Про лисичку та графа Сантокопа

Це було, там було, в сімдесят сьомій країні, за червоним морем, за скляною горою, де вода сипалася, а пісок лився, де салом стріхи крили, а з ковбас тини плели, був собі один бідний чоловік. У того чоловіка було двоє дітей. Хлопця звали Янком, дівчину Аничкою. За хаткою в них був городець, і батько їм так казав:

– Копайте, дітоньки, садіть і з городу живіть!

Ще діти й літ не дійшли, як померли їхні батько-мати. Аничка й каже:

– Ну, братику, будем робити, як нас батько-мати вчили. Город скопаємо, добре задбаємо та й будемо собі жити.

Раз навесні копають вони город, аж прибігає лисичка:

– Боже поможи вам, Я ночку й Аничко! Копаєте, копаєте?

– Ой, так-таки, копаємо, копаємо.

І стали їй жалітись, як вони бідують, що нічого їсти, ні в чому ходити.

– Не бійся, Аничко, я про вас не забуду. Бувайте здорові, дітоньки, я ско­ро повернуся,— сказала лисичка та й побігла.

– Іде вона понад річкою, аж там якісь люди купаються. Що ж лисичка? В од­ного взяла сорочку, в другого штани, в третього капелюха й так у всіх потро­ху. Дещо для Янка, дещо для Анички. Прийшла до хатки й принесла їм чима­ленький клунок одежі.

– Ну, Аничко, ти бідкалась, що ви голі й босі. Ось вам кожному потроху, одягайтесь!

А далі до Янка:

– А ти, Яночку, не хотів би женитися?

– Де там, лисичко! Як мені женитися, коли я тільки й маю, що ти принес­ла. Хай-но зіпнусь на ноги, щоб жінку прогодувати.

– Не бійся, Янку, усе тобі буде.

Попрощалася лисичка з Янком і Аничкою та й пішла собі.

Приходить до лісу, а назустріч їй заєць:

– Лисичко-сестричко, куди це так поспішаєш?

Ой зайчику, всім лискам хвости позолотили, тільки я оце забарилася. Побіжу хутенько до золотаря, нехай і мені мого любого пухнастого хвостика позолотить.

– Ой, коли б же чула ти, лисичко, що ті нагоничі, за мною ганяючись, кри­чать: «Якби-то нам отого вуханя спіймати!» А щоб мені оце золоті вуха, во­ни б мені й ціни не склали!

– Гм, гм! Рада б я тобі в пригоді стати, тільки що той золотар і позолоти на одного не збавлятиме. Хіба якби вас було більше… А знаєш що? Зберіться хоч з дванадцятеро, може, він вам ваші вуха й позолотить.

Заєць сюди писнув, туди свиснув — назбігалося такого зайців! Він їх по­ставив по двоє, лисичка попереду, і,раді-радісінькі, подалися вони до королів­ського палацу. А там лисичка й каже:

– Отут живе той золотар. Ви почекайте, а я піду та скажу, щоб вуха вам позолотив.

От зайці стоять собі, чекають, а лисичка пішла до палацу. Коли принцеса подивилась у вікно та й каже:

– Тату, тату, ходи поглянь, хто до нас прийшов!

– То зайчики, доню,— каже король.

За хвилину приводять лисичку до короля. Він її спитав, чого бажає.

– Прислав вам граф Сантокоп вітання та малий подаруночок. Сподіва­ється він на вашу ласку і просить віддати за нього молоду принцесу.

Король вдячно прийняв подарунок, а лисиці мовив:

– Скажи своєму панові, що и я його щиро вітаю. Та нехай він трохи потер­пить, бо принцеса ще молода заміж.

Лисичка попрощалася, а зайцям сказала, що треба їм почекати, поки золотар розведе позолоту: мовляв, навіть мого, бачте, пухнастого хвостика не по­золотив. Завела їх до хліва та й подалася геть.

Тут спало їй на думку, що Янко й Аничка вже дуже голодні, та й стала вона міркувати, як би десь легко дістати їжі. Біжить лісом, коли бачить — лісоруби дерево рубають.

Вона до них. В одного взяла сала, в другого хліба та й утекла до Янка з Аничкою. Янко й Аничка од тяжкої праці й голоду вже зовсім зне­моглися, та лисичка їх добре підгодувала.

Наїлися вони сала й хліба, запили водою, а як повеселішали, лисичка зно­ву завела своє:

– Ну, Янку, хочеш одружитися? Тепер чи ще зачекаєш?..

– Ой лисичко, дай мені спокій. Ти ж бачиш, яка обшарпана в мене хатка. Куди тут молоду привести?

– Нічого не бійся, Янку! Буде тобі й це.

Та й подалася собі. Біжить лісом, біжить, коли назустріч їй олень.

– Куди це так поспішаєш, лисичко-сестричко?

– Та тут таке, всім лисицям хвости позолотили, тільки я забарилася, то й іду оце до золотаря, щоб мені оцього пухнастого хвостика позолотив.

– О-ой, правда твоя. А мені якби золоті ріжки,— сказав олень.

– Але ж стрільці тоді помічатимуть тебе здалеку.

– То дарма, аби гарно було!

– Воно так. Тільки для тебе одного золотар і позолоти не розводитиме. Хіба якби вас було більше…

Олень затрубив туди-сюди, й одразу прибігло їх дванадцятеро. Лисичка по­ставила їх по двоє, сама стала попереду й, рада-радісінька, повела їх до коро­лівського палацу.

А принцеса щодня у вікно виглядає, все чекає звістки від графа Сантокопа. Ще здалеку побачила вона, як іде лисичка, а за нею череда гарних оленів. От і гукає принцеса батька:

– Тату, тату, ходи сюди подивися, що воно до нас іде. Такого ти зроду не бачив. Хтозна, що воно й таке. А які роги великі!

– То дорогі звірята, доню,— каже король.

Лисичка стала з оленями перед королівським палацом і каже їм:

— Отут живе золотар. Ви почекайте, а я піду скажу йому, на скількох позо­лоту розводити.

Увійшла лисичка в палац і просто до короля.

– Посилає вам своє вітання й невеличкий подаруночок граф Сантокоп. Якби ви були ласкаві сказати, чи віддасте йому дочку, чи ні.

– Та дамо, дамо! Лиш постриваймо, поки вийдуть їй літа, бо ще мала.

Сторінки: 1 2 3