TOU

Про кота, півня і косу

Казки Божени Немцової

Було в батька троє синів: найстаршого звали Мартін, середущого — Матей, а наймолодшого — Міхал. Усі троє вже підросли, коли батько занедужав і, пролежавши кілька днів, відчув, що прийшла його смертна година. Покликав він тоді парубків до себе та й каже:

— Ви знаєте, діти, що іншого багатства, крім цієї хатини, кота, півня і коси, в мене немає. В хаті живіть усі втрьох. Не сваріться, живіть дружно, і Господь не залишить вас без своєї опіки! — По цих словах старий віддав Богові душу.

Сини поховали батька й поділили спадщину. Мартін узяв со­бі косу, Матей — півня, а Міхал — кота,

— Любі мої брати,— мовив якось Мартін,— дома всім трьом сидіти нема чого, бо повмираємо з голоду. Залишайтесь на господарстві вдвох, якось проживете, а я піду з косою в світ — щастя пошукаю.

Брати жили в злагоді, що один сказав — з ним погоджу­валися решта, тож перечити йому не стали.

Узяв Мартін косу й пішов у світ. Ходив, ходив, але роботи ніде не було. Нарешті забрів він до однієї країни, де жили ще дуже дурні люди. Під самісіньким містом зустрічає він чоло­віка, і той питає, що це він несе.

— Косу несу,— відказує Мартін.

— А що це таке й навіщо воно?

— Траву косити.

— Траву підкушувати? О, тоді це чудова річ, бо ми траву висмикуємо руками, а це, скажу я вам, дуже важка справа. Чи не завернули б ви до нашого короля? Він вам за цього кусія добре заплатить.

— А чого ж — заверну.

Чоловік не гаючись повів його до короля. Король дуже зди­вувався, побачивши такий знадіб, і негайно домовився з Мартіном, що той вирушить на королівські луки траву підкушувати.

Іде Мартін на луки, а за ним — юрба роззяв. Мартін, не гвіздком у тім’я битий, застромив косу в землю посеред луки, звелів одному зі слуг принести обід на двох, а тоді прогнав з луки всіх роззяв. Ополудні слуги приносять йому обід на двох і неабияк дивуються, що вже лежить стільки покосів.

— А ваш кусій теж обідатиме? — питають вони Мартіна.

— Як працює, то й їсти повинен. Та ви йдіть собі з Богом, залиште нас самих.

Слуги пішли, а Мартін весь обід ум’яв сам.

«Ловко я придумав з обідом: якби принесли тільки на одного, я зостався б голодний».

Так він повторював день крізь день, аж поки скосив усі луки. Упоравшись із роботою, закинув косу на плече й гайда до ко­роля по платню.

— Отже, твій кусій сам траву підкушує? — запитав король.

— Сам, ваша королівська милосте! — відповів плутяга.

— А ти не залишив би його нам за тисячу золотих?

— Він, звичайно, вартий більше, але я таки віддам його вам за цю суму,— відповів косар, зняв косу з плеча і, згрібши гроші, побрався додому.

Король наказав поставити косу в окремий покій, щоб з нею нічого не сталося.

Минув рік, трава на луках виросла знову, й настала пора косовиці. І тут король наказав слугам винести кусія на луки. Ті з неабиякою помпою винесли косу на луки, встромили в землю й повернулися до замку, переконані, що кусій не любить, коли на нього дивляться. Опівдні слуги примчали з обідом — їм кортіло чимскоріше побачити, чи багато трави вже скошено. Дивляться, а коса стоїть там, де вони її вранці встромили. Здивувалися слуги, поставили обід поряд з нею, а самі повернулися до замку — доповісти про все своєму володареві.

«Гм, що за притичина? Чому ж кусій не хоче працювати? Торік, коли з ним був той чоловік, він за півдня попідкушував стільки трави на моїх луках»,— подумав король, хитаючи головою.

Але ввечері слуга знову доповів йому, що коса ні до трави, ні до обіду навіть не доторкнулася.

— Мабуть, вона зачаклована,— мовив король,— дайте їй двадцять буків, а якщо й після цього не кусатиме, ми її зако­паємо.

За найвищим велінням принесли на луку лаву, поклали на неї косу, й екзекутор усипав їй двадцять київ. Після кожного удару коса підстрибувала на лаві й била по носі то того, то іншого гаву.

— Він її зачаклував! — кричали ті. — Закопайте її!

Так і зробили: косу закопали в землю, а траву, як і раніше, висмикували руками.

Для братів тим часом настали добрі часи, добрим словом згадували вони батька за те, що той залишив їм таку прибут­кову спадщину. Час минав, гроші почали вичерпуватись, от Матей і братам:

— Тепер я піду зі своїм півнем у світ — може, й мені по­щастить так вигідно його збути, як Мартінові косу.

— Тільки йди якомога далі, де ще не перевелися дурні люди, бо в Чехії їх уже небагато,— порадив йому Мартін.

Узяв Матей свій спадок і подався в дорогу. Ішов, ішов і на­решті прибився до незнайомого міста. Зустрічає під його мура­ми якогось пана.

— Що це ти несеш, друзяко? — питає пан.

— Півня несу,— відказує Матей.

— У нас тут таких птахів нема. А яка з нього користь?

— Цей птах прикликає день.

— Ну й дивоглядія! А нам щоразу доводиться випроваджу­вати день за отой пагорб, уранці знову йти його зустрічати, а це для нас велика незручність. Якщо цей твій птах і справді здатен прикликати день, король заплатить тобі за нього тисячі золотих.

— Та ви й самі зможете в цьому легко пересвідчитись,— сказав Матей і пішов із паном до короля.

— Ласкавий королю, в цього чоловіка є птах-кликун, який день прикликає, а коли він іде спати, день теж облягається на спочинок.

— Якщо це так, як ти кажеш, я не пошкодую ніяких грошей, щоб у тебе його купити.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Золота книга казок“

Збірник казок Божени Немцової

Видавництво: “ Видавничий дім “АртЕк”

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: