Про слоненя і ведмедика

У цій казці всі сперечаються. Та найбільше, звісно, слоненя та ведмедик.
Ось про це я й хочу розповісти. Отже, слухайте.
Не пам’ятаю точно, коли це було: чи то у суботу, чи то у неділю. Одним словом, був чудовий день. А потім був прекрасний вечір, і ось того прекрасного вечора ведмедик як раз прийшов до слоненя в гості.
— Здрастуй, — сказав він слоненяті. — Я давно не бачив тебе. Який чудовий вечір, ти згоден?
— Ти так думаєш? – здивувалося слоненя. — Ні, прекрасний вечір – це тоді, коли йде дощ і можна тупати по калюжах. Ось так!
І тут слоненя показало, як треба тупати по калюжах.
Звісно, ведмедик і сам полюбляв ходити по калюжах, але на цей раз він не погодився.
Тому що вечір дійсно був прекрасний. У небі свічками горіли зірки, в кущах співали солов’ї, а нічні метелики, не розібравши в темряві, опускалися прямо на ведмежі вуха, приймаючи їх за волохаті пелюстки. Тому ведмедик і не погодився зі слоненям.
Він просто взяв його за хобот і потягнув в сад показати зірки і послухати соловейка.
Але вперте слоненя сказало:
— Взагалі мене дуже важко здивувати.
— Важко здивувати?! Ну добре ж, — і ведмедик вирішив обов’язково здивувати слоненя.
Він обхопив голову лапами, сів на пеньок і став думати:
А що, коли взяти і надути здоровенну кулю і прилетіти на ній до слоненя в гості?
Звичайно, це добре, але що, як він знову скаже: “Ця куля просто товстий міхур. Знайшов чому дивуватися!”?
А що, як показати йому першу конвалію або перший листок? Ні, це теж його не здивує. І він, звичайно, скаже: “Їх згодом будуть тисячі. Ха-ха-ха-ха!”

І зовсім вже зневірився ведмедик, та раптом згадав. Ну як же? Слоненя любить хмари і кульбаби. Хмари тому, що вони схожі на слонів. Ну, а кульбабки, тому, що вони схожі на маленькі хмарки на зелених ніжках. І слоненя часто нюхає їх.
Ведмедик пішов до слонячого саду і тихо сказав великій тополі:
Обсип, обсип мене, будь ласка, білими великими сережками. Сьогодні, нарешті, я хочу здивувати і розсмішити слоненя.
І велика тополя струснула гілками, і полетів пух. Він летів пластівцями, гронами. Здавалося, цілий запашний снігопад звалився на ведмедика! Незабаром він вкрив ведмедика так, що не було видно навіть його хвостика.

А ведмедик закрив очі і солодко заснув у тій запашній кучугурі.
Прокукурікав уранці півень, зійшло сонечко. І на ґанок вийшло слоненя. Воно потягнулося, зітхнуло, озирнулося навколо. І ахнуло, так-так, там, у глибині саду, росла небачено велика кульбаба!

– Ох! Невже, – здивувалося слоненя, – існують такі кульбаби?
Від щастя слоненя закрило очі і вдихнуло кульбабин запах.
Але коли воно знову розплющило очі, то ледь не луснуло від злості. Перед ним стояв ведмедик, а на його вухах, на хвостику був білий-білий пух. Слоненя гикнуло, відвернулося і вже знову хотіло сказати щось нудне.

Але ведмедик усміхнувся:
– Не треба, не треба прикидатися, слоненя. Я ж сам чув, що ти здивувався.
– Так-так, – кивнуло слоненя. – Я, ведмедику, часто дивуюся, тільки соромлюся це сказати.
Ну от і все.
Що я хотів сказати, ви, напевно, зрозуміли. Не всякий нудний – нудний. Може, він просто соромиться. І йому треба допомогти. Ну хоча б стати заради цього великою кульбабою.