TOU

Про Широкого, Довгого й Вогнеокого

Казки Божени Немцової

Було це за тих часів, коли кішки в черевиках ходили, жаби шапки носили, осли на вулиці острогами подзенькували, а зайці за собаками ганялися. Жив тоді в одній країні король, і була в нього дочка дивовижної вроди, ще й до того здібна на всі руки. Приїздили до неї свататися з далеких країн князі й королі, але вона ні за кого з них не хотіла йти і зрештою оголосила, що тільки того візьме за чоловіка, хто три ночі стерегтиме її й не дасть утекти. Полинула ця звістка по всіх усюдах, і почали з’їжджатися князі й королі, щоб домогтись її руки, проте жоден не зміг устерегти її, і всі наклали за свою сміливість головою. Чутка про цю принцесу покотилася по світу й докотилася нарешті до стін одного королівського палацу, до вух молодого Матяша-королевича, парубка гарного, як місяць уповні, бистрого, як сокіл.

Як почув Матяш про прекрасну принцесу, скочив миттю на свої прудкі ноги й сказав батькові, що піде її шукати. Даремно відмовляв той його, даремно просив, забороняв — Матяш наполіг на своєму. Таки довелося старому відпустити сина. Узяв Матяш грошей, почепив на пояс гостру шаблю і подався сам один своє молодече щастя шукати. На другий день наздогнав він чоловіка, який неквапливо брів дорогою і був чимось засмучений. Порівнявся з ним Матяш і питає, куди той іде.

— Іду в світ щастя шукати! — відповів подорожній.

— А яке ти знаєш ремесло? — питає його Матяш.

— Ремесла я не знаю ніякого, зате вмію таке, чого не втне ніхто інший. Я — Широкий і можу своє черево так роздути, що в нього влізе ціле військо,— сказав подорожній і справді так роздувся, що йому й на дорозі стало тісно.

— Ого, та ти, бачу, справжній молодчина! Може, помандруємо разом? Я теж іду в світ щастя шукати,— сказав Матяш, якому цей чоловік припав до душі.

— А чого ж, можна — відповів Широкий.

За якийсь час здибався їм іще один подорожній, худий і високий, як жердка.

— Куди це ти прямуєш, чоловіче? — поцікавився Матяш.

— Іду в світ щастя шукати,— відповів той.

— А яке ти знаєш ремесло?

— Ремесла я не знаю ніякого, зате вмію таке, чого не вміє ніхто. Я — Довгий і можу дотягтися аж до самих хмар, а коли йду — кожен мій крок дорівнює милі,— відповів чоловік і тут-таки почав витягуватись, аж поки вперся головою у хмари. А як ступив крок, то так милю дороги й відміряв.

— О, та ти, бачу, справді молодчина! — вигукнув Матяш.— Може, підеш із нами?

— Чому б не піти, звичайно, піду,— відповів Довгий, і вони вже втрьох подалися далі.

Йшли, йшли, аж нарешті дісталися лісу. Дивляться, а там чоловік дрова рубає. Підійшли до нього, і Матяш питає його, що він за один і навіщо йому ці дрова.

— Я — Вогнеокий, а дрова мені потрібні, щоб вогнище розпалити,— відповів той, глянув на купу дров — і тієї ж миті їх охопило яскраве полум’я.

— О, та ти справжній молодчина. Може, підеш разом із нами у світ щастя шукати?

— А чого ж, піду,— відповів Вогнеокий і приєднався до них.

Зрадів Матяш, що знайшов таких спільників, і всіляко дбав про них дорогою; та хоч як він старався, наситити Широкого досхочу не міг.

Після кількаденної дороги дістались вони до міста, де жила прекрасна принцеса. Тут Матяш розповів своїм друзям, що його сюди привело, попросив у них допомоги й пообіцяв їм гарну винагороду, якщо йому вдасться домогтися принцесиної руки. Усі троє охоче погодились йому допомагати. Матяш купив їм пристойну одежу і, коли всі переодяглися, пішов із ними до замку. Прийшов, уклонився королю й повідомив, що хоче разом зі своїми слугами три ночі принцесу стерегти. Але хто він такий, не признався.

Король уважно вислухав його, а тоді відповів:

— Ну що ж, ваше бажання гідне похвали, але я раджу вам добре поміркувати, бо коли принцеса від вас утече, ви всі четверо станете на голову коротші!

— Утече чи не втече — байдуже, ми все одно будемо її стерегти! — відповів Матяш.

— Ну що ж, воля ваша, я відведу вас до своєї дочки,— мовив король і, лукаво усміхаючись, повів їх до принцесиної опочивальні.

Матяша вразила краса королівської дочки. Дівчині теж сподобався цей славний хлопець. Коли король пішов, Широкий ліг під дверима, Довгий і Вогнеокий сіли біля вікна, а Матяш підсів близенько до прекрасної принцеси й завів з нею милу розмову, не лишаючи поза своєю увагою жодного її поруху. Але принцеса сиділа зовсім тихо й незабаром сказала:

— Я, мабуть, трохи посплю,— і, схилившись на своє ложе, задрімала.

Побачив Матяш, що вона спить, сперся ліктями на стіл, голову похилив, і за хвилину його повіки склепилися. Вогнеокий і Довгий теж незабаром заснули, а Широкий, лежачи під дверима, так захропів, неначе горіхи пересипав. А принцеса тільки вдала, що спить. Побачила вона, що її сторожів огорнув сон, миттю перекинулася червоним яблучком і викотилася із замку на подвір’я, а звідти за ворота.

Та саме цієї хвилини прокинувся Матяш. Бачить, немає принцеси, й мерщій розбудив своїх товаришів. Вогнеокий хутко висунув із вікна голову, а що погляд у нього був не тільки палючий, а й бистрий, то він зразу помітив червоне яблучко, яке котилося по зеленій луці далеко від замку. Вогнеокий показав його Довгому, той витягнувся з вікна, схопив яблучко і, знову зібгавшись, подав його Матяшеві. Тільки-но той доторкнувся до нього, як воно обернулось на принцесу.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки»

Збірник казок Божени Немцової

Переклад – Д. Андрухіва

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: