TOU

Про лисого і суддю

Азербайджанські народні казки

Жив в одному місті суддя. Цей суддя часто міняв наймитів: подержить якийсь тиждень, поб’є його й прожене.
Одного разу суддя знову прогнав наймита й став шукати собі нового. Кого не стрічав, усім казав, що йому треба працьовитого наймита.
Хай він шукає собі нового наймита, а ми розповімо про його колишнього слугу, якого звали Іман.
Від судді Іман повернувся до свого села. А в тому селі жив один парубок, на прізвисько Лисий. Отож Лисий зустрів Імана й питає:
— А чого ти пішов від судді?
— Суддя побив мене й вигнав,— відповів Іман.— Навіть коли сам аллах піде до нього в найми, і той пробуде там не більше тижня!
— Якщо так,— сказав Лисий,— то я піду в найми до судді.
— Ой, краще не йди,— став відмовляти його Іман.— Суддя поперебиває тобі ребра й через тиждень вижене геть.
— Ні,— сказав Лисий,— я хочу піти й подивитись, який цей суддя, що жоден наймит не втримається в нього більше як тиждень.
— Якщо ти надумав служити у судді,— порадив Іман,— хай дасть письмову присягу, що не буде тебе кривдити.
— То вже мій клопіт,— відповів Лисий.— Якось та буде,— а сам прийшов додому й каже матері: — Поклади мені хліба в торбу. Я подамся в мандри.
— Куди це ти, сину? — здивувалася мати.
— Світ великий,— відповів Лисий.— Десь та знайду собі пристановище.
— О лихо моє! — скрушно похитала головою мати.— Тобі тільки й мандрувати у таких драних штанах.
І справді, у Лисого були не штани, а латка на латці.
Розсердився Лисий на матір, сам поклав собі хліба в торбу й пішов з дому.

Дістався він до міста, знайшов дім судді й постукав у ворота. Виповз казі на подвір’я й питає в Лисого:
— А ти чого прийшов?
— Чув я, що ти шукаєш працьовитого наймита, ось і прийшов.
— Авжеж, треба,— зрадів суддя.
— А скільки платитимеш на місяць? — спитав Лисий.
— Десять срібних,— відповів суддя,— а коли добре працюватимеш, не лінуватимешся — на другий місяць ще п’ять додам.
— Хай буде й так,— сказав Лисий.— Але спершу, як то кажуть, на ниві домовимося, щоб на стодолі не сваритися.
— Що ж ти хочеш?
— У мене був батько,— каже Лисий,— і я його дуже любив. То я хочу, щоб ти письмово присягнувся, що коли клястимеш мого батька, за кожну лайку платитимеш мені по п’ять срібних.
Суддя не торгувався і дав Лисому таку письмову присягу.

Отак Лисий почав працювати в судді.
З ранку до вечора хазяїн посилав наймита то по дрова, то по воду, то на город, то в поле. Не було Лисому коли й угору глянути.
Якось гукнув суддя Лисого й каже:
— Я виїду за місто, полежу трохи у своєму саду. А ти візьмеш великий глек з відбитою ручкою й принесеш туди.
Суддя поїхав, а Лисий почав шукати на подвір’ї старий глек з відбитою ручкою. Шукав його, шукав, але так і не знайшов. Тоді він поліз у льох, виніс звідти новий глек, відбив ручку ще й скалку від горловини, потім завдав той глек собі на плечі й пішов до хазяїна.
Коли суддя побачив, що Лисий зробив з його новим глеком, то замалим не луснув од люті.
Хотів вилаяти й побити Лисого, та згадав про свою письмову обіцянку й передумав, бо тоді довелося б платити по п’ять срібних за кожне образливе слово. Але терпіння судді вистачило ненадовго, і він вилаяв, і Лисого, і його батька.
Лисий вийняв з кишені папірець, який підписав казі, й каже:
— П’ятірка з тебе!
В цей час суддя побачив, що до саду забрело його теля.
— Хапай його за хвіст і подай сюди!
Лисий підійшов до теляти, намотав на руку хвіст і потяг з такої силою, що в бідолашної тварини хвіст відірвався й залишився в його руці. Приніс Лисий хвіст і подав його казі.
— Що це таке? — загорлав казі.
— Ти ж сам мені загадав подати хвіст теляти,— відповів Лисий.— Ось я тобі його й подав.
Розлютував казі ще дужче.
— Гей ти, собачий сину! — закричав він.— Геть з мого дому, щоб я тебе не бачив!
Лисий і собі не змовчав, і зчинилася між ними така сварка, що на їхній крик позбігалися люди.

Поки суддя скаржився людям на Лисого, той витяг з кишені папірець, на якому було написано присягу.
— Сто вісімдесят вісім раз ти лаяв мого небіжчика батька,— сказав Лисий.— Отож прикинь тепер по п’ять срібників за кожну твою лайку на його нещасну голову й заплати мені все.
Подивилися люди на присягу, яку написав суддя, і всі стали на захист Лисого.
Суддя ладен був роздерти свого наймита, але дітися було нікуди, і він сказав Лисому:
— Ходімо в місто, там я тебе наймав, там і заплачу.
По дорозі він загадав Лисому привести з пасовиська ішака.
Жене Лисий ішака, а той узяв та й забіг в город.
— Гей,— крикнув суддя,— хапай ішака за шию і зверни праворуч.
— Усі чули, що загадав суддя?
І з цими словами Лисий схопив ішака за шию і так звернув її праворуч, що нещасний ішак і дух спустив.
Суддя, не тямлячи себе від люті, накинувся на Лисого, щоб побити його, та люди знову заступилися за хлопця.
— Коли так,— сказав Лисий,— полічи сто вісімдесят вісім раз по п’ять срібних, візьми гроші за ішака, а решту віддай мені.
— Не дам,— затявся суддя.
— Як не віддаси,— сказав Лисий,— твоя корова буде моєю.
І тут суддя з Лисим так зчепилися, що люди їх насилу розборонили.
— Прокляни нечисту силу та йди собі додому,— умовляли люди Лисого.
— Не буду я клясти ні в чому не винну нечисту силу. Хай суддя віддасть мені те, що заборгував.
Бачить суддя, що з Лисим не дійдеш згоди, і чимдуж побіг до міста. А Лисий поплював собі на п’яти й кинувся за ним навздогін.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Азербайджанські народні казки”
Упорядник – Айдин Абілов
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: