ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Про лісового господаря, бондаря і кульгавого вовка

Польські народні казки

Жив колись у одному селі бондар. Чоловік він був роботящий, тільки скнара — хоч плач кривавими сльозами, гроша не випросиш. Грошей він назбирав повну скриню, а сам з ранку до вечора дошки стругає, бочки і діжки робить.

Був цей бондар непоказний. Через те, що він постійно гнувся над роботою, виріс у нього на спині горб. Очі в різні боки дивилися, під носом вічно крапля висіла.

Одягнений він був — ну, точнісінько пугало городнє. Але міг купити собі не один, а двадцять костюмів. Та, що поробиш, не соромився він обірванцем ходити, аби не витратити жодного гроша з тих грошей, що лежали в нього в скрині!

А вночі, коли добрі люди сплять міцним сном після денних праць, завісить він віконце ковдрою, сяде на край заповітної скрині і все лічить та перелічує свої грошики.

Якось на світанку пішов він у ліс за вербовими прутами, з яких ободи на бочки роблять. Забрався в верболіз, у саму гущавину, нарізав неабиякий оберемок гнучких лозин і зібрався було йти додому, як раптом чує: неподалік трубить хтось у ріг, немов гасло подає. І звук такий дивний: по всьому лісу розноситься, на тисячу голосів дробиться і десь у хащах пропадає.

Раптом стало тихо, а потім весь ліс загудів від тупоту, ніби мчить зі всіх сторін якась отара! І бачить бондар, що оточує його величезна вовча зграя. Куди не глянь, з усіх боків величезні вовки. Язики вивісили, як ганчірки, ікла вишкірили, і ікла ці довші, ніж зуби для борони. Перелякався бондар на смерть. А тікати нікуди. Не довго думаючи, заліз він на найближчий дуб, заховався, вчепився за товсту гіляку і чекає, що буде.

Набігли з усіх боків вовки, посідали в кружок на галявині. Дихають важко – боки ходуном ходять, а очі горять, як жаринки. Останнім приплентався кульгавий на задню лапу вовк-одинак. Сів він, і тут з хащі виходить бородатий карлик: в одній руці палиця, в другій — ріг мисливський. Підійшов карлик до вовчої зграї, перерахував їх , як пастух овець, чи всі тут, і каже:

— Скликав я вас, як щодня скликаю, щоб розпорядитись, кому і що сьогодні робити.

Ти, Косоокий, біжи в той бік, де сонце заходить, і роздерти кабана, що з ночі в чоловіка картопляне поле риє.

Ти, Кудлатий, придуши бідолаху козулю, що лежить під папоротями в буковому лісі: коли вона їла конюшину, її змія вжалила. Суворість моя вам, відома, але навіщо ж звірю марні муки?..

Тобі, Юначе, треба бігти в Лавріновий гай, там у кущах підстрелений заєць забився. Жирний він, від’ївся на молодому вівсі, тож буде у тебе смачний обід.

Тобі, Хитроокий, я дам завдання важче. Підкрадися ти до стайні лісника і загризи його пса, щоб не нацьковував він його на мене, коли я лісом ходжу.

Кожен вовк, якого карлик називав, за його словами схоплювався і біг у поле чи лісову хащу. Насамкінець карлик сказав кульгавому вовку:

— А ти, старий, сьогодні нікуди не підеш. Залишайся тут на галявині і з’їж скнару бондаря — он сидить він між гілок на дубі. Людям від нього радості мало, навіщо йому дарма на білому світлі жити.

Сказав так карлик, насунув на очі червоний капелюх, схожий на гриб-мухомор, і пропав, наче крізь землю провалився.

Почув бондар слова карлика — затрясся як осиковий лист, зубами заклацав від страху, руки-ноги в нього звело, і впав униз, мов пташеня. Бачить — летить прямісінько в роззявлену вовчу пащу. Так і потрапив би в неї, та щасливо зачепився за нижню гілку і зависнув «Ну, — думає, — врятувався».

Видерся абияк на гілку, сидить, але спасінню не радіє.

«Ну, годину просиджу тут, ну, дві, — думає. — А потім сили мене покинуть, впаду, і рознесе вовк лісом мої кісточки».

Проте за гіляку тримається, а зуби від страху дріб вистукують.

Час іде, обід минув, ось уже і сутінки насуваються. Слідкує зверху бондар за вовком, вовк на нього знизу поглядає. І обидва про те саме думають: хто кого візьме, хто кого пересидить.

Нарешті вовку набридло чекати. Піднявся він і каже:

— Що, не хочеться тобі помирати, старий скупердяю? Та нічого, дай час, все одно ти від мене не втечеш.

Махнув хвостом, завив, щоб бондаря налякати, і втік.

Ще добру годину сидів бондар на дубі, а може, й довше: все боявся, щоб сірий не повернувся. Але того й слід простив.

Нарешті зліз бондар з дуба, бухнувся на верес і помчав щодуху полем прямо до своєї халупи. Дуже боявся він, що вовк підстерігає його десь по дорозі, але все обійшлося. Мабуть, вирішив вовк почекати, коли він у ліс за лозами піде. Йому ж без лозин ніяк!

Минув тиждень, минув другий. Наробив бондар бочок, завантажив їх на віз і повіз до міста на ярмарок продавати. А дорога через ліс! Згадав тут бондар про вовка, від страху в нього по шкірі побіг мороз.

Говорить він своєму челяднику:

— Щось мене на сон хилить. Залізу я в бочку та подрімаю. До міста дорога довга.

Сховався бондар у найбільшу бочку. А візник, хлопчина, що в нього працював за хліб і юшку, закрив бочку кришкою, хльоснув коня — і в путь.

І тільки це він в’їжджає в ліс, як з-за кущів виходить старенька така бабуся і давай хлопця просити:

— Підвези мене, синку, пусти на воза. Стара я стала, ноженьки болять, а до міста далеко, я й до півночі туди не дочвалаю.

Став хлопчина відмовлятися. Мовляв, місця немає на возі, конячці, мовляв, і так важко. А стара все просить та просить. Зглянувся він на неї.

— Так і бути, — каже, — лізь. Але на бочках сидіти не годиться. Задрімаєш — впадеш. Є тут у нас одна велика бочка для вина. Мій господар там спить, іди і ти туди. Місця вистачить, і вдвох вам буде веселіше.

– Ой! Дякую! — зраділа бабуся. Залізла на віз і залізла в бочку, та так швиденько, ніби років тридцять з плечей зкинула.

Накрив хлопець бочку, змахнув батогом і поїхав далі.

Добрався до міста, до рогатки, зупинив коня і пішов сідоків своїх будити. Не везти ж їх містом у бочці, як оселедці, чи огірки!

Тільки-но зняв він кришку, а звідти стрибнув на дорогу кульгавий вовк! Перемахнув через канаву, шмигнув у кущі і зник.

Зазирнув хлопчина в бочку і бачить — від бондаря й сліду не лишилося, ніби він крізь дно провалився. Тут тільки збагнув хлопець, кого він господареві у попутники взяв.

Недовго він сумував — ясна річ, молодість! Поїхав на ярмарок, продав бочки, і повернувся з туго набитим гаманцем.

Не було у бондаря спадкоємців — ось підмайстрові і дісталося все, що було в хаті. Людина вона була хороша, чуйна, добра, так що люди про колишнього бондаря й не шкодували.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Польськие народные сказки”
Переклад А. Щербакова
1965 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: