TOU

Про рибалку та його жінку

Брати Грімм

Був собі колись рибалка, а жив він зі своєю жінкою в хижі, зліпленій зі старого судна, біля самого моря. День у день ходив він вудити рибу — що навудить, ото й усе їхнє добро.

І ось одного дня пішов він, як завжди, до моря. Сів, закинув вудку та й дивиться на воду. А море тихе й прозоре, тільки риба не клює.

Коли це поплавець потягло вниз, усе глибше та глибше. Натужився рибалка, сіпнув вудку й витяг велику камбалу. Відчепив він її від гачка, а камбала й каже йому:

— Подаруй мені життя, чоловіче! Я не справжня камбала, а зачарована принцеса. Яка тобі з мене буде користь? Хіба ти захочеш мене їсти? Відпусти мене назад у море!

— Нащо стільки балакати, — сказав рибалка. — Звичайно ж, я не понесу додому камбалу, що вміє говорити по–людському.

І він кинув її назад у море. Камбала поринула на дно, тільки довгий кривавий слід лишився за нею. А рибалка встав і пішов додому, до своєї хижі, де на нього чекала жінка.

— Ти хіба нічого сьогодні не впіймав? — спитала вона.

— Та ні, спіймав був одну камбалу, — відповів рибалка. — Але та камбала сказала, що насправді вона не рибина, а зачарована принцеса, то я її пустив назад, у море.

— І нічого не попросив у неї?

— А що я мав у неї просити? — спитав рибалка.

— Ох, та хіба тобі не набридло жити в цій старій, трухлявій, смердючій хижі? Міг би попросити в неї бодай порядну хату. Йди назад до моря, поклич ту камбалу і скажи їй, що ми хочемо жити в хаті. Ось побачиш, що вона її нам подарує.

— Ну чого я маю ще раз іти до моря?

— А того, що ти її був уловив і пустив назад у море. Повинна ж вона тобі віддячитись. Іди!

Постояв рибалка, постояв — і кликати рибину не хотілося, і сваритися з жінкою теж. Та врешті таки пішов до моря. Бачить — а воно вже не таке прозоре, як було, зробилося зелене з жовтими пасмугами. Став рибалка на березі та й гукає:

Камбало–рибино,
виринь на хвилину!
Свариться стара моя,
хоче не того, що я.

Камбала виринула та й питає:

— А чого ж вона хоче?

— Та каже, що я ж тебе був уловив, то міг би й щось попросити в тебе. Їй набридло жити в старій хижі, вона хоче хати.

— Іди додому, — сказала камбала. — Є вже в неї хата.

Прийшов рибалка додому, аж бачить — на місці старої хижі стоїть хата, а біля неї на лавці сидить його жінка. Побачила вона чоловіка, підвелася, взяла його за руку та й каже:

— Ходімо в хату, поглянеш сам, чи не краще жити в ній, а не в старій хижі.

Зайшли вони до хати. А в хаті все є: і маленькі сіни, і гарна світлиця, і невеличка спальня з ліжком для кожного з них, і кухня, і комора на всілякі запаси, і присінок на господарське причандалля, — і кожен куточок якнайкраще споряджений, а начиння все олив’яне та мідяне. За хатою — невелике подвір’я, де ходять кури й качки, а за подвір’ям — невеликий город, де ростуть садовина й городина.

— Ну як, хіба не гарна садиба? — сказала жінка.

— Гарна, — погодився чоловік. — Отак би вже й довіку нам жити, більше нічого й не треба.

— Ну, це ще ми подумаємо, — сказала жінка. Попоїли вони й полягали спати.

Так минуло днів десять, а тоді жінка й каже:

— Послухай–но, чоловіче, в хаті нам також тісно, а подвір’я й город дуже малі. Могла б та камбала подарувати нам і більший дім. Я б хотіла жити у великому мурованому замку. Піди–но до неї і попроси, хай подарує нам замок!

— Ох, стара, чи нам мало цієї хати? Нащо нам той замок? — сказав чоловік.

— Треба, — відповіла жінка. — їй, мабуть, не важко дати нам усе, що ми хочемо. То хай дасть!

— Ні, стара, — сказав чоловік, — камбала вже дала нам хату, не можу я йти й просити в неї ще чогось, вона розгнівається.

— Іди! — гримнула на нього жінка. — Вона може дати нам замок і залюбки дасть. Іди, кажу!

Чоловікові мов камінь на серце наліг. Не хотілося йому знов іти до камбали з проханням. «Негарно так робити», — сказав він сам собі, але все–таки пішов.

Прийшов він до моря, бачить — а воно вже не зелене з жовтими пасмугами, а темно–синє і наче всередині кипить, аж бульбашки на поверхні здіймаються.

Підійшов рибалка до самої води та й гукає:

Камбало–рибино,
виринь на хвилину!
Свариться стара моя,
хоче не того, що я.

— А чого ж вона хоче? — спитала камбала.

— Ох, таке хоче, що мені й казати соромно, — мовив чоловік. — Хоче жити у великому замку.

— Іди додому, є вже в неї замок, — сказала камбала.

Вернувся чоловік туди, де колись була їхня стара хижа, аж бачить — там стоїть великий мурований замок, а сходами до замку саме підіймається його жінка. Вона взяла його за руку та й каже:

— Ану ходімо в замок.

Зайшли вони до великих сіней, викладених мармуровими плитами. Навколо снує челядь, відчиняє перед ними двері, стіни, оббиті коштовною тканиною, аж блищать, меблі в кімнатах не прості, а золоті, зі стелі звисають кришталеві люстри, всі підлоги встелені килимами, а столи аж угинаються від наїдків і найкращих [101] вин. А за палацом — величезне подвір’я зі стайнями, корівнями й возівнями, такими, що цілий день дивився б на них, очей не зводив би. Далі великий, розкішний сад, де повно найкращих квітів і всіляких дерев — і яблунь, і груш, і слив, а за садом — ліс, такий, що й не обійдеш його, з оленями, сарнами, зайцями та всім, чого тільки душа забажає.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.2 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: