок успішно виконало!… Щоправда, знайшлось зовсім не те, про що просив замовник. Але Бюро в цьому було зовсім не винне.

Лиска клацала зубами і кусала свій хвіст од злості. За шахрайство і порушення правил торгівлі Лісова Адміністрація покарала її і ліквідувала «Хитро-шоп».

Отже, Лисонько, не хитруй, а торгуй чесно і не порушуй законів!

Містер Черв’як і Синьйора Гусениця

Одного разу до Бюро Знахідок приповз містер Дощовий Черв’як.

– Ох, панове! – сказав він. – Ох, у мене таке горе! Пропала моя добра знайома синьйора Гусениця. Допоможіть знайти! Я вас благаю! Панове!

Черв’як хотів, щоб його називали містером, і заради цього до всіх теж тулив різні шанобливі звертання.

Пан Кузя подивився на пана Зюзю, а пан Зюзя в свою чергу подивився на пана Гошу. Синьйори Гусениці вони зроду не бачили. Тобто, може, й бачили, але не знали, що то синьйора. Скільки тієї гусені в лісі!

– Як хоч вона виглядає, та синьйора? Які особливі прикмети? – спитав жучок-світлячок Кузя.

– О! Вона прекрасна! – вигукнув містер Черв’як. І стало зрозуміло, що синьйора Гусениця йому не байдужа.

– А чому ви думаєте, що вона зникла? – спитав комарик Зюзя. – Може, вона кудись поповзла і ще приповзе.

– О! Ні! Ні! Вона залишила мені записку на березовому листочку: «Прощайте, містере!» – Черв’як глибоко зітхнув.

– А-а! Тоді інша справа, – сказав коник-стрибунець Гоша. – Вона просто накивала п’ятами. Ох, ці жінки!

Коник-стрибунець вважав себе великим знавцем жіноцтва.

– Ні! Ні! Це я винен! Ми мусили зустрітися з нею, але я не приповз на побачення. Бо мене несподівано викопав Старий Рибалка, запхнув у консервну бляшанку разом з іншими черв’яками і поніс аж до річки. Я ледве врятувався від гачка. Мені довелося пережити безліч небезпечних пригод, поки я нарешті доповз додому. А тут записка. Чи вона образилась? Чи її хто викрав? Я так хвилююсь!

Кузя, Зюзя і Гоша перезирнулися. Справа була майже безнадійна. Шукати гусеницю без особливих прикмет лише на підставі захоплених вигуків закоханого черв’яка – гіршого не придумаєш! Але відмовлятися – це означає підірвати авторитет фірми. І Кузя, Зюзя й Гоша подалися на пошуки гусениці. Вони облітали, обнишпорили весь Казковий ліс. Шукали і вдень, і вночі, присвічуючи зеленим ліхтариком жучка-світлячка. Опитали всіх можливих свідків. Але марно. Слідів синьйори Гусениці не було ніде.

І от вони зустріли старого джмеля діда Гудила.

– Чого хоботки повісили, бюристи-знаходисти? – весело прогудів дід Гудило.

– Ах, діду-діду! Не щастить нам! – махнув лапкою комарик Зюзя. І розповіли вони про свої негаразди.

– О! То вона, мабуть, залялькувалася вже! – усміхнувся старий джміль.

– Як це – залялькувалася?

– А перед тим, як стати метеликами, гусениці заляльковуються. Обсновують себе павутинням, присновуються до якоїсь рослини, а коли виростають крила, вилітають уже метеликами… Оно летить молоденька Капусниця, я її зараз попитаю.

– Так! Це я! – сором’язливо одвела очі Капусниця. – Мені дуже шкода!.. Він такий симпатичний, цей містер Черв’як… Коли я була гусеницею, ми навіть дружили. Але тепер… Ви ж розумієте… Передайте йому привіт!.. – і вона полетіла до найближчих квітів.

– І як йому сказати, тому нещасному містеру, щоб він менше переживав?.. – задумалися Кузя, Зюзя і Гоша.

Але Дощовий Черв’як сприйняв новину мужньо:

– Спасибі вам, панове, що знайшли!.. Слава Богу, вона жива й здорова. Це головне. Хай їй щастить!..

…Тепер містер Черв’як, виповзаючи з землі, завжди довго дивиться на білосніжну синьйору Капусницю, що пурхає над квітами, і замріяно зітхає:

– Яка ж вона гарна! Яка вона красива!

І йому здається, що в нього теж виростають крила… Хоча крилатих черв’яків, як ви знаєте, не буває.

Кеша і Реша, або казка про пісню

Жило собі, було собі в Казковому лісі сімейство птахів: тато, мама і двоє синів – Реша і Кеша.

Реша був старшим, бо вилупився на півгодини раніше, а Кеша – молодшим. І, як то частенько буває, Реша вважав себе не лише старшим, а й дужчим, здібнішим, розумнішим. Тому клював і ображав тихого й доброго Кешу (тихих і добрих легко клювати й ображати).

У Казковому лісі гніздилися також чарівні птахи – неперевершені співаки. Меткий і жвавенький Реша заприятелював з їхніми хлопцями і весь час грався лише з ними. Коли Кеша намагався пристати до веселого товариства, старший брат його проганяв.

Реша тепер майже не говорив рідною мовою. А згодом і зовсім перейшов на чарівну. А коли батьки зауважували йому, він тільки дзьоба кривив:

– Ну що ви, предки, розумієте?! Мова – то засіб спілкування. Майже всі цікаві мешканці лісу – чарівні птахи. То нащо мені оте ваше ціцікання? Я он як виспівую! Уже в їхній музичний гурт «Чар-металістів» записався.

– І я хотів би співати… Я так люблю… – тихо казав Кеша.

– Хе! – пхикав Реша. – Та тебе й мухи не почують! Хіба ти отак можеш?! – І Реша я-ак завів – тато з мамою поточилися, а Кеша носом у землю ткнувся. Гучний був голос у Реші. Ні, Кеша так не міг… – Солістом у них буду, – впевнено шморгнув дзьобом Реша. – Весь світ облечу! Чар-зіркою стану!

…Казковий ліс готувався до знаменної події – міжнародного конкурсу птахів-виконавців.

І ось цей день настав.

На Суничній галявині зібралися всі мешканці лісу. За великим дубовим пнем сиділо шановне журі на чолі зі старою вухатою Совою – наймудрішою і найповажнішою в лісі: пан Горобець, пані Зозуля, пан Шпак, інші пани-співознавці, а також іноземні представники – мадам Какаду, сер Пелікан, гер Страус, містер Індик і синьйор Гагара.

Почався конкурс. Чарівно співали птахи, отримували заслужені високі нагороди.

Настала Решина черга. Пурхнув він на конкурсну гілляку – та як ушкварить! У журі пір’я сторч стало. Так старався, так старався, аж захрип.

Перезирнулися члени журі, похитали головами, розвели крилами, скривились – і зняли Решу з програми.

– Таким співом, вибачте, тільки злодіїв уночі лякати, – сказала мудра Сова.

Цієї миті з кущів долинула тиха, ніжна, тремтлива пісня. Не чарівною, щоправда, мовою, але такою гарною, що всі завмерли – заслухалися.

Були в тій пісні й росою вмиті світанки, і тихі надвечір’я, і гомінливі сонячні дні, духмяні зоряні ночі рідного лісу, любов до якого бриніла в кожному звукові. А як скінчилася пісня, такі оплески вибухнули – листя з дерев посипалося.

– Хто це? – спитала вражена Сова.

– Ху із іт? – вигукнула по-іноземному мадам Какаду.

Здивовано перезирнулися пан Горобець, пані Зозуля, пан Шпак, інші пани-співознавці – не було в програмі такої пісні. А сер Пелікан, гер Страус, містер Індик, синьйор Гагара тільки дзьоби пороззявляли.

Кинулися в кущі, а там нікого. Полетів співак. І тоді вухата Сова сказала:

– Треба звернутися до пошукового Бюро Знахідок «Кузя, Зюзя і компанія», щоб вони знайшли співака. Доручаємо це тобі, Скрекетуліє, як їхньому консультантові.

І Сорока полетіла до Бюро Знахідок, яке заснували в лісі жучок-світлячок Кузя і комарик Зюзя.

Ті розповіли їй, що коли почули чудову пісню, то підлетіли до кущів і побачили, що то співав Кеша. Але тільки-но він закінчив співати – зник.

Кузя і Зюзя довго розшукували Кешу. Нарешті знайшли його в дуплі старого дуба, де він сховався. Вони розповіли Кеші про його перемогу й разом із ним повернулися на Суничну галявину.

Поважне журі одноголосно присудило Кеші Золоту березову гілку – почесний приз за краще виконання пісні про рідний ліс.

А «чар-металіст» Реша в цей час гірко плакав у кущах.

І тільки тепер він згадав мамині слова: «Мова, синку, не лише засіб спілкування. Мова – то голос твого серця. А серце з іншими серцями, навіть чужоземними, говорить рідною мовою».

Джерело:
“Пошукове бюро “Кузя, Зюзя і компанія””
Всеволод Нестайко
Видавництво: “Белкар – книга”
м. Харків, 2019 р.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пошукове бюро “Кузя, Зюзя і компанія””
Всеволод Нестайко
Видавництво: “Белкар – книга”
м. Харків, 2019 р.

7 коментарів
  • Анонім
    27.10.2022 22:30

    в казкі хочеться чути чогось інтересного що впічетлить а тут банальна казка нічого інтересного в ній не відбувається дітина не вражена.

    0
    1
    • Адмін Олекса
      27.10.2022 23:58

      Пффф… Може тобі ще сценариста покликати переписати казку і фільм зняти?

      0
      0
      • Сашок
        03.11.2022 21:35

        Мої в захваті, вже тиждень читаю, і тішаться. Зранку жужать як Зюзя))

        0
        0
  • Анастасія Миколаївна
    04.11.2022 21:13

    Рябят казка одстой полний

    0
    1
    • Миколай Анастасійович
      16.11.2022 21:54

      Одстой це то шо тебе в школі вчили. Іди дивись тілівізор

      1
      0
  • Тетяна
    05.11.2022 22:23

    Тут є негативні відгуки. Це не дивно,адже грамотність тих,хто їх написав говорить багато про що. Історія для діток повчальна. Приємно читати.

    1
    0
  • Vanjule
    07.11.2022 22:35

    Дуже мила казочка

    1
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: