Про сірого ворона та чарівні окуляри

Зима Олександр

В одному лісі жив лісник з дружиною. І був у них хлопчик Сергійко. Хлопчик дуже любив свій ліс. А ще більше любив він високу грушу, що росла у їхньому саду.

Груша була стара і таємнича. На тій груші, у великому гнізді з чорного ломаччя, жив Сірий Ворон.
Сергійкові здавалося, що Сірий Ворон кривдить грушу й через те вона поволі всихає. Кожної весни із її зелених шат вистромлювалися сухі галузки. Вони були схожі на залізне волосся на голові велета.

Хлопчик хотів урятувати грушу. Обкопував і поливав її, та одного літа груша всохла. Довелося її спиляти. Коли груша впала, разом з нею впало й гніздо Сірого Ворона. Із гнізда випала золота монета, обгортка від шоколаду, осколок дзеркальця й срібний гудзик від оксамитової куртки лісника. Дуже зрадів лісник, коли знайшов гудзика. То був дуже старий гудзик. На ньому завжди блищала велика срібна зоря.

Сергійко теж прибіг подивитися на гніздо Сірого Ворона. Коли хлопчик побачив усе те добро, що лежало в гнізді, він дуже здивувався й запитав батька:

— Тату, для чого Сірий Ворон зносить усе це в своє гніздо? Він же не ходить у магазин і не пришиває гудзиків до своєї куртки з пір’я?

— Сірий Ворон, сину,— мовив тато,— збирає не гроші й не гуд-зики. Він несе у своє гніздо все, що блищить на сонці. Ворон думає, що то блищать скалочки чарівних окулярів.

— А що то за окуляри? — запитав Сергійко.— Ти ніколи не згадував про них. Що то були за окуляри? Розкажи, тату.

— Гаразд,— погодився тато й посадовив Сергійка на ще теплий пеньок груші.— Слухай же,— продовжив тато.

— Давно-предавно, коли ще ні нас з тобою, ні цієї груші не було на світі, з’явилися перші звірі й птахи. Було їх дуже багато. Були вони дуже різні. Кожен з них шукав свого пристанища. Почали птахи обживати ліси, степи, озера й гори. Усі мостили свої гнізда, і тільки Сірий Ворон не брався до роботи. Ніяк він не міг нагріти собі місця.

— Слухай, Вороне, чому ти досі не в’єш гнізда? — запитала його Сойка.— Де твої дітки житимуть?

— Без тебе знаю, що робити,— гордовито відповів Сірий Ворон. На те я наймудріший серед вас,— додав і полетів у хащі, де жила Сова.

— Ти просто ледар! Та ще й невихований! — гукнула навздогін Сойка.

Сірий Ворон навіть не озирнувся на ті слова.

«Ще побачимо, хто в кого тепла проситиме»,— зловтішно подумав Ворон та й сів на дуба. Сидів він там до самісінького вечора і пильно стежив за Совою.

Треба сказати, що колись Сова бачила не тільки вночі, але і вдень. Тільки для цього Сова одягала свої чарівні окуляри. Скельця тих окулярів блищали, наче сонце.

Сірий Ворон як побачив чарівні окуляри Сови, так зразу ж і подумав, що вони гарячі, і від них можна завжди погрітися в гнізді. Але для цього треба було вкрасти у Сови чарівні окуляри.

От одного разу Сова не помітила Сірого Ворона на дубі, залишила в дуплі чарівні окуляри й полетіла на нічні лови. Уночі ж Сова чудово бачила й без окулярів.

Сірому Воронові тільки того й треба. Прокрався він у Совине дупло, знайшов чарівні окуляри, схопив їх у дзьоба й кинувся тікати в сусідній ліс.

Сірий Ворон не подумав про те, що чарівні окуляри так блищатимуть, і не прихопив із собою темної торбини. От як тільки він полетів, окуляри від змахів його крил ще дужче розгорілися й засяяли, неначе метеорит у небі.
— Що це так світиться? — питали здивовано птахи, що вже вкладалися спати.

— Може, то полетіла Жар-Птиця? — несміливо запитала Жовта Мухоловка.

Їй ніхто не відповів. Усі, мов зачаровані, дивилися на дивний вогонь над лісом.

У сутінках найкраще бачила Сова. Вона зразу ж пізнала свої окуляри й кинулася наздоганяти Сірого Ворона.

— Віддай, віддай, злодюго! — гукнула Сова й летіла слідом нечутно, наче мара.

Сова уже майже наздогнала Сірого Ворона. Ворон злякався, каркнув і випустив Совині окуляри. Вдарилися вони об пеньок дуба й розлетілися маленькими блискітками. Гірко зажурилася Сова й крикнула у відчаї: — Кари тобі, Вороне! Тобі і твоїм дітям — кари!

Кар-р! — тільки й зміг прокричати Сірий Ворон. Він так злякався прокляття, що геть забув усі свої слова. З тих пір і Ворон, і його діти забули свою мову і вміють тільки каркати. Це тепер і їхня пісня, і їхня мова. І каркатиме Сірий Ворон доти, доки не знайде усіх скалок і не складе з них чарівних окулярів і не поверне їх Сові. От і несе Сірий Ворон у своє гніздо все, що блищить під сонцем.

— Тату, а Сірий Ворон знайде колись усі скалки з чарівних окулярів? — запитав Сергійко. Йому було жаль Сови, котра тепер не може побачити ні сонця, ні квітів, ні метеликів, ні білих хмар у високому синьому небі.

— Хто його знає,— відповів тато.— Сірий Ворон не втрачає надії. Хоча це дуже нелегко зробити, сину.

— Дуже мені жаль Сірого Ворона,— зітхнув Сергійко. Потім подумав і сказав: — І Сови жаль. Невже не можна якось допомогти Сірому Воронові? Тоді б він повернув Сові чарівні окуляри.

— Не можна, Сергійку,— твердо сказав тато.— Сірий Ворон скоїв великий злочин. А той, хто розіб’є чужу радість, уже ніколи не матиме щастя.

— Навіть людина? — перепитав зі страхом Сергійко.

— І навіть людина,— пояснив тато.— Радість і горе на землі для всіх однакове. І для звірів, і для птахів, і для людей.

Сергійко дивився на старе гніздо Сірого Ворона й думав про те, що він робитиме тільки добро. І для звірів, і для птахів, і для людей.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.6 / 5. Оцінили: 33

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Зачарований хлопчик”
Олександр Зима
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1988 р.

2 коментарі
  • Михайло
    09.07.2023 22:51

    Дуже сподобався твір

    8
    1
    • Никита Цуканов луже гарни
      11.07.2023 16:13

      Дуже гарний вірш про окуляри

      8
      1
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: