TOU

Про лисичку

Туркменські народні казки

Жила-була колись лисичка. Хитра прехитра! Порпалася одного разу лисичка в купі сміття і знайшла кільце від веретена . Гарненьке!
Віднесла лисичка кільце одній старенькій і попросила:
— Заховай цю річ до завтра. А завтра по дорозі назад я його заберу.
— Добре! – сказала стара.
Лисичка втекла, а старенька задумалася: «Навіщо лисиці кілечко? Чому заховати просила? Коли воно таке дороге лисиці, треба його заховати як найкраще».
Пішла у двір і закопала кілечко в землю. А де закопала, забула. Прийшла лисиця по кілечко, а старенькій соромно зізнатися, що сама не знає де воно —і сказала вона лисиці:
— Діти взяли твоє кілечко побавитись та й загубили.
— Ну що ж, — сказала лисиця, — робити нічого. Прийдеться взяти твоє веретено.
Взяла у старої веретено і віднесла його до однієї дівчини.
— Дівчино-красуне, заховай моє веретено до завтра. — Сьогодні я біжу в інший бік, а завтра по дорозі назад веретено заберу.
Залишила дівчина у себе веретено, а сама думає: «Навіщо лисиці веретено? Веретено гарненьке! Візьму я його собі, а лисиці скажу, що веретено миші згризли».
Вислухала лисиця дівчину і каже:
— Ну що ж, робити нічого. Візьму я в тебе за веретено паляницю.

Біжить лисиця з паляницею по пустелі, дивиться: розклав чабан їжу, і до неї не торкається.
— Що з тобою, друже чабане? — спитала лисиця.
— Хліб у мене скінчився, – відповів чабан. — Без хліба м’ясо не м’ясо та молоко не молоко.
— Візьми в мене паляницю у борг! – Запропонувала лисиця, – завтра віддаси.
Зрадів чабан, узяв у лисиці паляницю і з’їв, а наступного дня не має, що віддати лисиці.
— Ну що ж, — сказала лисиця, — робити нічого. Візьму в тебе за паляницю барана.
Вибрала найжирнішого, закинула на спину і втекла. Прийшла лисиця в село, де готувалися до весілля. Та біда — не було у нареченого гарного барана для гостей, а лисиця тут як тут.
— Візьми в мене барана, завтра віддаси. А на завтра наречений говорить лисиці:
— Твого барана ми з’їли, а нового поки що не дістали.
— Договір дорожчий за гроші, — відповіла лисиця. – Нема барана, візьму наречену.
Схопила наречену і втекла.
Принесла наречену до старої, у якої забрала веретено і каже:
— Нехай наречена у тебе поживе один день, завтра я заберу її.
Прийшла наступного дня, а старій стало шкода дівчину, посадила вона в мішок пса і дала лисиці.
Бігла лисиця, бігла та й впустила мішок. Вискочив із мішка пес— і за нею.

Довелося лисиці в криницю стрибнути.
А криниця виявилася глибокою! Не вибратися. Засмутилась лисиця: не весело помирати голодною смертю. Та зазирнув тут у колодязь жук. Запитує:
— Лисичко, що ти робиш у криниці?
— Тебе чекаю. Знайшла тобі їжу, от і стережу, щоб хтось не з’їв.
Стрибнув жук у криницю і побачив, що обдурила його лисиця.
Чи довго, чи коротко, заглянув у криницю півень. Побачив лисицю, здивувався.
— Що ти тут робиш?
— Тебе чекаю. Твоє просо сторожую. Щоби інші півні його не склювали.
Стрибнув півень у криницю, а проса й близько нема. Чи довго, чи коротко, заглянув у криницю тигр.
— Що ти тут робиш, лисонько?
— Тебе чекаю, твій обід сторожую.
Потрапив тигр у біду. Потрапили звірі в біду та іншим лиха бажають. Заманили у свій колодязь лева з шакалом.
Сидять, дивляться один на одного, зубами від голоду клацають. Тут лисичка візьми та й заспівай:

— Я лисиця-лисонька,
Хвіст мій як тисяча лев’ячих,
Лев у нас – цар,
Тигр – наша кров,
Шакал – наша радість,
Півень – забава,
Жук – усім нам друг.
Давайте з’їмо його.

З’їли звірі жука, та хіба жуком ситий будеш? І знову заспівала лисичка:

— Я лисиця-лисонька,
Хвіст мій як тисяча лев’ячих,
Лев у нас – цар,
Тигр – наша кров,
Шакал – наша радість,
А півень — лише забава.
Давайте з’їмо півня.

Проковтнули звірі півня, а лисичка розділила свою частку надвоє: м’ясо з’їла, нутрощі приховала.
Зголодніли звірі і кажуть лисиці: «А ну заспівай свою пісню»

Заспівала лисичка:
— Я лисиця-лисонька,
Хвіст мій як тисяча лев’ячих,
Лев у нас – цар,
Тигр – наша кров,
А шакал тільки радість.
Давайте з’їмо нашу радість.

Так дійшла черга до тигра.
Знову співала лисиця свою пісню. Стрибнув лев на тигра, убив, і з’їли вони його з лисицею. Тільки лисонька свою їжу знову поділила надвоє: м’ясо з’їла, а нутрощі про запас закопала.
Знову настав голод, і сказав лев:
— З’їсти мене — не діло. Діло – вибратися з криниці.
Лисиця і каже:
— Давай прориємо нору нагору.
Рили, рили, вибилися з сили. Лягла лисиця на камінь і потихеньку їсть приховані нутрощі.
— Що ти їси? – здивувався лев.
— Немає більше сили терпіти голод, — відповідає лисиця, — розірвала я собі живіт і нутрощі свої їм. Якщо не хочеш померти з голоду, роби, як я.
Розірвав собі живіт лев і помер.
Левячого м’яса вистачило лисиці надовго.
І ось одного разу заглянув у криницю чабан.
— Друже мій, чабан! — благала лисиця. — Якщо ти витягнеш мене з криниці, я оженю тебе з прекрасною дівчиною.
Чабан не довго думав, кинув лисиці мотузку і витяг нагору.
Привела лисиця чабана до старої, у якої залишила дівчину. Чабан дівчині сподобався, справили вони весілля. За весільним столом лисиця сиділа на почесному і наминала все, що їй подобалось в своє лисяче задоволення.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.4 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Царь-Обжора”
Туркменские народные сказки
1983 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: