Про Крапельку і Квітку

У той час, коли день і ніч розминаються, разом із Сонцем народилися Крапелька і Квітка. Крапелька
була допитлива, а Квітка — ніжна і вразлива. Ще б пак! Всюди навколо них сяяло-мінилося море жовтого піску й ніде не було видно жодної іншої Крапельки, і ніякої іншої Квітки, тож і не дивно, що вони утвердилися в думці,— мовляв, ми одні-однісінькі на весь білий світ.

Вони ще не знали, що народилися в пустелі, але вже переконалися: рівних їм нема ніде, вони найгарніші в світі й не байдужі одна до одної. Якогось дня, коли розпечене Сонце застигло в зеніті, Крапелька сказала:

— Я мушу йти, мушу, мушу!

Квітка перестрашено затремтіла, проте й слова не мовила. Прагнення пуститися в мандри не покидало Крапельку ні на хвилину, й невдовзі воно пересилило прихильність до Квітки.

В серці Квітки болем відгукнулося: сама! Сама-однісінька серед пустелі під наглядом невблаганного Сонця!
Сама! Все ж гордощі в Квітки були сильніші від страху. Вона випросталася і з показною байдужістю мовила Крапельці, нехай собі йде. На її віях заблищала роса… А, може, сльози?

— Не зволікай! — додала Квітка рішуче.— Якщо мусиш іти — йди.

Квітка похилила голову, а Крапелька стрибнула на плеченята Сонячного промінця, чи, може, то був невидимий небесний коник, хтозна? «Високо, все вище, в голубий безмір неба… Куди хочу, туди й полечу!» — на весь голос виспівувала Крапелька, проте радості в її душі не було. Адже лише раз на сто років розквітає в пустелі Квітка!

— Я повернуся, неодмінно повернуся! — вигукнула Крапелька.— Повернуся рівно через сто років, чуєш?! — І полетіла далі.

Проте ні на мить не покидала її думка: почула ці слова Квітка чи й досі знемагає у безсиллі? Даремно інші крапельки вмовляли її, щоб вона тим не мордувалася, адже на землі повно всіляких квіток! Не раділа вона з небесної мандрівки до тієї хвилини, поки не заспокоїв її Промінець:

Квітка чула слова Крапельки! І в цей самий час, на цьому самому місці буде чекати її рівно через сто років. Тож Крапелька може спокійно подорожувати світом цілих сто років. Хіба ж не цього вона хотіла?

Довго, дуже довго мандрувала Крапелька! Під нею миготіли високі гори зі сніговими плащами на плечах, шепотілися степові трави, безліччю вогнів сяяли міста, несли свої водиь річки. А яке неосяжне й прекрасне було море!

Крапелька не могла відірвати від нього погляду. Вона спускалася все нижче й нижче, щоб зблизька пильніше роздивитися це голубе диво.

Зненацька на хмарку, на якій вона мандрувала, налетів вітер і погнав її додолу. Довго, дуже довго падала
Крапелька і нарешті відчула на вустах присмак солоного, і ще їй здалося, наче хтось різко шарпонув її вниз. Од жаху Крапелька заплющила очі. А коли розплющила їх, то, роззирнувшись увсібіч, зрозуміла, що лежить на піщаному дні моря, біля ніг велемудрого Морського царя з бородою, яка сягала нижче колін.

— Дай клятву вірності й станеш підданицею наймогутнішого і найбагатшого царя на світі! — поважно мовив дужесхожий на омара найперший радник Морського царя, але Крапелька похитала головою.

Як вона може лишитися на дні моря, коли пообіцяла своїй Квітці, що неодмінно повернеться в пустелю! Ще не встигла вона закінчити свої пояснення, як Морський цар аж затрусився від сміху.

— Ха-ха-ха, чи ви чули? Ха-ха-ха! — трусився величезний живіт і довга борода Морського царя, а почет підлесливовторував йому:

— Ха-ха-ха!

Чи має ця Крапелька хоч трішки здорового глузду? Хто ж, крім дурнуватих, покидає морське царство самохіть? Дебелий володар вирішив, що Крапелька неодмінно залишиться у його царстві, якщо побачить сяйво морських перлів.

На помах його руки зусібіч зійшлися найвродливіші перли й повели навколо Крапельки танець, не забувши і її взяти за руки. Хоп, гоп! Ану, хто швидше? Хто веселіше? Стриб, циб! Невдовзі Крапелька забула і про свою обіцянку, і про Квітку.

Але в цю мить із-за виступу скелі на неї зиркнули ніжні очі морської лілеї і їй здалося, що то Квітка з пустелі.

Та цар відразу сплеснув руками, і лілея зникла. Однак запізно: куди б Крапелька не глянула, на неї звідусюди докірливо дивилися очі її Квітки.

— Відпусти мене, могутній царю, мені конче треба повернутися в пустелю, там на мене чекає моя Квітка.

Проте Морський цар заперечливо махнув рукою.

— Пізно. Уже все вирішено: ти станеш дружиною мого найпершого радника! Тож віднині дороги назад для тебе нема!

Але ще цар не закінчив говорити, як до Крапельки підпливла срібляста рибина, розкрила рота й вигукнула:

— Стрибай! Швидше! Коли випливемо на поверхню моря, я передам тебе побратимові — Сонячному промінцеві!

Крапелька стрибнула в рот срібній рибині, а крапельки — морські підданиці — присоромлено похилили голови. Таки обдурила їх! Утекла від них, шалапутка! Що ж вони скажуть найпершому царському раднику? — запитували одна одну. А Крапелька тим часом підіймалася усе вище й вище…

— Ох, нарешті ми на місці! — Рибина розкрила рота, і Крапелька перебралася на спину Сонячному промінцеві й разом з ним упала на троянду.

— Леле, яка ж я красуня! Найкраща в світі! — самозакохано мовила троянда, а Крапелька гнівно вигукнула:

— Що ти верзеш? У пустелі росте самотня Квітка, і саме вона — найпрекрасніша в світі!

Сторінки: 1 2