Про лисичку та графа Сантокопа
Словацькі народні казки
Це було, там було, в сімдесят сьомій країні, за червоним морем, за скляною горою, де вода сипалася, а пісок лився, де салом стріхи крили, а з ковбас тини плели, був собі один бідний чоловік. У того чоловіка було двоє дітей. Хлопця звали Янком, дівчину Аничкою. За хаткою в них був городець, і батько їм так казав:
– Копайте, дітоньки, садіть і з городу живіть!
Ще діти й літ не дійшли, як померли їхні батько-мати. Аничка й каже:
– Ну, братику, будем робити, як нас батько-мати вчили. Город скопаємо, добре задбаємо та й будемо собі жити.
Раз навесні копають вони город, аж прибігає лисичка:
– Боже поможи вам, Я ночку й Аничко! Копаєте, копаєте?
– Ой, так-таки, копаємо, копаємо.
І стали їй жалітись, як вони бідують, що нічого їсти, ні в чому ходити.
– Не бійся, Аничко, я про вас не забуду. Бувайте здорові, дітоньки, я скоро повернуся,— сказала лисичка та й побігла.
– Іде вона понад річкою, аж там якісь люди купаються. Що ж лисичка? В одного взяла сорочку, в другого штани, в третього капелюха й так у всіх потроху. Дещо для Янка, дещо для Анички. Прийшла до хатки й принесла їм чималенький клунок одежі.
– Ну, Аничко, ти бідкалась, що ви голі й босі. Ось вам кожному потроху, одягайтесь!
А далі до Янка:
– А ти, Яночку, не хотів би женитися?
– Де там, лисичко! Як мені женитися, коли я тільки й маю, що ти принесла. Хай-но зіпнусь на ноги, щоб жінку прогодувати.
– Не бійся, Янку, усе тобі буде.
Попрощалася лисичка з Янком і Аничкою та й пішла собі.
Приходить до лісу, а назустріч їй заєць:
– Лисичко-сестричко, куди це так поспішаєш?
Ой зайчику, всім лискам хвости позолотили, тільки я оце забарилася. Побіжу хутенько до золотаря, нехай і мені мого любого пухнастого хвостика позолотить.
– Ой, коли б же чула ти, лисичко, що ті нагоничі, за мною ганяючись, кричать: «Якби-то нам отого вуханя спіймати!» А щоб мені оце золоті вуха, вони б мені й ціни не склали!
– Гм, гм! Рада б я тобі в пригоді стати, тільки що той золотар і позолоти на одного не збавлятиме. Хіба якби вас було більше… А знаєш що? Зберіться хоч з дванадцятеро, може, він вам ваші вуха й позолотить.
Заєць сюди писнув, туди свиснув — назбігалося такого зайців! Він їх поставив по двоє, лисичка попереду, і,раді-радісінькі, подалися вони до королівського палацу. А там лисичка й каже:
– Отут живе той золотар. Ви почекайте, а я піду та скажу, щоб вуха вам позолотив.
От зайці стоять собі, чекають, а лисичка пішла до палацу. Коли принцеса подивилась у вікно та й каже:
– Тату, тату, ходи поглянь, хто до нас прийшов!
– То зайчики, доню,— каже король.
За хвилину приводять лисичку до короля. Він її спитав, чого бажає.
– Прислав вам граф Сантокоп вітання та малий подаруночок. Сподівається він на вашу ласку і просить віддати за нього молоду принцесу.
Король вдячно прийняв подарунок, а лисиці мовив:
– Скажи своєму панові, що и я його щиро вітаю. Та нехай він трохи потерпить, бо принцеса ще молода заміж.
Лисичка попрощалася, а зайцям сказала, що треба їм почекати, поки золотар розведе позолоту: мовляв, навіть мого, бачте, пухнастого хвостика не позолотив. Завела їх до хліва та й подалася геть.
Тут спало їй на думку, що Янко й Аничка вже дуже голодні, та й стала вона міркувати, як би десь легко дістати їжі. Біжить лісом, коли бачить — лісоруби дерево рубають.
Вона до них. В одного взяла сала, в другого хліба та й утекла до Янка з Аничкою. Янко й Аничка од тяжкої праці й голоду вже зовсім знемоглися, та лисичка їх добре підгодувала.
Наїлися вони сала й хліба, запили водою, а як повеселішали, лисичка знову завела своє:
– Ну, Янку, хочеш одружитися? Тепер чи ще зачекаєш?..
– Ой лисичко, дай мені спокій. Ти ж бачиш, яка обшарпана в мене хатка. Куди тут молоду привести?
– Нічого не бійся, Янку! Буде тобі й це.
Та й подалася собі. Біжить лісом, біжить, коли назустріч їй олень.
– Куди це так поспішаєш, лисичко-сестричко?
– Та тут таке, всім лисицям хвости позолотили, тільки я забарилася, то й іду оце до золотаря, щоб мені оцього пухнастого хвостика позолотив.
– О-ой, правда твоя. А мені якби золоті ріжки,— сказав олень.
– Але ж стрільці тоді помічатимуть тебе здалеку.
– То дарма, аби гарно було!
– Воно так. Тільки для тебе одного золотар і позолоти не розводитиме. Хіба якби вас було більше…
Олень затрубив туди-сюди, й одразу прибігло їх дванадцятеро. Лисичка поставила їх по двоє, сама стала попереду й, рада-радісінька, повела їх до королівського палацу.
А принцеса щодня у вікно виглядає, все чекає звістки від графа Сантокопа. Ще здалеку побачила вона, як іде лисичка, а за нею череда гарних оленів. От і гукає принцеса батька:
– Тату, тату, ходи сюди подивися, що воно до нас іде. Такого ти зроду не бачив. Хтозна, що воно й таке. А які роги великі!
– То дорогі звірята, доню,— каже король.
Лисичка стала з оленями перед королівським палацом і каже їм:
— Отут живе золотар. Ви почекайте, а я піду скажу йому, на скількох позолоту розводити.
Увійшла лисичка в палац і просто до короля.
– Посилає вам своє вітання й невеличкий подаруночок граф Сантокоп. Якби ви були ласкаві сказати, чи віддасте йому дочку, чи ні.
– Та дамо, дамо! Лиш постриваймо, поки вийдуть їй літа, бо ще мала.
Джерело:
“Словацькі народні казки”
Переклад – Д. Чередниченко
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1990 р.