Про лисичку та графа Сантокопа

Це було, там було, в сімдесят сьомій країні, за червоним морем, за скляною горою, де вода сипалася, а пісок лився, де салом стріхи крили, а з ковбас тини плели, був собі один бідний чоловік. У того чоловіка було двоє дітей. Хлопця звали Янком, дівчину Аничкою. За хаткою в них був городець, і батько їм так казав:

– Копайте, дітоньки, садіть і з городу живіть!

Ще діти й літ не дійшли, як померли їхні батько-мати. Аничка й каже:

– Ну, братику, будем робити, як нас батько-мати вчили. Город скопаємо, добре задбаємо та й будемо собі жити.

Раз навесні копають вони город, аж прибігає лисичка:

– Боже поможи вам, Я ночку й Аничко! Копаєте, копаєте?

– Ой, так-таки, копаємо, копаємо.

І стали їй жалітись, як вони бідують, що нічого їсти, ні в чому ходити.

– Не бійся, Аничко, я про вас не забуду. Бувайте здорові, дітоньки, я ско­ро повернуся,— сказала лисичка та й побігла.

– Іде вона понад річкою, аж там якісь люди купаються. Що ж лисичка? В од­ного взяла сорочку, в другого штани, в третього капелюха й так у всіх потро­ху. Дещо для Янка, дещо для Анички. Прийшла до хатки й принесла їм чима­ленький клунок одежі.

– Ну, Аничко, ти бідкалась, що ви голі й босі. Ось вам кожному потроху, одягайтесь!

А далі до Янка:

– А ти, Яночку, не хотів би женитися?

– Де там, лисичко! Як мені женитися, коли я тільки й маю, що ти принес­ла. Хай-но зіпнусь на ноги, щоб жінку прогодувати.

– Не бійся, Янку, усе тобі буде.

Попрощалася лисичка з Янком і Аничкою та й пішла собі.

Приходить до лісу, а назустріч їй заєць:

– Лисичко-сестричко, куди це так поспішаєш?

Ой зайчику, всім лискам хвости позолотили, тільки я оце забарилася. Побіжу хутенько до золотаря, нехай і мені мого любого пухнастого хвостика позолотить.

– Ой, коли б же чула ти, лисичко, що ті нагоничі, за мною ганяючись, кри­чать: «Якби-то нам отого вуханя спіймати!» А щоб мені оце золоті вуха, во­ни б мені й ціни не склали!

– Гм, гм! Рада б я тобі в пригоді стати, тільки що той золотар і позолоти на одного не збавлятиме. Хіба якби вас було більше… А знаєш що? Зберіться хоч з дванадцятеро, може, він вам ваші вуха й позолотить.

Заєць сюди писнув, туди свиснув — назбігалося такого зайців! Він їх по­ставив по двоє, лисичка попереду, і,раді-радісінькі, подалися вони до королів­ського палацу. А там лисичка й каже:

– Отут живе той золотар. Ви почекайте, а я піду та скажу, щоб вуха вам позолотив.

От зайці стоять собі, чекають, а лисичка пішла до палацу. Коли принцеса подивилась у вікно та й каже:

– Тату, тату, ходи поглянь, хто до нас прийшов!

– То зайчики, доню,— каже король.

За хвилину приводять лисичку до короля. Він її спитав, чого бажає.

– Прислав вам граф Сантокоп вітання та малий подаруночок. Сподіва­ється він на вашу ласку і просить віддати за нього молоду принцесу.

Король вдячно прийняв подарунок, а лисиці мовив:

– Скажи своєму панові, що и я його щиро вітаю. Та нехай він трохи потер­пить, бо принцеса ще молода заміж.

Лисичка попрощалася, а зайцям сказала, що треба їм почекати, поки золотар розведе позолоту: мовляв, навіть мого, бачте, пухнастого хвостика не по­золотив. Завела їх до хліва та й подалася геть.

Тут спало їй на думку, що Янко й Аничка вже дуже голодні, та й стала вона міркувати, як би десь легко дістати їжі. Біжить лісом, коли бачить — лісоруби дерево рубають.

Вона до них. В одного взяла сала, в другого хліба та й утекла до Янка з Аничкою. Янко й Аничка од тяжкої праці й голоду вже зовсім зне­моглися, та лисичка їх добре підгодувала.

Наїлися вони сала й хліба, запили водою, а як повеселішали, лисичка зно­ву завела своє:

– Ну, Янку, хочеш одружитися? Тепер чи ще зачекаєш?..

– Ой лисичко, дай мені спокій. Ти ж бачиш, яка обшарпана в мене хатка. Куди тут молоду привести?

– Нічого не бійся, Янку! Буде тобі й це.

Та й подалася собі. Біжить лісом, біжить, коли назустріч їй олень.

– Куди це так поспішаєш, лисичко-сестричко?

– Та тут таке, всім лисицям хвости позолотили, тільки я забарилася, то й іду оце до золотаря, щоб мені оцього пухнастого хвостика позолотив.

– О-ой, правда твоя. А мені якби золоті ріжки,— сказав олень.

– Але ж стрільці тоді помічатимуть тебе здалеку.

– То дарма, аби гарно було!

– Воно так. Тільки для тебе одного золотар і позолоти не розводитиме. Хіба якби вас було більше…

Олень затрубив туди-сюди, й одразу прибігло їх дванадцятеро. Лисичка по­ставила їх по двоє, сама стала попереду й, рада-радісінька, повела їх до коро­лівського палацу.

А принцеса щодня у вікно виглядає, все чекає звістки від графа Сантокопа. Ще здалеку побачила вона, як іде лисичка, а за нею череда гарних оленів. От і гукає принцеса батька:

– Тату, тату, ходи сюди подивися, що воно до нас іде. Такого ти зроду не бачив. Хтозна, що воно й таке. А які роги великі!

– То дорогі звірята, доню,— каже король.

Лисичка стала з оленями перед королівським палацом і каже їм:

— Отут живе золотар. Ви почекайте, а я піду скажу йому, на скількох позо­лоту розводити.

Увійшла лисичка в палац і просто до короля.

– Посилає вам своє вітання й невеличкий подаруночок граф Сантокоп. Якби ви були ласкаві сказати, чи віддасте йому дочку, чи ні.

– Та дамо, дамо! Лиш постриваймо, поки вийдуть їй літа, бо ще мала.

– Ну, добре. Нам аби ваше королівське слово!

Вийшла лисичка до оленів та й каже їм, щоб зайшли на час до стайні, поки золотар позолоту розведе. Сама вернулася хутенько до палацу.

Сидить ото й примовляє:

– Ох-ох-ох, дома не те, що тут. Дома колишуть мене в золотій колисці, а тут і не почастують нічим.

А королева до чоловіка:

– Чуєш, що вона каже? В неї дома золота колиска. Це, мабуть, якась зача­рована принцеса, бо людською мовою говорить.

Зараз принесли їй золоту колиску, повісили над столом, де чіпляють лампу, лисичка собі й гойдається. От як нагойдалася досхочу, сказала, що вже йтиме додому. Надавали їй усяких ласощів, і для молодого, й для його сестри, нехай стйакують.

Приходить лисичка до Янка з Аничкою та й каже, на який день йому готу­ватися до весілля. І дає їм обом пораду, як їм обом у королівському палаці по­водитись, а Янкові — як обходитись з молодою. Коли впевнилась, що все як слід, вирушили вони в дорогу.

Ідуть, ідуть Янко з Аничкою й лисичка. Коли бачать — якийсь віз застряв у болоті і ніяк звідти не виїде.

Тут лисичка й каже візникам:

– Я вам витягну, але тільки тоді, як дасте пообрізати вашим коням хвости.

От візники погодилися, й лисичка їх вирятувала з болота. Далі пообтинала коням хвости, віддала їх Янкові та й каже:

– Янку, бережи ці хвости! Вони нам ще придадуться!

Та й пішли всі троє далі. І раз-таки зустріли багато вояків на конях. От ли­сичка їм і каже:

– Вояченьки, ви з своїми не пройдете через ліс, хіба дозволите повідтина­ти усім хвости. Бо тут за лісом стоїть моє військо, а в нього коні без хвостів. Як побачить воно, що ваші коні з хвостами, то вас усіх переб’є дощенту. А як ваші коні будуть без хвостів, то воно подумає, що й ви мої вояки, от ви собі й проїдете.

Вояки побоялись та й пообтинали всім коням хвости. Лисичка тоді їх про­пустила.

От надходять Янко з Аничкою й лисичкою вже до королівського палацу, а там недалеко було багновище. Лисичка й повтикала туди кінські хвости. Далі забігла до сусіднього села й накупила повно капелюхів.

– Янку, тепер я піду до палацу, а як увійду, то висип оці капелюхи на бо­лото, а я вже знатиму, що до чого.

От прибігає лисичка до палацу, захекана й ніби перелякана на смерть, та гукає до короля з королевою й принцесою, мовляв, ось послухайте, що тільки з нами скоїлося, яке лихо нас спіткало. Усе військо, що взяли з собою, разом з кіньми в трясовині потонуло, самі хвости й капелюхи з води стирчать.

— Ой, ви ж тільки погляньте! Скільки наших людей загинуло! Ой, ніхто жи­вий не вирятується!

Ті перелякались, дивляться та все за графом побиваються, чи то ж хоч він сам живий-здоровий.

А лисичка бідкається: скільки вони добра везли — вбрання, наїдків, напит- ків,— усе потонуло в тій драговині. Тільки молодий і його сестра сяк-так ви­рятувалися й тепер соромляться, як їм таким показуватись королівській роди­ні на очі. Королева й каже, що нехай приходять, добре, що хоч живі вони та здорові. Тоді вже лисичка за Янка не боялася. Бо хоч був він бідний, зате на красу дуже багатий.

Зараз познаходили найкращі шати, що були в палаці, запрягли таких коней, як вогонь, і послали Янкові назустріч. От Янко з сестрою вдяглися в дороге вбрання, сіли в карету і стали від того ще кращі! А вже Янко в пишному вбрані зробився такий гарний, аж сама лисичка очей з нього не зводила та нишком раділа, що їй отак пощастило.

Прийшли вони до палацу, й лисичка прегордо підводила до всіх молодого і його сестру Аничку. Але Янкові та Аничці сумно було поміж тими великими панами. А король думав, що їм шкода всього втраченого, і одно умовляв, щоб не журилися, все буде добре.

Принцесі її молодий, граф Сантокоп, таки дуже сподобався. От і справили бучне весілля. Поки ж усі бенкетували, лисичка думала-гадала, де б то їй мо­лодого з молодою поселити, та й надумала собі таке: у лисички є мачуха, відь­ма, вже їй дев’яносто літ, і дуже вона багата. Отож відьма помре, а вони жити­муть у її господі.

Як одгуляли весілля, то пішли всі подивитись на те лихо, що скоїлось. Тут один чолов’яга схопив кінського хвоста і тягне його із багна. Коли ж хвіст так легко висмикнувся…

Він очі витріщив та й гукає:

– Люди добрі, щось коней зісподу поїло! Самі хвости зосталися!

Отак і не розгадали лисиччиних хитрощів. Час було вертатись до палацу. От як уже склали все для молодої і весільний поїзд мав рушати, лисичка вихопи­лась вперед та й побігла. Біжить та й біжить, аж бачить — на луках так багато свинеи. Вона й каже до пастухів:

– Пастухи, сюдою зараз їхатиме одна пані й питатиме вас, чиї це свині. То ви кажіть, що графа Сантокопа. Вона вас щедро обдарує.

От і справді їде весільний поїзд повз ті луки, й принцеса питає:

– Пастухи, а чиї оце свині?

– Це свині графа Сантокопа! — загукали ті.

Принцеса вийняла з торби жменю дукатів та й сипнула їм.

Іде лисичка далі, йде, коли пасеться череда корів.

– Пастухи, сюдою зараз їхатиме одна пані й питатиме вас, чиї це корови. То ви кажіть, що це корови графа Сантокопа. Вона вас за те щедро обдарує.

От їде весільний поїзд повз ті луки, а принцеса й питає:

– Гей, пастухи, а чиї це корови?

– Це корови графа Сантокопа!

Вийняла вона з торбини грошей і цих обдарувала.

А лисичка біжить щодуху далі та й прибігла до тієї мачухи, що жила в пре­гарному палаці. Дванадцять світлиць, розкішно прибраних, одна краща від другої. Були в мачухи й коні, свині, корови і всяка всячина. А як поводила ма­чуха лисичку по всьому палаці, то лисичка їй і каже:

– Що вам із тих розкошів, коли зараз усе піде марно! Тільки погляньте, скільки війська йде. Порубають вас на шматки.

– Е, ні, нехай краще я сама собі кінець зроблю,— сказала мачуха. Пішла в дванадцяту світлицю та й зробила, як сказала.

От приїхав весільний поїзд до палацу. Розіклали, що тільки було з весільно­го бенкету, і почастували усіх людей того краю. А лисичка й каже Янкові:

– Янку, тепер ти житимеш тут із своєю дружиною, а незабаром і я з вами.

Але ще одне мусиш для мене зробити. Покликала його в одинадцяту світлицю й каже:

– Ось тобі, Янку, меч, розрубай мене рівно пополам.

– Ой лисичко, як мені таке вчинити? Отак відплатити за все твоє добро­дійство?

– Як ти не зробиш цього мені, то я зроблю це тобі!

– Е, ні! Як маю тепер у достатку з своєю дружиною жити, ти б хотіла мені урвати віку?

Узяв меч і розрубав лисичку рівно пополам. Враз перед Янком став такий хороший парубок і каже:

– Дякую тобі, Янку, що ти визволив мене. Батько мій після смерті моєї’ матері оженився вдруге, і люта мачуха зачарувала мене на лисицю, щоб самій розкішно жити в батьковім маєтку. А тепер я візьму Аничку за дружину, і бу­демо жити всі вкупі, як добра родина.

І одразу, того ж таки дня, справили бучне весілля. Стару мачуху поховали й жили собі в щасті й злагоді. Може, ще й досі живуть, як не померли.