Про маленького бичка

У однієї корови був маленький синок. Рябенький, безрогий Бичок. Недавно народився, говорити не вмів, а вже такий упертий. Мама просить:

— Скажи, синку: «ма-мо»…

Бичок мовчить.

А коли мама каже, щоб не ходив далеко, маленький Бичок мовчки йде собі, кропиву нюхає. Пожалить носа — й до мами біжить, щоб пожаліла. «Нічого,— думає мама,— це йому наука, минатиме її на другий раз».

А одного разу забрів маленький неслух на галявину, де росли червоні маки та білі ромашки. Як тут було гарно! Немов тисячі зірок заплигали перед очима в маленького Бичка. Він нахилив голову і тільки хотів понюхати ті зірочки, як почув химерний звук:
Ж -ж – ж-ж • • • •

А потім хтось сказав тихенько:

— Навіщо тобі ця квітка, іди до іншої, а ця моя.

Якби маленький Бичок умів розмовляти, він би сказав золотавій Бджілці,— бо це була саме вона,— що до другої квітки він не піде, йому сподобалась саме ця!

Але розмовляти Бичок не вмів, він тільки мовчки нахиляв голову все нижче й нижче й уперто згонив Бджілку носом із квітки. Бджілка поступилась квіткою і не сказала більше й слова Бичкові. Тоді й Бичок пішов собі геть.

Ходив, бродив і набрів на їжака. Їжак праворуч — і Бичок праворуч. Їжак ліворуч — і Бичок ліворуч. Бичок хоче їжака понюхати, а той квапиться, в нього на голках гриби, груші-кислички.

— Чи ти гратися зі мною надумався? — питає їжак.— Я поспішаю.

А малий Бичок нахиляє голову нижче й нижче.

— Невже буцнути мене хочеш? :— дивується їжак.— Носа наколеш, дурню!

— Іди собі в жаб’яче болото! — буркнув їжак і шмигонув у траву.

А Бичок подумав-подумав і пішов шукати жаб’яче болото. Шукав-шукав і втрапив до річки. А на березі, на зеленій травичці, грілись на сонечку жаби. Побачили вони Бичка і з переляку скочили в воду.

«Ой, які чудернацькі камінці, самі у воду стрибають»,— подумав Бичок. І сміливо підійшов до води. Аж тут із води висунулась одна Жаба і проквакала:

— Ква-ква-квакатий!.. Ква-ква-лобатий!

Сподобалась Бичкові ота голосиста Жаба, і він — до неї. Злякалась Жаба й пірнула у воду, а далі вони зняли такий гвалт, що розбудили старого Рака,— він саме дрімав під каменем.

— Хто ж це отак звеселив жаб? — буркнув Рак і висунувся з води.

А маленький, дурненький Бичок гадав, що то камінець, і до нього. Нахилив він голову до води, а старий Рак і вчепився йому в ніздрю своєю міцною клешнею.

Маленькому Бичкові було дуже боляче. Він підстрибував, крутився на місці, тряс головою, але Рак не пускався. А ніздря так боліла, аж світ йому потемнів.

Хотів малий Бичок покликати маму, та говорити він не вмів, а тільки плакав. Плакав, плакав і раптом сказав: «Ма-мо». Спочатку тихенько, а потім так залементував, що аж старий Рак злякався, розчепив свою страшну клешню і впав на траву. Маленький Бичок так зрадів, що, нарешті, навчився говорити «ма-мо». Він кричав, доки до свого двору добіг.

Почула мама, вибігла назустріч.

Розказав їй Бичок про свою пригоду, і вона порадила йому:

— Ти ж маленький, не ходи один далеко. Бач, он Рак і той скривдив тебе.

Та маленький Бичок був упертий:

— А я його за те з річки витяг і на березі покинув. Знатиме!

Мама тільки посміхнулась на це.