Про сніжинку

Жила-була сніжинка. Хоч вона була і маленька, але справжнісінька, легка і повітряна. А як вона танцювала! Її сніговим танцем милувалося саме сонечко. Взимку воно було холодне, тож сніжинка не боялася розтанути під його променями.

А ось кого по-справжньому боялася сніжинка, так це сильного вітру. Коли у вітру не було настрою, то він шумів, махав крилами, і сніжинка думала, що в неї поламаються промінчики, або вона взагалі перетвориться на сніговий пил.

Якось сніжинку запросили на бал. Яка вона була рада! Вона давно мріяла побувати на балу. Насамперед сніжинка полетіла у свою снігову хатинку. Дістала нову пухнасту шубку, шапку, одягла білі чобітки. Потім узяла ароматну помаду та нафарбувала губки. Сіла у снігові сани та й поїхала на бал.

Був чудовий бал. Якийсь незнайомий принц запросив її на танець, і вони кружляли, слухаючи чарівну музику.

Але бал закінчився, і сніжинка повернулася у свою снігову хатку. Вона думала про те, як добре взимку — морозно. Але скоро прийде весна, і їй доведеться розтанути?

— Але ж я не хочу танути! – Вигукнула вона.

Слова сніжинки підслухав вітер. Він сказав їй:

— Мила сніжинко! Не переживай! Весною на тебе чекає чарівне перетворення. Ти перетворишся на крапельку. У прозору, чудову крапельку води. І самотньої себе не відчуєш. Ти будеш разом з іншими крапельками, такими ж чудовими, як і ти сама.

— А зараз я полечу додому, мила сніжинко, бо вже пізно й прийшов час спати, — сказав вітер.

Сніжинка й сама бачила, що час уже пізній. Вона вмилася, почистила свої білі зубки і лягла спати. Про весну вона не думала. Її уява неслася кудись далеко-далеко, туди, де живуть музика та танці.

Сніжинка міцно заснула, спи й ти, маленький друже. Тихо лягає ніч на поля, ліси, степи, гори. Сплять хмари та хмарки, дрімають місяць та зірки. Спи і ти, друже.