Про лелеку

Фолькманн Ріхард

Те, що у такси – короткі лапки і що вони сама вибігала їх, знає, вочевидь, кожен. Але чому в лелеки такі довгі ноги – це вже зовсім інша історія.
За три дні, коли лелека має приности дитину, стукає він своїм червоним дзьобом у вікно людей, які чекають на немовля, та й гукає:

Готуйте колиску,
Серпанок хай блиска,
Барвисту спідничку,
Біленьку накидку,
Шапочку й пелюшки:
Й для дитяти подушки!

Тоді люди знають, що треба готуватися. Та інколи лелека такий заклопотаний, що забуває попередити їх – тоді починається велика метушня, бо ще нічого не готове.
Так сталося із однією бідною парою, яка жила в селі у невеликій хатині. Коли лелека прилетів з дитинчам, нікого не було вдома. Чоловік і жінка поралися на полі, тому позачиняли усі вікна і двері. А перед хатою навіть не було сходів, на які лелека міг би покласти немовля. Тоді він сів на дах і стукав дзьобом так довго, допоки не збіглося все село і одна стара жінка не поспішила на поле покликати майбутніх батьків.
– Пане сусіде, пані сусідко! Пане сусіде, пані сусідко! – гукала вода здалеку, задихаючись. – Заради Бога! На вашій хаті сидить лелека, приніс вам дитинча. Та вдома нікого немає, хто би відчинив йому вікно. Якщо ви не повернетеся, то він скине маля і буде лихо. У нашого мельника три роки тому так сталося – бідна дитина дотепер горбата!
Обоє стрімголов побігли до хати та забрали дитину в лелеки. Це було гарненьке хлопчатко, і чоловік та жінка були у нестямі з радощів. Але довге чекання так розізлило птаха, що він твердо вирішив більше ніколи не приносити парі дітей. Коли вони нарешті прийшли, лелека сердито глянув на них, а, відлітаючи, сказав їм:
– Сьогодні я знову повернуся пізно до своєї жінки Лелечихи на болото. Мені треба рознести ще дванадцятеро дітей, а вже темніє. Так просто я вам цього не пробачу!

Але щаслива пара від радості навіть не зауважила, що лелека був такий сердитий. Власне кажучи, він сам був винен, що так довго чекав, бо забув попередити про свій приліт. З кожним днем хлопчик зростав та все гарнішав, тоді жінка сказала одного дня:
– Чи не подарувати нам лелеці щось за те, що приніс нам таку гарну дитину? Що могло би йому сподобатися? Мені нічого не спадає на думку!
– Це буде складно, – задумався чоловік. – Він має все!
Але наступного ранку він підійшов до жінки та сказав їй:
– Як вважаєш, чи не замовити би нам у столяра гарні ходулі для лелеки? Він завжди ходить болотом, де ловить жабок, а потім летить на ставок за селом по дитинчата. Тому в нього, вочевидь, часто мокрі ноги! Крім того, мені здалося, що він мав хрипкий голос, коли прилітав до нас.
– Чудова ідея! – зраділа жінка. – Але столяр має пофарбувати ходулі у червоний колір, щоб вони пасували до дзьоба!
– Справді? – завагався чоловік. – Думаєш, у червоний? Хіба не краще у зелений?
– Дорогенький мій! – вигукнула жінка. – Чим ти думаєш? Ви, чоловіки, ніколи не знаєте, що до чого пасує. Вони мають бути обов’язково червоні!

Оскільки чоловік був завжди слухав свою жінку, то замовив справді червоні ходулі, і коли вони були готові, пішов на болото і приніс їх лелеці.
Лелека дуже зрадів, поміряв їх та й сказав:
– Я, власне, був дуже сердитий, за те що ви примусили так довго на себе чекати. Але оскільки ви такі добрі люди і даруєте мені такі гарні червоні ходулі, то я принесу вам ще маленьку дівчинку. Через чотири тижні я прилечу до вас. Але глядіть, щоб були вдома, заздалегідь я не прилітатиму. Зрозуміло?
– Так, так! – відповів чоловік. Ми будемо вдома. Цього разу ми не розсердимо тебе.

Через чотири тижні лелека справді прилетів і приніс маленьку дівчинку – вона була ще вродливіша за хлопчика, і так утворилася пара діточок. Вони зростали гарненькі й здоровенькі, батьки теж були здорові, що дарувало сім’ї справжню радість.
У селі жив також один багатий селянин, який теж мав сина. Той був на вигляд досить бридкий, тому селянин хотів ще дівчинку. Коли він почув про історію бідної сім’ї, то подумав, що може теж так зробити. Він відразу пішов до столяра і теж замовив у нього пару ходуль – набагато гарніших ніж ті, які замовила бідна сім’я. Зверху і знизу із золотими застібками, а посередині із зеленими, жовтими та блакитними кільцями. Коли вони були готові, то виглядали надзвичайно гарно.
Тоді селянин одягнув свій найкращий жакет, взяв ходулі під пахву та й подався до болота, де відразу зустрів лелеку.
– Ваш вірний слуга, Ваша Величносте! – привітався він і низько вклонився.
– Ти до мене? – запитав лелека, який зручно стояв на своїх ходулях у воді.
– Якщо дозволите! – відповів селянин.
– Чого тобі?
– Я хочу маленьку донечку, і моя дружина дозволила собі, Ваша Величносте, передати Вам подарунок. Пару цих скромних ходуль.
– Негайно повертайся додому! – відповів лелека, обернувшись на одній нозі і навіть не глянувши у бік селянина. – Маленької донечки ти не отримаєш, і твоїх ходуль мені не треба! Я вже маю пару дуже гарних червоних, і оскільки можу носити лише одну на раз, то їх буде достатньо ще на довго. Крім того, твої ходулі просто жахливі. Гидота! Блакитні, зелені й жовті кільця – як в Арлекіна! У них мені краще не потрапляти на очі моїй жінці Лелечисі.
Селянин пішов зі своїми гарними ходулями геть, а маленької дівчинки у нього до сьогодні немає.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 15

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: